Контрольні питання і завдання

1. Як здійснюється засвоєння мозком інформації про зовнішнє середовище?
2. Назвіть характерні властивості людського сприйняття.
3. Що таке число Міллера?
4. Дайте визначення поля ефективного зору й наведіть його кількісні характеристики.
5. Як зорова інерція впливає на сприйняття ламаних і кривих ліній?
6. У чому причина уявного викривлення деяких з паралельно розташованих горизонтальних ліній?
7. Як сприймає людина горизонтальні й вертикальні відрізки рівної довжини?
8. Яке тіло – кулю, конус чи циліндр – людина сприймає як найбільш динамічне?
9. Як впливає на емоційне сприйняття форми її розчленування на 2, 3, 4, 5, (7±2) елементи?
10. Що таке «архітектура для льотчиків»?

2.8. Естетичні цінності та ідейний зміст архітектури

Під час проектування будівлі чи споруди застосовуються різноманітні засоби архітектурної композиції, які дозволяють надати архітектурному об’єкту не лише чисто утилітарної, але й естетичної цінності. Слід розуміти, що:

– усі ці композиційні прийоми якнайтісніше пов’язані зі змістом архітектурних творів: вони не є самоціллю, вони – лише засоби для виявлення змісту;

– композиційні засоби не ізольовані один від одного, а виступають і використовуються спільно.

З метою кращого виявлення сутності й ролі тих чи інших композиційних засобів при подальшому аналізі вони будуть умовно розділені.

Єдність і співпідпорядкованість. Єдність – найважливіша властивість та засіб композиції й у той же час – безумовна умова її існування. Єдність – закон композиції, що проявляється не лише в архітектурі, а і в декоративно-вжитковому мистецтві, живописі, скульптурі, музиці тощо.

У композиції всі частини й елементи мають бути об’єднані в органічне ціле, спрямоване на досягнення певної мети. З єдністю тісно пов’язане виявлення в композиції головного й підпорядкованого. Співпідпорядкованість частин є одним із засобів утворення єдності композиції.

В основі поділу на частини простору й об’єму архітектурної споруди та їх співпідпорядкованості лежить організація того процесу, для якого ця споруда призначена. У більшості випадків функціональний процес – складне явище, що складається з окремих ланок, головних і другорядних (підпорядкованих). Це тягне за собою необхідність відповідним чином розподіляти в просторі здійснення окремих співпідпорядкованих ланок процесу, що дістає відображення в тій чи іншій системі розподілу внутрішніх приміщень будівлі, їх формі, розмірах і зв’язку із простором довкола будинку. Зовні це виражається у композиційній єдності всіх об’ємно-просторових форм будівлі.

Зовнішніми ознаками (засобами) виділення головного по відношенню до підпорядкованого є: більша величина головного об’єму, простота його форми, його центральне положення по відношенню до інших об’ємів, укрупнений стрій його членувань, орієнтація підпорядкованих об’ємів і просторів на головний тощо.

Тектоніка є другим із найважливіших і специфічним для архітектури засобом. Тектонікою в архітектурі називають виявлену й використану з художньою метою конструктивну будову архітектурної споруди. Конструктивні форми, що утворюють будівлю, стають тектонічними, коли вони перетворюються в єдину систему, яка виявляє головні особливості цієї конструкції й одночасно – основну архітектурну ідею споруди.

Розрізняють тектонічну структуру цілої будівлі, її окремих елементів, частин і деталей. Відповідно до практичного призначення й композиційної ролі конструктивні елементи отримують ту чи іншу форму та певну художню характеристику. Залежно від задуму вони можуть отримувати характеристику «несучих», «підтримуючих», «несених», «підтримуваних» елементів будівлі. Елементи можуть сприйматися як «легкі» чи «важкі», як «статичні» чи динамічні» тощо. Вони також можуть певним чином відображувати особливості матеріалу і технології будівельного виробництва.

Симетрія, дисиметрія, асиметрія, композиційні осі також відіграють важливу роль у побудові композиції та у досягненні її єдності.

Симетрією називається суворо закономірне розташування однакових частин форми відносно осі або площини, що проходить через геометричний центр цих фігур чи об’ємів. В архітектурі в основному використовуються вертикальні осі симетрії (наприклад, у композиції центричних будівель, а також деяких деталей – капітелей колон, ваз тощо) і вертикальні площини симетрії (у композиції ансамблів, об’ємів будівель й інтер’єрів). У вертикальних та горизонтальних проекціях ці площини симетрії відображаються як осі.

Відповідно до їх значення у композиції осі симетрії поділяються на головні й підпорядковані.

Поряд із симетрією також використовується дисиметрія, або неповна симетрія, – коли різні частини об’єму симетричні в загальних рисах, але відрізняються в деталях.

Також широко застосовується асиметрія, тобто такі сполучення і розподіли об’ємно-просторових елементів, коли осі симетрії повністю або частково відсутні. При асиметрії теж має досягатися єдність композиції. При цьому використовується композиційний прийом, коли нерівні за розміром та неоднакові за формою частини розташовуються таким чином, що утворюється зорова рівновага. На цій основі досягаються композиційний зв’язок частин та композиційна єдність. Утворені таким чином осі асиметричної форми є осями рівноваги композиції.

Використання осей має велике значення у композиції, причому не лише як осей симетрії чи рівноваги, але і як осей орієнтації, тобто розвитку композиції в тому чи іншому напрямку (в глибину, ширину, по вертикалі тощо).

У сучасній архітектурі значне поширення дістали саме асиметричні прийоми вирішення ансамблів, окремих будівель та інтер’єрів, що пояснюється прагненням виразити у формі функціональні процеси (як правило, просторово асиметричні) й у той же час – бажанням надати об’ємно-просторовій структурі творів архітектури вільнішого і мальовничішого характеру.

Співвідношення архітектурних форм. Велике значення у композиції мають взаємозв’язки різних властивостей архітектурних форм та їхніх частин. Співвідношення, що виникають між ними, за умови активного і вмілого використання сприяють повноті й силі художньої виразності творів архітектури.

1. Співвідношення форм за величиною (довжиною, шириною, висотою). Такі співвідношення властиві будь-якому твору архітектури, а їх сукупність утворює пропорції, що розглядаються нижче. Співвідношення можуть бути цілочисельними (коли їх співвідношення може бути виражене цілим чи раціональним числом), або ірраціональними (коли співвідношення не може бути виражене раціональним числом, наприклад, відношення сторони квадрата до його діагоналі).

2. Співвідношення форм за геометричною будовою. В основі його лежить геометрична структура ліній, поверхонь і об’ємів, коли сполучаються і зіставляються прямолінійні та криволінійні форми (наприклад, площина й циліндрична поверхня), коли різні за геометричною структурою об’ємні форми (призматичні, конічні, сферичні тощо), зіставляються між собою й з площиною основи або коли з’являються співвідношення у складніших просторових утвореннях.

Ці відношення значною мірою визначають пластичність архітектурних об’ємів і їх деталей, а також ритмічний стрій їх поверхонь.

3. Співвідношення форм за їх положенням у просторі. Маються на увазі положення, які форми можуть займати в просторі по відношенню одна до одної та до спостерігача в системі трьох координатних площин. Зіставлення положень форм у просторі створює особливі види відношень архітектурних форм, коли вертикальне положення поверхонь зіставляється, наприклад, з горизонтальним, похилим і з іншими поворотами форм.

4. Співвідношення форм за їх масивністю та просторовістю. Архітектурні об’єми можуть утворюватись як суцільними поверхнями, так і просторовими елементами, що обмежують (але не замикають) простір у вигляді портиків, галерей, лоджій, навісів, відкритих каркасів тощо. Коли сполучаються та зіставляються суцільні, масивні частини споруди з просторовими, тоді виникають ці види співвідношень.

5. Світлотіньові співвідношення. Для архітектурних споруд, положення яких у просторі не змінюється й певним чином орієнтоване за сторонами світу, важливе значення має співвідношення освітлених і затінених частин, різних градацій освітленості й затіненості, їх зміна по мірі переміщення сонця. Завдяки світлотіні виявляється об’ємність та рельєфність архітектурних форм. Світлотіньові співвідношення виникають не лише при природному (денному) освітленні, але й при підсвічуванні архітектурних споруд у темну частину доби.

6. Кольорові співвідношення можуть виникати в результаті зіставлення архітектурних елементів із різним природним (різні породи дерева, каменю тощо) або штучним кольором.

Розрізняють три головні види кольорових співвідношень: за кольоровим тоном (наприклад, співвідношення блакитного й помаранчевого, помаранчевого й зеленого); за насиченістю кольору (той самий колір може бути яскравим і неяскравим); за світлістю кольору (той самий колір може змінюватись від темного до світлого, наприклад, темно- й світло-червоний).

7. Фактурні співвідношення. Фактура – це будова поверхні будівельного або опоряджувального матеріалу, її мікрорельєф. Співвідношення за фактурою виникає при зіставленні або сполученні гладких поверхонь із поверхнями із сильно вираженим рельєфом або полірованих поверхонь з матовими.

Контраст, нюанс, рівність. Контраст – це різко, сильно, виразно виявлена відмінність при зіставленні двох станів певної властивості: глухої стіни з прорізом, лоджією чи портиком; яскраво освітленого і затіненого елементів; горизонталі з вертикаллю тощо.

Нюанс – незначна відмінність, або відтінок. Може проявлятися у незначних відхиленнях від горизонталі чи вертикалі, незначних градаціях освітленості, незначних відхиленнях від рівності величин тощо.

Рівність передбачає повну схожість елементів за розмірами, формою та іншими властивостями.

Використання контрастних і нюансних співвідношень, як і відношень рівності, є активним художнім засобом, який підсилює емоційний вплив творів архітектури.

Пропорції в архітектурі – це сукупність просторових співвідношень величин, пов’язаних певною композиційною залежністю, тобто співвідношень за шириною, довжиною й висотою всіх елементів і частин між собою та з цілим. Пропорції в архітектурі можуть виступати як співвідношення лінійних розмірів, площ чи об’ємів. У математиці пропорції визначаються як рівність двох відношень, що пов’язує принаймні чотири величини a, b, c, d.

В архітектурній практиці трапляються такі види пропорцій:

– геометричні (a: b) = (c: d);

– арифметичні (b – a) = (d – c);

– гармонійні (b – a): (d – c) = (d – a).

Пропорції являють собою точну й закономірну систему як у цілому, так і в найменших деталях. Вони є одним із найважливіших засобів створення художнього образу твору архітектури.

При розгляді відношень указувалися два їх основні види: цілочисельні та ірраціональні. Ці відношення започатковують дві системи пропорцій.

Першу з них, основану на цілочисельних відношеннях, можна назвати арифметичною, або модульною, тому що в ній є деяка вихідна величина, яка слугує мірою всіх частин споруди і називається модулем. Можна виділити два види модулів: структурний (коли модулем слугує розмір певної частини будівлі, наприклад, нижній діаметр колони – в архітектурних ордерах) та розмірний (коли модулем виступає певна величина, наприклад, 100 мм). Для модульних пропорцій характерним є вираження усіх розмірів через модуль (у цілу кількість разів більше або менше від модуля) і відповідно всіх відношень у цілих простих числах.

Другу пропорційну систему можна назвати геометричною, або ірраціональною, тому що в ній вирішальне значення мають геометричні побудови, що ґрунтуються на неспівмірному (ірраціональному) співвідношенні величин. Можна навести два найпоширеніших приклади застосування ірраціональної системи.

Перший з них – так званий метод подібності, запропонований німецьким архітектором А. Тіршем наприкінці ХІХ століття. Він базується на зведенні основних пропорції будівель до пропорцій прямокутників (оскільки в архітектурі переважають саме горизонтальні й вертикальні членування). Серед цих прямокутників виділяються подібні (з однаковими співвідношеннями сторін a: b = A: B), бо вони легше від інших можуть зорово пов’язуватись один з одним, тобто утворювати єдність. Ознакою і показником подібності є паралельність відповідних діагоналей прямокутників (рис. 2.32). Прямокутники з паралельними діагоналями утворюють пряму пропорцію, а з перпендикулярними – зворотну (A: B = b: a). Використовуючи метод діагоналі, можна приводити до єдиного відношення частини будівель, установлюючи пропорційність між частинами й цілим у архітектурних творах.

Другий – пропорції, основані на так званому «золотому перетині». Це поділ відрізка в середньому та крайньому відношенні, коли більша частина відноситься до меншої так же, як цілий відрізок до більшої частини: a: a₁ = а₁: а₂; при цьому а = а₁ + а₂. Особливістю «золотого перетину» є те, що ця пропорція пов’язує між собою відношення частин і цілого. Ціле поділяється на свої подоби таким чином, що утворені величини при додаванні можуть відтворити вихідний розмір.

Однією з властивостей «золотого перетину» є утворення безперервного пропорційного ряду в обидва боки – у бік зростання й у бік зменшення. Геометрично побудова «золотого перетину» найпростіше здійснюється за допомогою прямокутного трикутника зі співвідношенням катетів 1:2, де більший катет дорівнює відрізку а, який слід поділити (рис. 2.33, а). Поширеним і досить точним виразом цього ірраціонального

Рисунок 2.32 – Метод подібності (за А. Тіршем) з побудовою:

а – прямокутників з паралельними діагоналями (пряма пропорція);

б – прямокутників з перпендикулярними діагоналями (зворотна пропорція)

Рисунок 2.33 – «Золотий перетин»:

а – поділ відрізка у пропорції «золотого перетину»;

б – «золотий ряд», де кожен наступний член є різницею двох попередніх

Рисунок 2. 34 – Інші поширені пропорції, побудовані на ірраціональних відношеннях:

а – співвідношення 1:√5;

б – співвідношення 1:√2 (між стороною квадрата та його діагоналлю)

відношення є а₁ = 0,618; а₂ = 0,382. Кожен наступний член цього ряду є сумою (або різницею) двох попередніх (рис. 2.33, б).

Приблизні цілочисельні значення «золотого перетину» – це ряд чисел, що починаються з 1 та 2, у якому кожне наступне число є сумою двох попередніх:

1, 2, 3, 5, 8, 13, 21, 34… (так званий «ряд Фібоначчі»).

Уже починаючи з 5, співвідношення між членами цього ряду достатньо наближаються до «золотого перетину».

Крім «золотого перетину», в архітектурі находять застосування інші ірраціональні відношення (рис. 2.34). До їх числа належать зокрема 1:√5 – відношення діагоналі прямокутника, складеного із двох квадратів, до його короткої сторони. Цікавий ряд утворюється на основі відношення між стороною квадрата та його діагоналлю 1:√2 – в ньому чергуються ірраціональні й прості цілі числа: 1,0: 1,414: 2,0: 2,828: 4,0: 5,656: 8,0: 11,312: 16,0 і т.д.

Як видно з наведених вище прикладів, на практиці між ірраціональними і цілочисельними пропорціями немає корінних відмінностей. Практично всі ірраціональні співвідношення величин можуть бути з достатньою точністю замінені цілочисельними, тому геометричну систему пропорцій можна досить легко сполучати й об’єднувати з арифметичною. Уточнення пропорцій композиції за тією чи іншою системою називається пропорціонуванням.

Слід відзначити також результати досліджень науковців ПолтНТУ: інформаційну теорію співрозмірності Г.А. Негая та інформаційний метод регулювання масштабних співвідношень В.О. Трегубова [18]. Основні їх положення викладаються на 6-му курсі в рамках навчальної дисципліни «Методи вдосконалення архітектурних об’єктів».

Ритм (від грецького ρνθμός – такт, мірність). Його найважливіші ознаки – повторність явищ, елементів або форм та закономірність їх чергування. Ритм в архітектурі проявляється в особливий, специфічний спосіб. Для нього характерне закономірно повторюване розташування у просторі об’ємів, форм, предметів, які чергуються, або закономірна зміна їх властивостей, повторюване членування простору тощо.

Найпростішою закономірністю, на основі якої будується повторність форм та інтервалів, є їхня рівність, тобто повторення однакових форм через однакові інтервали. Така закономірність розташування форм (чи їх елементів) у просторі називається метричною (рис. 2.35, а). Прикладами такої закономірності є розташування колон в античних храмах або багаторазове повторення однакових елементів у сучасних будинках (рис. 2.36, б).

Послідовна закономірна зміна (збільшення або зменшення) форм чи інтервалів характеризує ритмічну закономірність розташування форм у

Рисунок 2.35 – Метричні та ритмічні ряди:

а – метричний ряд; б, в – ритмічні ряди, основані відповідно на арифметичній та геометричній прогресії; г, д – побудови ритмічних рядів (геометрична прогресія) на прямій та двох перпендикулярних прямих

Рисунок 2.36 – Застосування в архітектурі ритмічних (а) і метричних (б) рядів:

а – Покровська церква у с. Плішивці Гадяцького р-ну Полтавської обл., Україна (архітектор І.С. Кузнєцов, 1902 – 1906 рр., рис. В.В. Чепелика [31]);

б – житловий будинок у Берліні, ФРН (архітектор А. Аалто, 1952 – 1957 рр.)

просторі (рис. 2.35, б – д, рис. 2.36, а). Слід зауважити, що в перспективі навіть метричні ряди сприймаються як ритмічні.

Поняття метричної й ритмічної закономірності може бути поширене також на найпростіші геометричні форми, в будові яких немає ознак ряду. Площину, циліндричну та сферичну поверхні за характером будови можна розглядати як метричні. Всі ділянки подібних поверхонь тотожні одна одній на всьому їх протязі.

Такі криві конічних перетинів, як парабола, гіпербола, еліпс, є ритмічними кривими. Ритмічна закономірність у них проявляється у безперервній зміні кривизни. Різні ділянки таких кривих між собою не тотожні. Іншим прикладом ритмічної кривої є спіраль. Подібно ритмічним лінійним формам існують різноманітні ритмічні поверхні: параболоїди, гіперболоїди тощо.

Завдяки широкому розповсюдженню індустріальних методів будівництва і багаторазового повторення однакових елементів у сучасній архітектурі велике значення мають види ритму, основані на метричних закономірностях.

Ритм може бути утворений на основі метра шляхом сполучення й суміщення різних метричних рядів, уведення ритмічних акцентів, шляхом групування тощо. Ритм може слугувати засобом побудови композиції поверхні, архітектурного об’єму та архітектурного ансамблю.

Масштабність є специфічним для архітектури і дуже важливим композиційним засобом. Зазвичай масштабністю називають співрозмірність або відносну відповідність величини форм архітектурної споруди, що сприймається людиною, розмірам самої людини. Слід відрізняти масштабність від масштабу, під яким найчастіше розуміють абсолютні розміри або величину архітектурного об’єкта чи його окремих частин незалежно від людини та її сприйняття.

Масштабність архітектурних об’єктів визначають різні умови:

– відповідність функціонального призначення будинку або ансамблю їх дійсній величині;

– правильний вибір і відповідність композиційних прийомів, членувань та деталей об’єкта його суспільному значенню;

– відповідність композиції об’єкта містобудівному й природному оточенню.

Будівля може також бути масштабною чи немасштабною по відношенню до сусідніх будівель або по відношенню до масштабу площі, на якій розташована, або, нарешті, по відношенню до масштабу міста чи населеного пункту, де вона знаходиться. Порушення масштабності в архітектурних об’єктах може відбуватись як внаслідок применшення, так і внаслідок перебільшення деяких звичних для людини розмірів. Цей масштаб свідомо збільшується в громадських або деяких інших найзначніших будівлях. Так, великим громадським будівлям властиві (тією чи іншою мірою) перебільшені масштаби парадних входів, що підкреслює їх особливе суспільне значення. Натомість у житлових будинках перебільшення масштабу входів звичайно не застосовується.

Масштабний стрій найтіснішим чином пов’язаний із пропорційним та ритмічним строєм архітектурних творів.

Ідейний зміст творів архітектури. Як і у кожному мистецькому творі, в архітектурному об’єкті, крім власне естетичної вартості, можна виділити ідейний зміст – ті ідеї, що автор прагне донести до глядача, ті почуття й думки, які він прагне викликати. Безумовно, на відміну від, скажімо, літератури, архітектура як мистецтво більше придатна до вираження найзагальніших і найабстрактніших ідей та відчуттів. Зважаючи на двоєдину, утилітарно-практичну сутність архітектури, ідея архітектурного твору значною мірою залежить від його функціонального призначення. Почуття піднесення та врочистості для театральних будівель, відчуття затишку та спокою (або, навпаки, радості життя) для житла – ось можливі приклади бажаного емоційного впливу на користувачів архітектурних об’єктів різного функціонального призначення.

На емоційне враження від твору архітектури, крім його художньо-композиційної складової дуже сильно впливають також функціональна і матеріально-конструктивна складові. Тобто зовні ефектний, але незручний у використанні, зведений з ненадійних матеріалів та конструкцій об’єкт швидше за все сприйматиметься як яскрава, але хистка й не функціональна декорація. Це твердження тим справедливіше, чим більша кількість людей користується будівлею або спорудою і чим складнішою вона є у функціональному відношенні.

Дата добавления: 2014-11-29