Сутність, основні структурні елементи та класифікація економічних систем

Економіка України (як і все суспільство) перебуває в перехідному стані. З одного боку, для неї характерні елементи одержавленого соціалізму, а з
іншого, в ній відбувається активний процес становлення принципово нових для постсоціалістичної країни соціально-економічних і організаційно-економічних відносин. Важливим показником утвердження нових відносин є роздержавлення основної частини державної власності на економічні ресурси і землю, поступова їх приватизація.

Утвердження нового означає поступальний рух суспільного виробництва, тобто його прогрес, суть якого полягає у висхідному русі від нижчого до вищого, від менш досконалого до найдосконалішого.

Основою соціально-економічного прогресу суспільства є:

підвищення рівня організації, яке виражається в здатності суспільної формації до самоорганізації, саморегулювання, самоуправління;

неухильне зростання масштабів виробництва, підвищення якості про-дукції, позитивні структурні зміни у продуктивних силах;

поступальний розвиток технологічного способу виробництва, а у зв’язку з цим науки, техніки і культурно-технічного рівня трудящих;

все повніше задоволення матеріальних і культурних потреб кожної
людини.

Економічна система – об’єктивна єдність закономірно пов’язаних між собою явищ і процесів економічного життя;характеризується багатогранністю, усі її елементи органічно взаємозв’язані і не існують поза її межами. Функціональна подібність до живого організму надає елементам економічної системи органічної цілісності. Цим ця система відрізняється від інших, так званих сумативних систем, що складаються з об’єктів, кожен з яких більш чи менш автономний і може існувати поза зазначеною цілісністю. Якісна однорідність системи не є абсолютною. Вона допускає і передбачає появу елементів нової якості, що відповідають етапам зрілості продуктивних сил і виробничих відносин.

Економічна система включає такі елементи:

провідний тип власності на ресурси;

основні групи суб’єктів суспільного виробництва і відносини між ними;

економічну форму результатів виробництва;

принципи організації виробництва, розподілу, обміну і споживання;

загальні економічні закони.

У літературі таку структуру економічної системи розглядають, як правило, через призму взаємозв’язку продуктивних сил, виробничих відносин (соціально-економічних, організаційно-економічних) та надбудовних відносин у тій їх частині, яка “обслуговує” економіку через формування “стереотипів” госпо-дарської поведінки людей. У цьому разі класифікація економічних систем базується на критерії домінуючого типу (формі) власності.

Слід зауважити, що підхід до системного аналізу економічних процесів, побудований на характері власності, не дозволяє, на думку багатьох учених,
пояснити істотні відмінності в організації господарства в країнах однієї
суспільно-економічної формації, оскільки він абстрагується від реальних товарно-грошових відносин.

Класифікація економічних систем в економічній літературі здійснюється по-різному, вона залежить від різних критеріїв.

Так, типологія економічних систем може ґрунтуватися на загальній теорії систем і застосуванні відповідних принципів господарських процесів (наприк-лад за Я. Корнаї). З позиції цього підходу економічну систему розглядають як загальну систему функцій, тобто як сукупність функціональних зв’язків в економіці, що відображують у межах певного “організаційного механізму” діяльність з використання обмежених ресурсів для максимального задоволення
матеріальних потреб людей. При цьому існування економічної системи можливе лише за наявності зв’язку між її базисними елементами, потоками і формами продуктообміну.

Можливий ще один підхід до системно-теоретичних уявлень, згідно з яким виокремлюється поняття господарської організації або господарського порядку відповідної економічної системи (наприклад за В. Ойкеном). Критеріями класифікації різних типів такого порядку є форми планування та управління, власності, ринку, ціноутворення, підприємництва, організації грошового обігу і
фінансів тощо. Кожна із цих організаційних форм, що у сукупності становлять господарський порядок, може існувати в різних варіантах. Так, управління економічними процесами може бути централізованим і децентралізованим, ресурси можуть перебувати в будь-якій формі власності, а обмін товарів може здійснюватися на ринку вільної конкуренції чи на монополізованому ринку тощо. Сукупність організаційних форм в цій економічній системі закріплюється в
законах і нормативних актах, державних адміністративних настановах. До них належать також норми, яким підпорядковується підприємницька діяльність.
Загалом усе це в зарубіжній літературі дістало назву господарської конституції. Щодо економічної системи,то вона тлумачиться як сукупність трьох складових:

відносин між господарюючими суб’єктами, які забезпечують виробництво, розподіл, обмін і споживання товарів (послуг);

системи координації їх взаємодії;

системи мотивації і контролю.

На підставі господарського порядку можна доповнювати і конкретизувати уявлення про елементи, що характерні для даної економічної системи.

Таким чином, об’єктивна різноманітність якостей економічних систем та їх властивостей обумовлює наявність багатокритеріального поділу в типології
систем. В узагальненому вигляді критерії економічних систем можна поділити на структуроутворюючі, соціально-економічні (змістовні), об’ємні і динамічні.

За структуроутворюючими критеріями економічні системи класифікуються на основі структурних елементів, що становлять предмет політекономії.

За соціально-економічними – на основі виділення ключових змістовних сторін економічної системи (наприклад, за способом поєднання виробництва та споживання, що визначає спосіб координації економічної діяльності; за способом поєднання безпосередніх виробників із засобами виробництва, що обу-мовлений типом власності; за роллю соціокультурного фактора; за ступенем
індустріального та економічного розвитку).

Класифікація за об’єктами і динамічними критеріями здійснюється за ступенем складності систем та їх мінливості (наприклад, однорідні чи різнорідні системи, динамічні системи).

Відповідно, економічні системи розподіляються за цими групами критеріїв на такі:

системи виробничих відносин, системи функціональних зв’язків, інституціональні системи;

економічні системи за формами господарювання, за формаційними ознаками, за цивілізаційними ознаками і за типом технологічного розвитку;

економічні системи “чисті” та “змішані”, статичні та такі, що історично розвиваються. Слід звернути увагу на те, що в реальності всі вказані критерії та класифікації накладаються одне на одне, переплітаються, хоча і відображають різні сторони економічних систем. І тільки розгляд усієї сукупності критеріїв та класифікацій надає можливість скласти цілісне, всеосяжне уявлення про економіку як систему.

Таким чином, економічна система – це сукупність видів економічної
діяльності людей у процесі їх взаємодії, спрямованих на виробництво, розподіл, обмін та споживання товарів і послуг, а також на регулювання такої діяльності відповідно до мети суспільства.

Продуктивні сили – це система факторів виробництва, яка забезпечує перетворення речовин природи, відповідно до потреб людей створює матеріальні та духовні блага і визначає зростання продуктивності суспільної праці. Вони виступають серцевиною економічної системи, становлять її матеріальну основу. На цьому етапі аналізу виробництва його можна визначати як цілеспрямоване функціонування продуктивних сил, яке забезпечує людина.

Розглядаючи місце людини в системі виробництва, по-перше, слід мати на увазі, що вона є фактором виробництва і його основною продуктивною силою. Без людини, людського фактора виробництво неможливе. Саме людина оживляє речові фактори виробництва, приводить їх у рух. По-друге, людина є творцем більшості відтворюваних засобів виробництва, таких як машини, сировина, інструменти, споруди, будівлі тощо. По-третє, людина організовує виробництво матеріальних благ і послуг відповідно до своїх
потреб, тобто забезпечує цілеспрямоване функціонування всієї системи продуктивних сил суспільства.

Структура продуктивних сил не обмежується структурою факторів виробництва, основними з яких є людський ресурс, земля і створювані людиною різноманітні засоби виробництва. Структуру продуктивних сил слід розглядати за сферами, галузями, первинними ланками виробництва тощо. Структуризацію продуктивних сил забезпечує суспільний поділ праці.

Поділ праці – це процес відособлення різних видів виробничої діяль-ності, завдяки чому окремі групи виробників закріплюються на тривалий період за певними видами виробничої діяльності. Розрізняють кілька типів або видів поділу праці.

Загальний поділ праці – розчленування продуктивних сил на великі сфери та на такі найбільші його галузі, як промисловість, сільське господарство, транспорт тощо.

Під частковим поділом праці розуміють поділ найбільших галузей людської діяльності на складові частини. Так, промисловість складається з великої
кількості галузей, а саме: машинобудування, легка промисловість, харчова промисловість тощо. До часткового поділу праці відносять і таку структурну ланку продуктивних сил, як підприємство.

Одиничний (індивідуальний) поділ праці складається всередині підприємств на основі професіоналізації виробництва.

Виділяють також територіальний поділ праці, який є поділом праці всередині країни між окремими регіонами.

Поділ праці між різними країнами називається міжнародним.

Поділ праці чітко пов’язаний із розвитком продуктивних сил і є водночас умовою їх розвитку.

Процес формування продуктивних сил складається з трьох етапів: природні; суспільні; загальноінтелектуалізовані продуктивні сили.

Природні продуктивні сили, панування яких характерне для найнижчого ступеня розвитку суспільства – первіснообщинного ладу, можуть бути пов-ністю зведені до природи самої людини і до сил навколишнього середо-
вища – природного багатства, засобів життя і праці.

Суспільні продуктивні сили виникають унаслідок історичних процесів об’єднання і поділу праці, тобто в результаті зростання суспільного характеру виробництва. На цьому етапі розвитку продуктивних сил людина все
більше спирається на засоби праці, створені нею. Суспільні продуктивні сили сформувались у період розпаду первіснообщинного ладу і свого найвищого розвитку досягли у XX ст.

У передових країнах відбувається процес формування загальноінтелек-туалізованих продуктивних сил, тобто коли людський фактор виступає як
загальний інтелект, а праця – як загальна наукова праця. На цьому етапі розвитку продуктивних сил виникають і стають основними принципово нові знаряддя праці: комплексна автоматизація виробничих процесів, масове використання електронно-обчислювальних машин, розвинута система інформації, екологічно чисті способи виробництва тощо.

Сучасні продуктивні сили виступають у двох формах: безпосередніх
органів матеріального виробничого процесу і духовно-соціальних продук-тивних сил.

Перша форма продуктивних сил є первинною, тобто є базою, на якій розвиваються духовно-соціальні продуктивні сили – сили сфери матеріального виробництва, до якої належать такі галузі, як промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт і зв’язок, торгівля тощо.

Друга форма продуктивних сил забезпечує духовне оволодіння світом – розвиток знань, виробництво духовних багатств, науковий прогрес. Вона
функціонує в нематеріальній сфері, особливо в таких її галузях, як освіта,
наука і наукове обслуговування, культура і мистецтво, охорона здоров’я, соціальне забезпечення, фінансово-кредитна сфера, державне управління.

Одним із показників прогресу продуктивних сил є випереджаючий розвиток духовно-соціальних продуктивних сил.

Синтетичним показником розвитку продуктивних сил прийнято вважати рівень продуктивності праці. Продуктивність праці – це ефективність, плід-ність праці людського фактора, тобто основної продуктивної сили суспільства, галузі, підприємства. Конкретніше, продуктивність праці– це кількість продукції, виробленої одним зайнятим за певний період часу (годину, зміну, рік), тобто це реальний виробіток на одного зайнятого. Через це суспільний продукт, створений за рік, можна обчислити за формулою: суспільний продукт дорівнює кількості відпрацьованих людино-годин помноженій на продуктивність праці.

Уважається, що середньорічний приріст продуктивності праці на рівні 2–3% є суспільно нормальним. Зростання продуктивності праці, а у зв’язку з цим економія робочого часу є взаємопов’язаними законами розвитку продуктивних сил. Якщо продуктивність праці вимірюється кількістю продукції, виробленої за одиницю часу, то у широкому розумінні вона є лише іншим виразником економії робочого часу. Економію часу К. Маркс характеризував як перший економічний закон, який відображає найзагальнішу основу і внутрішню логіку економічного, а значить, і всього суспільного прогресу.

До економії робочого часу зводиться будь-яка економія, тобто продуктивні зміни в техніці і технології, в організації управління, у професійній майстерності працівників і підприємців. Якщо зміни не забезпечують реального зростання продуктивності праці, зниження витрат на одиницю корисного ефекту, то вони невиправдані і неефективні.

Досягнення вищої продуктивності праці та економії робочого часу – це одночасно і свідчення зростаючого рівня продуктивних сил суспільства, і критерій його багатства, забезпеченості різноманітними матеріальними і духовними благами та послугами.

Для більшості людей суть економіки полягає у виробництві, у якому
застосовують такі основні фактори виробництва, як праця, земля і капітальні блага, тобто різноманітні засоби виробництва, які створює людина. Якщо
маємо певну кількість праці та капіталу, то яким буде обсяг продукції? На практиці відповідь залежить від стану технології та наявності знань. У кожен момент часу за наявних технічних знань та наявної праці і капітальних благ можна отримати лише певну кількість продукції. Зв’язок між величиною витрат факторів виробництва як елементів продуктивних сил і кількістю продукції, яку можна отримати, називають виробничою функцією.

Виробнича функція – це взаємозв’язок між максимальним обсягом продукції, яку можна виробити, і витратами факторів виробництва, потрібних для цього обсягу. Вона залежить також від рівня технічних знань.

Виробнича функція залежить не тільки від кількості та якості виробничих факторів, а й від варіанта їх комбінації.

У сучасній теорії виробнича функцію використовують для вимірювання сукупних показників діяльності економіки. Можна досліджувати динаміку загального обсягу виробництва, різних факторів виробництва (таких як праця, капітал і земля) і сукупної продуктивності. Емпіричні дослідження
сукупної виробничої функції розпочали в США у 20-х pоках минулого століття, коли П. Дуглас, професор Чиказького університету, проаналізував дані з обробної промисловості. У 50–60-х pр. інші дослідники, зокрема Р. Солоу, Дж. Кендрик та Е. Денісон, розвинули цей підхід.

Найпростіша модель виробничої функції F така:

V = F (L, K) ^T,

де V	–	обсяг суспільного продукту;
L	–	сукупна праця;
К	–	сукупний капітал;
Т	–	технічний прогрес, який акумулюється в знаннях людського ресурсу та в техніці.

Різні елементи виробничої функції перебувають у тісному зв’язку, тобто зміна одного фактора змінює виробничий потенціал продуктивних сил. Так, підвищення знань, кваліфікації людей підвищує і потенціал виробництва. У певному розумінні фактори виробництва можуть заміщувати один одного, що приводить зміни структури продуктивних сил. Наприклад, прогресивніші машини поступово заміщують працю людини. Заміна людської праці новими засобами праці є загальним законом розвитку продуктивних сил.

Результати випуску продукції є похідними від функціонування і комбінації всіх факторів продуктивних сил, їх якісного і кількісного рівня. У зв’язку з цим можна вимірювати рівень продуктивності факторів виробництва в цілому та кожного з них зокрема. При цьому західні економісти схильні вважати, що відсоток чистого національного продукту створює праця людини (Семюелсон П. А., Нордгауз В. Д). Звідси випливає, що речові фактори виробництва продукують близько ¼ чистого національного продукту.

Дата добавления: 2014-11-29