Тема 12. Кредитні операції комерційних банків

12.1. Сутність та класифікація банківських кредитів.

12.2. Етапи кредитного процесу.

12.3. Резерв на покриття можливих втрат за кредитними операціями банків.

12.1. Сутність та класифікація банківських кредитів.

Кредит — позиковий капітал банку у грошовій формі, переданий у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, тер­міновості, платності й цільового характеру використання.

Принцип забезпеченості надання кредиту означає на­явність у банку права для захисту власних інтересів, не­допущення збитків від можливого неповернення боргу позичальником через його неплатоспроможність. Прин­цип тимчасового користування, повернення та строковості має на увазі те, що кредит повинен бути повернутий банку позичальником не пізніше обумовленого при на­данні позики терміну. Принцип платності за кредит пе­редбачає право банку справляти плату у вигляді процента за користування позикою, котра, власне, є основним джерелом традиційних доходів комерційного банку й складає зміст банківського бізнесу. Принцип цільового використання кредиту визначає вкладення позичкових коштів у конкретні цілі діяльності позичальника.

Кредити, які надаються банками, можна класифіку­вати за різними ознаками.

За строками використання банківські кредити по­діляються на:

- короткострокові (до 1 року);

- середньострокові (до 3 рокщ);

- довгострокові (понад 3 роки).

Кожному з цих видів банківського кредиту притаманні конк­ретні ознаки, організаційні способи надання позик та їх погашення.

За забезпеченням виділяють такі види банківського кредиту:

- забезпечені заставою (майном, майновими правами, цінними паперами); вартість застави зазвичай перевищує суму кредиту;

- гарантовані (банками, фінансами чи майном третьої особи);

- з іншим забезпеченням (поручительство, свідоцтво страхо­вої організації);

- незабезпечені (бланкові кредити).

За ступенем ризику банківські позики поділяються на: стан­дартні кредити та кредити з підвищеним ризиком.

Відповідно до Положення НБУ «Про порядок формування і використання резерву для відшкодування можливих втрат за кре­дитними операціями банків» банківські позики поділяють на п'ять груп: стандартні, під контролем, субстандартні, сумнівні, безнадійні.

Стандартні позики характеризуються мінімальним ступенем ризику (2 %), що відповідає умовам стабільного фінансового ста­ну позичальника. Для позик під контролем ступінь ризику дорів­нює 5 %. Робота з цими позиками не створює проблем для фінан­сової діяльності комерційних банків. Субстандартні позики — це позики з підвищеним ризиком (ступінь ризику — 20 %). Фінан­совий стан позичальника на момент оцінки при такому виді бан­ківського кредиту викликає серйозні побоювання.

Сумнівними є кредити, повернення яких викликає сумнів у банку. Для сумнівних позик характерний ступінь ризику в 50 %. До цих позик відносять пролонговані й прострочені кредити. Пролонгація означає продовження терміну погашення позики пі­сля настання договірних строків погашення позики після настан­ня договірних строків погашення через фінансову неспромож­ність позичальника.

Безнадійні (до погашення) є позики, які не можуть бути пове­рнені і збереження яких на балансі банку як активу не має сенсу (ступінь ризику — 100 %). Безнадійні позики списуються у вста­новленому порядку. У банківській практиці сумнівні, незабезпе­чені та безнадійні позики відносять до категорії проблемних кре­дитів.

За методами надання виділяють такі види банківських кре­дитів:

- у разовому порядку;

- відповідно до відкритої кредитної лінії;

- гарантовані (із заздалегідь обумовленою датою надання, за потребою).

У сучасних умовах комерційні банки пропонують клієнтам рі­зноманітні схеми кредитування (надання позик).

У світовій банківській практиці найпоширенішими схемами надання позик є кредитна лінія, револьверний (автоматично по­новлюваний) кредит, овердрафт.

Кредитна лінія — це оформлена договором згода банку нада­вати позичальникові кредити протягом певного часу до певної заздалегідь визначеної максимальної величини — ліміту креди­тування. Кредитна лінія — це перспективний вид банківської по­зики. Протягом дії кредитної лінії клієнт може у будь-який мо­мент отримати позику без оформлення кредитних документів. Позики надаються в межах попередньо встановленого ліміту кредитування. Розмір заборгованості може коливатися залежно від зміни реальних потреб клієнта, але сукупний залишок за кре­дитною лінією не повинен перевищувати встановленого ліміту.

Револьверний кредит — це позика, що надається банком клі­єнту в межах встановленого ліміту заборгованості, який викорис­товується повністю або частинами і відновлюється в міру пога­шення раніше виданого кредиту. Револьверний кредит — це багаторазово поновлюваний кредит. Постійне відновлення пози­ки в умовах тривалих відносин банку й клієнта — характерна особливість револьверного кредиту. Протягом періоду дії рево­льверного кредиту клієнт неодноразово позичає і повертає борг. Револьверний кредит часто надається на умовах бланкової по­зики.

До категорії револьверних кредитів, як правило, включаються позики, що надаються фізичним особам за кредитними картками.

Овердрафт (англ. overdraft — перевищення кредиту) є спе­цифічним різновидом контокорентного кредиту; це сума, в межах якої банк кредитує власника поточного рахунку. При овердрафті банк у межах узгодженого ліміту проводить платежі за клієнта на суму, що перевищує залишок коштів на його поточному рахунку. У результаті на рахунку позичальника виникає дебетове сальдо, яке й виражає суму його заборгованості перед банком. Із від'ємного залишку на рахунку банк стягує відсоток, як за звичайний кредит. Правом на отримання овердрафтного кредиту ко­ристуються особливо надійні клієнти банку. Овердрафт, як пра­вило, використовується в сучасній західній банківській практиці для користування приватними особами на поточні потреби.

У вітчизняних банках майже абсолютно переважають однора­зові кредити, які надаються з простих позичкових рахунків для обслуговування конкретних комерційних операцій.

За методами погашення банківські кредити поділяються на такі, що погашаються:

водночас; у розстрочку; достроково (за вимогою кредитора або за заявою позичаль­ника); з регресією платежів; після закінчення обумовленого періоду (місяця, кварталу).

Ту банківську позику, яка погашається водночас, часто нази­вають прямою; вся основна заборгованість за цією позикою має бути погашена на одну кінцеву дату. Відсотки ж можуть сплачу­ватися через певні проміжки часу або по закінченні строку пози­ки. Позички в розстрочку передбачають періодичне погашення основної суми заборгованості, як правило, рівними частинами. У цьому випадку погашення позики не таке обтяжливе для позича­льника, як при погашенні водночас.

За формою залучення (організації) банківський кредит поді­ляється на:

двосторонній (комерційний банк-позичальник); консорціумний; багатосторонній (паралельний).

Банківський консорціум — тимчасове добровільне об'єднання комерційних банків для розв'язання конкретних господарських завдань. Банки — учасники консорціуму зберігають свою госпо­дарську самостійність і можуть брати участь у діяльності інших об'єднань.

Банківський консорціум створюється з метою акумуляції кре­дитних ресурсів як у національній, так і в іноземній валюті для здійснення кредитування господарських програм із значними об­сягами фінансування, зменшення кредитних ризиків, дотримання нормативного показника максимального розміру ризику на одно­го позичальника. Консорціумний кредит може надаватися банками різних країн для кредитування зовнішньоекономічної діяль­ності.

При паралельному кредитуванні в угоді беруть участь два або більше банків, які самостійно ведуть переговори з позичальни­ком. Банки-кредитори узгоджують між собою умови кредитуван­ня, щоб у підсумку укласти кредитний договір із загальними для всіх учасників умовами. Кожний банк самостійно надає позичальникові визначену частку кредиту, дотримуючись загальних, уз­годжених з іншими банками-кредиторами, умов кредитування.

На основі багатосторонніх банківських кредитів з'являється можливість здійснювати великі довгострокові кредитні проекти для задоволення, насамперед, потреб інвестиційної сфери.

При класифікації банківських кредитів використовуються й інші критерії виділення тих чи інших видів позик. Це джерела за­лучення (внутрішні позики, в межах своєї країни; зовнішні, тобто міжнародні позики); економічне призначення (зв'язані позички і незв'язані позички, в яких не зазначається об'єкт кредитування); вид відсоткової ставки (позички з фіксованою ставкою; позички з «плаваючою» ставкою; позички із змішаною ставкою) тощо.

Можна відокремити наступні види економічних відносин, пов'язаних із кредитом, якщо кредитором є комерційний банк:

Кредитні відносини між банком, з одного боку, та підпри­ємствами, господарськими організаціями і товариствами — з ін­шого. Саме такі відносини найкраще відповідають умовам розви­нутих товарно-грошових відносин, що мають місце у ринковій кономіці, і є найпоширенішими.

Кредитні відносини між банками та державою. У даний час омерційні банки беруть непряму участь у кредитуванні держави, купуючи облігації державних позик у її генерального агента — Національного банку України, тобто шляхом інвестування капіталу в державні цінні папери.

Кредитні відносини між банком та населенням для придбання фізичними особами споживчих товарів тривалого користування та послуг.

Міжбанківські кредитні відносини. Зазвичай цей вид кредитних відносин використовується банками для підтримання необхдних нормативів та показників банківської діяльності, а також негайного виконання своїх зобов'язань перед іншими кредито­рами.

При проведенні кредитних операцій банк самостійно визначає порядок установлення рівня процентних ставок за кредитами, які надаються клієнтам банку залежно від кредитного ризику, строку користування кредитом, облікової ставки, виду забезпечення та інших факторів.

12.2. Етапи кредитного процесу.

Процес кредитування розподіляється на чотири ета­пи, кожний з яких вносить свій внесок у якісні характеристики позички і визначає ступінь її надійності й прибутковості для банку.

Загальне керівництво за дотриманням правил оформлення, на­дання та своєчасного погашення кредиту покладається на керів­ника та головного бухгалтера установи банку.

1. Розгляд заяви на отримання кредиту.

При зверненні за отриманням кредиту клієнт повинен подати в банк:

- офіційну заяву на одержання кредиту;

- короткий опис поданого кредитування проекту;

- короткий опис підприємства-позичальника.

Основним завданням кредитного працівника на етапі розгляду заяви є професійна оцінка сильних і слабких сторін поданого для кредитування проекту чи господарської операції і визначення мі­ри ризику банку. Якщо в ході розгляду заяви не будуть отримані відповіді на ключові питання, пов'язані з видачею кредиту, її не­обхідно безумовно відхилити навіть при наявності солідного забезпечення.

Після ознайомлення з документами працівник банку прово­дить особисту бесіду з майбутнім позичальником-власником чи уповноваженим представником керівництва підприємства. У ході бесіди необхідно сконцентрувати увагу на п'яти групах ключо­вих запитань, які становлять найбільший інтерес банку:

а) загальні відомості про клієнта (форма власності та організа­ційна побудова підприємства, основна продукція, досвід і квалі­фікація керівників, обсяги реалізації, основні споживачі, канали збуту, рівень дохідності господарської діяльності);

б) запитання стосовно позички (яку суму фірма планує отри­мати у позику, на що і як буде витрачена ця сума, чи правильно складено прогноз фінансових потреб; чи враховано термін служ­би активів, що фінансуються за рахунок позики);

в) запитання, пов'язанні з погашенням кредиту (як клієнт планує погашати кредит, скільки коштів отримає позичальник у процесі операційного циклу, чи має клієнт спеціальне джерело погашення кредиту, чи є у клієнта гаранти і який їх фінансовий стан);

г) запитання стосовно забезпечення позички (яке забезпечення може бути передано у заставу, хто є власником забезпечення, де воно зберігається, чи знаходиться забезпечення під повним конт­ролем позичальника, як була зроблена оцінка майна, що пропо­нується як забезпечення, які витрати на зберігання забезпечення);

д) запитання стосовно зв'язків клієнта з іншими банками (у якому банку клієнт має рахунок, у яких банках клієнт має валют­ні рахунки, чи має клієнт непогашені позички і які вони за харак­тером).

Якщо кредитний працівник вирішив продовжити роботу з клі­єнтом, він складає в письмовій формі свої висновки, пропозиції і пропонує клієнту подати всі необхідні документи згідно з ниж- ченаведеним переліком:

- нотаріально засвідчені копії статуту та установчого догово­ру позичальника чи положення про госпорган разом з установ­чими документами і належним чином оформленим дорученням вищої установи на право укладати кредитні угоди від імені юри­дичної особи (для філій і відділень підприємств, які не є юридич­ними особами),

- техніко-економічне обґрунтування одержання кредиту,

- розрахунок строку окупності та рентабельності об'єкта кре­дитування;

- графік надходжень та платежів підприємства-позичальника на весь термін користування кредитом;

- нотаріально завірені копії контрактів (при одержанні кредиту під закупівлю товарно-матеріальних цінностей);

- копії документів для підтвердження угод, що кредитуються;

- відомості про кредити, що отримані в інших банках;

- нотаріально завірена картка із зразками підписів керівника й оловного бухгалтера та відтиском печатки госпоргану, що отри­мує кредит;

- завірені податковою інспекцією фінансові звіти, які вклю­чають баланс позичальника і рахунок прибутків та збитків. Для підприємств, які існують більш трьох років, фінансові звіти по­даються за останні три роки плюс фінансовий звіт на останню звітну дату. Якщо підприємство існує менш як три роки, кіль­кість звітів узгоджується з кредитним працівником банку;

- бізнес-план (для підприємств, які розпочинають свою діяль­ність). Вони обов'язково повинні включати такі розділи, як опис про­дуктів (послуг), галузевий і ринковий прогнози, плани маркетингу;

- матеріали й документи за запропонованим позичальником видом забезпечення кредиту.

Банк може вимагати іншу документацію й матеріали для оцін­ки обґрунтованості потреби в позичці, фінансового стану й кре­дитоспроможності потенційного позичальника.

Наведені вище документи використовуються як необхідна складова частина інформації для аналізу на другому етапі видачі кредиту.

2. Вивчення кредитоспроможності, фінансового стану клі­єнта та оцінка ризику за позичкою.

Аналіз кредитоспроможності, фінансового стану клієнта й оцінка ризику за позичкою базуються на використанні таких джерел інформації:

- матеріали, отримані безпосередньо від клієнта;

- матеріали про клієнта, які знаходяться в архівах і базах да­них банку (якщо клієнт має кредитну «історію»);

- необхідні відомості можуть бути отримані від зовнішнього оточення клієнта (постачальники, кредитори, покупці продукції, обслуговуючі банки, податкова служба та ін.);

- звіти та інші матеріали державних і приватних установ (га­лузеві аналітичні дослідження, статистична інформація, довідни­ки з інвестицій та ін.).

Основним джерелом інформації для аналізу фінансового стану потенційного позичальника є його бухгалтерські звіти.

У результаті розгляду звітів визначаються кількісні парамет­ри, що характеризують господарську діяльність позичальника: ліквідність; економічну та фінансову стабільність; прибутковість (рентабельність); перспективи грошових потоків.

Перші три параметри характеризуються системою фінансових коефіцієнтів — коефіцієнти ліквідності, покриття, забезпечення власними коштами, дохід на капітал та інші.

Коефіцієнт абсолютної (термінової) ліквідності визначаєть­ся відношенням суми залишків за статтями грошових коштів і короткострокових фінансових вкладень до суми залишків з непо­гашених кредитів та поточної кредиторської заборгованості. Він характеризує, наскільки короткострокові зобов'язання можуть бути негайно погашені швидколіквідними грошовими коштами та цінними паперами, тобто здатність позичальника швидко роз­рахуватись за своїми зобов'язаннями.

Коефіцієнт загальної ліквідності визначається відношенням загальної суми поточних активів до загальної суми фінансових і поточних зобов'язань. Бажано, щоб цей коефіцієнт перевищував одиницю. Таким чином визначають, чи вистачить у підприємства всіх обігових засобів для повної ліквідації своїх боргових зо­бов'язань.

Коефіцієнт платоспроможності визначається відношенням суми поточних активів до суми поточних зобов'язань. Це дає можливість визначити спроможність підприємства щодо пога­шення ним своїх короткострокових зобов'язань.

Різниця між сумами поточних активів і поточних зобов'язань визначає величину оборотного (робочого) капіталу. Цей показ­ник свідчить про те, наскільки господарська діяльність підприєм­ства забезпечена власними фінансовими ресурсами.

Падіння коефіцієнтів ліквідності в порівнянні з попередньою і звітною датою свідчить про погіршення фінансового стану під­приємства.

До показників економічної стабільності відносяться обіговість запасів, обіговість дебіторської заборгованості, обіговість кредиторської заборгованості та інші.

Обіговість запасів визначається відношенням суми середніх залишків запасів до виручки від одноденної реалізації продукції. Цей коефіцієнт відображає забезпеченість виробничого циклу необхідними обіговими коштами.

Обіговість дебіторської заборгованості обчислюється відношенням суми середніх залишків дебіторської заборгованості до иручки від одноденної реалізації. Це співвідношення свідчить про швидкість вивільнення коштів із дебіторської заборгованості.

Обіговість кредиторської заборгованості визначається від­ношенням суми середніх залишків кредиторської заборгованості до одноденних витрат на придбання запасів. Показник відобра­жає швидкість погашення кредиторської заборгованості.

Не менш важливими в аналізі є коефіцієнти фінансової стабі­льності та фінансової незалежності (автономії), коефіцієнт мане­вреності власних коштів.

Коефіцієнт фінансової стабільності визначається відношен­ням суми власних коштів до позикових. При одержанні високого коефіцієнта (більше одиниці) не варто на цьому заспокоюватись і припиняти аналіз. Високий коефіцієнт фінансової стабільності сам собою не є ознакою цілковитого благополуччя.

Коефіцієнт фінансової незалежності обчислюється відно­шенням суми власних коштів до валюти балансу.

Зворотним до коефіцієнту стабільності є коефіцієнт співвід­ношення залучених і власних коштів, який характеризує роз­мір залучених коштів на одну гривню власних коштів.

Коефіцієнт маневреності власних коштів характеризує сту­пінь мобільності використання власних коштів.

Важливим показником, що характеризує ефективність діяль­ності підприємства, є рентабельність виробництва.

Рентабельність визначається як співвідношення прибутку до обсягу реалізації або іншого кількісного показника.

Під час проведення експертизи кредитного проекту та здійс­нення аналізу фінансового стану клієнта кредитний працівник повинен звернути увагу на необхідність спрямування на здійс­нення кредитного проекту власних коштів позичальника.

Необхідно надавати перевагу кредитним проектам, на здійснен­ня яких позичальник спрямовує не менше 30% власних коштів, тобто співвідношення банківського кредиту та власних коштів по­зичальника у вартості кредитного проекту складає 70 % на 30 %.

За результатами проведення аналізу ухвалюється рішення сто­совно кредитоспроможності та фінансового стану позичальника, доцільності надання й ступеня ризику позички.

3. Підготовка і укладення кредитної угоди.

У процесі розробки умов кредитної угоди співробітник банку визначає основні характеристики позички: вид кредиту, суму кредиту, термін кредиту, спосіб погашення, забезпечення, ціну кредиту, інші умови.

Основним видом плати за користування банківським креди­том є процент. Поряд з процентом банки можуть установлювати комісію, що застосовується як додатковий елемент ціни банків­ського кредитування.

Фактори, що впливають на ціну банківського кредиту:

а) облікова ставка НБУ;

б) строк і розмір позики;

в) вартість ресурсів і цілі доходної політики банку;

г) ризик;

д) характер відносин між банком і клієнтом;

е) попит на банківські позики;

є) мета кредиту та рентабельність проекту;

є) процентні ставки інших банків в регіоні;

з) витрати на управління кредитом.

Після того, як чітко визначені характеристики позички, а та­кож умови угоди, за якими можливий компроміс і обов'язкові умови угоди, без виконання яких кредит не може бути наданий, проводяться остаточні переговори з позичальником.

Якщо з клієнтом досягнуто взаєморозуміння, узгоджені спірні питання і позичальником виконані всі вимоги банку щодо офор­млення необхідної документації, складається текст кредитної угоди.

Після підписання кредитної угоди працівник кредитного від­ділу оформляє документи, які містять вказівки щодо відкриття позичкового рахунку та видачі кредиту. Ці документи повинні містити дозвільні підписи керівника банку або уповноважених ним для виконання зазначених операцій посадових осіб.

Оформлені згідно з банківськими вимогами документи пере­даються в обліково-операційний відділ для виконання.

4. Контроль за виконанням умов угоди погашення кредиту.

Для ефективного контролю за виконанням кредитної угоди кредитний працівник повинен оформити кредитну «справу» по­зичальника в розрізі конкретної позички. Документи в кредитній «справі» повинні бути згруповані за такими розділами:

документи з позички;

фінансова і економічна інформація про позичальника;

запити і звіти про кредитоспроможність;

матеріали щодо забезпечення позички;

листування і пам'ятні записки.

Кредитна «справа» після закінчення роботи з позичкою зда­ється у кредитний архів банку.

Працівник кредитного відділу банку на основі записів прово­дить контроль за своєчасністю та повнотою надходження коштів в рахунок погашення боргу за кредитом та процентами за корис­тування кредитом.

Якщо в процесі кредитування змінились умови здійснення кредитованого проекту і це призвело до додаткової потреби в коштах, банк може задовольнити цю потребу на умовах укладан­ня додаткової кредитної угоди.

У разі виявлення фактів використання кредиту не за цільовим призначенням банк має право достроково розірвати кредитний договір, що є підставою для стягнення всіх коштів у межах зо­бов'язань позичальника за кредитним договором у встановлено­му чинним законодавством порядку.

У разі виникнення у позичальника тимчасових фінансових ускладнень сторони можуть подовжувати строк дії кредитного договору (пролонгація). При прийнятті рішення щодо пролонгу­вання кредиту складається додаткова угода між банком та пози­чальником, яка є невід'ємною частиною кредитної угоди.

При настанні строку погашення кредиту й відсутності у клієн­та достатньої суми коштів для його погашення банк починає про­водити роботу з проблемними кредитами. У день визначеного строку погашення частина непогашеної або непогашена забор­гованість за позичкою переноситься на рахунок прострочених позик.

Труднощі з погашенням позичок можуть виникати з різних причин. Найбільш поширеними з них є: помилки самого банку при розгляді кредитної заявки, при розробці умов кредитної уго­ди; нерентабельна робота клієнта, що отримав позичку; фактори, непідконтрольні банку, або форс-мажорні обставини.

Існує багато сигналів, що свідчать про погіршення фінансово­го стану позичальника, які працівник банку повинен вміти розпі­знавати. Для цього використовуються аналіз фінансової звітності, особисті контакти з позичальником, повідомлення від третіх осіб.

Якщо банк виявляє проблемну позичку, він негайно повинен вжити заходів для забезпечення повного та своєчасного її повер­нення. Найдоцільнішим кроком буде розробка разом з позичаль­ником заходів щодо покращання фінансового стану підприємства. Якщо цей спосіб не дасть результатів, банк повинен забезпе­чити свої інтереси шляхом реалізації забезпечення, висунути претензії до гаранта і т. ін. Крайній захід — це порушення питан­ня про оголошення позичальника банкрутом.

12.3. Резерв на покриття можливих втрат за кредитними операціями банків.

Для підвищення надійності та стабільності банківської системи, захисту кредиторів і вкладників комерційних банків НБУ встановив Порядок формування і використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями коме­рційних банків і затвердив його постановою Правління НБУ від 27.03.98 № 122 та вніс зміни і доповнення до цього Порядку по­становою Правління НБУ від 16.12.98 № 520.

Відповідно до цього Положення комерційні банки форму­ють резерв для покриття можливих збитків, що можуть бути завдані в результаті їх кредитної діяльності. Резерви форму­ються для відшкодування можливих втрат за основним боргом (без процентів та комісій) за всіма видами наданих кредитів у національній та іноземній валютах, включаючи депозити, кре­дити іншим банкам, суб'єктам господарювання (овердрафт, враховані векселі, факторингові операції, фінансовий лізинг), гарантії та поручительства. Резерв використовується на покриття безнадійної заборгованості, яка виникла внаслідок кре­дитної діяльності банку.

З метою нарахування резерву комерційний банк здійснює кла­сифікацію наданих кредитів і депозитів та оцінку кредитних ри­зиків.

Згідно з оцінкою фінансового стану позичальника та перспек­тив його розвитку кредити слід відносити до таких категорій:

- клас А — фінансова діяльність дуже добра й дає змогу пога­шати основну суму кредиту та проценти за ним у встановлені строки;

- клас Б — фінансова діяльність добра, але немає можливості підтримувати її на цьому рівні протягом тривалого часу;

- клас В — фінансова діяльність задовільна, але спостерігається чітка тенденція до погіршення;

- клас Г — фінансова діяльність погана й спостерігається її чіт­ка циклічність протягом коротких періодів часу;

- клас Д — фінансова діяльність свідчить про збитки і очевид­но, що ні основна сума кредиту, ні проценти за ним не можуть бути сплачені.

Погашення позичальником кредитної заборгованості за осно­вним боргом та процентів за ним є:

- добрим, якщо заборгованість за кредитом і процентами сплачується у встановлені строки та за кредитом, пролонгованим один раз на строк не більше 90 днів;

- слабким, якщо прострочена заборгованість за кредитом та процентами становлять не більше 90 днів чи заборгованість за кредитом, пролонгованим на строк понад 90 днів, якщо проценти сплачуються;

- недостатнім, якщо прострочена заборгованість за кредитом та процентами становить понад 90 днів, чи заборгованість за пролонгованим кредитом перевищує 90 днів і проценти не спла­чуються.

При визначенні розміру резерву сума заборгованості за кож­ним позичальником окремо зменшується на вартість гарантій і застави.

Відповідно до перелічених критеріїв кредитний портфель бан­ків класифікується за такими групами (табл. 12.1.).

Таблиця 12.1.

Класифікація кредитного портфеля банку

Клас позичальника	Погашення заборгованості
добре	слабке	недостатнє
А	Стандартний	Під контролем	Субстандартні
Б	Під контролем	Субстандартний	Сумнівний
В	Субстандартний	Сумнівний	Безнадійний
Г	Сумнівний	Безнадійний	Безнадійний
Д	Безнадійний	Безнадійний	Безнадійний

У розрахунок розміру резерву вартість заставного майна (майнових прав) позичальника (за винятком державних цінних паперів) включається у розмірі не більше 50 % вартості, визна­ченої договором застави. Враховуючи кон'юнктуру ринку, ко­мерційний банк зобов'язаний один раз на рік, а у разі пролон­гації кредитного договору — під час кожної пролонгації проводити перегляд вартості заставного майна, визначеної до­говором застави.

Резерв має бути сформовано щодо кожної групи кредитів у повному обсязі відповідно до сум фактичної заборгованості за групами ризику та встановленого рівня резерву з розподілом за видами валют (табл. 12.2.).

Таблиця 12.2.

Залежність рівня резерву від групи кредитів

Групи кредитів	Рівень резерву (ступінь ризику), %
Стандартні
Під контролем
Субстандартні
Сумнівні
Безнадійні

Комерційний банк формує резерв під стандартну й нестандартну заборгованість у повному обсязі щоквартально. Якщо банк має філії, резерв формується окремо головним банком, окремо підвідомчими установами. Резерв під стандартну заборгованість за кредитами облі­ковується на балансі головного банку. Резерв під нестандартну забор­гованість за кредитами обліковується на балансі установ банку, які зареєстровані як платники податку. За повноту формування резервів відповідальність несе головний банк (юридична особа).

Дата добавления: 2014-11-29