Сцієнтистські напрями у філософії

Основні напрями у філософії

Особливості філософії

- вийшла далеко за межі академічних аудиторії;

- постала досить сильно інтегрованою у системі загальної освіти;

- змінилися її змістові та предметні орієнтири;

- її властива колосальна різноманітність.

- сцієнтичний (Шлік, Е. Кассірер, Б. Рассел);

- антропологічний (М. Шелер, А. Камю, З. Фрейд);

- культурологічний (О. Шпенглер, Ф. Бродей, Ф. Арієс);

- історіософський (А. Тойнбі, П. Сорокін);

- релігійна філософія (Ж. Маритен, Е. Жільсон, К. Барт).

Сцієнтизм (від лат. scienta – наука) абсолютизація ролі науки у системі культури, у ідейному житті суспільства.

Антропологізм (від греч. Anthropos – людина і logos – поняття) – вчення, вважаюче природно наукову медичну антропологію універсальною наукою про людину.

Культурологічний напрямок є вченням про положення в дії тілесно – душевно – духовної цілісності людини у світі природи і одночасно в історично духовному світі. Філософія культури виступає так само як критика культури.

Релігійна філософія – це світобачення і поведінка, зумовлена вірою в існування Бога; божества.

Історіософський напрямок – у якому історія це така подія, котра у собі, яке в супереч часу, одержить погашення часу, вічне. Чим більше ми його посягаємо, тим більше дивуємося і знову продовжуємо шукати.

На ґрунті тісної інтеграції між філософією та мистецтвом, з одного боку, виник жанр філософської (інтелектуальної) літератури, а, з іншого боку, – жанрфілософської есеїстики. На межі філософії і науки функціонує сучасна аналітична філософія, яка намагається будувати філософські твердження засобами математичної логіки або логізованої лінгвістики. Отримали свій розвиток у 20 ст. і жанри інтеграції філософії та релігії, філософії та різного роду езотерики.

Наука перетворилась на провідного чинника суспільного життя. Впливаючи на виробництво, вона втрутилася в медицину, мистецтво, побут, комунікацію. Ціла низка напрямів філософії вважала за необхідне включитися у цей рух. Ці напрями підкреслювали позитивні сторони наукового прогресу, пропагували прогрес науки, і отримали назву «сцієнтизму» (з англ. – «sciеns» – наука) або сцієнтистських напрямів.

Сцієнтизм – переоцінка ролі науки, в співвідношенні з якою усі маючі смисл проблеми, розглядаються як науково розрешимі, особливо це стосується проблем з області соціології та культури життя, причому признаються достатніми такі істотно-наукові методи і техніка, які у живій людській дійсності і області наук о дусі не мають ніякого значення.

Сцієнтичні напрями у філософії:

- «логічний» позитивізм або неопозитивізм;

- «аналітична» та «лінгвістична» філософія;

- постпозитивізм;

- Марбургзька школа неокантіанства;

- радикальна епістемологія.

Основні осередки логічного позитивізму:

- «віденський гурток» на чолі з М. Шліком (1882 – 1936);

- англійський неопозитивізм, представлений А. Вітгенштейном (1869 – 1951) та Б. Расселом (1872 – 1970);

- Львівсько – Варшавська філософська школа К. Твардовського (1886 – 1938).

Програмні положення неопозитивізму були сформульовані у працях
М. Шліка, А. Вітгенштейна, Б. Рассела. Шлік сформулював засади процедури під назвою «вертифікація» - перевірка та істинність – це один із засобів перевірки істинності теоретичних тверджень (гіпотез, теорій) шляхом їх зіставлення змісту зі змістом одержаних в наслідку досвіду емпіричних даних.

Вертифікація передбачала таку послідовність дій:

1) виділення провідних положень певної теорії;

2) зведення їх до простих, далі не подільних «атомарних суджень»;

3) виділення у реальності таких само «атомарних фактів»;

4) співставлення «атомарних суджень» із «атомарними фактами»;

5) обґрунтування отриманих результатів.

Заслуги неопозитивізму: – його представники зробили вагомий внесок у розроблення математичної логіки та вдосконалення мови науки;

– під впливом ідей та діяльності неопозитивізму суттєво змінилися його уявлення про науку.

На початку 70-х. років виникла течія, – «постпозитивізм». Представники, розглядаючи науку складним явищем, почали доводити, що вона історично розвивається, що на неї чинять впливи соціальна історія, культура, особистості вчених (Т. Кун, І. Локатос, М. Полені, П. Фейєрабенд та ін.).

Представниками Марбургзької школи неокантіанства були Г. Коген (1842-1918), Е. Кассірер (1874-1945).

Г. Коген виділяв три види інтелектуальної діяльності:

1) теоретична (наука);

2) практична (етика);

3) естетична (мистецтво).

Але вважав, що в основі їх всіх лежить інтелектуальне конструювання предмету. Кассірер доводив, що самі по собі факти не вирішують долю наукової теорії, теорія може змінитися лише тоді, коли будуть помічені суперечності в її внутрішній будові.

Врешті Кассірер дійшов висновку, що вирішальна роль у людському відношенні до дійсності належить символічній діяльності і назвав людину «Homo simbolicus» (Людина символізуюча).

Представники «радикальної епістемології» (Е. Глазерсфельд,
У. Матурана), вважають, що людські знання постають за суттю інтелектуальним конструюванням; їх завдання полягає не у представленні реальності, а у її творенні на основі внутрішнього структурування інтелектуальної діяльності.

Дата добавления: 2014-11-29