Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Психофізіологічні особливості сприйняття людиною архітектурного середовища




Контрольні питання і завдання

1. Чим забезпечується конструктивна надійність будівлі чи споруди?

2. Як будівлі та споруди класифікуються за вогнестійкістю?

3. Що таке капітальність? Як класифікуються будівлі й споруди за цією ознакою?

4. З яких основних конструктивних елементів складаються будівлі?

5. У чому різниця між будівельною конструкцією і будівельним виробом?

6. Як класифікуються конструктивні елементи за призначенням?

7. Що таке конструктивна система будівлі? Які види цих систем відомі?

8. Чим конструктивна схема відрізняється від конструктивної системи?

9. Що таке будівельна система? За якими ознаками ці системи класифікуються? Які види будівельних систем відомі?

Для створення дійсно повноцінного архітектурно-просторового середовища потрібні знання про саму людину, про те, як вона сприймає оточення, що впливає на її почуття в певних обставинах. Ці питання вирішуються на стику трьох наук: архітектури, фізіології й психології. Без урахування психофізіологічних особливостей людини неможливе вирішення архітектурних задач на сучасному рівні.

Взаємодія людини із довкіллям відбувається через побудову в мозкові аналогів ситуацій та образів зовнішнього світу, які в психології називаються інформаційними моделями. Людський мозок – своєрідна самокерована система, моделюючий орган, який є регулятором поведінки людини. Сучасна психологія всі психічні процеси, що відбуваються в людському мозкові, поділяє на пізнавальні (відчуття, сприйняття, мислення, пам’ять), емоційні та вольові. Розглянемо основні особливості пізнавальних процесів людської мозкової діяльності.

У своєму еволюційному розвиткові організація отримання живим організмом інформації про зовнішнє середовище пройшла три основні стадії: подразливість, відчуття, сприйняття на рівні свідомості (рис. 2.21). Подразливість – здатність організму реагувати на вплив біологічно значимих впливів безпосередньо. Відчуття – це процес відображення окремих властивостей об’єктивного світу в результаті їх впливу на органи відчуттів. Сприйняття – відображення у свідомості людини (або вищих тварин) предметів чи явищ зовнішнього світу при безпосередньому впливі на органи відчуттів, у процесі якого відбувається впорядкування та об’єднання окремих відчуттів у цілісні образи речей та подій. На рисунку 2.21 наведено моделі подразливості, відчуття і сприйняття на рівні свідомості.

За допомогою відчуття здійснюється інформаційний баланс свідомості із середовищем. Кількість інформації, що надходить до мозку, має бути оптимальною. Органи відчуттів виконують роль фільтрів між джерелом інформації (середовищем) і людиною. Прийом інформації мозком здійснюється за допомогою т.зв. аналізатора – спеціального нервового апарата, який складається з трьох елементів: рецепторів – органів відчуттів, де відбувається трансформація подразника в нервовий імпульс; чутливих нервів, по яких збудження з рецепторів передається у мозок; центру аналізатора – спеціалізованої ділянки кори головного мозку. В кожній конкретній ситуації центр аналізатора виділяє потрібну кількість інформації (рис. 2.22, б). Отже, далеко не вся інформація, що сприймається рецепторами, потрапляє в мозок.

Для виникнення відчуття необхідна робота всього аналізатора в цілому. Коли збудження, сприйняте рецептором, досягає центру, як відповідь організму на подразнення виникає зворотний зв’язок, котрий

 

 

Рисунок 2.21 – Моделі організації інформаційної взаємодії організму з навколишнім середовищем (на різних стадіях еволюційного розвитку):

а – подразнюваність (характерна для рослин);

б – відчуття (характерне для тварин);

в – сприйняття на рівні свідомості (характерне для людини)

 

 

Рисунок 2.22 – Відображення навколишнього середовища у свідомості людини:

а – рівні відображення;

б – схема фільтрування інформації аналізатором

визначає наявність т.зв. рефлекторного кільця (рис. 2.22, б), при розриві якого відчуття зникають. Усі аналізатори пов’язані з певним видом відчуттів. Відомі зорові, рухові (кінестезичні), шкірні (дотикальні, термічні та больові), слухові, нюхові, смакові відчуття, а також відчуття рівноваги. Звичайно, не всі вони мають однакове значення для сприйняття архітектурних об’єктів. Основну роль тут відіграє зорове відчуття, але певне значення мають також кінестезичне, дотикальне, слухове та нюхове.

Мінімальна сила впливу, здатна викликати відчуття, називається верхнім порогом чутливості. Чим нижчий поріг чутливості, тим вища чутливість. Нижній поріг чутливості відповідає максимуму того, що може бути сприйняте людиною.

Пристосування рецепторів до зовнішніх подразників називається адаптацією. Негативна адаптація – це зниження чутливості при сильних подразниках; позитивна – підвищення чутливості при сильних подразниках (наприклад, здатність бачити у напівтемряві).

Говорячи про сприйняття архітектурного середовища, звичайно мають на увазі виключно зорове сприйняття, що не зовсім правильно. Слід ураховувати комплекс різних сприйняттів – (слухових, дотикальних та ін.). Сприйняття є цілісний образ предмета, що виникає в результаті впливу елементів об’єктивного світу на органи відчуттів. Сприйняття конструюється з різних відчуттів, хоча і не є безпосередньо їх сумою. На основі сконструйованого сприйняття будуються уявлення.

Можна виділити характерні властивості людського сприйняття:

предметність та дієвість (око має «створити» предмет, а не лише відобразити його, по мірі розвитку людина «вчиться бачити», об’єктивуючи образ і намагаючись з’ясувати його реальну структуру);

цілісність, структурність (об’єкт, котрий людина бачить по частинах, обов’язково «домислюється»);

константність (уже сформований образ зберігає постійність, зокрема при віддаленні від нього);

доповнюваність (аперцептивність) означає, що у сприйнятті завжди наявні елементи, що доповнюють образ, залежно від досвіду та інтересів людини, забезпечуючи індивідуальність сприйняття;

осмисленість та вибірковість (у першу чергу сприймаються найважливіші, найпотрібніші об’єкти та їх деталі);

ілюзійність (у деяких випадках сформований у результаті образ може не повністю відповідати дійсності);

емоційність (людське сприйняття завжди має емоційне забарвлення, позитивне або негативне залежно від характеру зовнішніх подразників і психологічного налаштування людини).

Спинимося детальніше на зоровому відчутті. Характер сприйняття об’єму й простору залежить від низки умов: розмірів об’єкта, його геометричних характеристик, місцезнаходження спостерігача, кольору, освітленості, характеру довкілля тощо. У процесі сприйняття перш за все проявляється реакція людини на об’ємно-просторову структуру об’єкта, причому особливе значення має його силует.

Згідно з даними експериментальної психології об’ємно-просторова структура сприймається поетапно, в певній послідовності: 1-ий етап – сприйняття загальних пропорцій об’єкта та його положення у просторі; 2-ий етап – узагальнення сприйняття форми; 3-ий етап – розрізнення основних структурних членувань; 4-ий етап – майже повне сприйняття об’єкта, але без дрібних деталей; 5-ий етап – оптимальне сприйняття. Ця послідовність зберігається як при спогляданні нерухомого об’єкта з оптимальної дистанції, так і при поступовому наближенні спостерігача до нього. Таким чином, структурність, цілісність образу формується поступово, залежно від відстані (дистанції) сприйняття.

Психологи визначили також, що існує гранична кількість самостійних об’єктів, які можна спостерігати одночасно (так зване правило Міллера визначає її як 7±2). Якщо ж у поле зору потрапляє більша кількість об’єктів, свідомість сприймає їх як певну сукупність, невизначену множину. Щоб позбавитися враження хаотичності, слід розчленувати таку множину на внутрішньо впорядковані групи, кількість яких доступна для сприйняття.

На формування образу об’єкта впливають не лише особливості оброблення людиною отриманої інформації (у першу чергу візуальної), але й анатомічні та фізіологічні характеристики органів зору. Найважливішою особливістю людського зору є його стереоскопічність, тобто сприйняття об’єкта одночасно двома очима. Сприйняття оточення лівим і правим оком незначно відрізняються, що дозволяє правильніше оцінювати відстані до об’єктів та їх розміри, а також створює ефект об’ємного бачення. Стереоскопічність зумовлює неоднакові розміри поля зору по вертикалі й горизонталі (по вертикалі воно менше), а також неоднакову точність оцінки горизонтальних і вертикальних розмірів об’єктів.

Поле зору нерухомого ока досить велике, воно відповідає найбільш ширококутним оптичним системам (рис. 2.23, а). Проте розрізнювальна здатність ока по мірі віддалення від центру поля зору досить різко зменшується (рис. 2.23, б), тому чітке сприйняття деталей можливе лише на незначній (2 – 4°) частині поля зору. Тому, незважаючи на значні розміри поля зору, сприйняття більш-менш протяжних об’єктів відбувається завжди за рахунок руху очей. Так зване поле ефективного зору (за Е. Нейфертом), у якому переміщення погляду при нерухомому положенні голови забезпечує ясність сприйняття, охоплюється кутом в 54° по горизонталі й 37° по вертикалі (27° угору та 10° униз). Таким чином, ясно побачити весь об’єкт одразу можна на відстані, не більшій, ніж його довжина та подвійна висота. Величиною цих кутів визначаються і кількісні характеристики форм, що створюють відчуття замкненості. Воно з’являється в тих випадках, коли у поле зору

 

Рисунок 2.23 – Характеристики фізіологічних особливостей органів зору (за [23]):

а – кутові розміри (у градусах) полів зору лівого й правого очей: 1 – загальний центр поля зору; 2, 3 – центри полів зору відповідно лівого і правого ока; б – розрізнювальна сила ока відповідно до кутової відстані від центру поля зору

 

Рисунок 2.24 – Вплив інерції руху ока на зорове сприйняття об’єктів:

а – схема рухів ока при переході з однієї прямої на іншу;

б – уявний вигин прямої лінії, зумовлений системою похилих ліній

 

 

Рисунок 2.25 – Архітектурне оброблення перемички, що компенсує її уявний (або навіть дійсно існуючий) прогин

входять форми, які обмежують простір з трьох боків. Якщо ці форми заповнюють і весь кут ефективного зору по вертикалі, зникає відчуття зовнішнього, відкритого простору.

Зв’язок між оком та мозком двосторонній, мозок не лише сприймає зорову інформацію, але й реагує на зусилля, пов’язані з переміщенням погляду. Різка зміна його напряму потребує подолання інерції ока, при якому виникає додатковий емоційний імпульс. Завдяки цьому ми особливо чітко фіксуємо кути, перетини площин і прямих ліній. Вони сприймаються як найхарактерніші елементи форми. Злам прямої лінії відмічається оком із точністю, вдесятеро більшою, ніж її плавне викривлення. Це ж стосується зсувів, зміщень прямих, а от криволінійні абриси, по яких погляд вільно ковзає, створюють враження безперервності, нерозчленованості просторової структури. У результаті зорової інерції може відбуватися також певне перекручення у сприйнятті напрямів ліній, до якого зводиться значна кількість так званих зорових ілюзій.

Розглянемо це питання детальніше (за Г.Покровським, [23, с.13]). На рисунку 2.24, а зображена система з двох прямих ліній. Можна переводити погляд з однієї лінії на іншу двома шляхами: по сторонах тупого та гострого кутів. При такому переході око в результаті вищевказаної інерції буде сприймати величини кутів дещо зміненими – збільшеними, причому в гострого кута це буде виражене сильніше (помилка може доходити до 1,5 – 2°). Таким чином, пряма АВ буде здаватися ближчою до перпендикуляра, ніж це є у дійсності. На рисунку 2.24, б показано, як горизонтальна пряма здається вигнутою вгору завдяки прилеглій до неї системі похилих ліній, а на рисунку 2.25 – як цей візуальний ефект використовується в архітектурі, щоб компенсувати уявний (або навіть реальний) прогин перемички.

Іншим важливим для архітектора наслідком зорової інерції є те, що при сприйнятті певних подовжених елементів, які дотикаються до елементів іншого напрямку (наприклад, у місці обпирання ригеля на колону) напрям погляду змінюється з певним зусиллям. Той же Г. Покровський [23, с. 15] уважає, що в таких випадках слід поступово вповільнити рух ока при переході від деталі одного напряму до деталі, котра має інший напрям своєї поздовжньої осі. Одним з прикладів практичного розв’язання цієї задачі є капітелі колон класичних ордерів, що затримують на собі погляд, який рухається знизу догори, й дозволяють легше змінити напрям руху погляду при переході від колони до горизонтальних членувань антаблементу (рис. 2.26, а). Очевидно, бази колон відіграють подібну ж роль під час руху погляду згори донизу вздовж стовбура колони. Таким чином, з точки зору полегшення сприйняття доцільно виділяти певними додатковими деталями місця з’єднання подовжених горизонтальних та вертикальних (або інших різноспрямованих) елементів.

Зорова інерція впливає і на сприйняття кривих ліній. Як уже відзначалося, ковзання погляду вздовж кривої створює враження цілісності й нерозчленованості. Проте це стосується лише кривих з постійною (коло) або поступово змінною (еліпс, парабола, гіпербола тощо) кривизною (рис. 2.26, б). Як видно з рисунка 2.26, в, якщо в якійсь точці кривизна лінії стрибкоподібно змінюється, це відразу ж призводить до зміни характеру руху ока, в результаті чого фігура втрачає цілісність, «монолітність», її сприйняття ускладнюється. Тому зміна кривизни лінії або має відбуватися поступово, або місця переміни кривизни (за аналогією з розглянутими вище дотиканнями прямих елементів різного спрямування) доцільно виділити певними деталями (рис. 2.26, г), що значно полегшує сприйняття форми в цілому.

Звичайний напрям погляду, тобто оптичних осей очей, близький до горизонтального. При сприйнятті горизонтальної лінії, розташованої на його рівні, око обертається довкола вертикальної осі. При цьому лінії, паралельні тій, що розглядається, теж сприймаються, хоча й не так різко. Якщо основна лінія буде сприйматися як пряма, то лінії, розташовані вище та нижче від неї, мали б сприйматися як криві з опуклістю, спрямованою назовні, оскільки саме в такому вигляді вони проектуються на ввігнуту задню поверхню ока. Проте насправді цього не спостерігається – мозок, спираючись на накопичений досвід, підсвідомо коригує отримані сигнали – і лінії сприймаються прямими. Якщо тепер, розглядаючи детально яку-небудь лінію, котра лежить вище від горизонту, око повернеться у вертикальній площині так, що його оптична вісь буде вже не горизонтальною, а спрямованою під певним кутом (відносно горизонталі) вгору, то пряма, котра звичайна відображається в оці як крива, буде відображена прямою. Таким чином, відбудеться випрямлення зображення, котре, однак, суб’єктивно призведе до вигину лінії, що розглядається, у зворотний бік. Це відбудеться тому, що при звичайному розташуванні ока ця лінія проектувалась на задній поверхні ока як крива, а при переміщенні погляду вгору ця кривизна зникла. Величину уявного прогину можна розрахувати за формулою, запропонованою Г. Покровським [23, с. 18]:

 

∆Н = Н0(√ (R2+ L2) / Н – 1), (2)

 

де L – половина довжини лінії, розташованої на висоті Н0 над горизонтом, яка детально розглядається піднятим угору оком, розміщеним перед серединою цієї лінії на відстані (за планом) R.

Якщо необхідно, щоб ця лінія розглядалась як пряма, їй можна надати незначний вигин угору, максимальне значення якого дорівнює ∆Н. При цьому лінія може являти собою симетричний відносно центру відрізок гіперболи, але може бути практично замінена відрізком дуги з мінімальним радіусом ρ, який дорівнює

ρ = L2/ 2∆Н. (3)

 

Слід зауважити, що подібне викривлення ліній фасаду з метою корекції зорових ілюзій застосовувалось у кращих пам’ятках античності. Подібним чином викривлений, наприклад, антаблемент на фасаді Парфенону, причому викривлення в усіх випадках менше від теоретично розрахованого.

Якщо у приведеній формулі поміняти місцями L та H, можна розрахувати й величину відповідної корекції бічних граней фасаду, яка проявиться у легкому нахилі бічних граней фасаду всередину. Ентазис колон Г. Покровський теж розглядає як корекцію зорових ілюзій, розраховану на близьке сприйняття (з відстані, котра не більше ніж 4/3 висоти колони), як і дверні прорізи, що звужуються догори, часто застосовувані в античній архітектурі.

Потрібно враховувати, що вищенаведені розрахунки стосуються сприйняття лише з певних фіксованих точок, тому описані вище корекції слід застосовувати з величезним тактом і надзвичайно стримано, розглядаючи розраховану величину ∆Н лише як верхню межу можливого дійсного викривлення. Крім дійсного викривлення, корекція може досягатися і графічними прийомами на кшталт зображених на рисунку 2.25. Подібні прийоми можуть дати ефект у випадках, коли

 

∆Н / L < 0,01. (4)

 

Організація зорового апарату зумовлює неоднакову зорову роботу при розгляді горизонтальних і вертикальних відрізків ліній – у другому випадкові зорове зусилля значно більше. Як наслідок, довжина вертикальних відрізків оцінюється точніше, ніж довжина горизонтальних. З іншого боку, при порівнянні розташованих поряд вертикального й горизонтального відрізків рівної довжини (рис. 2.27, а) вертикальний буде сприйматися довшим за горизонтальний у середньому на 11 % [23, с. 42] (за іншими даними, помилка в оцінці може сягати 25 %). Тому в жодному випадку не можна в межах однієї пропорційної системи зіставляти декілька різних напрямів, наприклад, горизонтальний та вертикальний.

До того ж слід ураховувати, що перспективне скорочення значно менше впливає на системи пропорційних членувань, розвинуті у вертикальному напрямі в порівнянні з розвинутими в горизонтальному.

На оцінку розмірів відрізків і фігур впливають також їх динаміка (спрямованість назовні чи всередину, рис. 2.27, б), а також порівняння з іншими розташованими поряд фігурами (рис. 2.27, в – д). Геометрична фігура, вписана у фігуру більшого розміру, здається меншою, ніж рівна їй за розмірами, але розташована поряд з дрібнішими (рис. 2.27, в). Така ілюзія допомагає підкреслити загальні розміри монументальних споруд при зіставленні їх із тонким рисунком деталей. Великий простір здається ще більшим, якщо він розкривається відразу після маленького і затисненого.

 

 

Рисунок 2.26 – Вплив зорової інерції на сприйняття прямих і кривих ліній:

а – архітектурне оформлення вузла спирання ригеля на колону (приклад);

б – еліпс («монолітна» фігура); в – овал з чотирьох дуг («нечітка» фігура); г – овал із чотирьох розділених дуг («чітка» фігура)

 

 

Рисунок 2.27 – Оптичні ілюзії: а – вертикальний відрізок здається довшим за горизонтальний відрізок тієї ж довжини; б – рівні відрізки здаються нерівними; в – ілюзія контрасту – рівні кола здаються нерівними; г – ілюзія нюансного ряду; д – рівні верхні сторони трапецій здаються нерівними

Нюанси у відношенні між елементами ряду викликають іншу ілюзію. Справжня різниця величин крайніх елементів ряду видається зовсім неправдоподібною; це наочно показує ряд прямокутників, які зменшуються, на рисунку 2.27, г – менший дорівнює за площею чверті першого, найбільшого, і має вдвічі меншу висоту. Але зорове відчуття вперто опирається цьому об’єктивному фактові – здається, що висота малого прямокутника принаймні на 20 % більше від справжньої. При нюансних відношеннях величин розміри крайніх елементів ряду таким же чином зорово зближуються. Цілеспрямоване застосування контрасту й нюансу допомагає виявити головне у композиції, розвинути її динаміку в потрібному напрямі. За їх допомогою можна до певної міри навіть виправити несприятливі співвідношення частин, що вимушено виникли в процесі проектування.

Вищезгадані особливості сприйняття приводять до емоційної забарвленості сприйняття геометричних характеристик об’ємів та просторів. Найяскравіше сприймаються геометричні властивості об’ємів. До таких властивостей відносять:

– співвідношення величин за напрямами трьох просторових координат (висота, ширина, глибина);

– характер твірних поверхонь (прямолінійні, криволінійні, ламані);

– характер сполучення цих поверхонь у просторову форму.

Розвиток усіх трьох вимірів породжує об’ємність; зближення й рівність трьох вимірів призводить до статичності об’єму, відчуття його замкненості й спокою. Граничні стани при цьому – куб і куля.

У випадку переважання двох вимірів форма тяжіє до площинності. Зіставлення висоти й протяжності з малою глибиною породжує форму пластини, яка розчленовує простір. Зростання подібної форми по вертикалі підвищує відчуття її динамічності та нестійкості, особливо при значних розмірах по відношенню до людини.

Контрастне переважання одного з трьох вимірів породжує лінійність форм.

Для емоційного сприйняття форми важливий також характер її розчленованості. В основі оцінки розчленованості форми лежить зіставлення об’єктивних властивостей форми як цілого з її елементами, а також самих елементів між собою за всіма властивостями. Для вивчення розчленованості простежимо зміни в емоційній виразності форми при членуванні її на 2, 3, 4, 5, …, 7 ± 2 (т. зв. число Міллера) елементів тощо.

При членуванні форми на два тотожних елементи вона втрачає свою цілісність, оскільки елементи завеликі по відношенню до цілого й тому занадто самостійні; форма розпадається на два рівноправних елементи (рис. 2.28, а, б). Залежно від вибраного прийому членування маса форми може розподілитися по елементах таким чином, що вони нададуть формі статичності або динамічності.

При членуванні форми на два нюансно нерівних елементи цілісність форми теж знижується (рис. 2.29, г). Але вже з’являються тенденції підпорядкування меншого елемента більшому й динаміка форми (від меншого до більшого елемента).

При членуванні форми на два контрастно нерівних елементи вона знову набуває цілісності завдяки яскраво вираженому підпорядкуванню меншого елемента більшому, другорядного – головному. Динамічність форми завдяки розвитку маси від меншого до більшого елемента при цьому підсилюється (рис. 2.29, в, д).

При членуванні форми на три тотожні елементи форма набуває статичності або динамічності залежно від геометричної характеристики цих елементів. Нерівність взаєморозташування елементів у цілому є основою єдності форми, де провідним служить центральний, осьовий, елемент. Жоден з елементів не може вважатися головним, бо маса їх однакова, але форма при цьому сприймається більш цілісною, ніж при членуванні на два елементи. Вісь двохелементної форми нічим не підтримується, а у трьохелементній на осі симетрії розташований елемент, тотожний двом сусіднім, а не просто межа між ними. Вісь симетрії, не підтриману в композиції значним за змістом елементом, прийнято називати сліпою віссю.

Якщо елементи є нерівними (нюансно чи контрастно), то форма набуває динамічності за рахунок динаміки зростання маси від менших елементів до більших (рис. 2.29). Ця динаміка може підвищувати цілісність форми (коли найбільшим є середній елемент), а може, навпаки, зменшувати (коли середній елемент є найменшим). Послідовне зростання маси в бік домінуючого елемента як у симетричній, так і в асиметричній формі підсилює її цілісність.

Членування форми на чотири й п’ять елементів змінює оцінку її статичності, динамічності, цілісності аналогічно членуванню відповідно на два і на три елементи.

При членуванні форми на (7±2) тотожних елементів форма сприймається як цілісна, і залежно від напрямку й характеру членування – як статична або динамічна (рис. 2.30, а, б).

При нюансній нерівності елементів членування надає формі слабко вираженої динамічності. Цілісність форми при цьому зберігається (рис. 2.30, в). При контрастній нерівності елементів членування надає формі яскраво вираженої динамічності за рахунок швидкої зміни мас від меншого до більшого. Такі членування можуть як порушити, так і підтвердити цілісність форми. Якщо перший з елементів за розмірами дорівнює половині всього об’єму, то цілісність форми порушується – об’єм немовби розпадається на дві частини – цілісну й розчленовану (рис. 2.30, г). Якщо найбільший елемент виділяється як домінанта настільки яскраво, що

 

 

 

Рисунок 2.28 – Членування форми на два елементи:

а, б – тотожних (відповідно по горизонталі й вертикалі); в, г, д – нерівних (нюансно чи контрастно)

 

 

Рисунок 2.29 – Членування форми на три елементи:

а, б – із нюансним наростанням їх маси відповідно по вертикалі та горизонталі); в – симетричне з найменшим центральним елементом; г – симетричне з найбільшим центральним елементом

 

Рисунок 2.30 – Членування форми на (7±2) елементів:

а, б – тотожних (відповідно членування суперечить загальній динаміці форми або підкреслює її); в – з нюансною нерівністю елементів (1<2); г, д – із контрастною нерівністю елементів (відповідно 1=2 та 1>2)

а

 

 

б

Рисунок 2.31 – Приклад невиправданого ускладнення і формалізації плану (Центральний театр Червоної Армії, м. Москва, Росія, арх. К.С. Алабян, В.М. Симбірцев, 1934 – 1940 рр.):

а – перспектива; б – план першого поверху

підпорядковує собі не лише кожен з менших елементів, але й усю їх групу разом, то форма сприймається як цілісна (рис. 2.30, д).

При членуванні форми на кількість елементів більшу, ніж (7±2), кількість елементів сприймається вже погано, але характер їх ще прочитується. При закономірному членуванні на (7±2) елементів будуть сприйматися не окремі елементи, а їх система (ряд).

Подальше збільшення кількості елементів призводить до того, що вони починають сприйматися як елементи фактури. Зменшення елементів фактури за межі розрізнювальної здатності ока зумовлює їх сприйняття як відтінків світлоти.

Треба спинитися на ще одному важливому аспекті сприйняття – сприйнятті об’єкта архітектором у процесі проектування. Не можна ні на хвилину забувати, що об’єкт – об’ємно-просторова структура, що він завжди буде сприйматися в перспективі, а не в ортогональних проекціях. Поширеною помилкою (особливо серед студентів молодших курсів) є розгляд, скажімо, фасаду як площинної композиції і відповідне його проектування, коли рисунок віконних імпостів розглядається як рівнозначний або навіть важливіший, ніж зіставлення об’ємів або силует. Іншою поширеною помилкою є переускладнення плану з композиційних міркувань, т.зв. «архітектура для льотчиків» (рис. 2.31). Треба пам’ятати, що план поверху є абстракцією, проекцією на уявну горизонтальну площину, яка перетинає будівлю на рівні, трохи вищому за висоту підвіконня. Ніхто й ніколи не буде сприймати в реальному світі план безпосередньо. Натомість слід постійно розвивати у себе просторову уяву, вміння за набором ортогональних проекцій достатньо повно визначити об’ємно-просторову структуру об’єкта, побачити об’єкт очима його майбутніх користувачів.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2014-11-29; Просмотров: 2942; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.089 сек.