Відповідність форми вчинення правочину вимогам закону

Формою вчинення правочину є спосіб вираження волі сторін на його вчинення. Сторони правочину мають обрати його форму, якщо інше не встановлено законодавством. Відповідно до вимог ст. 205 ЦК України правочин може вчинятися сторонами усно чи письмово. Усно можуть бути вчинені правочини, які повністю виконуються у момент вчинення (ст. 206 ЦК), наприклад договір купівлі-продажу.

Умови укладення правочинів в усній формі:

· відсутність заборони в законі на укладення правочину в усній формі;

· відсутність заборони укладення правочину в усній формі в договорі, на виконання якого він укладається;

· укладення у письмовій формі правочину, на виконання якого укладаються такі договори (доручення, комісії).

Письмова форма правочину може бути простою і нотаріаль­но засвідченою. Проста форма потребує від сторін фіксації його в одному або кількох документах, листах, телеграмах, якими сторони обмінялись за допомогою телетайпних, електронних або інших технічних засобів. Згідно зі ст. 208 ЦК виключно у письмовій формі мають вчиняться правочини:

· між юридичними особами;

· між фізичними та юридичними особами, за винятком правочинів, зазначених у ст. 206 ЦК;

· правочини фізичних осіб між собою на суму, що переви­щує розмір неоподатковуваного мінімуму доходів грома­дян у 20 і більше разів;

· інші правочини, щодо яких законом встановлена письмо­ва форма.

Сторони самі можуть домовитися про письмову форму пра­вочину, хоча законом передбачена і усна форма. Недодержан­ня сторонами письмової форми правочину, яка передбачена законом, не має наслідків його недійсності, крім випадків, вста­новлених законом (ст. 218 ЦК), однак у разі виникнення судового спору сторони не мають права посилатися на свідчення свідків, наявність правочину може бути доказана письмовими доказами (розписка, накладна, рахунок-фактура тощо).

Нотаріальне посвідчення правочину необхідне лише у ви­падках, передбачених законом (ст. 209 ЦК), наприклад правочини щодо нерухомого майна, застави, заповіту тощо.

Спрямованість правочину. Правочин має бути спрямований на реальне настання обумовлених правових наслідків. Наприк­лад на набуття права власності, права користування майном тощо. Кожний правочин має правову ціль, яка повинна бути законною та досяжною.

Захист інтересів малолітніх, неповнолітніх або непрацездат­них дітей. Правочини, що вчиняються батьками, усиновлювачами не можуть суперечити інтересам їхніх малолітніх дітей.

Деякі правочини вважаються вчиненими з моменту їх дер­жавної реєстрації (ст. 210 ЦК). Правочини підлягають реєст­рації тільки у випадках, передбачених законом, наприклад, купівля-продаж будинку, земельної ділянки тощо.

Правові наслідки недодержання сторонами вимог закону про вчинення правочину, наслідки недійсності.

Під недійсним правочином розуміють дії фізичних і юридич­них осіб, які хоч і спрямовані на встановленій], зміну чи при­пинення цивільних прав та обов'язків, але не створюють цих наслідків через невідповідність вчинених дій вимогам законо­давства.

Правочин може бути визнаний недійсним повністю або в окремий частині. Підставами для визнання правочину не­дійсним є:

· дефекти суб'єктивного складу (відсутність у сторін дієздатності у фізичних осіб і правоздатності у юридич­них);

· дефекти форми правочину, що стосуються виключно письмової форми правочину;

· дефекти змісту правочину (невідповідність умов правочину вимогам законодавства, наприклад фіктивні, удавані правочини тощо);

· дефекти волі (правочин здійснений без внутрішньої волі сторін).

Види недійсних правочинів:

Залежно від характеру порушення закону при вчиненні правочину та правових наслідків:

нікчемні;

заперечні.

Нікчемнім є правочин, недійсність якого:

· прямо встановлена законом (ст. 228 ЦК);

· односторонній чи двосторонній правочин, щодо якого не додержано вимоги закону про нотаріальне посвідчення (ст. 219 — 220 ЦК), а також письмової форми, якщо це пря­мо було передбачено законом (ст.719 ЦК);

· правочин, вчинений неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювача), опікуна (ст. 222 ЦК);

· правочин, вчинений особою, над якою встановлена опі­ка, без дозволу органу опіки та піклування;

· правочин, вчинений недієздатною фізичною особою за відсутності його схвалення опікуном (ст. 226 ЦК);

· нікчемний правочин може бути визнаний судом не­дійсним у випадках, передбачених законом (наприклад ч. 2 ст.218, ч. 2 ст. 220, ч.2 ст. 221, ч.2 ст. 224, ч.2 ст. 226 ЦК).

Заперечним є правочин, недійсність якого прямо не випливає із закону, але кожна (одна) з сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом. Та­кий правочин породжує права та обов'язки сторін, проте його дійсність перебуває під загрозою, оскільки закон надає відповід­ним особам право його заперечувати (ст. 222 ЦК - право опікунів заперечувати правочин, укладений підопічним).

До таких правочинів відносяться правочини:

· вчинені неповнолітньою особою за межами її цивільної пра­воздатності без згоди батьків, усиновлювачів, піклувальника;

· правочин, вчинений дієздатною особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій або не могла керувати ними (ст. 225 ЦК);

· правочин юридичної особи вчинений нею без відповід­ного дозволу (ліцензії), ст. 227 ЦК;

· правочин, який вчинено під впливом помилки (ст. 229 ЦК) та інші.

Сторони можуть відмовитися від правочину, відмова від правочину здійснюється у такій самій формі, що і сам правочин. Наслідки недійсності правочину:

- двостороння реституція, повернення сторін у той майновий стан, в якому вони перебували до його вчинення, відповідно з чим кожна сторона повинна повернути іншій стороні у на­турі все, що вона одержала внаслідок виконання правочину;

- відшкодування збитків та моральної шкоди (п.2 ст. 216 ЦК)

Суб’єктами цивільних правовідносин є фізичні особи, юридичні особи, держава і територіальні громади.

Фізична особа як суб’єкт цивільних правовідносин повинна мати цивільну правоздатність і цивільну дієздатність.

Цивільна правоздатність - це здатність мати права й обо­в'язки, яка визнається за всіма фізичними особами. Вона ви­никає з моменту народження людини і припиняється з її смер­тю. Існування правоздатності означає наявність певного правового зв'язку між державою і особою.

Необхідно звернути увагу на відмінність правоздатності від суб'єктивного права. Правоздатність - загальна передумова, на підставі якої у особи, за наявності певних юридичних фактів, виникає конкретне суб'єктивне право. Вона є можливістю мати зазначені в законі права й обов'язки, тоді як суб'єктивне право - вже існуюче конкретне право, що належить визначений особі. Правоздатність є завжди у особи, а конкретного суб'єктивного права може і не бути. Правоздатність не може бути передана іншій особі, а більшість суб'єктивних прав можуть бути відчу­жені.

Студенти повинні знати риси цивільної правоздатності.

Риси правоздатності:

· вона визнається в однаковій мірі за всіма громадянами України;

· вона реальна і гарантована, а це означає, що:

а) жоден громадянин не може бути позбавлений цивільної
правоздатності;

б) обмеження цивільної правоздатності можливе лише у
випадках і порядку, передбачених законом;

в) громадянин не може розпоряджатися своєю правоздатністю.
Змістом цивільної правоздатності є сукупність юридичних можливостей придбання конкретних особистих прав і обо­в'язків, які особа може мати відповідно до законодавства (Кон­ституція України ст. 28, 29, 33, 31, 36, 39, 54).

Зміст цивільної правоздатності не є обмеженим (ст.28 Кон­ституції: особа може займатися підприємницькою діяльністю, яка не заборонена законом).

Цивільна дієздатність - це здатність особи своїми діями на­бувати для себе цивільні права і створювати для себе цивільні обов'язки.

Студенти повинні звернути увагу на зміст цивільної дієздатності. Зміст цивільної дієздатності складається з таких елементів:

а) здатність своїми діями набувати цивільні права і створювати для себе цивільні обов'язки;

б) здатність своїми діями здійснювати належні даній особі
цивільні права і покладені на неї обов'язки;

в) здатність своїми діями розпоряджатися належними особі
правами;

г) здатність нести цивільно-правову відповідальність за вчи­нення цивільних правопорушень (деліктоздатність).

Зміст дієздатності залежить від віку особи, від стану її пси­хіки. З урахуванням цього закон розрізняє кілька видів дієздат­ності:

- повну; неповну; часткову.

Стаття 35 ЦК передбачає підстави, коли фізичній особі може бути надана повна дієздатність:

· якщо особа досягла 16 років і працює за трудовим дого­вором;

· якщо неповнолітня особа записана батьком або матір'ю дитини;

· за рішенням органів опіки та піклування за письмовою згодою батьків, в разі відсутності згоди - за рішенням суду;

· якщо особа досягла 16 років і бажає займатися підприєм­ницькою діяльністю (повна дієздатність настає з момен­ту державної реєстрації її як підприємця).

Часткова дієздатність регламентує обсяг дієздатності ма­лолітніх осіб у віці до 14 років. Таки особи вправі вчиняти дрібні побутові правочини (ст. 31 ЦК). Малолітня особа не несе відповідальності за заподіяну шкоду, відповідають її батьки, опікуни, усиновителі.

Неповна цивільна дієздатність у осіб у віці від 14 до 18 років. Такі особи мають право:

1) самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами;

2) самостійно здійснювати права на результати інтелектуаль­ної, творчої діяльності, що охороняються законом;

3) бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи;

4) самостійно укладати договір банківського вкладу та роз­поряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім'я.

Інші правочини така особа вчиняє за згодою батьків або піклувальників. На вчинення правочину щодо транспортних засобів або нерухомого майна повинна бути письмова і нота­ріально засвідчена згода батьків, піклувальників або усиновлювачів.

За наявністю достатніх підстав за заявою батьків, піклуваль­ників суд може обмежити право неповнолітньої особи само­стійно розпоряджатися стипендією, заробітком або позбавити цього права.

Неповнолітня особа може розпоряджатися коштами, що внесені іншими особами на її ім'я в фінансову установу, за зго­дою батьків, піклувальників, усиновлювачів.

Така особа особисто несе відповідальність за порушення до­говору, укладеного нею самостійно відповідно до закону, вона несе відповідальність і за порушення договору, укладеного за згодою батьків, піклувальників, усиновлювачів. При недостат­ності майна в неповнолітньої особи для відшкодування збитків, відповідальність несуть батьки, піклувальники, усиновлювачі.

Важливе значення має питання обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання її недієздатною.

Обмеження особи в дієздатності проводиться у судовому порядку відповідно до ст. 36 ЦК України. Підставами для об­меження в дієздатності є:

1) зловживання спиртними напоями, наркотичними засоба­ми, токсичними речовинами тощо;

2) це ставить його або сім'ю, чи інших осіб, яких ця особа зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.

Студенти повинні добре знати правові наслідки обмежен­ня в дієздатності.

Недієздатною може бути визнана особа якщо вона внаслі­док хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідом­лювати значення своїх дій або керувати ними (ст.39 ЦК). Суд приймає рішення про визнання особи недієздатною на підставі медичних документів (Постанова Пленуму ВС України від 28.03.72 р. "Про судову практику по справах про визнання гро­мадянина обмежено дієздатним чи недієздатним" із змінами та доповненнями). Особа визнається недієздатною з моменту на­буття законної сили рішенням суду або з дня, вказаного в рішенні. Над такою особою встановлюється опіка. Особа може бути поновлена в дієздатності за рішенням суду в разі значно­го поліпшення її психічного стану, і вона може усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними (ст.42 ЦПК, ч.3,4 ст.260 ЦПК). Це справи окремого провадження, підставою для пору­шення справи є заява в суд, а не пред'явлення позову.

Фізична особа може бути визнана судом безвісно відсут­ньою якщо:

· вона відсутня в місці постійного проживання;

· протягом одного року не отримані відомості про місце її перебування;

· невідомість місця перебування не можна усунути за до­помогою заходів, ужитих зацікавленими особами, держав­ними органами.

Початком безвісної відсутності вважається перше число міся­ця, що йде за тим, у якому були отримані останні відомості про відсутню особу, якщо неможливо встановити день останніх відо­мостей про особу. А якщо неможливо встановити місяць, то початком відсутності вважається перше січня наступного року.

Правові наслідки визнання особи безвісно відсутньою:

1) Над майном такої особи встановлюється опіка.

2) Утриманці мають право на пенсію.

3) Припиняється договір доручення і дія доручення, вида­ного нею чи їй.

4) Подружжя такої особи має право розірвати шлюб у спро­щеному порядку.

Правові наслідки при появі такої особи:

1) Суд скасовує своє рішення про визнання особи безвісно відсутньою.

2) Шлюб може бути поновлений шляхом нової реєстрації.

3) Припиняється опіка над майном.

4) Припиняється виплата пенсії утриманцям.

Фізична особа може бути оголошена померлою якщо:

· вона відсутня в місці її постійного проживання;

· протягом трьох років немає відомостей про її місце пере­бування;

· невідомість місця перебування не можна усунути за до­помогою заходів, ужитих зацікавленими особами і дер­жавними органами.

Перебіг строку починається у такому ж порядку, як і при визнанні особи безвісно відсутньою.

Трирічний строк скорочується до шести місяців, якіцо осо­ба пропала безвісти при обставинах, що загрожували смертю, або дають підставу припускати її загибель від певного нещас­ного випадку, до двох років, якщо особа пропала безвісти у зв'язку з воєнними діями. З урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити особу померлою і до спливу цього строку, але не раніше як через шість місяців.

Правові наслідки оголошення фізичної особи померлою:

1) Відкривається спадщина (спадкоємці не мають права відчужувати протягом п'яти років нерухоме майно, що перей­шло до них в спадщину).

2) Утриманці мають право на одержання пенсії.

3) Шлюб припиняється.

4) Припиняється договір доручення і дія доручення.

Правові наслідки появи фізичної особи, яка була оголошена померлою:

1) Суд скасовує своє рішення про оголошення особи помер­лою.

2) Шлюб відновлюється, якщо дружина або чоловік не зареє­стрували інший шлюб.

3) Ця особа має право вимагати повернення майна, яке пе­рейшло у спадщину спадкоємцям:

а) якщо майно перейшло до держави, АР Крим або терито­ріальних громад, то воно повертається в натурі, а якщо воно не збереглося, то повертається його вартість;

б) якщо майно перейшло родичам або безоплатно іншим особам, то воно повертається в натурі, а якщо майно перейшло за відплатним договором, то тільки у разі, якщо особа що придбала майно, знала, що особа, яка ого­лошена померлою, жива. Не повертається безоплатно придбане і збережене майно, придбане за набувальною давністю а також гроші і цінні папери. При вивченні питання «Фізична особа як суб'єкт підприє­мницької діяльності» необхідно звернути увагу на порядок реє­страції фізичної особи як суб'єкта підприємництва. Уважно вивчити закони України «Про ліцензування певних видів гос­подарської діяльності» та «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності».

Опіка та піклування встановлюються з метою забезпечен­ня особистих немайнових і майнових прав та інтересів ма­лолітніх фізичних осіб, повнолітніх осіб, що за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обо­в'язки.

Поняття термінів " опіка" і " піклування" не є однозначни­ми, тому слід розрізняти ці поняття. Опіка та піклування - це правовий інститут, тобто сукупність юридичних норм, що ре­гулюють суспільні відносини, пов'язані з встановленням опіки та піклування, здійсненням функцій опіки та піклування, при­пиненням опіки та піклування. Цій інститут носить комплекс­ний характер. Його норми регулюють відносини, пов'язані з ви­хованням дітей, визначають повноваження опікунів, порядок встановлення опіки над майном безвісно відсутніх тощо. Цей інститут містить у собі адміністративно-правові норми, що ре­гулюють відносини між органами опіки та піклування, з одно­го боку, і опікунами та піклувальниками - з іншого. Безпосе­редньо ведення справ щодо опіки та піклування покладається на відповідні відділи місцевої державної адміністрації районів, районів міст Києва та Севастополя, виконавчих комітетів міських рад у містах. Справи щодо неповнолітніх ведуться відділами освіти, щодо недієздатних і обмежено дієздатних - відділами охорони здоров'я, стосовно дорослих дієздатних осіб, які потребують піклування за станом здоров'я - органами соц­іального захисту населення. У сільських населених пунктах й у селищах справами опіки і піклування відають виконкоми сільських, селищних рад.

Опіка встановлюється над малолітніми особами які позбав­лені батьківського піклування та над фізичними особами, які визнані недієздатними.

Піклування встановлюється на неповнолітніми особами, які позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами, цивільна дієздатність яких обмежена.

У вказаних випадках опіка та піклування встановлюються судом на підставі висновків органу опіки та піклування, у всіх інших випадках - органом опіки та піклування. Опіка та піклу­вання встановлюються за місцем проживання фізичної особи, яка потребує опіки та піклування або за місцем проживання опікуна та піклувальника, а над майном - за місцем його зна­ходження.

Опікуном або піклувальником може бути лише повністю дієздатна фізична особа за її письмовою згодою. Опікун і піклувальник призначається переважно з осіб, які перебува­ють у сімейних або родинних відносинах з підопічним, з ура­хуванням особистих стосунків між ними та можливості осо­би виконувати обов'язки опікуна чи піклувальника, враховується також і бажання підопічного - неповнолітньої особи (від 10 до 16 років). Опікунів чи піклувальників може бути призначено декілька.

Студентам необхідно звернути увагу на ст. 64 ЦК України та п.32, які вказують, хто не може бути опікуном та піклуваль­ником. Це

1) особа яка позбавлена батьківських прав;

2) особа, поведінка та інтереси якої суперечать інтересам фізичної особи, яка потребує опіки та піклування;

3) особа яка перебуває на обліку чи лікується в психонев­рологічних та наркологічних закладах;

4) особа що раніше була опікуном та піклувальником, і з її вини опіка чи піклування були припинені;

5) особа, засуджена за здійснення тяжкого злочину.

До встановлення опіки та піклування органи опіки та піклу­вання тимчасово призначають опікуна чи піклувальника.

Статті 67, 68 ЦК визначають обсяг прав та обов'язків опіку­на. Опікун зобов'язаний:

· дбати про підопічного і створювати йому необхідні побу­тові умови, забезпечувати догляд за ним і лікування. Оп­ікун малолітньої особи - дбати про виховання, навчання та розвиток:

· вживати заходів щодо захисту цивільних прав та інтересів підопічного.

Опікун має право:

· вимагати повернення підопічного від осіб, які тримають його без законної підстави;

· вчиняти правочин від імені та в інтересах підопічного. Опікун не може вчиняти такі правочини:

· договори з підопічним, крім придбання майна підопічно­му у власність за договором дарування, або у безоплатне користування за договором позички.

· здійснювати дарування від імені підопічного, а також зо­бов'язуватися від його імені порукою. Цього не можуть ро­бите дружина опікуна (чоловік) та близькі родичі (бать­ки, діти, брати, сестри).

Статті 69, 70 ЦК визначають обсяг прав та обов'язків піклу­вальника. Піклувальник зобов'язаний:

· дбати про створення для неповнолітньої особи необхід­них побутових умов, про її виховання, навчання, розвиток;

· дбати про лікування особи, дієздатність якої обмежена, створювати для неї необхідні побутові умови;

· вживати заходи щодо захисту цивільних прав та інтересів. Піклувальник має право:

· давати згоду на вчинення підопічним правочинів. Піклувальник не може:

· давати згоду на укладення договорів між підопічним та своєю дружиною (чоловіком), своїми близькими родича­ми, крім придбання майна підопічному у власність за договором дарування, або у безоплатне користування за договором позички.

Опікуни і піклувальники діють під контролем органів опі­ки і піклування, і тому вони не мають права без дозволу вказа­них органів:

· відмовитися від майнових прав підопічного;

· видавати письмове зобов'язання від імені підопічного;

· укладати договори, які підлягають нотаріальному по­свідченню та (або) державній реєстрації, у тому числі до­говори щодо поділу або обміну житла;

· укладати договори щодо іншого цінного майна.

Опікун та піклувальник мають право на плату за виконан­ня своїх обов'язків, розмір і порядок якої встановлюється Каб­інетом Міністрів України.

Звільнення опікуна та піклувальника від виконання обо­в'язків можливе:

· за їх заявою (заява розглядається протягом одного місяця);

· за заявою особи, над якою встановлено піклування;

· за заявою органів опіки і піклування на підставі рішення суду, в разі не виконання обов'язків, а також у разі по­міщення підопічного до навчального закладу, закладу охо­рони здоров'я або закладу спеціального захисту (ст. 75 ЦК).

Опіка припиняється:

· у разі передачі малолітньої особи батькам (усиновлювачам);

· у разі досягнення підопічним 14 років (опікун стає піклу­вальником без спеціального рішення щодо цього);

· у разі поновлення цивільної дієздатності фізичної особи (ст. 76 ЦК).

Піклування припиняються:

· у разі досягнення фізичною особою повноліття;

· реєстрації шлюбу неповнолітньої особи;

· надання неповнолітній особі повної дієздатності;

· поновлення цивільної дієздатності особи, дієздатність якої була обмежена.

Дієздатна фізична особа, яка за станом здоров'я не може здійснювати свої права та виконувати обов'язки, має право обрати собі помічника (ст. 78 ЦК). Помічник може бути по­вністю дієздатною особою, яка реєструється органом опіки та піклування як помічник (видається відповідний документ). Помічник може:

· одержувати пенсію, аліменти, заробітну плату, поштову кореспонденцію;

· вчинити дрібні побутові угоди в інтересах особи, яку представляє;

· представляти особу в органах державної влади, місцево­го самоврядування в суді (на підставі окремої довіреності) тощо.

Дії опікуна та піклувальника можуть бути оскаржені до орга­ну опіки та піклування, а рішення останнього - до суду.

Юридична особа як суб’єкт цивільних правовідносин це організація, створена і зареєстрована в установленому порядку. Юридична особа наділяється право­здатністю і дієздатністю, може бути позивачем і відповідачем у суді (ст.80 ЦК України). Студенти повинні знати ознаки юри­дичної особи, якими є:

1) наявність відокремленого майна;

2) самостійна відповідальність за зобов'язаннями;

3) вона певним чином організована як єдине ціле (організа­ційна єдність);

4) виступає в цивільних правовідносинах від свого імені;

5) може бути позивачем і відповідачем у суді.

Знати, що особистими немайновими правами юридичної особи є:

· право на недоторканість ділової репутації;

· право на власну назву, торгову марку, знак тощо;

· право на таємницю кореспонденції;

· право на конфіденційну інформацію, інформацію та інші права.

Ці права регулюються ЦК України, Законами України "Про інформацію" від 2.10.92 р., "Про охорону прав на знаки для то­варів і послуг" від 15.12.93 р. та іншими нормативними актами.

Юридичні особи в залежності від порядку їх створення поділяються на:

· юридичні особи приватного права;

· юридичні особи публічного права.

Перші створюються на підставі установчих документів, другі - на розпорядчим актом Президента України, органу держав­ної влади, органу влади АР Крим або органу місцевого само­врядування.

Студенти повинні вміти дати характеристику кожного спо­собу створення юридичної особи.

1) Розпорядчий - юридична особа створюється на підставі
розпорядження державного органу.

Якщо законом передбачено обов'язкове створення юри­дичної особи шляхом волевиявлення виборців - виборів, то така юридична особа також набуває статусу юридич­ної особи публічного права.

2) Дозвільний - таким способом створюються наприклад, об'єднання громадян.

3) Договірний - шляхом укладення договору (це повне то­вариство, командитне та інші).

Юридичні особи приватного права створюються за ініціа­тивою приватних осіб (юридичних і фізичних). Вони можуть створюватися у формі товариств, які, в свою чергу, можуть бути підприємницькі і непідприємницькі.

Перші мають за мету одержання прибутку, другі - не мають такої мети.

Підприємницькі створюються у формі господарських това­риств і виробничого кооперативу, непідприємницькі - релігійні громади, об'єднання громадян, благодійні організації, торгово-промислові палати, профспілки.

Юридична особа відповідає самостійно за своїми зобов'я­заннями усім належним її майном. Учасник (засновник) юри­дичної особи не відповідає за зобов'язаннями юридичної осо­би, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями її учасників (засновників), крім випадків, встановлених законом (ст. 96 ЦК). Особи, які створили юридичну особу, несуть со­лідарну відповідальність за зобов'язаннями, що виникли до її державної реєстрації. Юридична особа відповідає за зобов'язан­нями її учасників (засновників), що пов'язані з її створенням, тільки у разі наступного схвалення їхніх дій відповідним орга­ном юридичної особи.

Філії та представництва є окремими підрозділами юридич­ної особи. Вони розташовані поза її місцезнаходженням і не є юридичними особами.

Філія - це відокремлений підрозділ юридичної особи, роз­ташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або час­тину її функцій.

Представництвом є відокремлений підрозділ юридичної особи, розташований поза її місцезнаходженням та здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи. Вони не мають права виступати від свого імені в цивільному обороті, наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення. Вони можуть вести окремий бухгалтерський облік, їх керівники призначаються юридичною особою і діють на підстав виданої нею довіреності (тобто від імені юридичної особи).

Представництва не підлягають спеціальній реєстрації. Суб'єкт підприємництва зобов'язаний лише повідомити орган державної реєстрації про їх створення шляхом внесення відпо­відних додаткових відомостей до реєстраційної картки. Відо­мості про філії та представництва включаються до Єдиного державного реєстру. Виняток з цього правила становить реєст­рація іноземних представництв, що здійснюється на підставі Інструкції про порядок реєстрації представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності в Україні, затвердженої на­казом Міністерства зовнішньоекономічних зв'язків і торгівлі України від 18.01.96 р. № 30.

Припинення юридичної особи здійснюється шляхом: - злиття; приєднання; поділу; перетворення; виділу; ліквідації.

У перших п'яти випадках майно передається правонаступникам.

Злиття передбачає припинення діяльності двох або більше юридичних осіб і передачу всіх прав та обов'язків новій юри­дичної особі.

Приєднання передбачає припинення діяльності однієї юридичної особи і передачу всіх прав і обов'язків іншій.

Поділ - на базі однієї юридичної особи виникають дві й більше юридичних осіб.

Виділ - на базі однієї юридичної особи створюється ще одна юридична особа, якій виділяється частина майна першої.

Перетворення - юридична особа одного виду перетворюєть­ся в іншу організаційно-правову форму. Нова є правонаступ­ником першої.

Ліквідація - це така форма припинення юридичної особи, при якій вона перестає існувати, права та обов'язки не перехо­дять до іншої юридичної особи.

Юридичні особи вважаються такими, що припинили своє існування з моменту вилучення їх з Єдиного державного реє­стру підприємств і організацій України. Ліквідацію юридичної особи здійснює ліквідаційна комісія, яка створюється органом, який прийняв рішення про ліквідацію (ст. ст. 110 - 112 ЦК), Ліквідація може бути проведена у добровільному порядку і за рішенням суду. У першому випадку вона проводиться у зв'яз­ку з досягненням мети, для якої її створено, закінчення строку, на який було створено юридичну особу, а також в інших ви­падках, передбачених установчими документами. За рішенням суду вона може бути ліквідована у разі визнання недійсними установчих документів, у разі виявлення порушень при її реє­страції та в інших випадках, передбачених законодавством.

Держава як суб'єкт цивільного права має право і дієздатність, її правоздатність має універсальний характер, тому що вона може мати лише ті права і обов'язки, які дозволяє за­кон, встановлення якого залежить від держави. Вона сама ре­гулює різні відносини, встановлює загальнообов'язкові прави­ла поведінки суб'єктів, порядок розгляду спорів за їх участю і сама визначає власну цивільну правосуб'єктність, її зміст і межі.

Держава має майно, яке не розподілено між державними юридичними особами. Це бюджетні кошти, інші матеріальні цінності. Держава є суб'єктом права загальнодержавної влас­ності в особі Верховної Ради України. Вона наділена виключ­ними повноваженнями щодо набуття у власність скарбу, рекв­ізованого майна, конфіскованого майна.

Держава бере участь у зобов'язальних відносинах (догово­ри поставки для державних потреб, купівля-продаж державно­го майна при приватизації. Держава є суб'єктом цивільно-пра­вової відповідальності (за шкоду, нанесену державними органами, органами дізнання, прокуратури, суду). Вона може бути спадкоємцем. Може брати участь у зовнішньоекономічно­му обороті. Вона може створювати особи публічного права, юридичні особи приватного права, виступаючи засновником.

Суб'єктом цивільних правовідносин є АР Крим, правовий статус якої визначений в Конституції України, Конституції АР Крим та інших нормативних атах.

Територіальні громади самостійно вирішують питання місцевого самоврядування в межах Конституції і законів Ук­раїни, основним з яких є Закон України «Про місцеве само­врядування в Україні».

Держава набуває і здійснює свої права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції.

АР Крим – через органи влади АР Крим у межах їхньої компетенції, те­риторіальні громади – через органи місцевого самоврядування у межах їхньої компетенції.

Держава та територіальні громади відповідають за своїми зобов'язаннями належним їм майном. Із кола майна, на яке може бути звернено стягнення за боргами, зроблено винятки, до такого майна належить:

1) майно, вилучене з цивільного обороту, тобто яке не може перебувати у приватній власності;

2) майно, що закріплено за територіальними громадами, АР Крим та іншими суб'єктами;

3) природні ресурси, землі, які перебувають у державній чи комунальної власності. Стаття 176 ЦК України закріплює правило про самостійну відповідальність за зобов'язаннями юридичних осіб, створених державою, АР Крим, територіальними громадами, з одного боку, і зобов'язаннями України, АР Крим та територіальних громад – з другого. Єдиний виняток з цього правила існує з приводу України, АР Крим, територіальних громад, які несуть додатко­ву (субсидіарну) відповідальність за зобов'язаннями казенних підприємств і установ. Взагалі вказані суб'єкти відповідають також за дії органів та посадових осіб, які виконують владні завдання та функції.

Питання до теми «Захист цивільних прав, відпові­дальність у цивільному праві»

1) Захист цивільних прав.

2) Поняття цивільно-правової відповідальності.

3) Форми і види цивільно-правової відповідальності.

4) Склад правопорушення та умови цивільно-правової відповідальності.

5) Підстави звільнення від відповідальності.

Студенти повинні уважно вивчити питання захисту цивіль­них прав у разі їх порушення, вміти назвати та охарактеризува­ти кожен із способів. Захист цивільних прав може відбуватися:

· у судовому порядку;

· шляхом самозахисту;

· шляхом звернення до Президента України, до органів АР Крим, до органів місцевого самоврядування;

· захист прав нотаріусами.

Необхідно звернути увагу на захист цивільних прав у судовому порядку. Стаття 16 ЦК України встановлює способи їх захисту, це:

· визнання права - необхідність цього способу захисту ви­никає у тих випадках, коли існування у певної особи пра­ва викликає сумнів, не підтверджується даними (докумен­тами) встановленої форми, оспорюється суб'єктивне пра­во. Цей спосіб захисту може бути реалізований лише в юрисдикційному порядку, вимога позивача звернена до суду, який на підставі наданих доказів офіційно встанов­лює наявність або відсутність у нього спірного права;

· визнання правочину недійсним - спосіб захисту, який за­стосовується у випадку укладення заперечуваного право­чину, застосовується у випадках та порядку, передбаче­ному параграфом 2 гл.16 ЦК;

· припинення дій, які порушують право, - застосовується у випадках щодо триваючого цивільного правопорушення, наприклад для забезпечення заборони проводити певні дії (використовувати товарний знак);

· відновлення становища, яке існувало до порушення пра­ва, - має місце у випадках, коли припинення порушен­ня суб'єктивного права та притягнення винного до відпо­відальності недостатньо, а необхідно поновити порушене право у повному обсязі (застосувати реституцію), наприк­лад у випадку визнання правочину недійсним;

· примусове виконання обов'язку особи в натурі - полягає у тому, що кредитор зобов'язує боржника реально вико­нати обов'язки, взяті ним на себе у силу договору;

· зміна або припинення правовідношення - особа може припинити дію договору (розірвати його достроково) у випадку, коли зрозуміло, що договір не буде виконаний належним чином і в передбачені терміни (при купівлі-продажу неякісних товарів);

· визнання незаконним акта органу державної влади, орга­ну влади АР Крим чи органу місцевого самоврядування, їх посадових осіб;

· відшкодування збитків - збитки - це втрати, яких особа зазнала у зв'язку із знищенням або пошкодженням речі, а також виграти, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збит­ки), а також доходи, які особа могла б реально одержати (упущена вигода);

· відшкодування моральної шкоди - сплата потерпілому грошової компенсації за фізичні та моральні страждання, які той переніс внаслідок скоєного правопорушення.

Самозахист цивільних прав: способи захисту повинні відпо­відати змісту порушеного права, характеру дій, якими воно порушено, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням. Формами захисту є:

· необхідна оборона;

· завдання шкоди у стані у стані крайньої необхідності;

· притримання майна кредитором.

Особа здійснює право захисту на свій розсуд.

Захист цивільних прав та інтересів Президентом України, органами державної влади АР Крим або органами місцевого самоврядування. Захист здійснюється в адміністративному порядку шляхом оскарження дій актів державних органів у вищий орган виконавчої влади. Разом з тим звернення до адм­іністративної інстанції не позбавляє особу звернутися за захи­стом своїх прав до суду.

Захист прав нотаріусами - нова форма захисту, нотаріус здійснює захист шляхом вчинення виконавчого напису на бор­говому документі.

Засоби цивільно-правового захисту різні і залежать від змісту цивільного правопорушення. Основна їх мета - віднов­лення прав суб'єктів, чиї права порушені.

В залежності від цілей способи захисту поділяються на

· міри захисту;

· міри відповідальності.

Цивільно-правова відповідальність - це правовідношення, що виражається у вигляді несприятливих наслідків майнового і немайнового характеру у боржника, які забезпечуються дер­жавним примусом і які тягнуть за собою осуд правопорушни­ка і його суб'єкта.

Форма цивільно-правової відповідальності - це ті обтя­ження, що покладаються на правопорушника Відпові­дальність може наступати у таких формах: відшкодування шкоди; сплати неустойки; втрати завдатку; конфіскації та інші.

Студенти повинні добре знати класифікацію видів цивіль­но-правової відповідальності. Класифікувати цивільно-правову відповідальність можна за такими підставами:

а) залежно від підстав застосування відповідальності:
договірна; позадоговірна;

б) залежно від суб'єктів: індивідуальна; спільна;

в) залежно від розмірів і обсяг}': повна; обмежена; підвищена;

г) залежно від характеру поділу відповідальності між кількома порушниками: часткова; солідарна; субсидіарна.

Бажано чітко знати і вміти охарактеризувати кожен вид відповідальності.

Договірна відповідальність - це відповідальність, яка перед­бачена у договорі і наступає в разі порушення умов договору.

Позадоговірна відповідальність має місце у випадку запо­діяння правопорушення боржником, який не був з кредито­ром у договірних правовідносинах.

Часткова відповідальність - застосовується при скоєнні правопорушення кількома особами. Воно має місце тоді, коли у ньому беруть участь кілька кредиторів або кілька боржників, і кожен із кредиторів має право вимагати виконання, а кожен з боржників повинен виконати зобов'язання у певній частці, яка припадає на нього відповідно до закону або договору. Частки визнаються рівними, якщо їхній розмір не визначений догово­ром або законом.

Субсидіарна відповідальність настає тоді, коли в зобов'я­занні беруть участь два боржники, один з яких основний, іншій - додатковий (субсидіарний). Така відповідальність випливає із закону або умов договору. Мета - встановлен­ня гарантій забезпечення прав кредитора на відшкодуван­ня заподіяної йому шкоди за рахунок інших осіб. Додатко­вий кредитор несе відповідальність за основного боржника у разі, якщо кредитор не може задовольнити вимоги креди­тора.

Солідарна відповідальність настає тоді, коли це вказано у законі або договорі, наприклад у разі неподільності пред­мета зобов'язання. Солідарна відповідальність дозволяє кре­дитору притягнути до відповідальності будь-кого з боржників у повному обсязі або частково. Усі боржники залишаються зобов'язаними до тих пір, поки зобов'язання не буде вико­нано повністю.

Повна відповідальність - відшкодування заподіяної шкоди повинно бути здійснено в повному обсязі - це основній прин­цип повного відшкодування шкоди.

Обмежена відповідальність встановлюється в окремих ви­падках законом або договором. Це означає, що за порушення обов'язку сплачується лише неустойка, а збитки не відшкодо­вуються, або хоч і відшкодовуються, але не повному обсязі (на­приклад, підприємства транспорту відповідають за втрату, по­шкодження вантажу у розмірі фактичної шкоди, неодержані доходи не відшкодовуються.

Підвищена відповідальність може встановлюватися по ок­ремих видах зобов'язань, так за Закон України "Про бібліотеч­ну справу" користувачі за втрату, пошкодження книг несуть відповідальність у кратному розмірі.

Зменшення розміру відповідальності допускається, якщо:

1) доказана вина обох сторін у невиконанні або неналежному виконанні зобов'язання;

2) кредитор навмисно чи необачно сприяв збільшенню розміру збитків або не вжив заходів щодо їх зменшен­ня;

3) суд може зменшити розмір відшкодування шкоди, вра­ховуючи матеріальне становище порушника, крім ви­падків, коли шкода заподіяна вчиненням злочину.

Необхідно звернути увагу на юридичні підстави відпові­дальності, якими є сукупність елементів складу правопору­шення, а саме:

· об'єкт (суспільні правовідносини, що регулюються цивіль­ним правом);

· суб'єкт (правопорушник, заподіював шкоду);

· об'єктивна сторона:

а) шкода, заподіяна правопорушенням;

б) протиправність поведінки правопорушника;

в) причинний зв'язок між протиправною поведінкою і шко-
дою;

· суб'єктивна сторона (вина правопорушника).

Умовами цивільної відповідальності є наявність:

1) протиправної поведінки (дії чи бездіяльності) особи;

2) шкідливого результату такої поведінки (шкоди);

3) вини особи, яка заподіяла шкоду;

4) причинного зв'язку між протиправною поведінкою і шкодою.

Студенти повинні вміти дати повну характеристику кожної умови.

Для притягнення особи до цивільної відповідальності по­трібен певний склад правопорушення (4 вищезазначені елемен­ти), при відсутності хоча б одного з них (крім випадків безвин­ної відповідальності) цивільна відповідальність не настає. Підставами звільнення від відповідальності є:

1. Непереборна сила - це надзвичайна і невідворотна за даних умов подія. На практиці це також називають форс-мажорні обставини. Непереборна сила характеризується тим, що:

а) це зовнішня щодо сторін обставина;

б) це надзвичайна, тобто неординарна, нерядова обставина,
яку неможливо відвернути в будь-який спосіб, навіть
якщо особа може передбачити її наслідки;

в) це подія, яку неможливо відвернути засобами, наявними
у даної особи в конкретних умовах її діяльності способами: тобто у даних обставинах відсутні технічні та інші засоби, за допомогою яких можливо було б запобігти самій обставині або її наслідкам (землетруси, шторм, об­вали, епідемії, воєнні дії, страйки тощо).

2. Випадок (казус) - обставина, яка свідчить про відсутність вини будь-кого з учасників зобов'язання, а не взагалі про відсутність будь-чиєї вини у заподіянні шкоди. Він характери­зується суб'єктивною непередбаченістю: якби особа знала про можливість настання випадку, вона могла б запобігти шкоді. Не вважається, наприклад, випадком недодержання контрагентом своїх зобов'язань за відсутності на ринку необхідних для ви­конання зобов'язань товарів. Випадки відповідальності при винятковому заподіянні шкоди можуть бути передбачені зако­ном або договором.

3. Вина потерпілого (кредитора). За загальним правилом шкода в такому випадку не відшкодовується (ст. 1193ЦК).

Правочин, яким скасовується або обмежується відпові­дальність за умисне порушення зобов'язання, є нікчемним (ст. 614 ЦК). Вина потерпілого може впливати на обсяг належного йому відшкодування в сторону зменшення. Якщо груба необе­режність потерпілого сприяла виникненню або збільшенню шкоди, то залежно від ступеня вини потерпілого (а в разі вини особи, яка завдала шкоди, - також залежно від ступеня її вини) розмір відшкодування зменшується, якщо інше не встановле­но законом (ст. 1193 ЦК).

Питання для самоконтролю

1.Здійснення цивільних прав.

2.Способи захисту цивільних прав.

3.Поняття та форми цивільно-правової відповідальності.

4.Умови цивільно-правової відповідальності.

5.Підстави звільнення від відповідальності.

6.Поняття об'єктів цивільних прав.

7.Речі як об'єкти цивільних прав, види речей.

8.Гроші та валютні цінності як об'єкти цивільних прав.

9.Дії та послуги як об'єкти цивільних прав.

10.Нематеріальні блага як об'єкти цивільних прав.

11.Здійснення цивільних прав.

12.Способи захисту цивільних прав.

13.Поняття цивільно-правової відповідальності.

14.Форми та види цивільно-правової відповідальності.

15.Умови цивільно-правової відповідальності.

16.Моральна шкода.

17.Підстави звільнення від відповідальності.

18.Поняття юридичного факту та їх види.

19.Поняття та види правочинів.

20.Умови дійсності правочину.

21.Правові наслідки недодержання сторонами вимог зако­ну при вчиненні правочину.

22.Наслідки недійсності правочину.

Дата добавления: 2014-11-29