Сутність та теоретичні основи економічної інтеграції

Предметом уваги урядів, економічних та воєнно-економічних структур європейських країн мають бути проблеми удосконалення міжнародних
економічних та воєнно-економічних відносин, формування нових підходів до зовнішніх воєнно-економічних зв’язків, що має вирішальний вплив на створення європейської економічної безпеки.

Товарне виробництво зумовлює наявність тісних економічних зв’язків між людьми (народами, країнами) у вигляді суспільного (міжнародного)
поділу праці, економічну відокремленість виробників, а його середовище – ринок – визначає ефективність виробів, їх ціну, встановлює попит, зміцнює позиції того чи іншого підприємства в конкурентній боротьбі.

Україна заявила про кінцеву мету своєї євроатлантичної інтеграції і вступила на шлях реальних кроків по зближенню з Альянсом. Важливим етапом на цьому шляху стало ухвалення Плану дій Україна – НАТО під час
засідання комісії Україна – НАТО (м. Прага 22 листопада 2002 р.). Метою Плану дій є “чітке визначення стратегічних цілей і пріоритетів України для досягнення її мети – повної інтеграції у євроатлантичні структури безпеки”. Серед іншого План дій містить принципи і цілі, яких має досягнути Україна в економічній сфері.

Таким чином, сьогодні, крім військових і політичних питань у відносини між Україною і НАТО вперше включені економічні питання, які Україна має вирішити на шляху інтеграції до євроатлантичної спільноти.

Економічна співпраця з НАТО дає можливість Україні скористатися
перевагами міжнародної безпеки, зменшити вплив зовнішніх негативних чинників на економічний розвиток, оптимізувати оборонний бюджет, підвищити ефективність ОПК.

У зв’язку зі зміною політичного керівництва України змінився вектор зовнішньополітичної діяльності. Вступ до НАТО більше не є метою зов-нішньополітичної діяльності України. Після підписання Президентом нової редакції закону про основи внутрішньої та зовнішньої політики Україна стала позаблоковою державою, але в документі вказується, що Україна добиватиметься членства у Євросоюзі при збереженні добросусідських і стратегічних відносин з Росією. Відмова від курсу на НАТО остаточно нормалізує відносини з Росією і зніме внутрішню напруженість, через те що більшість населення України проти вступу України до НАТО, тобто внутрішня і зов-нішня безпека посилиться.

Україна співпрацює з Організацією Північноатлантичного договору,
починаючи з 1992 р. – з моменту набуття членства у Раді Північноатлантичного співробітництва. За результатами 17 років співпраці можна говорити про формування конкретних позицій як сторони НАТО щодо євроатлантичних перспектив України, так і України щодо її можливостей.

З часу відновлення незалежності в 1991 р. Україна пройшла довгий шлях зближення з НАТО: від співробітництва в межах Програми “Партнерство
заради миру” та спеціальних відносин у форматі Хартії про особливе партнерство до ефективної взаємодії в межах Плану дій Україна – НАТО та
Інтенсифікованого діалогу з питань членства та відповідних реформ. Повністю поділяючи європейські демократичні цінності, Україна усвідомлює себе частиною євроатлантичного безпекового простору і готова разом з НАТО та партнерами Альянсу за рівних умов протидіяти спільним загрозам безпеці. Саме тому Україна поглиблюватиме і розширюватиме цей напрям співпраці з Альянсом, забезпечуючи подальшу участь у миротворчих та антитерористичних операціях, що здійснюються під егідою НАТО – саме так було сфор-мульовано прагнення України у січні 2008 р., напередодні саміту НАТО в м. Бухаресті (квітень 2008 р.). Проте рішення щодо приєднання України до Плану дій щодо членства в НАТО під час згаданого саміту ухвалено не було. Не сталося це і в грудні того ж року – і єдиною реформою у співпраці України з НАТО стало рішення засідання Північноатлантичної Ради НАТО про переведення формату співробітництва з щорічних цільових планів до річних національних програм.

Відмова від декларативності і забезпечення стороною НАТО транспа-рентного контролю внутрішньодержавних реформ України має істотно скоротити шлях країни до НАТО – за своєю структурою річних національних програм фактично повторює План дій щодо членства в НАТО.

Сьогодні практичне співробітництво України з НАТО здійснюється у рамках ряду економічних програм, зокрема інформування громадськості та заходів міжнародного співробітництва (навчальних курсів, семінарів, конференцій, робочих зустрічей, експертних засідань) за визначеними галузями, у сферах реформування сектору безпеки та реагування на наслідки надзвичайних ситуацій, у галузях науки, розбудови демократичних оборонних інституцій, авіаційних транспортних перевезень, утилізації боєприпасів, а також участі України у миротворчих та антитерористичних операціях під проводом НАТО.

Економічна складова партнерства України з Організацією Північноатлантичного договору охоплює широке коло питань. Так, співробітництво з економічних питань координується Економічним комітетом НАТО. У межах
його діяльності проводяться дослідження економічних тенденцій та еконо-мічних питань в галузі оборони; готуються економічні розрахунки щодо країн-членів НАТО у контексті оборонного планування НАТО; підтримуються контакти з міжнародними економічними організаціями, розробляються
програми співробітництва НАТО i країн-партнерів в економічній галузі.

У рамках співробітництва України з НАТО в економічній сфері реалізується ряд ініціатив та програм, зокрема програм сприяння у подоланні негативних наслідків воєнної реформи в Україні, а також соціальної адаптації військовослужбовців, звільнених у запас або відставку.

Важливою складовою економічного співробітництва України з НАТО в економічній галузі є діяльність Спільної робочої групи з питань економічної безпеки. В ході щорічних засідань цієї Робочої групи обговорюються теоретичні та практичні питання економічної безпеки, розглядаються концепції забезпечення цієї складової загальної безпеки держави. Україна бере активну участь у співробітництві в економічній сфері в межах Ради євроатлантичного партнерства, зокрема питання економічного співробітництва розглядаються під час семінарів та конференцій з питань формування бюджету, реструктуризації оборонної промисловості, планування i управління національними оборонними програмами, економічної безпеки, правової оцінки оборонних бюджетів тощо.

Співпраця з Альянсом у сфері реформування сектору безпеки України здійснюється у межах Спільної робочої групи Україна – НАТО з питань
воєнної реформи, діяльність якої зосереджена, насамперед, на виконанні
завдань, пов’язаних з реформуванням ЗС України, проведенням Оборонного огляду та реалізуючого планів воєнної реформи. В межах Спільної робочої групи Україна – НАТО з питань воєнної реформи реалізуються програми професійної підготовки цивільного персоналу для роботи в структурах оборони та безпеки України.

Україна посідає друге місце серед країн-партнерів (перше – Росія) за
інтенсивністю співробітництва у рамках програми НАТО “Безпека через
науку”, який належить Комітету НАТО з науки заради миру та безпеки
(раніше – Наукової програми НАТО і Наукового комітету НАТО), зокрема, за кількістю проектів та грантів на їх реалізацію.

У межах Програми заради миру з 2001 р. функціонує Трастовий фонд з утилізації та знищення надлишкових боєприпасів в Україні. Практична робота Фонду в Україні розпочалася у 2002 р. з реалізації на Донецькому державному підприємстві хімічних виробів проекту із знешкодження протипіхотних мін. На сьогодні на реалізацію проектів Трастового фонду витрачено
$800 тис., наданих державами НАТО.

Варто зазначити, що Україна є єдиною державною – не членом НАТО, яка бере участь у всіх її миротворчих операціях. Для забезпечення участі України у міжнародних миротворчих операціях та навчаннях під егідою
НАТО Міністерством закордонних справ у 2009 р. запропоновано внести до Закону України “Про участь України в міжнародних миротворчих операціях” зміни, які визначатимуть порядок фінансового забезпечення миротворчого контингенту і миротворчого персоналу, які направляються Україною для участі у міжнародних миротворчих операціях.

У рамках планування на випадок надзвичайних ситуацій між Україною та НАТО створені передумови для розвитку ряду перспективних проектів, серед яких започаткування практичної роботи з прогнозування та поперед-ження ядерних катастроф, ліквідації наслідків катастроф природного та техногенного характеру тощо, а також для участі у спільних навчаннях та тренуваннях. Україна представлена на різноманітних заходах НАТО, пов’язаних з покращенням підготовленості національних структур до реагування на надзвичайні ситуації.

Проте на сучасному етапі існує ряд проблем, що перешкоджають забезпеченню належного рівня інтеграції України до НАТО – проблем не лише теоретичних і формальних, а й пов’язаних з практичними взаємовідносинами в євроатлантичному регіоні та здійсненням Україною внутрішньодержавних реформ, спрямованих на досягнення Україною критеріїв членства в Альянсі. Насамперед, такі проблеми несуть в собі загрозу економічній безпеці
України.

Ключові проблеми євроатлантичної інтеграції України полягають у ряді внутрішніх та зовнішніх загроз. Передусім – це соціально-політична ситуація в країні, розмежованість громадської думки з приводу вступу України до НАТО.

Світове господарство. Нині існує більше 230 держав, відокремлених кордонами. В обігу налічується понад 300 найменувань національних грошей. Держави перебувають на різних рівнях суспільного розвитку. За загальноприйнятою класифікацією, більшість людей світу проживає у слаборозвинутих країнах, їх близько 170. За економічним потенціалом лідирують розвинуті країни: США, Японія, Німеччина, Велика Британія, Франція, Італія,
Канада. Вони створюють близько 50% ВНП. Не так давно в радянській економічній літературі при розгляді світового господарства йшлося про зростаючу могутність світової соціалістичної системи. Її частка у світовому промисловому виробництві оцінювалась у 40%. У 1991 р. більшість країн колишньої соціалістичної співдружності перестали називати себе соціалістичними. Докорінні зміни відбулися у Китаї, В’єтнамі, на Кубі, які офіційно продовжують іти соціалістичним шляхом. Отже, країни, що входять до світового
господарства, різні за рівнем економічного розвитку, належності до певних соціальних, політичних систем, різних регіональних організацій. У багатьох із них мають місце релігійно-племінна ворожнеча, соціально-етнічні конф-лікти тощо.

Проте всі країни так чи інакше втягнуті у міжнародні економічні зв’язки (насамперед, торговельні) з іншими країнами, тому світове господарство – це сукупність національних господарств та економічних взаємозв’язків між ними, або сукупність виробничих відносин, які функціонують на національному та міжнародному рівнях.

Необхідність таких зв’язків зумовлена:

політикою мирного співіснування;

розгортанням науково-технічної революції. Нині жодна з країн світу не може самостійно використати всі досягнення сучасної науки і техніки, тому вони мають об’єднувати свої зусилля у цій сфері;

країни світового співтовариства можуть ефективно розвивати своє
виробництво на рівні світових стандартів, випускати високоякісну продукцію, тільки використовуючи спеціалізацію та кооперування виробництва на міжнародному рівні;

необхідністю об’єднання зусиль країн під час розв’язання глобальних проблем (екологічних, продовольчих тощо).

Процес створення світового господарства ще не завершився, оскільки це тривалий період, однак розбудова незалежної України об’єктивно потребує входження її у світове господарство на організаційно-економічних засадах ринкових відносин на принципах рівноправності та взаємної вигоди у співробітництві.

Інтернаціоналізація виробництва. Еволюція світового господарства є невіддільною від інтернаціоналізації обміну і виробництва. Ці взаємопов’язані економічні процеси розгортаються у сфері міжнародних економічних відносин, позначаються на підвищенні ролі різних форм промислової
кооперації, зростанні господарської й організаційно-економічної взаємоза-лежності різних країн та міжнародних економічних організацій.

Інтернаціоналізація (лат. inter між + nation (nationis) народ – між націями, народами), отже, інтернаціоналізація виробництва – це процес встановлення таких виробничих зв’язків між підприємствами різних країн, при яких виробництво однієї країни все більше стає частиною світового виробничого процесу.

Інтернаціоналізація виробництва набуває незворотного характеру, відбиваючи розвиток єдності як національних господарств, так і різноманітних структур у світовому господарстві, сприяючи розв’язанню його суперечностей. Відкритістю економіки визначається суспільний прогрес для всіх держав, а замкнутість згубна. У більшості країн процес відтворення практично неможливий без зовнішніх економічних зв’язків.

Перехідний стан, у якому перебуває світове господарство, найповніше виявляється у процесі соціалізації, що тією чи іншою мірою охопив усі країни. На фоні розгортання цього процесу розвиваються суперечності світового господарства. Виваженість сучасного наукового підходу полягає у визнанні існування суперечностей і поступовому розв’язанні їх у процесі взаємо роз-витку, а не через знищення однієї із сторін суперечності. Наприклад, супе-речність між країнами розвинутої ринкової економіки і країнами ринкової економіки, що розвиваються, – це суперечність світового господарства. Вона особливо помітно виявляється у відносинах асиметричної, деформованої взаємозалежності транснаціонального капіталу та країн ринкової економіки, що розвиваються. Транснаціональні корпорації (ТНК), діючи в цих країнах,
орієнтують і матеріально сприяють переходу їх на інтенсивний тип еконо-мічного зростання, але паралельно відтворюють відносини залежності. Кожна країна відповідно до характеру та рівня розвитку її економіки або сприяє діяльності іноземного капіталу (Аргентина, Мексика, Південна Корея,
Малайзія, Сінгапур, Гонконг, Тайвань тощо), або уникає економічних відносин з ним (Лівія, Гана, Шрі-Ланка тощо), або юридично регулює діяльність ТНК (Індія, Бразилія, Єгипет, Нігерія тощо). Безперечно, у всіх розглянутих випадках виникають нові суперечності.

Однією з важливих передумов інтернаціоналізації господарського життя є зростання кількості й могутності ТНК, підвищення їх ролі у світовому господарстві.

Транснаціональні корпорації є величезною рушійною силою науково-технічного прогресу. Нині світова ринкова економіка має широку мережу ТНК, до яких належать тисячі найбільших компаній світу. Вироби цих компаній не виготовляються в якійсь одній країні, щоб експортуватися в інші. Одна й та ж продукція виробляється одночасно в кількох країнах і реалізується через єдину систему збутових організацій, діяльність яких не обмежується національними рамками. Ці корпорації є прикладом комплексного міжнародного співробітництва.

Серед ТНК є не лише американські, англійські, французькі та інші розвинуті країни, а й корпорації молодих індустріальних держав (Таїланд,
Південна Корея, Сінгапур чи деякі країни Латинської Америки). У країнах, що розвиваються, на початку XXI ст. налічувалось декілька десятків ТНК.

Посилення процесу інтернаціоналізації господарського життя і розвиток зростання міжнародної торгівлі, обміну досягненнями сучасного науково-технічного прогресу зумовили потребу у значних фінансових ресурсах.
Національні ринки капіталу, в тому числі їх центри – національні банки, виявилися завузькими для фінансування зростаючих обсягів торгового обігу, а також функціонування міжнародних корпорацій. Через це з розширенням господарської діяльності ТНК в міру втягування господарських комплексів окремих країн у світове виробництво і посилення взаємодії їх економік спочатку в Західній Європі, а згодом і в інших регіонах ринкової системи світового господарства став формуватися новий своєрідний міжнародний ринок капіталу, який дістав назву “ ринок євровалют ”. Найуніверсальнішими і
поширеними об’єктами угод та операцій на цьому ринку виявилися активи в доларах США, що й дало підставу називати цей міжнародний грошовий
ринок ринком євродоларів. З посиленням інтернаціоналізації виробництва ринок євровалют швидко зростав.

В умовах високого рівня інтернаціоналізації господарського життя почали створюватися транснаціональні банки та їх об’єднання. Їх центром стали Лондон, Нью-Йорк, Франкфурт-на-Майні, Токіо, Сінгапур та ін.

Інтернаціоналізація виробництва сприяє:

підвищенню ефективності виробництва в окремих країнах;

прискореному розвитку науки і техніки;

підвищенню життєвого рівня населення.

Інтернаціоналізація стала економічно необхідною для кожної країни, що свідчить про таку рису закону інтернаціоналізації виробництва, як внут-рішньо необхідний характер його зв’язків і відносин. Таким чином, закон
інтернаціоналізації виражає внутрішньо необхідні, стійкі та істотні зв’язки між процесом переростання виробництвом національних кордонів з одного боку, і поступовим формуванням на інтернаціональному рівні механізму сполучення особистих і речовинних факторів виробництва взаємодії люди-
ни – з іншою. Двома основними сторонами процесу виробництва є діалек-тично взаємодіючі продуктивні сили та економічні відносини.

З цієї точки зору можна стверджувати, що інтернаціоналізація виробництва – це економічна форма розвитку міжнародного поділу праці і міжнародного усуспільнювання виробництва.

Беручи участь у процесах міжнародного поділу праці, міжнародного усуспільнювання виробництва, кожна країна вступає у сферу дії законів конкурентної боротьби, формою виявлення яких є міжнародна конкуренція. Основні суб’єкти такої боротьби – національні компанії та багатонаціональні корпорації, держави і міжнародні організації. Так, на ТНК на початку XXI ст. припадало близько 40% ВНП, приблизно 65–70% експорту на більше 90% як прямих зарубіжних інвестицій. Оскільки основними суб’єктами інтернаціоналізації виробництва є ТНК, то вони і виступають основною силою у міжнародній конкурентній боротьбі.

Загальновідомо, що основними формами міжнародних економічних відносин є:

міжнародна торгівля;

міжнародний рух капіталів;

міжнародна трудова міграція;

міжнародна економічна інтеграція.

Крім того, виділяють міжнародну спеціалізацію виробництва та науково-технічних робіт, валютно-фінансові зв’язки та відносини між країнами
та ін.

Таким чином, можна констатувати, що інтернаціоналізація виробництва стає об’єктивною основою розвитку інтеграції.

Нерівномірність розвитку світового господарства в цілому та окремих країн зокрема зумовлює виділення на загальному фоні окремих груп країн, зв’язки з якими охоплюють економіку, політику, культуру і соціальне життя.

Інтеграція (лат. integratio – відновлення, поповнення) в абстрактно-теоретичному контексті означає стан зв’язаності окремих диференційованих частин і функцій системи в ціле, а також процес, що приводить такого стану.

Міжнародна економічна інтеграція – процес господарського і політичного об’єднання країн на основі розвитку глибоких і стійких взаємозв’язків і розподілу праці між національними господарствами, взаємодії їх відтворюваних структур на різних рівнях і в різних формах.

Процес економічної інтеграції відбувається тоді, коли дві або більше країн об’єднуються для створення широкого економічного простору. Країни укладають інтеграційні угоди, сподіваючись на економічний виграш, але водночас можуть переслідувати політичні та інші цілі.

До основних типів міжнародної економічної інтеграції належать:

1. Зона вільної торгівлі – угода між країнами про усунення всіх тарифних і кількісних обмежень на взаємну торгівлю.

2. Митний союз – це зона вільної торгівлі, яка має спільну торговельну політику стосовно країн, що не є її членами.

3. Спільний ринок – це митний, союз, поєднаний з вільним рухом
робочої сили та капіталу.

4. Економічний союз між країнами, що передбачає не тільки спільний ринок, а й гармонізацію усіх складових економічної політики (фіскальної, грошової, промислової, регіональної, транспортної).

5. Повна економічна інтеграція між країнами – це союз з єдиною економічною політикою, “наднаціональним” урядом створеної конфедерації та великими економічними повноваженнями.

На етапі повної економічної інтеграції відбувається остаточне злиття національних економік, у результаті чого утворюється єдина об’єднана економіка. Всі питання, що стосуються економічної політики, вирішує націо-нальна влада.

З технічної точки зору, країни можуть ухвалити рішення про підписання будь-якої угоди. Наприклад, Римський договір метою ЄЕС спочатку визначав спільний ринок, а з ратифікацією Договору про Європейський Союз (Маастрихтський договір – встановлення валютного союзу, тобто фактично рух до повної економічної інтеграції.

Методи здійснення інтеграції. На практиці використовуються два
основних методи здійснення інтеграції:

інституціональний метод,за яким інтеграція розпочинається, розвива-ється і поглиблюється адміністративними заходами та акціями;

функціональний метод, який ґрунтується на принципах лібералізації економіки та зовнішньої торгівлі.

В інтеграційній практиці ці методи взаємодіють і поєднуються. Їх співвідношення залежить від форм (стану) інтеграції та регіону, в якому відбуваються інтеграційні процеси.

Таким чином, вироблений теорією і практикою інструментарій та методи інтеграційної взаємодії спрямовуються на максимізацію ефекту від взаємного поділу і кооперації праці.

Загальний інтегральний ефект міжнародної економічної інтеграції – це сукупність різноманітних ефектів у довготривалому періоді.

Країни отримують вигоди від спеціалізації, економії на масштабах, зростанні добробуту.

Економія на масштабах, як відомо, означає, що в довгостроковій перс-пективі витрати на виробництво одиниці продукції зменшуватимутьсь із
збільшенням обсягів виробництва. Економія на масштабі прямо пов’язана з розмірами ринків, які збільшуються вже зі створенням зони вільної торгівлі, митного союзу тощо. Скорочення витрат та відповідне зниження цін на товари сприяє піднесенню як внутрішнього, так і зовнішнього попиту, що, у свою чергу, стимулює інноваційну діяльність та приводить до підвищення загальних темпів економічного зростання. Перевага пов’язана з пожвавленням конкуренції між фірмами, яка загострюється внаслідок усунення бар’єрів на шляху торгівлі. Максимізації цих ефектів досягають в масштабах функціонування єдиного внутрішнього ринку інтеграційного об’єднання, економічного і валютного союзу. Перевага створюється й у сфері досліджень та розвитку технологій. Технологічне оновлення відбувається внаслідок концентрації ресурсів у межах зростаючих фірм (злиття та поглинання) та реалізації міжнародних наукових і технологічних програм.

Таким чином, міжнародна економічна інтеграція на сучасному етапі є всезростаючим фактором світового господарства. З огляду на це, вигоди, які отримує національна економіка від участі в інтеграційних процесах, а також втрати, яких вона може зазнати, слід враховувати, розробляючи і реалізуючи зовнішньоекономічну політику країни.

Економічна основа світової економіки. Світова економіка ґрунтується на міжнародному поділі праці, який передбачає економічно вигідну спеціалізацію виробництва окремих країн на тих чи інших видах продукції, що вимагає взаємного обміну результатами виробництва. Аналізуючи переваги міжнародного поділу праці, стикаються із порівняльними перевагами у міжна-родних економічних відносинах.

Теорії порівняльних переваг є основою сучасних теорій світової економіки.Важливість міжнародного поділу працідля економічного та соціального поступу будь-якої країни в сучасних умовах є неоціненною.

Економіка, що бере участь у міжнародному поділі праці, називається
відкритою. Відкритість економіки передусім визначають відношення
експорту або імпорту країни до її ВВП.

Міжнародний поділ праці є продовженням суспільного поділу праці,
закономірним наслідком його розвитку як всередині країн, так і між ними. Суть його полягає в єдності двох процесів виробництва – розмежування та об’єднання.

Поділ праці між державами зумовлений передусім відмінностями у розміщенні на земній кулі природних багатств. Не менш важливим чинником є відмінність ґрунтово-кліматичних умов у різних країнах, що зумовлює особливості їх рослинного та тваринного світу. Серед інших чинників – геогра-фічне розташування країни, відмінність у розмірах трудових ресурсів, історичні традиції виробництва тощо.

Міжнародне кооперування та міжнародна спеціалізація є не лише формами міжнародного поділу праці, а й елементами, що визначають його суть. Переваги міжнародної торгівлі наведені з реальних позицій, проте існує глибинний принцип, що лежить в основі світової економіки, який часто виходить за межі реальності – цетеорія порівняльних переваг, яка складається з теорії абсолютної переваги та теорії відносної переваги.

Теорія абсолютної переваги. Ще англійський економіст Адам Сміт, прагнучи обґрунтувати вигоду міжнародних економічних відносин для усіх держав, писав у своєму знаменитому “Дослідженні про природу і причини багатства народів”, що, якщо будь-яка держава зможе постачати нам будь-який інший товар дешевше, ніж ми самі у змозі його виготувати, значно краще купувати його у неї за деяку частину продукту нашої власної промислової праці, залученої до тієї галузі, в якій нам належить певна перевага. Це положення дістало назву теорії абсолютної переваги.

Отже, абсолютна перевага у виробництві означає здатність до вироб-ництва більшої кількості одиниць продукції за однакових затрат порівняно з конкурентом.

Теорія відносної переваги. Давид Рікардо доповнив теорію А. Сміта положеннями про відносну перевагу у витратах. Їх суть полягає у доцільності спеціалізації країни на виготовленні того товару, з якого вона має найбільші переваги щодо витрат виробництва. Країні не вигідно розвивати навіть ті
галузі, де витрати виробництва нижчі, ніж в інших країнах, але різниця у
витратах менше, ніж стосовно продукції найпродуктивнішої галузі цієї
країни.

Відносна перевага у виробництві чи витратах є порівняльною перевагою, яку обчислюють шляхом зіставлення абсолютних переваг.

Слід підкреслити, що сучасна економічна наука хоча й пішла від теорії трудової вартості, на основі якої сформульовані концепції А. Сміта та Д. Рікардо, і відштовхується від теорії факторів виробництва, визнає теорію відносних переваг як основу міжнародних економічних відносин.

Таким чином, коли країни зосереджують свої зусилля на тих галузях, де вони мають порівняльну перевагу, виграють усі держави. Коли кордони відкриті, національний доход кожної держави зростає. Проте у світі існують бар’єри на шляху до вільної торгівлі, які зменшують, а часто зводять нанівець вигоди від спеціалізації.

Дата добавления: 2014-11-29