Головні шляхи розвитку сучасної антропології

Удосконалення методів досліджень.

На початку XX ст. виникла англійська біометрична школа, керівником якої був К. Пірсон (1857— 1936). Талановитий математик, він прагнув запровадити в біології ефективні статистичні методи аналізу емпіричних даних. Навколо Пірсона й заснованого ним часопису "Біометрика" об'єдналася група вчених, що застосо­вували ці методи в антропології.

Представники біометричної школи доклали також чимало зусиль для вдосконалення методій краніологічних досліджень. Вони створили систему чітко фіксованих розмірів людського черепа, розділивши їх на головні та другорядні. Один із учнів Пірсона — Дж. Морант — обстежив велику кількість краніологічних колекцій у музеях Великої Британії, Франції, Німеччини й систематизував матеріали, опубліковані різними дослідниками. Застосовуючи запро­понований Пірсоном "коефіцієнт расової схожості", послідовники біометричної школи виділили серед населення земної кулі кілька груп краніологічних типів, надавши їм рангу рас. Згодом їхні схеми були піддані справедливій критиці, оскільки вони абсолютно не враховували історичних умов формування расових комплексів люд­ства.

Ще більший внесок у розвиток методики антропологічних дослід-жень зробив німецький вчений Р. Мартін (1864—1925), керівник кафедри антропології в Цюрихському університеті. Поряд із краніо­логічними розвідками, він звертав велику увагу на вивчення остео­логічних матеріалів та обміри живих людей. Свій багаторічний досвід Мартін втілив у тритомному "Підручнику антропології в систе­матичному викладі" (1928), що вийшов друком уже після його смерті. У цій унікальній праці детально описані методи фіксації розмірів черепа та кісток посткраніального скелета, викладені спо­соби визначення антропометричних та антропоскопічних ознак живої людини, наведена бібліографія, яка охоплювала всі головні розділи антропологічних знань. Доробок Мартіна й досі залишається найавторитетнішим джерелом із питань морфології людини та методики антропологічних досліджень.

Чимало зусиль для вдосконалення методів фіксації морфо-фізіологічних ознак доклали також російські науковці — співро­бітники заснованого Д. Анучиним у 1922 р. Науково-дослідного інституту антропології при Московському університеті. Після смерті академіка цей заклад очолив визначний учений В. Бунак (1891 — 1979), котрий залишив значну спадщину в усіх без винятку напрямах антропологічних знань. Уже в середині 20-х років колектив інституту провів масштабні соматологічні обстеження багатьох етнічних груп

Формування антропології

СРСР, за підсумками яких А. Ярхо створив моделі варіацій описових ознак голови (носа, вух, губ тощо), а Бунак — кольору шкіри та _очей. У 1925 р. вийшов друком посібник "Методика антропо­логічних досліджень" за редакцією Бунака, що згодом витримав ще кілька видань.

Віктор Бунак

Алеш Хрдлічка

Протягом першої третини XX ст. в різних регіонах Старого Світу були зроблені нові палеоантропологічні відкриття, які дали змогу переглянути усталені погляди на роль неандертальців в еволюційній історії людства. Тогочасні провідні фахівці (англієць А. Кізс, американець Г. Осборн та ін.) розглядали неандертальців як пред­ставників бічної, безвихідної гілки попередників сучасних людей. Уперше у справедливості цієї тези засумнівався відомий американ­ський антрополог, виходець із бідної сім'ї чеських емігрантів А. Хрдлічка (1869— 1943). В 1921 р. він виступив у Лондоні на тради­ційних читаннях пам'яті Гекслі з лекцією "Про неандертальську фазу в еволюції людини", де на великому палеоантропологічному, археологічному та геологічному матеріалі довів належність неандер­тальців до виду Ното заріепз. Згодом учений розширив свою аргументацію у спеціальній книзі, виданій 1931 р. Погляди Хрдлічки Не відразу були сприйняті іншими вченими, однак час підтвердив слушність його висновків.

Історія антропологічних знань

Формування антропології

Важливі наслідки для розуміння процесів формування людини мало віднайдення у 20— 30-х роках кісткових решток австралопітеків у місцезнаходженнях Таунг, Стеркфонтейн, Макапансгат, Кромдрай та Сварткранс (здебільшого у карстових печерах) у Південній Африці. В 1925 р. професор Йоганесбурзького університету Р. Дарт на підставні вивчення черепа дитинча примата з Таунга ("бебі з Таунга") дійшов висновку про те, що він належав прямоходячій мавпі — одній із тих, які були безпосередніми попередниками людей. Однак ця думка не знайшла підтримки серед більшості фахівців.

Раймон Дарт

Протягом наступних десятиліть австралопітеків продовжували розглядати як бічну, відокремлену гілку високорозвинутих мавп, які не відіграли помітної ролі у процесі антропогенезу. Це пояснюється тим, що їхні кісткові рештки були виявлені лише на крайньому півдні Африканського континенту — в регіоні, віддаленому від найдавніших стійбищ первісних людей. Однак у 1959 р. відомий антрополог Л. Лікі (1903—1972) розкопав фрагменти кістяка австралопітека у найдавнішому шарі Олдувайської ущелини в Тан­занії — глибокої і довгої яруги, яка утворилася на дні висохлого озера кінця третинного — початку четвертинного геологічного періоду. Незабаром подібні пам'ятки були віднайдені і в інших регіонах Східної Африки. Дуже цінні відкриття були зроблені під час розкопок у місцевості Хадар у так званому Афарському трикутнику

Ефіопія), які тривалий час проводила Міжнародна афарська експе--^:^ Особливо широкого розголосу набула знахідка решток моло-

дої особини жіночої статі ("Люсі"), яка жила близько 3 млн років тому- Збереглося приблизно 40 % усіх кісток скелета, що дало змогу реконструювати зовнішній вигляд цієї істоти.

різке розширення географії місцезнаходження австралопітеків докорінно змінило уявлення про їхню роль у процесі антропогенезу. На ДУ^МКУ переважної більшості антропологів, саме вони вперше засвоїли прямоходіння і були безпосередніми попередниками най­давніших людей.

У другій—третій чвертях нинішнього століття суттєво змінився й характер расознавчих студій. Поряд із традиційними напрямами — краніологією, остеологією, соматологією та іншими — виникла так звана фізіологічна антропологія, початок котрій поклало відкриття подружжя Гіршфельд (1918). Працюючи під час Першої світової війни у шпиталях на Салонікському фронті в Греції, вони помітили, що представники різних етносів мають неоднакове співвідношення груп крові системи АВО. Згодом були виявлені й інші фактори крові, в розподілі яких існують міжгрупові відмінності. Лише протягом останніх десятиліть з'явилися повідомлення про 70 нових факторів, що належать до 20 систем (МІЧ, КЬ, Дієго-фактор та ін.). На VII Міжнародному конгресі антропологічних та етнографічних наук у Москві (1964) фізіологічну антропологію було офіційно визнано окремим напрямом антропології. Протягом останніх років значно збільшилася кількість досліджень, присвячених впливу умов зовнішнього середовища, зокрема кліматичних, на формування морфофізіологічних особливостей людності різних природних зон

земної кулі.

Не залишилися без змін і суто морфологічні програми расо­знавчих студій, які поповнилися новими напрямами — одонто­логією, яка досліджує міжгрупову мінливість будови зубів, та дерматогліфікою, завданням якої є вивчення шкірного рельєфу до­лоні та пальців людини. Аналіз одонтологічних та дерматогліфічних даних дає змогу отримати дуже цінну, а в деяких випадках — незамінну інформацію про генетичні взаємостосунки тих чи інших етнічних груп.

Розширення расознавчих програм супроводжувалося широким упровадженням в практику досліджень методів варіаційної ста­тистики. Місце "коефіцієнта расової схожості" Пірсона заступили такі математичні розробки, за допомогою яких можна досить точно оцінювати ступінь схожості або відмінності окремих груп людства. Особливо ефективні результати були отримані при аналізі ознак із простою формою спадковості (групи крові, деякі дерматогліфічні та одонтологічні дані тощо).

зо

Історія антропологічних знань

Дата добавления: 2014-11-29