Функціональне призначення об’єкта

Контрольні питання та завдання

1. Що таке радіус доступності закладу чи підприємства громадського обслуговування?

2. На які характеристики проектованого об’єкта впливає організація транспортних і пішохідних зв’язків?

3. Які місця відносять до точок фіксованого зорового сприйняття?

4. Що таке лінія регулювання забудови?

5. У чому різниця між «червоною» та «блакитною» лініями?

6. Назвіть основні морфологічні особливості прилеглої забудови.

7. Назвіть основні композиційно-художні особливості прилеглої забудови.

8. Що належить до містобудівних планувальних обмежень?

Організація внутрішнього простору архітектурних об’єктів прямо пов’язана з їх призначенням. Процеси праці, громадського життя, побуту утворюють нерозривно пов’язані цикли, але разом з тим кожен процес потребує свого місця у просторі й певних фізичних умов. Змішування, зіткнення процесів перешкоджає їх виконанню, але їх відокремлення не повинно порушувати необхідну взаємодію між ними.

Організація внутрішнього простору будинків і споруд підпорядковується трьом головним принципам: функціонального зонування, скорочення невиробничих витрат часу в системі процесів та формоутворення за законами гармонії й краси.

Функціональне зонування – це поділ будинку або споруди на зони із однорідних груп приміщень, яким притаманна спільність їх функцій. Об’єднання окремих приміщень у функціональні зони (групи) здійснюється за сукупністю двох критеріїв: близькості процесів, для яких ці приміщення призначені, а також включення приміщень (можливо, різних за призначенням) до єдиного функціонального циклу, що обумовлює наявність між ними тісних та інтенсивних взаємозв’язків. У кожному конкретному випадкові один з цих критеріїв може домінувати або ж обидва можуть мати приблизно однакове значення.

Тому навіть для одного й того ж об’єкта можливі різні варіанти функціонального зонування. Так, функціональне зонування квартири може бути тричастковим і двочастковим (рис. 2.9).

У першому випадкові квартира поділяється на три зони: загальносімейного користування (загальна кімната, їдальня), індивідуального користування (спальні) й обслуговуючих приміщень (кухня, ванна, санвузол, комори тощо). Очевидно, що тут домінує критерій функціональної близькості.

При двочастковому ж зонуванні виділяються лише зони загальносімейного (загальна кімната, їдальня, кухня, можливо, т.зв. гостьовий санвузол) та індивідуального користування (спальні, ванна або суміщений санвузол, гардеробні тощо). У цьому випадку визначальним для об’єднання приміщень в групи є другий критерій – наявність між приміщеннями тісних інтенсивних взаємозв’язків.

Розрізняють такі типи функціонального зонування: горизонтальне, при якому всі групи приміщень розташовані в одному рівні й зв’язані між собою горизонтальними комунікаціями; вертикальне, коли всі групи приміщень розташовані на різних рівнях і зв’язані між собою вертикальними комунікаціями; комбіноване (горизонтально-вертикальне) функціональне зонування будується на поєднанні двох наведених вище типів і є в проектній практиці найбільш поширеним (рис. 2.10).

Рисунок 2.9 – Різні варіанти функціонального зонування квартири:

а – тричасткове (на прикладі індивідуального житлового будинку);

б – двочасткове (на прикладі квартири в секційному житловому будинкові)

Рисунок 2.10 – Типи функціонального зонування:

а – горизонтальне;

б – вертикальне;

в – комбіноване

Головним завданням функціонального зонування є визначення взаємозв’язків між приміщеннями (або групами приміщень) при збереженні їх чіткого розмежування.

Скорочення невиробничих витрат часу в системі процесів – другий принцип організації архітектурного простору. Як можна помітити – це інтерпретація відомого принципу компактності. Він визначає необхідність розумного обмеження внутрішнього простору дійсно необхідними розмірами і раціональністю його розчленування. Очевидно, що таким чином забезпечується також доцільність витрат праці й матеріалів у будівництві. Реалізація цього принципу на рівні окремого приміщення може бути розглянута на прикладі еволюції кухні. Якщо в 1930 – 1950-их рр. кухонне обладнання (мийка, плита, холодильник, робочий стіл) було розосереджене по всій кухні, то в сучасних кухнях обладнання зблоковане в Г-подібний блок або в одну чи дві лінії (рис. 2.11). Це значно скорочує непродуктивні витрати часу й сил на приготування їжі.

На рівні квартири або будинку в цілому цей принцип реалізується за рахунок скорочення протяжності вертикальних та горизонтальних комунікацій і відповідного скорочення їх площі – т.зв. транзитної площі.

Третій принцип організації архітектурного простору – формотворення за законами краси. Об’єктивність цих законів визначається психофізіологією сприйняття просторової форми. Архітектурний простір будь-яких розмірів та призначення має забезпечувати не лише фізичну можливість розміщення і необхідного пересування людей та предметів, але й емоційний вплив на людину. Для цього він повинен являти собою глибинно-просторову композицію, організовану за певними закономірностями.

Перебування в гармонійному середовищі позитивно впливає на самопочуття людини, на її працездатність. Особливо важливим цей принцип є для будівель, функціональне призначення яких пов’язане з певним психоемоційним впливом на людину – театрів, храмів, меморіальних музеїв тощо.

Роботі над просторовим задумом архітектурної композиції має передувати аналіз її функціонального призначення. Система процесів, що має здійснюватись у проектованій будівлі (або їх комплексі), розчленовується на елементи. Для кожної елементарної функції визначаються необхідні геометричні параметри й фізичні якості простору. Далі встановлюється порядок взаємного розташування та зв’язки між функціями. Доцільні варіанти просторово-часової організації системи закріплюються у схемах – функціональних графіках (рис. 2.12).

Рисунок 2.11 – Розпланування кухні й кінограма руху господині:

а – кухня 1930 – 1950-их рр.; б – сучасна з однорядною розстановкою обладнання; в – те ж, із дворядною; г – те ж, із Г-подібною

Рисунок 2.12 – Функціональний графік будівлі дитсадка-ясел:

1 – приймальня; 2 – гральна; 3 – тамбур; 4 – веранда; 5 – спальня-веранда; 6 – туалетна; 7 – буфетна; 8 – комора; 9 –сушильна з прасувальною; 10 – комора білизни; 11 – розбиральня й пральня; 12 – кухня; 13 – кабінет завідувача; 14 – вестибюль; 15 – кабінет лікаря; 16 – кімната персоналу; 17 – умивальня; 18 – убиральня; 19 – роздягальня; 20 – групова; 21 – спальня

Раціонально розроблений функціональний графік уже містить основу композиційного рішення. Але він рідко має однозначне вирішення. Крім того, один і той же функціональний графік може мати різні варіанти відповідних йому об’ємно-просторових вирішень об’єкта. Функція, як правило, змінюється швидше, ніж закінчується термін служби будівлі, що зумовлює доцільність створення універсальних просторів.

Таким чином, сам по собі аналіз призначення, функції не дозволяє судити про властивості архітектурної форми, її відповідність законам сприйняття. Він характеризує лише частину об’єктивних факторів, що визначають формотворення. Іншу їх частину, обов’язкову для архітектури, становлять фактори, пов’язані із задоволенням духовних потреб людини, створенням художнього образу. Отже, не лише функція визначає форму об’єкта, але й форма впливає на функцію.

Ще давні греки стверджували, що людина є мірою всіх речей. Саме людина, точніше, місце, яке вона займає в спокійному стані або в русі, є вихідною мірою для визначення необхідних просторових габаритів житлових та громадських будівель. Відповідно до цієї загальної міри вибираються і габарити обладнання, що обслуговує людину.

У розрахунок звичайно приймаються умовні габарити, визначені для людини в результаті антропометричних досліджень (тому в різних країнах вони можуть трохи відрізнятися). Мінімальні габарити мають ураховувати рухомість людського тіла й певний ступінь невизначеності його рухів. Під час виконання певної дії людина змінює положення тіла, щоб запобігти м’язовій утомі, і це слід ураховувати.

Найменшим функціональним простором є функціональна зона (рис. 2.13), призначена для виконання певного процесу (наприклад, зона сну, зберігання речей, занять тощо). Вона складається з простору, який займає відповідне обладнання чи меблі (ліжко, шафа, стіл тощо) та простору, необхідного для користування цими меблями або обладнанням. Мінімальний простір певного приміщення складається з функціональних зон тих процесів, які в ньому відбуваються, та транзитного простору (мінімальна ширина – 700 мм), призначеного для доступу до окремих функціональних зон і пересування по приміщенню (рис. 2.14). Зони для користування обладнанням різних функціональних зон можуть частково збігатися за умови, що виключена можливість одночасного їх використання.

Ці правила дійсні й для проектування виробничих будівель, тільки визначальними тут є не габарити людини, а габарити обладнання, сировини та готової продукції.

Рисунок 2.13 – Функціональні зони для деяких побутових процесів

Рисунок 2.14 – Визначення найменших габаритів приміщень (на прикладах окремих приміщень квартири):

а – вбиральня; б – вбиральня з рукомийником; в – суміщений санвузол із душем; г – ванна кімната; д – суміщений санвузол із ванною; е – кухня з Г-подібною розстановкою обладнання; ж – кухня з дворядною розстановкою обладнання; з – кухня з однорядною розстановкою обладнання; и – загальна кімната; к – спальня подружжя; л – спальня для двох членів родини

Сумарна комбінація просторів, охоплюваних функціональним процесом, звичайно має складну, геометрично неправильну форму. Але її індивідуальний характер недоцільно закріплювати в об’ємно-просторовій організації об’єкта. Функціональні процеси мінливі, й за якийсь час форми, що занадто тісно облягають сферу дій, можуть стати незручними.

Сполучення частин неправильної конфігурації до того ж пов’язане з утратою простору, яка перевищує його економію, досягнуту за рахунок точної відповідності форми функціональному простору. Тому елементарні процеси вписуються, як правило, у геометричні форми, сполучення котрих не пов’язане зі значними втратами простору. Найчастіше використовуваною формою елемента архітектурного простору є паралелепіпед. Прямокутні елементи зручно з’єднуються у компактні групи, вони легко сполучаються з існуючими конструкціями і тому найчастіше використовуються для структур, створених із повторюваних чарунок. Просторові ж форми, обмежені криволінійними поверхнями, доцільно застосовувати для утворення нерозчленованих великих просторів.

Для розчленування внутрішнього простору на окремі функціональні зони можуть застосовуватися такі матеріальні структури, створені засобами будівельної техніки:

– суцільні огородження – стіни, перегородки, перекриття, що своїми площинами утворюють елементарні замкнені об’єми (приміщення) всередині великого складного об’єму – будівлі;

– матеріальні обмеження, котрі не порушують зорового зв’язку між частинами простору – перегородки і бар’єри, що не доходять до стелі, перегородки з прозорих та перфорованих матеріалів, решітки й балюстради;

– пунктирна, перервна перегородка, що обмежує частини простору, не перешкоджаючи при цьому проходу (ряд колон або стовпів, стіни й перегородки, що не утворюють замкненого об’єму);

– поділ горизонтальної площини підлоги на частини, розташовані в різних рівнях;

– зміна висоти приміщення або відстані між бічними обмеженнями (перегородками).

Головний принцип організації архітектурного простору – розвиток зв’язків між частинами при збереженні їх чіткого розмежування отримує відображення в різних системах групування просторів та приміщень, які відрізняються ступенем ізоляції окремих частин. Можна виділити шість основних схем (розташованих у порядку зменшення ступеня ізоляції окремих приміщень і просторів): павільйонна, чарункова, коридорна, безкоридорна (атріумна), анфіладна, зальна. Поєднання двох чи більше основних схем утворює змішану або комбіновану (рис. 2.15).

Рисунок 2.15 – Схеми групування приміщень

При павільйонній схемі основний процес проходить в окремих блоках, які зв’язані між собою єдиним композиційним рішенням (наприклад, павільйонний ринок, що складається з окремих об’єктів: «овочі – фрукти», «м’ясо – риба», «молоко» тощо або будинок відпочинку з павільйонами спальних корпусів).

Чарункова схема групування приміщень складається із частин, у яких функціональні процеси проходять ізольовано в самостійних, внутрішньо завершених і функціонально незалежних просторових чарунках, що можуть мати загальну комунікацію для зв’язку із зовнішнім середовищем (дошкільні навчальні заклади, лікувальні установи, блоковані житлові будинки).

Коридорна схема складається із невеликих, простих за внутрішньою організацією чарунок, у яких відбуваються частини єдиного функціонального процесу, зв’язаних між собою загальною лінійною комунікацією – коридором. Чарунки можна розмішувати як з одного, так і з обох боків коридору (готелі, адміністративні будівлі тощо).

Безкоридорна схема являє собою приміщення, розташовані довкола компактного в плані комунікаційного холу. Різновидом цієї схеми є атріумна – коли приміщення згруповані довкола закритого внутрішнього двору – атріуму – й орієнтовані в нього (деякі типи готелів, торговельно-розважальних центрів та ін.)

Анфіладна схема передбачає розташування порівняно великих приміщень одне за одним на одній осі, об’єднаних між собою наскрізним проходом (музеї, деякі типи салонних будинків, тобто магазинів та підприємств побуту).

Зальна схема передбачає зосередження всіх функцій будівлі в одному великому приміщенні (критий ринок, крита спортивна арена тощо).

Комбінована схема створюється за необхідності доповнити одну з наведених вище схем іншою (наприклад, зальну – групою обслуговуючих приміщень, що вирішені за коридорною схемою – клуби, будинки культури, бібліотеки тощо).

Усі цісхеми групування приміщень або внутрішнього простору громадських будівель і споруд є основою формування їх композиційних схем: симетричних або асиметричних, а також компактних, лінійних та розчленованих. Симетрична схема передбачає розміщення ядра композиції по осі симетрії, а обслуговуючих приміщень – навкруги нього, при асиметричній – ядро композиції знаходиться поза її центром, а обслуговуючі приміщення по відношенню до ядра розміщуються вільно. Компактна композиційна схема, як правило, включає зальну і комбіновану схеми групування приміщень, лінійна – коридорну й анфіладну, розчленована – павільйонну.

Композиція, як правило, формується на основі раціонального розв’язання функціональних завдань та організації внутрішнього простору об’єкта й зовнішньої форми. Може бути використаний і зворотний шлях від заздалегідь задуманої форми об’єму до вирішення функціонально-просторових питань. Але такий шлях майже завжди веде до суперечностей між функціональними й естетичними вимогами.

Внутрішній простір будинку може бути розчленовано не лише в горизонтальному напрямі – на окремі простори і приміщення, але й у вертикальному – на окремі поверхи. Розрізняють підвальні, цокольні, наземні, мансардні, технічні поверхи та горища.

Підвальний поверх – поверх, підлога якого розташована нижче від планувальної відмітки землі більше, ніж на половину висоти приміщення.

Цокольний поверх – поверх, підлога якого розташована нижче від планувальної відмітки землі не більше, ніж на половину висоти приміщення.

Наземний поверх – поверх, підлога якого розташована не нижче від планувальної відмітки землі біля будівлі.

Мансардний поверх – поверх, вигороджений усередині горищного простору, утвореного похилим дахом, і призначений для розміщення житлових або підсобних опалюваних приміщень; площу горизонтальної частини стелі таких приміщень приймають не менше ніж 50% площі підлоги, а висоту до низу нахиленої частини стелі не менше ніж 1,6 м.

Технічний поверх – поверх, призначений для розміщення інженерного устаткування і прокладання комунікацій. Може розміщуватись у підземній (технічний підвал), верхній (технічне горище) або середній частині будівлі, а також над проїздами. Висота технічного поверху в місцях проходу технічного персоналу має бути в чистоті не менше ніж 1,9 м.

Горище – простір, розташований між поверхнею даху, зовнішніми стінами і перекриттям верхнього поверху будівлі (горищним перекриттям).

Дата добавления: 2014-11-29