Утопії та антиутопії в моделюванні майбутнього

Термін утопія походить від двох слів, запозичених з давньогрецької мови: οΰ – «не», і τόπος – «місце», об’єднавши які в одне слово, отримуємо – «не-місце», тобто, місце, якого немає.

Сьогодні цим словом прийнято означати жанр художньої літератури, близький до наукової фантастики, в творах якої описується те, яким – на думку їхніх авторів – має бути людське суспільство.

Назва жанру походить від одноіменної книги Томаса Мора: «Золота книжечка, настільки ж корисна, наскільки й забавна про найкращий устрій держави та про новий острів Утопія». Датоване її написання 1516-м роком. В цій книзі «Утопія» – це лише назва острова.

Вперше ж у значенні «модель ідеального суспільства» це слово зустрічається в творі англійського мандрівного священика Семюеля Перчеса “Паломництво» (1613-й рік). Там же вперше було застосовано прикметник утопічний.

Історично першими творами утопічної полярності слід вважати трактати античних філософів: Ксенофонта («Виховання Кіра») і Платона («Держава»).

Епоха Відродження дала Світові нові зразки соціальних утопій – від власне «Утопії» Томаса Мора й до «Міста сонця» (1602-й рік) Томазо Кампанели та «Фортеці Христа або Ідеальної республіки» (той же рік) Йохана Валенти Андреза.

Традицію утопізму було підтримано наступними визначними авторами: Френсісом Беконом («Нова Атлантида», 1627-й р.); Джоном Гаррінгтоном («Республіка Океанія», 1656-й р.); Дені Верасом («Історія севарамбов», 1675-й р.); Луї Мерс’є («2440-й рік» – твір, датований 1770-м роком), за якими йшли ті, кого прийнято тепер називати соціалістами-утопістами – Анрі де Сен-Сімон з його «Катехізисом підприємців» (1824-й р.) і «Новим християнством» (1825-й р.) та Шарль Фур’є з твором «Новий господарський соцієтарний світ» (1829-й р.).

Серед наступних прихильників і послідовників утопізму варто згадати таких авторів, як Ет’єн Кабе («Мандрівка в Ікарію», 1840-й р.), Самюель Батлер («Едгін», 1872-й р.), Едвард Белламі («Погляд назад», 1888-й р.), Уїльям Морріс («Вісті з незвідкіля», 1896-й р.), Іван Єфрємов («Туманність Андромеди», 1956-й р.), Олдос Хакслі («Острів», 1962-й р.).

Утопізм відіграв свою істотну роль в історії: як негативну – внаслідок формування притаманного йому радикалізму, так і позитивну – через властиве йому загострене прагнення справедливості, через вміщуваний в ньому соціальний оптимізм (франц. optimisme, від лат. optimus – найкращий: світосприймання, пройняте життєрадісністю, бадьорісю, вірою у краще майбутнє).

Зокрема, саме з утопій булизапозичені основні положення перших буржуазно-демократичних республік в Європі й Америці. Саме утопісти – ікарійці, фаланстерці, прометейці – допомогли Півночі подолати рабовласницький Південь під час громадянської війни в США.

Однак, незважаючи ані на тисячолітні традиції утопізму, ані на потужність авторитетів, які недвозначно висловлювались на користь утопій, останнім часом ентузіазм утопістів чимдалі більше згасає, поступаючись своїм місцем («святе місце пусте не буває») в світогляді прямо протилежній спрямованості: схильності до антиутопізму.

Страх перед невідомим майбутнім втілювався, навпаки, в антиутопіях та апокаліпсичних пророцтвах, найяскравішими з яких треба визнати «Апокаліпсіс, або Одкровення Іоанна Богослова» (Біблія, Новий Завіт) й віщування всесвітньовідомого Мішеля Нострадамуса (1503 – 1566 рр.), над чиєю могилою на мармуровій плиті викарбований надпис: «Тут покояться кості знаменитого Мішеля Нострадамуса, єдиного з усіх смертних, який виявився гідним закарбувати своїм божественим пером, завдяки впливу зірок, майбутні події всього світу», – та його ідейного попередника й натхненника Юлія Цезаря (Жюля Сезара) Скалігера (1484 – 1558 рр.), справжнє ім’я якого – Джуліо Бордоне з Падуї.

Напередодні ж таких широкомасштабних, грізних і трагічних подій, якими є громадянські та світові війни, апокаліпсичні та антиутопічні настрої серед людей значно підсилюються (згадаймо хоча б картину Сальвадора Далі «В передчутті громадянської війни»), відповідно, різко зростає й кількість творів-антиутопій в науковій, науково-популярній, науково-фантастичній, фантазійній літературі, а також в різних галузях мистецтва.

Дійсне накопичення й постійне зростання антропогенних, в тому числі – техногенних факторів небезпеки у світі провокує домінування сьогодні антиутопічних та апокаліпсичних настроїв та поглядів у суспільстві над утопічними чи помірковано-оптимістичними.

Першим кризу (від грец. κρίσις – хворобливий стан, завершення впорядкованості: стан системи, в якому нею вичерпується ресурс позитивного руху за рахунок досі діючих факторів) історичної надії виразив через свою творчість Джон Стюарт Міль, якого прийнято вважати найвидатнішим англійським філософом XIX-го ст. Сам же термін антиутопія було запроваджено в філософський і науковий обіг Гленном Неглі й Максом Патріком в укладеній ними антології утопій (“The Quest for Utopia”, 1952).

Виникнення антиутопізму й бурхливе поширення його впливу на свідомість людей фактично означало спрямування світогляду від одного полюсу з приводу оцінок очікуваного майбутнього до іншого, прямо йому протилежного.

Світ у свідомості людей змінив свою полярність з приводу свого майбутнього: замість райдужно сяючого знаку «плюс» з’явився вугільне чорний знак «мінус» як свідчення катастрофи (від грец. κατστροφή – переворот, кінець, загибель: несподіване лихо, подія, що спричиняє тяжкі, трагічні наслідки, руйнування, в тому числі – надій), що невідворотньо наближується.

Саме таким він переважно залишається й досі.

Слід відзначити, що антиутопізм як заперечення позитивності майбутнього людства, як прояв соціального песимізму (від лат. pessimus – найгірший: світовідчуття, пойняте відчаєм, зневірою в майбутньому) є принципово відмінним від класичної есхатології (від грец. έσχατος – останній, крайній і λόγος – слово про природу речей) як вчення про кінцеву долю людства, оскільки есхатологією в усіх трьох її іпостасях (іудейській, християнській і ісламській), проголошується невідворотність Страшного Суду (в іудаїзмі – Дня Яхве). Під час нього – за твердженням його прозвісників – на шальках терезів будуть зважені (див. «Апокаліпсіс або Одкровення Іоанна Богослова», 6; 5) всі добрі діла і всі гріхи людини, навіть – щонайменші, «хоча були б вони вагою з гірчичне зернятко» (Коран, 19:16) і, відповідно, визначатиметься можливість отримання одними людьми місця в Раю, а іншими – неминучість потрапляння в Пекло.

В антиутопізмі ж відсутня будь-яка різниця між «грішником» і «праведником»: всім без винятку уготована одна й та ж сама доля: неминуча, невблаганна, невтішна.

Причина цього явища простежується через історичний контекст подій, які мали й мають непересічне значення для людства. Йдеться про канун невідомих, досі небачених за своїми масштабами і наслідками суспільних катастроф: спочатку Першої, згодом – Другої світових воєн, ланцюга революцій, контр- і контр-контрреволюцій, породжених ними громадянських воєн, наближення яких не могло не викликати їхнього передчуття, і, як наслідок, відчуття того всеохоплюючого жаху, що досі не був відомий жодному з попередніх поколінь мешканців планети Земля.

Першим літературним твором-антиутопією слід вважати роман Герберта Уеллса «Коли прокинеться той, хто спить» (1899-й р.). Другим – твір Джека Лондона «Залізна п’ята» (1908-й р.).

В проміжку між світовими війнами прихід до влади тоталітарних режимів й їхнє хижацьке панування у цілому ряді країн викликало нову хвилю антиутопізму, яка знайшла свій прояв в таких творах, як «О цей дивний, дивний світ» Олдоса Хакслі, «Чевенгур» (1929-й р.) і «Котлован» (1930-й р.) Андрія Платонова.

Закінчення Другої світової війни одразу ж після цілком очікуваного полегшення, принесло світові людей усвідомлення того беззаперечного факту, що наступна світова війна стане останньою, а мир перед нею – останнім миром: після неї вже не залишиться нікого, хто міг би чи то воювати, чи то жити в мирі.

Дата добавления: 2014-11-29