Принципи способи та засоби захисту населення

Під час ядерного вибуху 20 кт опіки 1 ступеня будуть спостерігатися у радіусі 4,0 км, 2 ступеня - у радіусі 2,8 км, 3 ступеня - у радіусі 1,8 км. При потужності вибуху 1 Мт ці відстані збільшуються до

Велика величина імпульсу (понад 600 кДж/м2) спричиняє обвуглення шкіри.

26,8 км, 18,6 км, та 14,8 км відповідно.

Світлове випромінювання розповсюджується прямолінійно та не проходить крізь непрозорі матеріали. Тому будь-яка перешкода (стіна, ліс, броня, густий туман, пагорби тощо), здатна утворити зону тіні, захищає від світлового випромінювання.

Найсильнішим ефектом світлового випромінювання є пожежі. На розмір пожеж впливають такі фактори, як характер та стан забудови. При щільності забудови понад 20% осередки пожежі можуть злитися в одну суцільну пожежу. Втрати від пожеж у другій світовій війні становили 80%. При відомому бомбардуванні Гамбурга одночасно підпалювалося 16 тис. будинків. Температура у районі пожеж сягала 800°С.

Світлове випромінювання значно посилює дію ударної хвилі.

Проникаюча радіація (до 45% енергії вибуху) спричиняється випромінюванням та потоком нейтронів, які проникають на декілька кілометрів навкруги ядерного вибуху, іонізуючи атоми цього середовища. Ступінь іонізації залежить від дози випромінювання, одиницею вимірювання якої служить рентген (в 1 см³ сухого повітря при температурі 20°С та тискові 760 мм рт.ст. утворюється близько двох мільярдів пар іонів). Іонізуюча здатність нейтронів оцінюється у біологічних еквівалентах рентгена (Бер - доза нейтронів, вплив яких дорівнює впливові рентгена випромінювання).

Вплив проникаючої радіації на людей викликає променеву хворобу. Променева хвороба 1 ступеня (загальна слабкість, нудота, запаморочення, спітнілість) розвивається у більшості випадків при дозі 100...200 рад.

Променева хвороба 2 ступеня (блювота, різкий головний біль) виникає при дозі 250...400 рад.

Променева хвороба 3 ступеня (50% помирає) розвивається при дозі 400-600 рад.

Променева хвороба 4 ступеня (у більшості випадків настає смерть) виникає при опроміненні понад 600 рад.

При ядерних вибухах малої потужності вплив проникаючої радіації значніший, ніж ударної хвилі та світлового опромінювання. Із збільшенням потужності вибуху відносна частка уражень проникаючої радіації зменшується, оскільки зростає число травм та опіків. Радіус ураження проникаючою радіацією обмежується 4...5 км незалежно від збільшення потужності вибуху.

Проникаюча радіація суттєво впливає на ефективність роботи радіоелектронної апаратури та систем зв'язку. Імпульсне випромінювання, потік нейтронів порушують функціонування багатьох електронних систем, особливо тих, що працюють в імпульсному режимі, викликаючи перерви в електропостачанні, замикання в трансформаторах, підвищення напруги, перекручування форми та величини електричних сигналів. При цьому випромінювання викликає тимчасові перерви у роботі апаратури; а потік нейтронів - незворотні зміни.

Радіоактивне зараження (до 10 % енергії ядерного вибуху) виникає через наведену радіацію, випадання на землю осколків поділу ядерного заряду та частини залишкового урану-235 чи плутонію-239. Радіоактивне зараження місцевості характеризується рівнем радіації, який вимірюється у рентгенах за годину.

Випадання радіоактивних речовин продовжується при русі радіоактивної хмари під впливом вітру, внаслідок чого на поверхні землі утворюється радіоактивний слід у вигляді смуги зараженої місцевості. Довжина сліду може сягати кількох десятків кілометрів і навіть сотень кілометрів, а ширина – десятків кілометрів.

Залежно від ступеня зараження та можливих наслідків опромінення виділяють 4 зони: помірного, сильного, небезпечного та надзвичайно небезпечного зараження.

Для зручності вирішення проблеми оцінки радіаційного стану межі зон прийнято характеризувати рівнями радіації на 1 годину після вибуху (Р₀) і 10 годин після вибуху (Р₁₀). Також встановлюють значення доз гамма-випромінювання Д, які одержують за час від 1 години після вибуху до повного розпаду радіоактивних речовин.

Зона помірного зараження (зона А): Д = 40...400 рад. Рівень радіації на зовнішній межі зони Р₀ = 8 Р/год, Р₁₀ = 0,5 Р/год. В зоні А роботи на об'єктах, як правило, не зупиняються. На відкритій місцевості, розташованій у середині зони чи у її внутрішній межі, роботи припиняються на декілька годин.

Зона сильного зараження (зона Б): Д = 400...1200 рад. Рівень радіації на зовнішній межі Р₀ = 80 Р/год, Р₁₀ = 5 Р/год. Роботи зупиняються на 1 добу. Люди ховаються у сховищах чи евакуйовуються.

Зона небезпечного зараження (зона В): Д = 1200...4000 рад. Рівень радіації на зовнішній межі Р₀ = 240 Р/год, Р₁₀ = 15 Р/год. У цій зоні роботи на об'єктах зупиняються від 1 до З...4 діб. Люди евакуйовуються чи ховаються в захисних спорудах.

Зона надзвичайно небезпечного зараження (зона Г): на зовнішній межі Д => 4000 рад. Рівні радіації Р₀ = 800 Р/год, Р₁₀ = 50 Р/год. Роботи зупиняються на декілька діб та поновлюються після спаду рівня радіації до безпечного значення.

Для прикладу наведемо розміри зон А, Б, В, Г, які утворюються під час вибуху потужністю 500 кт та швидкості вітру 50 км/год. (слід радіоактивної хмари) (рис. 4.8.):

40 Р/год

57 км

78 км

125 км

300 км

Рис. 4.8. Приклад зон зараження

Характерною особливістю радіоактивного зараження внаслідок ядерних вибухів є порівняно швидкий спад рівнів радіації. Залежність рівня радіації від часу після вибуху (табл.. 4.2.):

Таблиця 4.2.

Час після вибуху годин
Рівень радіації, %		43,5	27,0	19,0	14,5	11,6	9,7	7,15	6,3	5,05	3,9	2,7	0,96

Великий вплив на характер зараження справляє висота вибуху. При висотних вибухах радіоактивна хмара піднімається на значну висоту, зноситься вітром та розсіюється на великому просторі.

Знаходження людей на зараженій місцевості спричиняє їх опромінення радіоактивними речовинами. Крім того, радіоактивні частки можуть потрапляти всередину організму, осідати на відкритих ділянках тіла, проникати в кров крізь рани, подряпини, викликаючи той чи інший ступінь променевої хвороби.

Для умов воєнного часу безпечною дозою загального одноразового опромінення вважаються наступні дози: протягом 4 діб - не більше 50 рад, 10 діб - не більше 100 рад, 3 місяці - 200 рад, за рік - не більше 300 рад.

Для роботи на зараженій місцевості використовуються засоби індивідуального захисту, при виході із зараженої зони проводиться дезактивація, а люди підлягають санітарній обробці.

Для захисту людей використовуються сховища та укриття. Кожна споруда оцінюється коефіцієнтом послаблення Кпосл., під яким розуміють число, що вказує, у скільки разів доза опромінення в сховищі менша від дози опромінення на відкритій місцевості. Для кам'яних будинків коефіцієнт послаблення - 10, автомобіля - 2, танка - 10, підвалів - 40, для спеціально обладнаних сховищ він може бути ще більшим (до 500).

Електромагнітний імпульс (1 % енергії вибуху) являє собою короткочасний сплеск напруженості електричного і магнітного полів та струмів внаслідок руху електронів від центру вибуху, що виникають внаслідок іонізації повітря. Амплітуда ЕМІ дуже швидко зменшується по експоненті. Тривалість імпульсу дорівнює сотій частині мікросекунди. За першим імпульсом внаслідок взаємодії електронів з магнітним полем Землі виникає другий, триваліший імпульс.

Діапазон частот ЕМІ до 100 мГц, але в основному його енергія розподілена біля середньочастотного діапазона 10...15 кГц. Уражаюча дія ЕМІ - декілька кілометрів від центру вибуху. Так, при наземному вибуху потужністю 1 мт вертикальна складова електричного поля ЕМІ на відстані 2 км від центру вибуху – 13 кВ/м, на 3 км - 6 кВ/м, 4 км - 3 кВ/м.

ЕМІ безпосередньо на тіло людини не впливає.

При оцінці впливу на електронну апаратуру ЕМІ потрібно враховувати і одночасний вплив ЕМІ та випромінювання. Під впливом випромінювання збільшується провідність транзисторів, мікросхем, а під впливом ЕМІ відбувається їх пробивання. ЕМІ є надзвичийно ефективним засобом для пошкодження електронної апаратури. У програмі СОІ передбачене проведення спеціальних вибухів, при яких створюється ЕМІ, достатній для знищення електроніки.

Особливості вибухів нейтронної зброї.

Нейтронною зброєю умовно називають ядерні та термоядерні боєприпаси малої та надмалої потужності (2...0,5 кт).

Уражаючі фактори: проникаюча радіація, ударна хвиля, світлове випромінювання та радіоактивне зараження - розподіл у % - (табл. 4.3.):

Таблиця 4.3.

Вид заряду	ПР	УХ	СВ	РЗ
Поділ
Синтез

Головний уражаючий фактор НЗ - проникаюча радіація - потоки нейтронів та інших часток з енергією до 14 МеВ. Під час вибуху нейтронного боєприпасу потужністю 1 кт у радіусі 500 м усе буде зруйноване УХ та СВ. У радіусі 1 км гинуть люди протягом короткого часу від ПР, в радіусі 2 км (важка променева хвороба) люди гинуть протягом декількох тижнів. Зона дії ПР у 2 рази більша, ніж у звичайної ядерної зброї, а доза опромінення у 10 разів більша.

Оцінка стійкості роботи об’єкта та його інженерного захисту розпочинається з вивчення району розташування. Об’єкт може бути в місті, поза містом, або на відстані від міста. Слід дослідити територію району, його структуру, густину та тип забудови, сусідні об’єкти та можливість виникнення на них вторинних факторів ураження.

Облікуються всі будівлі та споруди, виконується оцінка їх статичної стійкості. вивчається кожний цех та його елементи як за конструктивним рішенням, так і за матеріалами, що використовувались при будівництві. Особливу увагу приділяють захисту цінного та унікального обладнання, насиченість виробництва автоматикою та можливість продовження виробництва при виході з ладу апаратури.

Досліджуються комунально-енергетичні системи і виконується оцінка стійкості споруд та ліній, тобто визначаються параметри вражаючих факторів, що ведуть до тих чи інших руйнувань.

Визначається забезпеченість працюючих захисними спорудами: встановлюється кількість убіжиш, укриттів та оцінюються їх захисні властивості.

Вивчається система управління, зв’язку та оповіщення на основі визначення стану захищених пунктів управління, вузлів та ліній зв’язку.

Аналізується система матеріально-технічного забезпечення та виробничих зв’язків. Встановлюється об’єм запасів та можливих термінів продовження роботи без поставок; визначається відповідність їх кількості та номенклатури вимогам воєнного часу. Оцінюється стійкість складів сировини, комплектуючих виробів, готової продукції і інших матеріалів, а також сховищ горючих матеріалів.

Досліджується підготовленість об’єкта до відновлення виробництва у випадку слабких або середніх руйнувань. Аналіз виробничої діяльності об’єкту дозволяє виявити слабкі елементи, дільниці та скласти план підвищення стійкості роботи та план відновлювальних робіт, забезпечити їх будівельно-монтажною та проектною документацією.

Оцінку стійкості роботи об’єкта організує начальник ЦО (перша особа підприємства), його штаб і головні спеціалісти: головний інженер, головний механік, головний технолог, головний енергетик; залучаються начальники служб та інші спеціалісти.

Оцінка стійкості об’єкта здійснюється за вражаючими факторами ядерного вибуху.

Оцінка стійкості роботи об’єкта до ударної хвилі. Критерієм є величина надлишкового тиску, при якій будівлі та споруди об’єкта зберігаються або отримають слабкі та середні руйнування.

Вихідні дані щодо відстаней, на яких можуть бути певні значення надлишкового тиску в залежності від потужності вибуху а також дані про характер можливих руйнувань в залежності від конструкції споруди беруть із відповідних таблиць. Розрахунки проводять по кожній споруді а також по внутрішньому обладнанню цехів, результати зводять у таблицю.

Після оцінки окремих споруд оцінюють об’єкт у цілому. При цьому стійкість об’єкта визначається по тій споруді, яка руйнується при найменшому надлишковому тиску (береться до уваги можливість роботи об’єкта при зруйнованих спорудах).

Після оцінки стійкості об’єкта планують заходи підвищення стійкості роботи об’єкта до дії ударної хвилі ядерного вибуху. Для цього визначають доцільні межі підвищення стійкості кожної споруди.

Оцінка стійкості об’єкта до дії світлового випромінювання. Критерієм є світловий імпульс, при якому відбувається загоряння певних споруд та виникнення пожеж.

При оцінці враховують якості будівельних матеріалів, характеристики споруд, особливості виробництва.

Всі матеріали поділяють на:

- неспалимі (вогнетривкі) – не спроможні горіти у повітрі (всі природні та штучні неорганічні матеріали і метали);

- важко спалимі – не спроможні самостійно горіти у повітрі після вилучення джерела запалювання (композитні матеріали із спалимих і неспалимих компонент – асфальтобетон, гіпсові та бетонні деталі із органічними наповнювачами; глиносолом’яні матеріали; цементний фіброліт; деревина після обробки антипіренами; войлок, що вимочено в глині);

- спалимі – здатні самостійно горіти в повітрі.

Найбільш небезпечними є споруди із спалимих матеріалів, але і будівлі, що виконані із неспалимих матеріалів, можуть витримувати дію вогню або високих температур тільки протягом певного часу. Межа вогнестійкості вимірюється часом в годинах до появи наскрізних тріщин, до втрати несучої спроможності, або до підвищення температури на зворотному від вогню боці до 220 градусів.

За вогнестійкістю будівлі та споруди поділяються на 5 ступенів:

1 ступінь – будинки із природних та штучних кам’яних матеріалів, бетону, залізобетону з використанням листових та плитових негорючих матеріалів;

2 ступінь – те ж, але у перекриттях використовуються незахищені сталеві конструкції;

3 ступінь – те ж, але у перекриттях використовуються дерев’яні конструкції, захищені важко спалимими листовими чи плитовими матеріалами;

4 ступінь – будинки з несучими та відгороджувальними конструкціями з деревини, захищеними від впливу вогню та великих температур штукатуркою чи іншими матеріалами;

5 ступінь – будинки без вимог щодо меж вогнестійкості та меж поширення вогню.

Виникнення пожеж залежить від технологічного процесу та характеру виробництва. Тому об’єкти оцінюють за пожежною небезпекою в залежності від характеру виробництва; виникнення пожеж можливо від світлового випромінювання та руйнування виробничих споруд ударною хвилею.

За ступенем пожежонебезпечності приміщення поділяються на п’ять категорій: А, Б, В, Г, Д. Категорії встановлюються залежно від властивостей використовуваних речовин та матеріалів і технологічних процесів.

До категорії А відносяться пожежо- та вибухонебезпечні виробництва, у технологічних процесах яких використовують: горючі гази і пари, які мають нижню межу вибуховості до 10% об’єму повітря; рідини, які мають температуру спалаху парів до 28^оС; речовини, здатні вибухати та горіти при взаємодії з водою, киснем, повітрям чи одне з одним. До категорії А відносяться допоміжні приміщення, призначені для заряджання акумуляторів, майстерні з їх ремонту.

Категорія Б – пожежо- і вибухонебезпечні виробництва, в технологічних процесах яких використовують горючі гази з нижньою межею вибухонебезпечності більше 10% об’єму повітря; рідини з температурою спалаху 28...61^оС; вогненебезпечні рідини, які нагріваються в умовах виробництва до температури спалаху і вище; горючі пил та волокна з нижньою межею вибуховості до 65 г/м³. До цієї категорії відносять приміщення спеціальних складів – холодильників (машинні відділення аміачних холодильних установок, приміщення для зберігання аміаку та ін.).

Категорія В – пожежонебезпечні виробництва, в технологічних процесах котрих використовуються рідини з температурою спалаху парів вище 61^оС; горючі пил та волокна з нижньою межею вибуховості понад 65 г/м³; речовини, які здатні горіти при взаємодії з водою, киснем повітря, чи одне з одним, а також тверді речовини і матеріали, які згоряють.

Категорія Г – виробництва, на яких обробляються речовини, матеріали, які не горять, у гарячому, розпеченому чи розплавленому стані з виділенням тепла, іскр та полум’я, а також із спалюванням твердого, рідкого чи газоподібного палива.

Категорія Д – виробництва, де обробляють та зберігають речовини і матеріали, що не згорають, у холодному стані. До цієї категорії належать приміщення, призначені для зберігання виробів із металу та скла.

Найбільш небезпечними у пожежному відношенні є виробництва категорій А та Б; можливість виникнення пожеж у виробничих спорудах категорій В, Г, Д залежить від ступеню їх вогнестійкості.

Оцінку вірогідності виникнення і розвитку пожеж на території, що прилягає до об’єкту, проводять згідно до класифікації пожеж та особливостей їх розповсюдження в залежності від густини забудови. Оцінка стійкості будівель і споруд до дії світлового випромінювання здійснюється за значеннями світлових імпульсів, при яких загоряються різні матеріали, та за значеннями відстаней, на яких можливі світлові імпульси в залежності від потужності вибуху.

При оцінці стійкості об’єкту до дії світлового випромінювання уважно обстежують всі будівлі, споруди та виробничі установки, що розташовані на території підприємства; визначають місця можливого загоряння, а також аналізують наслідки можливих пожеж з урахуванням характеру виробництва та забудови навкруги об’єкту.

Після оцінки вогнестійкості будівель та споруд та дослідження характеру технологічного процесу виводять висновки щодо стійкості до дії світлового випромінювання об’єкту у цілому та намічають заходи по підвищенню вогнестійкості об’єкту.

Оцінка стійкості роботи об’єкту до дії проникаючої радіації та радіоактивного забруднення. Робота об’єкту залежить у першу чергу від людей і при їх ураженні радіацією підприємство працювати не може. Критерієм оцінки є доза радіації, яку можуть отримати робітники та службовці у зоні зараження.

Оцінка стійкості роботи об’єкту до дії проникаючої радіації передбачає визначення коефіцієнтів захисту (коефіцієнтів послаблення радіації К_посл) для будівель, споруд, сховищ та укриттів (табл.. 4.4.):

Таблиця 4.4.

Види будівель та споруд	Коеф. послаблення радіації Кпосл
Дома дерев’яні
Будівлі виробничі одноповерхові
Дома цегельні одноповерхові
Дома цегельні триповерхові
Дома цегельні п’ятиповерхові
Підвали одноповерхових домів
Підвали багатоповерхових домів
Сховища

Оцінюючи стійкість об’єкту до дії радіоактивного зараження визначають можливість герметизації виробничих приміщень з метою попередження надходження в них радіоактивного пилу, а також наявність матеріалів, приладів та апаратури, що чутливі до дії радіації.

На основі оцінки стійкості роботи об’єкту до дії радіоактивного зараження визначають режими роботи об’єкту при різних умовах радіоактивного зараження.

Оцінка стійкості роботи об’єкту до дії вторинних вражаючих факторів. До вторинних вражаючих факторів відносять аварії, пожежі, вибухи, затоплення, зараження атмосфери та місцевості, а також руйнування ушкоджених конструкцій. Масштаби вражаючої дії вторинних вражаючих факторів інколи можуть перевищувати безпосередню вражаючу дію ядерного вибуху.

Причинами виникнення вторинних вражаючих факторів є руйнування від ядерного вибуху на певному об’єкті або на сусідніх з ним об’єктах, тобто внутрішні та зовнішні джерела.

В першу чергу виявляють внутрішні джерела: резервуари та ємності з легкозаймистими рідинами та газами, склади вибухових речовин, вибухонебезпечне технологічне обладнання та комунікації, руйнування котрих викликає пожежі, вибухи або загазованість, легкозаймисті будівлі та споруди.

Зовнішніми джерелами вторинних факторів ураження можуть бути близько розташовані хімічні та нафтопереробні заводи, нафтові та газові родовища, холодильники, гідроспоруди, склади нафтопродуктів та інших легкозаймистих рідин, газгольдерні станції та інші об’єкти.

Облікуючи можливі джерела вторинних вражаючих факторів, встановлюють характер їх дії на об’єкт та визначають, який вид уражень та руйнувань можна чекати, а також час та тривалість їх дії.

Оцінка стійкості роботи об’єкту до дії хімічної та бактеріологічної зброї. В ході оцінки визначають забезпеченість робочих та службовців протигазами, а сховищ – фільтровентиляційним обладнанням промислового типу.

Проводять аналіз впливу отруйних речовин та бактеріальних засобів на процес виробництва, матеріали та сировину, оцінюють можливість герметизації виробничих споруд та можливість роботи в індивідуальних засобах захисту, визначають можливості проведення обеззараження території об’єкту, будівель і споруд та проведення при необхідності санітарної обробки людей.

Висновки проведеної оцінки стійкості роботи об’єкту служать вихідними даними для розробки пропозицій щодо підвищення стійкості об’єкту.

Захист населення - це комплекс заходів, спрямованих на попередження негативного впливу наслідків надзвичайних ситуацій чи максимального послаблення ступеню їх негативного впливу.

Захист населення базується на наступних принципах:

- постійне керівництво усіма заходами щодо захисту населення керівниками всіх рівнів у поєднанні з відповідальністю за життя та здоров'я людей. Цей принцип закріплений у діючому Законі України "Про цивільну оборону", котрий був прийнятий в 1993 році. Згідно зі ст.1 органи державної виконавчої влади включені в систему захисту населення та згідно зі ст. З органи державної виконавчої влади, адміністрація підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності та господарювання здійснюють керівництво заходами щодо захисту населення;

- заходи щодо захисту населення плануються та проводяться по всіх районах, населених пунктах, охоплюють усе населення. У той же час характер та зміст захисних засобів встановлюється залежно від ступеня загрози, місцевих умов з урахуванням важливості виробництва для безпеки населення, інших економічних та соціальних чинників. З цією метою міста розподіляються за групами важливості, а об'єкти – за категоріями стосовно засобів захисту населення у НС. Цей розподіл здійснює Кабінет Міністрів України. Для міст встановлені наступні групи:

- особливої важливості;

- першої групи;

- другої групи;

- третьої групи.

Для підприємств та організацій встановлені наступні категорії:

- особливої важливості;

- першої категорії;

- другої категорії.

Основні заходи щодо захисту населення плануються та здійснюються завчасно і мають випереджувальний характер.

Це стосується перш за все підготовки, підтримання у постійній готовності індивідуальних та колективних засобів захисту, їх накопичення, а також підготовки до проведення евакуації населення із зон підвищеного ризику.

Захист населення від наслідків НС включає:

- навчання населення з ЦО;

- сповіщення населення про виникнення НС та про розвиток ситуації;

- протирадіаційний, протихімічний та протибактеріологічний захист.

Навчання населення повинне здійснюватись на всіх рівнях підготовки (в школі, технікумі, коледжі, вузі, на заняттях з ЦО).

Кожен громадянин України повинен знати правила та прийоми захисту, використання засобів індивідуального захисту.

Сповіщення населення, здійснюється усіма доступними способами: через телебачення, радіомережу, радіотрансляційну провідну мережу, спеціальними сигналами (гудки, сирени).

Передбачається спеціальна схема повідомлення посадових осіб та осіб, задіяних у системі ЦО.

Протирадіаційний, протихімічний та протибактеріологічний захист населення організовується з метою розробки та реалізації комплексу засобів щодо попередження та послаблення впливу на населення радіаційних випромінювань, ОР, СДОР, БЗ, захисту харчоблоків, складів продовольства, водних джерел. Цей комплекс засобів включає:

- розробку можливих варіантів захисту населення та об'єктів народного господарства;

- забезпечення населення засобами індивідуального захисту;

- оцінку обстановки, вибір способів та режимів захисту;

- організацію дозиметричного, хімічного та бактеріологічного контролю;

- контроль рівня опромінення та зараження персоналу;

- ліквідацію наслідків радіоактивного, хімічного та бактеріологічного зараження.

Населення повинне оволодіти необхідними знаннями та навичками з захисту за умов надзвичайних ситуацій, дотримуватись правил захисту, виховувати в собі стійкі психологічні якості та здатність діяти за умов НС.

Основними способами захисту населення у НС є:

- проведення евакуаційних заходів;

- укриття людей у захисних спорудах;

- використання засобів індивідуального захисту;

- використання засобів медичної профілактики.

Евакуація - це організоване виведення чи вивезення населення з небезпечних зон. Безпосередньо евакуацією займається штаб ЦО, усі організаційні питання вирішують евакуаційні комісії. Евакуація розпочинається після прийняття рішення начальником ЦО, надзвичайною комісією або органами влади.

Евакуація здійснюється за виробничим принципом, а населення, не пов'язане з виробництвом, евакуюється за територіальним принципом через домоуправління, ЖЕУ, МЕП тощо. Діти евакуюються разом з батьками, але можливе їх вивезення зі школами, дитсадками.

Для проведення евакуації використовуються всі види транспорту: залізничний, автомобільний, водний та індивідуальний. Автотранспорт використовується для вивезення на короткі відстані. В деяких випадках частина населення може виводитися пішки колонами по шляхах, котрі не зайняті перевезеннями або за визначеним маршрутом та колонними шляхами.

Евакуація населення здійснюється через збірні евакуаційні пункти, котрі розташовують поблизу місць посадки на транспорт або на вихідних пунктах пішого руху, в школах, клубах, кінотеатрах та інших громадських закладах.

Населення про початок та порядок евакуації сповіщається по мережі сповіщення. Отримавши повідомлення про початок евакуації, необхідно взяти документи, гроші, речі та продукти і у визначений час прибути на збірний евакуаційний пункт, де населення реєструють, групують та ведуть до пункту посадки.

Для організації приймання, розташування населення, а також забезпечення його всім необхідним створюються евакуаційні комісії та приймальні евакуаційні пункти, котрі вирішують проблему розташування, забезпечення та обслуговування прибулого населення.

Укриття населення у захисних спорудах. Захисні споруди - це споруди, спеціально призначені для захисту населення від сучасних засобів масового ураження, а також від впливу радіації, ОР, СДОР, біологічних засобів. Ці споруди залежно від захисних властивостей поділяються на сховища та протирадіаційні укриття. Як захисні споруди можуть також використовуватись щілини, галереї, землянки тощо.

Сховище - це міцна герметична споруда, обладнана фільтровентиляцією. Укриття забезпечують найбільш надійний захист людей, що в них переховуються, від всіх уражаючих факторів. В укриттях, навіть завалених, люди можуть знаходитись тривалий час. Їх безпека забезпечується протягом кількох діб. Сховища класифікуються таким чином:

- за захисною здатністю - на 5 класів (1...5);

- за місткістю: малі (до і50 чол.); середні (150...450 чол.); великі (більше 450 чол.);

- за місцем розташування - вбудовані та розташовані окремо;

- за часом будівництва - побудовані завчасно та швидкозвідні.

В сховищах передбачаються основні та допоміжні приміщення. Основні приміщення будуються з розрахунку 0,5 м³ та 1,5 м³ на одну людину. Висота приміщення - не менше 2,2 м. Сховища обладнуються системами водопостачання, повітропостачання, енергопостачання та зв'язку.

Швидкозвідні сховища будуються з типових блоків або з допоміжних будівельних матеріалів. Як тимчасові сховища можуть використовуватися намети, залізничні вагони, автобуси тощо.

Протирадіаційні укриття (ПРУ) призначені для захисту від зовнішніх радіоактивних випромінювань та безпосереднього проникнення радіоактивних речовин в органи дихання, на шкіру, одяг, а також може захищати від ОР та бактеріальних засобів.

Захисна здатність ПРУ оцінюється коефіцієнтом послаблення (коефіцієнтом захисту), котрий показує, в скільки разів рівень радіації всередині ПРУ менший, ніж рівень на відкритій місцевості. Величина коефіцієнта послаблення залежить від товщини захисного шару та виду матеріалу. Товщина шару половинного послаблення випромінювання для основних будівельних матеріалів складає:

- грунт 13 см;

- цегла - 14 см;

- дерево - 33 см;

- скло - 16,5 см;

- бетон - 10 см;

- сталь та залізо - 3 см;

- свинець - 1 см.

Як протирадіаційні укриття у містах можуть використовуватись: підвали, підземні переходи, технологічні галереї, у сільських районах - погреби, овочесховища, землянки.

Підвали у кам'яних будинках послаблюють радіацію у 500...1000 разів, підвали у дерев'яних будинках - у 7...12 разів.

У ПРУ можуть бути передбачені санітарні вузли, фільтровентиляція та приміщення для зберігання забрудненого одягу. ПРУ мусить мати не менше двох входів (при місткості до 50 чоловік може бути один).

Тимчасові сховища можуть бути обладнані у галереях, землянках та у щілинах, котрі викопуються.

Галерея - це виробка у рельєфі місцевості. Стіни галереї обшиваються та закріпляються будівельними матеріалами, робляться перекриття, двері, санвузли тощо.

Щілина - це найпростіше укриття у вигляді рову глибиною близько 2 м, шириною внизу до 80 см, вгорі - до 120 см.

Щілина, перекрита ґрунтом товщиною 60...70 см, послаблює рівень радіації у 200...300 разів.

Засоби індивідуального захисту призначені для захисту від проникнення всередину організму РР, ОР, БЗ, для надання першої медичної допомоги, а також для запобігання та послаблення дії уражаючих факторів на людей.

Засоби індивідуального захисту поділяються наступним чином:

- засоби захисту органів дихання;

- засоби захисту шкіри;

- медичні індивідуальні засоби захисту.

До засобів захисту органів дихання належать:

- фільтруючі протигази;

- ізолюючі протигази;

- протигази та камери для дітей;

- респіратори;

- протипилові тканинні маски;

- прості ватяно-марлеві пов’язки.

До засобів захисту шкіри належать;

- ізолюючі засоби захисту (захисний комплект, захисний костюм);

- фільтруючі засоби захисту (комплект захисного фільтруючого одягу);

- найпростіші засоби захисту (плащі, накидки, гумове взуття).

До медичних індивідуальних засобів захисту належать:

- аптечка індивідуальна;

- пакет перев'язувальний індивідуальний;

- індивідуальний протихімічний пакет.

До засобів медичної профілактики відноситься ряд медикаментозних препаратів, котрі можуть бути використані для послаблення впливу на організм людини РР, ОР, НХР, БЗ.

За їх допомогою можна врятувати життя, запобігти чи значно зменшити ступінь розвитку ураження у людей, підвищити стійкість організму. До них належать радіопротектори (цистамін, що знижує ступінь впливу іонізуючих випромінювань), антидоти - речовини, котрі запобігають впливові токсичних речовин, або послаблюють їх дію, протибактеріальні засоби (антибіотики, інтерферони, вакцини тощо), протибольові та протишокові засоби.

Застосування хімічної зброї.

Вперше хімічна зброя була застосована під час першої світової війни. Наприкінці вересня 1914 року німецька армія (порушивши угоди Гаагських конференцій 1899 та 1907 років) використала артилерійські хімічні снаряди із подразнюючими отруйними речовинами. За час першої світової війни промисловістю всіх воюючих держав було вироблено близько 180 тис тонн ОР, використано на полі бою 125 тисяч тонн. Загальна кількість уражених становила близько 1 мли 300 тис. осіб.

Згодом хімічну зброю використали італійці в Ефіопії у 1935-1936 роках, де серед усіх 50 тис. загиблих втрати від ОР становили 15 тис. Використовувалась хімічна зброя у Китаї у 1937-1943 роках, у В’єтнамі у 1951-1952 роках.

Розрізняють наступні специфічні особливості впливу хімічної зброї на життєдіяльність людини:

- біохімічний характер уражаючої дії ХЗ на живий організм;

- здатність ОР проникати в укриття, техніку, будинки, споруди та уражати людей, котрі там перебувають;

- тривалість впливу ОР завдяки їх здатності зберігати певний час свої уражаючі властивості на місцевості, техніці та в атмосфері;

- труднощі щодо своєчасного виявлення ознак використання хімічноі зоброї;

- необхідність використання для захисту людей та ліквідації наслідків застосування ОР великого та різноманітного комплексу спеціальних засобів.

Отруйні речовини можуть потрапляти до організму багатьма шляхами:

- через дихальний апарат;

- крізь шкірний покрив;

- безпосередньо у шлунково-кишковий тракт;

- у кров при пораненнях, порізах.Ц

Це зумовлює великі уражаючі властивості ОР.

Хімічна зброя зберігається та застосовується у вигляді хімічних боєприпасів:

- артилерійські хімічні снаряди та міни, обладнані рідинними та твердими ОР;

- авіаційні хімічні бомби та касети;

- хімічні фугаси, шашки, гранати та набої.

Більш ефективним є використання хімічних приладів – засобів багаторазового використання: виливних авіаційних пристроїв та механічних генераторів аерозолю. Останнім досягненням науки та техніки стали бінарні хімічні боєприпаси та пристрої. В цих боєприпасах є два компоненти ОР, кожен із яких нетоксичний.

Хімічні боєприпаси мають спеціальне забарвлення, маркування та кодування. В армії США - забарвлення темно-сіре, маркування включає тип ОР, модель, шифр та інші відомості. Кодування здійснюється за допомогою кольорових кілець: зеленими кільцями позначені боєприпаси, обладнані смертельними ОР (нервовопаралітичні) – 3 кільця; шкірно-наривні - 2 кільця; загальноотруйні та задушливі - 1 кільце; 1 червоне кільце - боєприпаси, обладнані ОР подразнюючої дії; 2 червоних кільця - хімічні боєприпаси і ОР, які тимчасово виводять з ладу.

Хімічна зброя може застосовуватися наступними засобами:

- вогневі нальоти та прицільний вогонь артилерії і мінометів;

- залпи реактивної артилерії;

- окремі та групові пуски ракет;

- одиночне та групове бомбометання;

- виливання ОР із поливальних пристроїв;

- випуск ОР за допомогою аерозольних генераторів;

- кидання гранат та набоїв;

- застосування хімічних фугасів.

При дії хімічних боєприпасів чи пристроїв виникає хмара ОР, яка називається первинною хмарою. Вміст хмари залежить від типу ОР та засобу його переведення у бойовий стан. Первинна хмара може складатися із парів або аерозольних часток. Із хмари випадають краплі ОР, які, опускаючись, заражають місцевість, техніку, джерела води, людей тощо.

Аерозолі та краплі, які знаходяться на поверхні, з часом випаровуються. Внаслідок цього виникає повторна хмара, яка складається лише із парів ОР. Хмара під впливом вітру поширюється, а з часом розсіюється. Методика оцінки ступеня небезпеки зараження місцевості розроблена вченими Робертсом та Сетоногл з використанням методу джерел, котрий базується на статистичній теорії. Ознаками застосування хімічноі зброї є:

- поява на місцевості туману, диму у момент застосування ОР;

- у місці вибуху боєприпасів, що містять ОР, з’являється біла чи злегка підфарбована хмара диму, туману чи пари;

- у випадку застосування ОР за допомогою авіації за літаком з’являється темна смуга, яка швидко розсіюється і осідає на землю;

- на поверхні землі,рослин, будівель ОР осідають у вигляді олійних крапель, плям чи потоків;

- зелена трава змінює свій колір, листя жовкне та буріє.

Зона хімічного зараженння ОР включає територію, яка підлягала безпосередньому впливу ХЗ та територію, на яку розповсюдилася хмара із уражаючими концентраціями ОР. Розміри зони залежать від типу ОР та метеорологічних умов. При слабкому вітрі хмара здатна розповсюдитися на велику глибину (до 10 км). Сильний вітер сприяє випаровуванню та зменшенню тривалості дії ОР. Тривалість дії ОР зменшується також при збільшенні температури повітря та грунту. Дощ змиває краплі ОР, сприяє їх проникненню всередину грунту та гідролізу. При випаданні снігу на заражену ділянку ОР зберігається більш тривалий час.

Рослинність сприяє застою повітря і збільшує тривалість зараження. Заражене повітря довший час застоюється у кварталах щільної забудови населених пунктів.

Захист від застосування ХЗ досягається застосуванням засобів індивідуального та колективного захисту.

Застосування біологічної зброї.

Біологічна зброя (БЗ) - це спеціальні боєприпаси та пристрої, обладнані біологічними засобами. Можуть застосовуватися для масового ураження людей, тварин, рослинності, посівів, а також для пошкодження деяких видів матеріалів, майна та продовольства.

Уражаюча дія БЗ базується на використанні властивостей мікробів та токсичних продуктів іх життєдіяльності. Основу уражаючої дії БЗ становлять біологічні засоби – спеціально відібрані біологічні агенти, які здатні викликати у людей, тварин, рослин масові важкі ураження. До них нележать патогенні мікроорганізми:

- бактерії (розмір від 0,5 до 8-10 мкм): чума, холера, сибірська виразка тощо;

- віруси (розмір від 0,08 до 0,35 мкм): віспа, жовта лихоманка;

- рікетсії (розмір між вірусом та бактерією, від 0,3 до 0,5 мкм): сипний тиф, плямиста лихоманка;

- грибки (розмір від 3 до 5 мкм та більше): гістоплазмоз, бластиплазмоз та ін.

До комах, які можуть бути використані з метою зараження сільськогосподарських рослин, належать сарана, колорадський жук та геленська муха (шкідник пшениці та жита).

Ураження людей може виникнути при проникненні БЗ в організм:

- з повітрям через органи дихання;

- з їжею та водою через органи травлення;

- крізь шкіру внаслідок укусів;

- через слизові оболонки рота, носа, очей;

- крізь рани, порізи, садна.

Існують наступні способи застосування БЗ:

- аерозольний (основний);

- трансмісійний (укуси комах);

- диверсійний засіб.

Розроблено біологічні бомби, міни, ентомологічні боєприпаси.

Ознаками застосування БЗ є:

- поява крапель рідини чи порошкоподібних речовин на грунті, рослинах, на різних предметах після вибуху боєприпасів;

- утворення легкого диму, туману;

- поява за пролітаючим літаком смуги, котра поступово осідає та розсіюється;

- скупчення комах та гризунів, незвичне для даної місцевості;

- поява масових захворювань.

Внаслідок застосування БЗ з'являється зона біологічного зараження та осередок біологічного зараження (визначення аналогічні зоні та осередку при застосуванні хімічної зброї). Засоби захисту - карантин та обсервація.

Уражаючі фактори звичайної зброї.

Звичайною називається зброя, дія якої базується на використанні енергії вибухових речовин та запалювальних речовин і сумішей. Багато видів звичайної зброї за своїми характеристиками наближаються до звичайної ядерної зброї.

Найбільш руйнівні:

- вакуумна зброя;

- боєприпаси об'ємного вибуху;

- кумулятивні та бетонобійні бомби;

- кулькові та касетні бомби.

У боєприпасах об'ємного вибуху використовують різного виду горючі суміші (метан, бутан, пропилен, метилацетилен та ін.). Під час вибуху паливо розбризкується, випаровується, перемішується з киснем повітря та вибухає, утворюючи надзвукову повітряну ударну хвилю із надмірним тиском до 30 кг/см².

У запалювальних снарядах використовують напалм, фосфор та інші легкозаймисті речовини. Основний уражаючий фактор - вогонь, пожежа. Кумулятивні та бетонобійні бомби призначені для руйнування укриттів та споруд. Касетні та кулькові бомби призначені для знищення людей, техніки на великих площах. Уражаючі елементи: осколки, кульки, голки тощо.

Дата добавления: 2014-11-29