Сутність, функціональна структура та місце військового виробництва у воєнно-економічному процесі

Військове виробництво необхідно виділити зі всього суспільного виробництва, для чого слід визначити головні критерії, що виражають сутність
військового виробництва і відрізняють його від цивільного.

Сутність військового виробництва полягає в його особливому призначенні, яким є створення зброї й іншої продукції (товарів, послуг), необхідної для забезпечення воєнної безпеки держави. Можуть використовуватися й
інші критерії, що дають можливість відрізнити військове виробництво від
цивільного, наприклад, відомча належність підприємства або натуральна
форма виробленої продукції. Проте слід мати на увазі, що ці критерії застосовуються не у всіх випадках.

Іноді під час вирішення організаційних питань за основу беруть відомчу належність підприємства, але при цьому до складу військового виробництва потрапляє випуск, наприклад, пральних машин, телевізорів, радіоприймачів тощо, оскільки підприємства, що виготовляють їх, можуть належати до оборонного відомства. неправдивими бувають і вивіски підприємств: “поштова скринька” може випускати широкий вжиток, а завод сільськогосподарських
машин – військову техніку і боєприпаси. Не завжди прийнятна як критерій і натуральна форма продукції, оскільки деякі продукти можуть з успіхом задовольняти як воєнні, так і цивільні потреби. До якого виду виробництва –
військового чи цивільного – слід віднести хліб, м’ясо, одяг, взуття? Здоровий глузд підказує – до цивільного, але аналіз фактичного їх використання показує, що одна частина споживається цивільним населенням, інша – військовослужбовцями, витрати яких передбачені статтями воєнного бюджету.

Багато списів зламано в економічній науці з цього приводу, багато фальсифікацій і спекуляцій існує в політиці. Наприклад, А. М. Яковлєв у книзі “Передмова. Обвал. Післямова” пише, що “від двох третин до трьох четвертих економіки у нас працювало на війну... країна і народ пограбована воєнно-промисловим комплексом”. За цими словами не тільки полемічне завзяття, за ними – обвальна конверсія, яка завдала колосальної шкоди не тільки воєнній, а й економічній безпеці країни. Адже тут теж є свій “принцип” виділення: якщо хоч якусь частину (хай навіть 0,5%) своєї продукції підприємство продало армії, можна говорити, що воно “працювало на війну”. Проте якщо всі підприємства поставляють по 0,5% своєї продукції збройним силам, то абсолютно очевидно, що “на війну” працює не 100%, а всього тільки 0,5% економіки. Значить, щоб позбутися подібної фальсифікації, слід виходити з критерію функціонального призначення (фактичного використання) створених товарів і послуг. Якщо продукція призначена (використана) для оборони, то це воєнний продукт, а його виробництво (саме в цій частині) – воєнне, незалежно від того, який він є за натуральною формою (ракета або сосиска), ким виготовлений (казенним заводом, колгоспом або фермером) і як сприймається буденною свідомістю. Така сутність категорії “ військове виробництво”
(на відмінну від буденного слововживання). При цьому не залишається місця для політичних спекуляцій і статистичних неточностей, бо функціональне призначення (фактичне використання) – факт, що точно фіксується. Так,
згідно з Законом України “Про державний бюджет на 2010 р.” частка воєнних витрат становила 1,24% від розрахункового ВВП, хоча в створенні воєнної продукції брав участь набагато більший відсоток підприємств.

Зазвичай, в деяких випадках можна використовувати й інші критерії
визначення, у тому числі і відомчий. За цим критерієм до початку 1996 р. ОПК включав близько 1800 підприємств, а в подальші роки їх кількість різко зменшилася. Передбачалося до 2000 р. скоротити кількість підприємств цього комплексу до 670, хоча у 2010 р. маємо близько 250 підприємств.

Сучасне військове виробництво має дуже складну структуру, яку прий-нято розглядати в різних площинах – залежно від того, яку мету переслідують під час її аналізу.

У зв’язку з реформуванням економіки набув актуальності соціально-економічний зріз структури військового виробництва. В ньому чітко виділяються три елементи за формами власності: державний сектор, на частку якого в 2008 р. доводилося 36% воєнної продукції, приватний сектор (акціонерні суспільства без державної участі) – 30% і змішаний сектор (акціонерні
суспільства з участю держави) – 34%. За змінами у співвідношенні елементів структури можна судити про те, як йде процес приватизації, скорочення
частки державного сектору у сфері воєнної економіки України в перехідний період або як видозмінюються соціально-економічні відносини в умовах війни і миру. Як свідчить історичний досвід, під час війни зазвичай різко зростає частка державного сектору у всій економіці, особливо у воєнній, завдяки будівництву нових державних підприємств, викупу і націоналізації існуючих. У мирний час переважає приватний сектор.

Подібні структурні зсуви значною мірою обумовлені специфікою воєнної економіки, яка якнайповніше виявляється в умовах війни (і форсованої підготовки до неї). Необхідність врахування цієї специфіки вимушує державу активніше включатися в процес регулювання воєнної і цивільної економіки, яка перекладається на воєнні рейки і передає значну частину своїх структур (в тих або інших формах) у розпорядження державних органів. Це об’єктивна закономірність, і про неї треба пам’ятати, зокрема під час здійснення приватизації і конверсії військового виробництва, які в першій половині 90-х років ХХ ст. проводилися поспішно і непродумано. Це завдало великої шкоди не тільки воєнно-економічній, а й воєнній, економічній, політичній і в цілому національній безпеці, для відшкодування якої було потрібно прийняти ряд вагомих політичних рішень.

Багато воєнно-економічних проблем висвітлює функціональний зріз структури військового виробництва. В ньому розрізняють три потужні сектори: КВП, продукція якого надходить безпосередньо у збройні сили і споживається ними, створення засобів виробництва для виготовлення воєнної продукції і виробництво предметів споживання для працівників військового виробництва. Збалансованість всіх секторів функціональної структури – най-важливіша умова ефективності військового виробництва. Між ними існують чіткі взаємозв’язки. Так, щоб збільшити масштаби виробництва КВП, необхідно спочатку збільшити масштаби другого і третього секторів, а для цього треба завчасно здійснити цілий комплекс воєнно-господарчих заходів, при-вести в рух весь воєнно-господарчий механізм, перерозподілити матеріальні, людські і фінансові ресурси, змінити виробничі зв’язки і пропорції тощо.

Поглянувши на функціональну структуру військового виробництва,
можна зрозуміти складність проблем економічної мобілізації, конверсії
військового виробництва, його мобільності тощо. Важливими умовами їх кваліфікованого вирішення є подальша конкретизація функціональної
структури, розчленовування на складові елементи кожного з названих секторів і економіко-математичне моделювання взаємозв’язків військового виробництва.

Розглянемо питання про конкретизацію структури виробництва КВП. Для кращого розуміння це питання за аналогією з категорією “військова могутність” доцільно розділити на дві групи елементів: матеріально-речовинну і особисту, відтворюванню і підтриманню функціонування яких служить кінцева військова продукція. До першої групи належать предмети озброєння і військової техніки, другої – предмети постачання особового складу. Аналіз зсувів у співвідношенні цих елементів (а потім і структури кожного з них) дає змогу виявити істотні об’єктивні взаємозв’язки в економічному забезпеченні оборони, а їх зіставлення із структурою реального воєнного бюджету виявляє вектор воєнно-економічної і військово-технічної політики держави на даному етапі. У співвідношенні двох груп КВП в історичному розрізі має місце стійка тенденція випереджаючого зростання озброєння, військової техніки й інших засобів матеріально-технічного забезпечення, яке супроводжується помітним збільшенням номенклатури предметів цієї групи (від одиниць до сотень тисяч найменувань), постійним оновленням її складу, а також зростанням їх частки в загальному обсязі воєнного споживання. Аж до початку XX ст. в загальному обсязі витрат на споживання військ переважали предмети постачання особового складу. В ході Першої світової війни переважали вже витрати на озброєння, військову техніку, пальне й інші матеріальні засоби. Надалі їх частка продовжувала рости, тому що науково-технічний
прогрес супроводжувався зростанням кількості озброєння, військової техніки, пального, боєприпасів, інтенсифікацією процесу взаємного знищення озброєння і бойової техніки воюючими арміями. Так, витрата матеріальних засобів, що витрачається на одного військовослужбовця за добу, зріс з 6 кг у Першій світовій війні до 20 кг у Другій світовій війні і в ще більшому обсязі виріс у локальних війнах XX ст.

Стосовно витрат на особисте постачання військовослужбовців, то вони ростуть лише у міру збільшення чисельності військ і вдосконалення їх постачання, що мало позначається на цій пропорції. Стрибкоподібне збільшення їх частки – це не нова закономірність, а результат надзвичайного падіння економічних можливостей держави, невиправданого зволікання і неадекватних дій у справі реформування воєнного будівництва.

Кожна з двох груп КВП має складну галузеву структуру, а у складі галузей – безліч різних виробництв. Особливо багатоманітна група ОВТ. Чим вище ранг з’єднання (військової частини), тим ширше номенклатура необхідних йому видів озброєння і військової техніки. Так, у батальйоні їх 200, у полку – більше 700, у дивізії – більше 1,5 тис., в армії – 5 тис., на фронті – до 40 тис. найменувань. Звідси складність галузевої структури воєнної промисловості, кожна галузь якої (авіаційно-космічна, атомна, воєнна радіоелектроніка, автобронетанкова, артилерійсько-стрілецького озброєння, кораблебудування тощо) – це своєрідна економіка, яка створює свою галузеву воєнно-економічну дисципліну з її специфічними проблемами і рішеннями. Це підвищує методологічну роль теорії воєнної економіки і загострює проблему єдності військово-технічної політики.

Ми не розглядаємо деякі важливі структурні зрізи воєнного виробництва, наприклад, територіальний, регіональний, міжнародний. Про них мова
піде під час розгляду відповідних воєнно-економічних проблем. Слід також зазначити, що не тільки виробництво КВП, а й виробництво засобів виробництва і предметів споживання для працівників військового виробництва мають розвинуті структури, які також є предметом вивчення воєнно-економічної науки і практики.

Воєнно-економічний процес не закінчується створенням зброї й інших предметів воєнного призначення. Виготовлені предмети потрібно ще розподілити, доставити тим, кому вони призначені, і забезпечити ефективне використання за прямим призначенням. Отже, військового виробництво є початковою фазою цього процесу, який передбачає також розподіл, обмін (обіг) і споживання воєнної продукції.

Проте цим не вичерпується визначення місця військового виробництва. Стосовно подальших фаз воно відіграє визначальну роль, тому що розподілити, обміняти і спожити можна лише те, що у визначених кількостях і асортименті виготовлено на виробництві. Не можна все зводити до виробництва і бачити лише одну пряму залежність від нього, яка випливає з нього. Воєнно-економічний процес діалектичний, характеризується також активними зво-ротними зв’язками.

Оскільки військове виробництво призначене для забезпечення функціонування військової сили, то його масштаби, структура, динаміка залежать від потреб збройних сил, їх історичної еволюції, зміни способів ведення воєн, а також від таких швидко змінюваних явищ, як хід війни, особливості виникаючих воєнних конфліктів. Отже, воєнне споживання, а також розподіл, обмін (обіг) залежать від розвитку військової справи, воєнного мистецтва, нарешті, від політичних мотивів істотно впливають на військове виробництво. Цей вплив може бути дуже суперечливим, а роль суб’єктивного чинника – як позитивною, так і негативною. Не можна применшувати значення проміжних ланок, що забезпечують розподіл і обіг воєнної продукції і ресурсів, призначених для оборони.

Діалектичний характер воєнно-економічного процесу, його внутрішня суперечність і єдність, багато в чому залежать від суб’єктивних чинників у воєнному будівництві та мають враховуватися під час проведення військово-технічної політики держави.

Дата добавления: 2014-11-29