Тема 3. Моделі валютно-фінансової політики

1. Основні характеристики валютно-фінансової політики.

2. Моделі фінансових відносин у суспільстві

1. Валютно-фінансова політика — сукупність заходів (економічних, політичних, правових, організаційних), які застосовують державні органи, центральні банки, та міжнародні валютно-фінансові організації у сфері валютно-фінансових відносини. Валютно-фінансова політика є складовою частиною державної економічної політики, що безпосередньо пов'язана із зовнішньоторговельною політикою. Незважаючи на спільність сфери дії, на практиці вона поділяється на валютну політику та фінансову. Основні характеристики цих двох напрямків політичного регулювання економіки зображені у таблиці 3.1., а структурна схема реалізації валютної політики та класифікація фінансової політики – на Рис. 3.1. та в Таблиці 3.2.

Основні характеристики валютної та фінансової політики держави

Характеристика	Валютна політика	Фінансова політика
Об’єкти	Валютний курс, платіжний баланс, грошовий обіг, зовнішньоекономічна діяльність, операції суб’єктів господарювання з іноземною валютою	Процес формування фінансових ресурсів, їх розміщення і використання
Головний орган реалізації	Національний банк України	Міністерство фінансів України, Міністерство доходів і зборів, Національний банк України
Інструментарій	Облікова ставка, золотовалютні резерви, операції за міжнародними торговельними розрахунками, девальвація, ревальвація, валютні інтервенції, режим курсоутворення, валютне регулювання та контроль, ступінь конвертованості валюти	Облікова ставка; операції на відкритому ринку; норми обов’язкових резервів; емісія грошей; пряме регулювання відсоткової ставки; обмеження обсягів кредитів; квотування операцій комерційних банків; обмеження на відкриття філій; ліцензування банківських операцій; регулювання умов випуску цінних паперів; податкові норми, періоди оподаткування, податкові стимули та санкції; норми доходів; валютна інтервенція, девальвація, ревальвація, валютні обмеження
Форми реалізації	Дисконтна валютна політика, девізна валютна політика, політика управління золотовалютними резервами, міжнародна кредитна політика, політика регулювання платіжного балансу; валютно-курсова політика	Бюджетна політика; податкова політика; грошово-кредитна політика; політика управління державним боргом; інвестиційна політика; валютна політика; цінова політика; митна політика; амортизаційна політика; страхова політика; інноваційна політика;
Можливі стратегічні цілі	Забезпечення стабільного економічного зростання, стримування зростання рівня безробіття й інфляції, підтримання рівноваги платіжного балансу	Забезпечення економічного зростання в країні через механізми фінансового впливу на попит і пропозицію, споживання, заощадження та інвестиції; соціально-економічний розвиток; внутрішня фінансова безпека; платоспроможність держави зміцнення економічного потенціалу
Тактичні цілі	Забезпечення курсової стабільності, регламентація міжнародних розрахунків і кредитування, оперативне регулювання валютного ринку, контроль за здійсненням валютних операцій	Макроекономічна збалансованість; бюджетна збалансованість; оптимізація структури доходів і витрат держави збалансування фінансової системи; оптимізація внутрішнього державного боргу; мінімізація темпів інфляції; згладжування економічних циклів; стабільність грошової одиниці (стабільність цін на товари та послуги, на кредитні ресурси);

Валютна політика за терміном проведення поділяється на поточну та довготермінову валютну політику.

Поточна валютна політика в свою чергу – на облікову (дисконтну) та девізну:

а) облікова валютна політика здійснюється через заміну відсоткової ставки центрального банку за кредит для впливу на валютний курс. Підвищення відсоткових ставок сприяє приливу капіталів з інших країн, що підвищує курс валюти даної країни та поліпшує її платіжний баланс. Зворотна реакція — зниження відсоткової ставки за кредит.

б) девізна валютна політика здійснюється через валютну інтервенцію, посилення або послаблення валютних обмежень, валютного субсидіювання та диверсифікації валютних резервів. Валютна інтервенція (як головний засіб валютної політики) означає в першу чергу купівлю-продаж державою іноземної валюти для впливу на курс національної валюти та його зміну. Наприклад, із зниженням курсу національної валюти центральний банк країни продає на валютному ринку великі суми іноземної валюти, що зумовлює підвищення курсу національної валюти щодо іноземної. Довгострокова валютна політика — передбачає довготермінові заходи структурного характеру в поступовій зміні валютного механізму, її основними інструментами є міждержавні переговори й угоди в межах МВФ та регіональні угоди (нарівні ЄС), а також валютні реформи.

Рис. 3.1. Структурна схема реалізації валютної політики [14].

Зміна валютного механізму передбачає зміну в порядку проведення міжнародних розрахунків, у використанні золота, резервних валют та міжнародних платіжних засобів в режимі валютних паритетів та курсів, а також структурні — у функціях МВФ та інших організацій.

Фінансова політика призвана забезпечити ефективний розподіл і перерозподіл ВНП та використання матеріальних, трудових та грошових ресурсів. Безперебійне фінансування економічного і соціального розвитку держави. Дотримання фінансового режиму, стимулюючого економічне зростання та ін. Головними інструментами фінансової політики є податкова система, фінансові нормативи, ліміти, резерви і т.п.

Валютна війна — тісно пов'язана зі станом зовнішньоторговельної діяльності й виступає у формі боротьби між окремими державами чи їх угрупуваннями за ринки збуту через активне використання коливань валютних курсів, які відображають зміни в економічному становищі цих країни на світовому ринку або створюють передумови для таких змін. Валютні війни, як правило, відбуваються на підґрунті торговельних та митних війн. В їх основі лежать намагання держав якнайповніше реалізувати національні економічні інтереси у сфері зовнішньої торгівлі.

Нерівномірність темпів інфляційних процесів в окремих країнах супроводжуються девальвацією і ревальвацією національних валют.

Девальвація — здійснення державою у законодавчому порядку зниження обмінного курсу власної грошової одиниці щодо валюти іншої країни. Один із методів грошової реформи, направлений на оздоровлення грошового обігу, стабілізацію національної валюти.

Ревальвація — офіційне підвищення золотого змісту національної валюти чи фактичне підвищення її валютного курсу щодо грошової одиниці інших країн або щодо міжнародних грошових одиниць. Застосовується як один із методів стабілізації грошової системи і поновлення або підвищення купівельної спроможності грошей після інфляції.

Коли середній рівень цін в якійсь із країн зростає швидше ніж в інших відбувається фактичне завищення офіційного паритету валюти. Це стимулює імпорт товарів і утруднює їх експорт. При затримці виникає дефіцит зовнішньоторговельного балансу, інтенсивного відпливу капіталу за кордон.
Якщо курс валюти країни знижується це призводить до збільшення експорту й обмеження імпорту. Внаслідок цього зменшується дефіцит платіжного балансу, що зумовлює підвищення курсу валюти. Загалом експорт країни створює попит на її валюту і пропозицію іноземної валюти, а імпорт має зворотний вплив.

Валютний демпінг — метод, що передбачає розширення експорту товарів і послуг за зниженими цінами (нижче від світових) внаслідок зниження курсу національної валюти більшою мірою, ніж зменшення її купівельної спроможності всередині країни. Купуючи товари на внутрішньому ринку за нижчими цінами, експортер продає їх на зовнішньому ринку за більш стійку валюту, обмінює її на більшу кількість знеціненої національної валюти й отримує курсовий прибуток. Валютний демпінг використовують як засіб боротьби за розширення ринків збуту. Щоб обмежити його використання на конференції ГАТТ/СОТ в 1967 році був прийнятий міжнародний Антидемпінговий кодекс, який передбачає спеціальні санкції за його використання.

Валютні стабілізаційні фонди — грошові засоби в золоті, іноземній та національній валюті, що використовуються для валютної інтервенції з метою впливу на валютні курси. Окрім валютних стабілізаційних фондів створюються також валютні фонди та валютні фонди підприємств. Валютні фонди — це також грошові засоби з іноземній та національній валюті та золото, що акумулюються з метою впливу на валютні курси. Валютні фонди підприємства — грошові засоби в іноземній валюті, що утворюються за рахунок відрахувань від виручки на зовнішньому ринку й використовуються підприємствами для фінансування експортно-імпортної діяльності. Валютно-фінансові резерви — запаси іноземної валюти та золота, що знаходяться в розпорядженні центральних банків, фінансових органів, приватних комерційних банків країни, в міжнародних та транснаціональних компаніях для здійснення своєчасних платежів у міжнародних розрахунках. Основною метою валютних резервів є покриття негативного сальдо платіжних балансів, безперебійне здійснення міжнародних платежів за зовнішньоторговельними розрахунками. Від величини валютних резервів країни залежить її міжнародна ліквідність, а також купівельна спроможність.

1. здійснення витрат, потреба в яких виникає в процесі виробничої та комерційної діяльності;

3. забезпечення стабільного виконання бюджетів;

5. покриття збитків, у тому числі від стихійного лиха, аварій, нещасних випадків, а також непередбачених витрат.

Валютний паритет — тверде, офіційно встановлене співвідношення обміну однієї валюти на іншу. У межах світового господарства вирішальний вплив на валютний паритет має американський долар.

Валютний паритет впливає на вибір валютних умов контракту — умови, які узгоджують експортери та імпортери при укладанні зовнішньоекономічних контрактів, вони містять: валюту ціни контракту; валюту, в якій здійснюються платежі; валютний курс; валютні застереження; умови платежу; форму розрахунків (інкасо, переказ, акредитив та ін.); засоби платежу (векселі, чеки та ін.).

Валютно-фінансовий облік — процес виявлення, вимірювання, реєстрації, узагальнення, фіксації стану валюти та її основних параметрів, збору й накопичення даних про валюту і їх відображення в облікових відомостях. Валютно-фінансовий облік здійснюється відповідно до Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» та іншими нормативними документами, що визначають правові засади регулювання, ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності в Україні, основною метою якої є падання повної, правдивої та неупередженої інформації про фінансове становище, результати діяльності та рух грошових коштів підприємств. Облік здійснюється на основі «Плану рахунків бухгалтерського обліку активів, капіталу, зобов'язань і господарських операцій підприємств і організацій». Він включає облік експортних, імпортних, реекспортних, бартерних, компенсаційних, орендних (фінансовий лізинг), кредитно-розрахункових, валютно-фінансових та інших операцій зовнішньоекономічної діяльності, передбачених Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність» та іншими нормативно-правовими актами й міжнародними угодами України.

Валютне регулювання здійснюється за допомогою таких форм:

1. Дисконтної політики — управління обліковою ставкою національного банку, котра регулює обсяг грошової маси в державі, обсяг сукупного попиту, рівень цін у країні та приплив і відтік короткострокових капіталів.

2. Девізної політики у вигляді валютної інтервенції — сутність якої полягає в купівлі-продажу центральним банком іноземної валюти, змінюючи тим самим курс національної валюти, режим конвертованості валют та посилення або послаблення валютних обмежень.

3. Диверсифікації (розширення) валютних резервів і на цій основі зменшення збитків від відносного знецінення тих чи інших валют та забезпечення вигідної структури резервних активів.

4. Валютної інтервенції — втручання національного банку в операції на валютному ринку через купівлю-продаж іноземної валюти з метою впливу на національну валюту. Для підвищення курсу національної валюти банк продає іноземну валюту, а для зниження її курсу — скуповує іноземну валюту.

5. Отримання або надання кредитів та субсидій для компенсації
розривів, що виникають у міждержавних платежах.

Валютні обмеження — система законодавчих або адміністративних правил, спрямованих на обмеження операцій з іноземною валютою, золотом та деякими валютними цінностями. Основною метою валютних обмежень є підтримка курсів національної валюти, урівноваження платіжних балансів, концентрація валютних ресурсів в руках держави для посилення міжнародної ліквідності країни, недопущення валютних спекуляцій та ін.

Основними видами валютних обмежень виступають такі дії держави:

- заборона вільного продажу й купівлі іноземної валюти;

- обов'язковий продаж (або здача) іноземної валюти державі за офіційним курсом;

- регулювання процесу вивезення капіталу, грошових переказів
(впровадження особливого порядку на цю операцію) та ін.;

- ліцензування для комерційних банків права здійснення валютних операцій;

- інші адміністративні заходи регулюючих органів держави.

Важливу роль у забезпеченні високої ефективності валютного регулювання відіграють вибрані країною засоби валютного регулювання. Практика зовнішньоекономічної діяльності має в своєму розпорядженні велику їх кількість, проте здебільшого основними засобами валютного регулювання є:

а) безпосередні операції купівлі-продажу іноземної валюти центральними банками (валютна інтервенція);

б) застосування різних прямих валютних обмежень у сфері торгівлі (наприклад запровадження імпортних депозитів);

в) нормування вивезення валюти для студентів, які від'їжджають за кордон;

г) введення обмежень на відплив капіталу та регламентувань його імпорту;

д) політика відсоткових ставок, що впливають на рух валютних цінностей.

1. Організація курсоутворення в країні (визначення ціни грошової одиниці однієї країни до інших країн).

2. Захист та забезпечення відповідного рівня конвертованості (вільний обмін однієї валюти на іншу за діючим курсом) національної валюти.

3. Регулювання платіжної функції іноземної валюти.

4. Регламентація поточних операцій платіжного балансу.

5. Організація внутрішнього валютного ринку (економічні, в т.ч. виробничі й організаційні відносини з приводу купівлі продажу іноземних валют і платіжних документів в іноземній валюті в офіційно визначених центрах).

6. Регламентація та регулювання банківської діяльності з валютними цінностями.

7. Регулювання процесів утворення та руху валютного капіталу.

9. Встановлення ефективного режиму та обмежень щодо вивезення і ввезення через митний кордон валютних цінностей.

10. Забезпечення стабільних джерел надходження іноземної валюти на національний валютний ринок та інші [15].

Критерій	Види фінансової політики
В залежності від тривалості періоду, на який вона розрахована і характеру завдань, що вирішуються	Фінансова тактика Фінансова стратегія
В залежності від ступеня законодавчого та адміністративного регламентування фінансових відносин	Жорсткої регламентації Помірної регламентації Політика мінімальних обмежень
В залежності від завдань, на розвязання яких спрямована фінансова політика	Політика стабілізації Політика економічного зростання Політика стримування ділової активності
В залежності від характеру реалізації фінансової політики	Дискреційна політика Недискреційна політика

Фінансова стратегія – це політика, що розрахована на довготермінову перспективу і вирішення глобальних завдань соціально-економічного розвитку. Спрямованість фінансової стратегії визначається конкретними завданнями розвитку суспільства на певному історичному етапі. В умовах економічної кризи головним завданням є фінансове забезпечення макроекономічної стабілізації, в умовах економічного розвитку – досягнення оптимальних темпів зростання ВВП. Водночас за будь-яких умов основою фінансової стратегії є надійне забезпечення потреб економіки фінансовими ресурсами і створення достатніх стимулів для ефективної діяльності суб’єктів господарювання.

Фінансова тактика – це поточна політика, спрямована на вирішення конкретних завдань відповідного періоду, що випливають із розробленої фінансової стратегії. Вона здійснюється через переорієнтацію фінансових ресурсів та змін в організації фінансової діяльності. Фінансова тактика більш мобільна, оскільки полягає у вчасному реагуванні на економічні проблеми і диспропорції, її головне завдання – досягнення стратегічних цілей розвитку.

Фінансова політика реалізується за двома напрямами: регламентування фінансових відносин у суспільстві та здійснення поточної фінансової діяльності. Регламентування фінансових відносин характеризує стратегію фінансової політики, а поточна фінансова діяльність – її тактику. Базовим елементом є регламентування фінансових відносин, яке може здійснюватись державою у законодавчій та адміністративній формах.

Законодавче регламентування полягає у прийнятті відповідних законодавчих актів, які визначають суб’єктів фінансових відносин, їх права і зобов’язання, порядок і методи здійснення фінансової діяльності тощо. Адміністративне регламентування передбачає надання прав регулювання фінансових відносин органам державного управління. Головною формою вироблення фінансової політики є законодавче регламентування фінансових відносин, оскільки воно ставить фінансову діяльність на стабільну правову основу, що робить стійкою і фінансову політику.

Залежно від ступеня законодавчого чи адміністративного регламентування фінансових відносин, який характеризується тією часткою доходу, що розподіляється і споживається відповідно до чинних законів чи адміністративних рішень, розрізняють три типи фінансової політики:

1. Жорстка регламентація полягає у тому, що переважна частина фінансових відносин регулюється державою. Права підприємств і громадян у здійсненні фінансових операцій визначаються не стільки їх інтересами, скільки правилами, установленими законами чи адміністративними рішеннями. Така політика проводиться в умовах або адміністративної економіки і відповідної їй фінансової моделі, або в умовах обмеженості фінансових ресурсів. Подібна фінансова політика малоефективна, оскільки підриває стимули до продуктивної діяльності, адже фінансовим продуктом діяльності – доходом – більше розпоряджається держава, ніж його власники – юридичні і фізичні особи. Така політика, як правило, передбачає досить високий рівень бюджетної централізації ВВП.

2. Помірна регламентація здійснюється у законодавчій формі та охоплює обмежену частину фінансових відносин – взаємовідносини з державою, окремі елементи взаємовідносин на кредитному, фондовому, валютному та страховому ринках. Помірна регламентація має врівноважити інтереси держави і суспільства загалом та інтереси окремих юридичних і фізичних осіб. Вона забезпечує останніх достатніми стимулами для продуктивної діяльності і водночас дає змогу державі впливати на соціально-економічний розвиток суспільства.

3. Політика мінімальних обмежень спрямована на формування максимальної заінтересованості суб’єктів підприємницької діяльності та громадян в ефективному господарюванні. Регламентуються тільки взаємовідносини з державою, зведені до мінімуму. Переважна частина фінансових відносин за таких умов регламентується на договірних засадах між окремими суб’єктами.

Залежно від завдань, на розв’язання яких спрямована фінансова політика, вона поділяється на такі види:

1. Політика стабілізації спрямована на підтримання макроекономічної рівноваги на основі сталих обсягів виробництва при стабільності цін. Її реалізація ґрунтується на забезпеченні стабільних обсягів фінансових ресурсів при сталих пропорціях розподілу і перерозподілу отриманих доходів. Різновидами цієї політики є політика стабілізації після економічного спаду (має стимулюючий характер) та політика стабілізації в період економічного піднесення (має обмежувальне спрямування).

2. Політика економічного зростання спрямована на досягнення необхідного для країни рівня щорічного збільшення обсягів ВВП з урахуванням її потенціалу. Вона націлена на розширення обсягу фінансових ресурсів та забезпечення їх доступності як за цінами, так і за умовами залучення. Фінансова політика економічного зростання може бути реалізована через зростання державних видатків, зниження рівня оподаткування та проведення політики “дешевих грошей”.

3. Політика стримування ділової активності використовується для регулювання економічного циклу з метою запобігання кризи надвиробництва чи недопущення виснаження економіки внаслідок надмірних темпів економічного зростання. Способами здійснення такої політики є скорочення державних видатків, підвищення рівня оподаткування, установлення високих процентних ставок за кредитами.

За характером реалізації фінансова політика поділяється натакі види:

1. Дискреційна політика передбачає здійснення державою певних заходів, спрямованих на реалізацію фінансової стратегії і тактики. Конкретні заходи, стимулюючі чи стримуючі, застосовуються відповідно до ситуації, що складається на даний час в економіці та фінансах.

2. Недискреційна політика полягає у використанні певних фінансових інструментів –“умонтованих стабілізаторів”, які автоматично регулюють ситуацію в економіці. Функції “умонтованих стабілізаторів” виконують податки, а також соціальні державні виплати, різні субсидії.

Дієздатність фінансової політики залежить від ефективності діяльності держави на кожному етапі та правильності прийнятих рішень, її формування починається з чіткого визначення цілей та постановки обґрунтованих завдань. Виходячи з цього здійснюється вибір типу фінансової політики – жорстка чи помірна регламентація, або політика мінімальних обмежень; дискреційна чи вбудованих стабілізаторів. На цій основі обираються напрями реалізації (вирішується, які завдання забезпечуються засобами монетарної, а які – фіскальної політики) та інструменти реалізації і способи забезпечення скоординованості їх дії.

На основі сформованої політики здійснюються конкретні заходи у сфері фінансів. При цьому дуже важливо забезпечити дійовість фінансових інструментів, адже результативність фінансової політики залежить як від її обґрунтованості, так і від того, як реалізуються механізми її здійснення. У зв’язку з цим вкрай важливим є контроль за ходом реалізації виробленої фінансової політики. Не менш важливим є забезпечення раціонального розподілу коштів між галузями і сферами економіки, концентрація фінансових ресурсів на найважливіших напрямках економічного і соціального розвитку [16].

2. Вибір фінансової моделі — це вибір шляху розвитку суспільства, установлення певної системи економічних інтересів, які лежать в основі забезпечення впливу на темпи і пропорції цього розвитку.

Розподіл і перерозподіл ВВП може здійснюватись за різними схемами, згідно з якими будуються моделі фінансових відносин у суспільстві. В основі побудови фінансової моделі суспільства лежать роль і місце в ній держави. Моделі розрізняються за двома ознаками:

За послідовністю розподілу ВВП розрізняють дві моделі — ринкової й адміністративної економіки. Їх розглядають виходячи з розподілу новоствореної вартості — національного доходу, домінуючими складовими якого є заробітна плата і прибуток. Він є основним і обов’язковим об’єктом розподілу. Основним за питомою вагою і значущістю. Обов’язковим, оскільки не може бути нерозподіленим — інакше зупиниться процес відтворення виробництва.

Фінансова модель ринкової економіки є основною, вона пройшла значний історичний шлях розвитку і домінує у світі. Сутність її дуже проста і логічна: спочатку вартість реалізованого національного доходу розподіляється між тими, хто зайнятий у його створенні. Це власники засобів виробництва, котрі отримують прибуток, і робітники та службовці, яким виплачується заробітна плата. У загальному вигляді ця модель може бути зображена на Рис. 3.2. — заштрихована частина показує оподаткування заробітної плати окремих робітників і службовців (а, б) та прибутку підприємців (А, Б).

Характерна ознака моделі полягає в тому, що держава отримує свої доходи насамперед на основі перерозподілу національного доходу.

Модель є відкритою, зрозумілою і точно характеризує фінансові реалії у суспільстві:

по-перше, у ній точно відображається рівень доходів кожної юридичної і фізичної особи, який, у свою чергу, характеризує їх вклад у створення національного доходу;

по-друге, достовірно визначається рівень оподаткування: кожний суб’єкт точно знає, скільки він заробляє і скільки віддає;

по-третє, чітко зафіксовано стимули до зростання доходів на основі зростання виробництва і підвищення продуктивності праці.

Пропорції первинного розподілу національного доходу між підприємцями і робітниками та службовцями регулюються: ринковими відносинами та у законодавчому порядку.

Рис. 3.2. Фінансова модель ринкової економіки [17].

Ринкові відносини сприяють установленню оптимальних пропорцій між заробітною платою і прибутком. З одного боку, кожний суб’єкт заінтересований у збільшенні своєї частки. Однак, з іншого, — є певні об’єктивні обмеження, які ведуть до того, що кожний суб’єкт заінтересований у доходах іншого. Так, для підприємців украй необхідним є високий рівень доходів населення, оскільки це сприяє розширенню обсягу продажу, а значить, і забезпеченню формування прибутку. Робітники і службовці заінтересовані в прибутку підприємства, тому що він створює передумови для розвитку виробництва, а відтак і зростання заробітної плати. При цьому переважну частку в національному доході у сучасних умовах займає саме заробітна плата, тоді як обсяги прибутку мінімізуються потребами виробничого розвитку.

Законодавче регулювання полягає у встановленні мінімального рівня оплати праці й обмеженні максимального рівня рентабельності на основі застосування економічних інструментів, наприклад податку на надприбуток.

Пропорції перерозподілу національного доходу регламентуються тільки законодавчими актами.

Сутність фінансової моделі адміністративної економіки, яка застосовувалась у колишньому СРСР та інших соціалістичних країнах, полягає в тому, що переважна частина національного доходу одразу централізувалась у бюджеті й виключалась із розподільних відносин. Держава спрямовувала в бюджет централізований чистий дохід — податок з обороту і частину децентралізованого чистого доходу — прибутку підприємств (через систему платежів з прибутку). Частина прибутку (до 40%) залишалась на підприємстві, інша частина національного доходу виплачувалась робітникам і службовцям у вигляді заробітної плати, яка підлягала прибутковому оподаткуванню. Модель адміністративної економіки може бути подана у такому вигляді (Рис. 3.3.).

Характерна ознака моделі полягає в тому, що переважну частину своїх доходів держава отримує в процесі первинного розподілу національного доходу.

Рис. 3.3. Фінансова модель адміністративної економіки [17].

Модель є закритою і не відображає фінансових реалій у суспільстві:

по-перше, з неї не видно реального рівня доходів юридичних і фізичних осіб;

по-друге, доходи юридичних і фізичних осіб не відображають їх вклад у створення національного доходу;

по-третє, неможливо достовірно визначити рівень оподаткування;

по-четверте, відсутні стимули до продуктивної праці.

Пропорції первинного розподілу національного доходу регулюються державою за допомогою адміністративних методів. Рівень заробітної плати регулювався через установлення тарифних розрядів і посадових окладів. На основі планового ціноутворення фіксувався централізований чистий дохід держави (податок з обороту) і встановлювався рівень прибутку підприємств.

Звісна річ, виділення зазначених моделей певною мірою має умовний характер. У моделі ринкової економіки присутні елементи участі держави в первинному розподілі за допомогою непрямих податків. Модель адміністративної економіки, у свою чергу, включала елементи перерозподілу. Відмінність однієї моделі від другої полягає в різних пропорціях. У моделі ринкової економіки переважає участь держави в перерозподілі ВВП, а в моделі адміністративної економіки — втручання у його первинний розподіл.

За рівнем державної централізації ВВП у рамках фінансової моделі ринкової економіки умовно можна виділити три основні моделі: американську, західноєвропейську та скандинавську.

Американська модель, яка заснована на максимальному рівні самозабезпечення фізичних і самофінансування юридичних осіб, характеризується незначним рівнем бюджетної централізації 25—30%. Фінансове втручання в економіку зведене до мінімуму. У соціальній сфері забезпечуються тільки ті верстви населення, які не в змозі обійтися без державної допомоги.

Модель створює максимальну фінансову стимуляцію: з одного боку, вона дає можливість заробляти, з іншого — вимагає цього. Це досить жорстка і жорстока модель, але вона водночас і високоефективна, оскільки заснована, по суті, на примусовій фінансовій стимуляції.

Західноєвропейська модель характеризується поміркованим рівнем централізації ВВП у бюджеті 35—45%. За рахунок вищого рівня централізації ВВП більш розгалуженою є і державна соціальна сфера, насамперед у галузі освіти. Сутність моделі зводиться до паралельного функціонування державних і комерційних установ у соціальній сфері.

Скандинавська модель передбачає досить високий рівень бюджетної централізації ВВП — 50—60%. Відповідно вона характеризується розгалуженою державною соціальною сферою як у галузі освіти, так і охорони здоров’я. Вона створює клімат упевненості й соціальної врівноваженості. Однак така модель можлива тільки за умов, по-перше, високого рівня ВНП на душу населення, який забезпечує високий рівень і суспільного, і індивідуального споживання, і, по-друге, високого рівня культури та свідомості народу, відповідного ставлення до праці й поваги до державного сектора.

Вибір моделі фінансових відносин залежить від багатьох чинників. Це і рівень розвитку суспільства, і характер та масштаби діяльності держави, її втручання в економіку, і тип здійснюваної нею соціальної політики, і характер міжнародної діяльності та воєнної доктрини, це й історичні традиції народу, рівень розвитку культури тощо. Основний критерій вибору — вплив на суспільство через установлення стимулів до праці й ефективного господарювання та забезпечення надійної системи соціальних гарантій [17].

1. Виходячи з типів валютної та фінансової політики, їх елементів та особливостей розробити критерій, за яким можна було б виокремити моделі валютно-фінансової політики ринкової економіки. Запропонувати моделі валютно-фінансової політики та надати їх повну характеристику.

Питання для підготовки до семінарських занять:

1. Основні характеристики валютно-фінансової політики.

1. Що передбачає собою валютно-фінансова політика?

2. Назвіть інструменти реалізації валютної та фінансової політик.

3. В чому полягає суть девізної валютної політики?

4. В чому різниці девальвації та ревальвації?

5. Для чого створюються валютні стабілізаційні фонди?

8. Назвіть види фінансової політики за різними класифікаційними ознаками.

9. У чому різниця фінансової моделі ринкової та адміністративної економіки?