Докази та джерела доказів, їх формування

Усі необхідні обставини в кримінальному провадженні встановлюються за допомогою кримінально-процесуальних доказів. Відповідно до (ч. 1 ст.84 КПК 2012 р.) це «фактичні дані, отримані у передбаченому КПК порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню».

Питання про те, що слід розуміти під «фактичними даними», про які говориться в законі, не знайшло одностайного розв’язування в юридичній літературі. Одні вважають, що це факти, другі – що це відомості про факти, а треті – що це і те, і інше. Розуміння "фактичних даних" як одержуваних з указаних у законі (ч. 2 ст. 84 КПК) процесуальних джерел відомостей про факти, обставини справи явища дійсності, які не можна "приєднати до справи". Через те при доказувані в кримінальному провадженні суб’єкти доказування оперують показаннями осіб, документами та іншими джерелами доказів. Навіть при безпосередньому сприйнятті слідчим або суддями фактів і обставин у ході провадження слідчих і судових дій (огляд, освідування тощо) вони в кінцевому підсумку оперують як кримінально-процесуальними доказами не цими фактами, а тільки відомостями про них, в установленому законом порядку в протоколах слідчих дій і судового засідання.

Фактичні дані не можуть існувати самі по собі без відповідного джерела та носія. Джерелом фактичних даних слід вважати такі незаборонені законом джерела інформації, від яких може надходити або надходить доказова інформація тобто фактичні дані.

Передбачені ч. 2 ст. 84 КПК України 2012 р. показання, висновок експерта, речові докази, документи, за допомогою яких встановлюються фактичні дані, відомості як докази в справі, вказані в ч. 1 ст. 84 КПК, називаються джерелами доказів.

Неправильно вважати джерелом доказів самих свідків, підозрюваних, обвинувачених, експертів, авторів процесуальних та інших документів. Поки доказова інформація, яку мають певні особи, не одержана від них і не зафіксована в передбаченій кримінально-процесуальній формі, не викладена у висновку експерта, в документах, доказів ще немає, а отже, і їх джерел, які повинні знаходитись у провадженні. Перелічених осіб точніше було б носіями можливої доказової інформації.

Чітке і послідовне розрізнення доказів як відомостей про факти, обставини та їх процесуальних джерел є, на нашу думку, теоретично обґрунтованим, повністю відповідає законові і потребам практики.

Класифікація доказів

Докази як фактичні дані, відомості можуть поділятися на:

1) прямі і непрямі – залежно від відношення до предмету доказування;

2) обвинувальні і виправдувальні – стосовно предмета обвинувачення;

3) первинні та похідні – за джерелом формування.

4) особисті та речові – за механізмом формування доказів.

Частина 2 ст. 84 КПК України містить класифікацію доказів за їх процесуальною формою.

прямі і непрямі

Підставою для поділу доказів на прямі і непрямі (побічні) є їх відношення до обставини, що підлягають доказуванню. Прямі до­­­кази безпосередньо вказують на обставину, що підлягає доказуванню або ж вказують на її відсутність.

Непрямі (побічні) докази, як і прямі, також мають важливе значення, але користуватися ними складніше. Треба щоб вони були тісно взаємозв’язані, створювали систему доказів, в якій кожний непрямий доказ був би ніби кільцем нерозривного ланцюга.

обвинувальні і виправдувальні

Стосовно підозри або обвинувачення у вчинені злочину, обставин, що обтягують або пом’якшують відповідальність, докази класифікуються на обвинувальні і виправдувальні.

Обвинувальні докази вказують на те, що злочин було вчинено саме даною особою, а також на наявність обтяжуючих відповідаль­­­ність обставин.

Виправдувальні докази свідчать, що самої події злочину не було або що дана особа до неї не причетна. Наприклад, алібі є прямим виправдувальним доказом.

первинні та похідні

По джерелу одержання відомостей про факти та по характеру фор­­­мування джерела доказів, докази та їх джерела бувають первинними і похідними.

Первинні докази та їх джерела ще називають першоджерелами. Це, наприклад, показання свідка – очевидця, оригінал документа тощо.

Якщо ж свідок дає показання з чужих слів, це - похідний до­­­каз, причому закон вказує, що якщо показання свідка базуються на повідомлення інших осіб, то ці особи повинні бути допитані. Новелою кримінального процесуального законодавства 2012 р. є те, що законодавець допускає показання із чужих слів, у виняткових випадках на розсуд суду, лише у тому випадку коли такі показання є допустимим доказом згідно з іншими правилами допустимості доказів.

Звичайно, під час кримінального провадження, як і в будь-якій іншій сфері, людського пізнання, треба намагатися ко­­­ристуватися першоджерелами.

Але і похідні докази та джерела доказів можуть бути цінними засобами процесуального пізнання, бути дуже корисним, зокрема при перевірці повноти і правильності першоджерел (наприклад, показань свідка-очевидця, змісту оригіналу документа тощо).

Особливості збирання, перевірки і оцінки окремих джерел доказів

Процес доказування у ході кримінального провадження складається з декількох взаємопов’язаних між собою елементів. До таких елементів без яких неможливо здійснити у повній мірі встановити обставини, що підлягають встановленню у кримінальному провадженні належить процес збирання, процес перевірки та процес оцінки доказів (ч.2 ст. 91 КПК України).

Оскільки докази – це будь-які фактичні дані, на основі яких суб’єкт доказування встановлює наявність або відсутність конкретних фактичних даних, які можуть служити підставою винності або невинуватості особи у вчиненні злочину, вони мають бути отримані з додержанням кримінально-процесуальної форми їх збирання і перевірки.

збирання доказів та їх процесуальних джерел

Збирання доказів та їх процесуальних джерел – необхідний елемент процесу доказування, який урегульований КПК України та полягає у діяльності сторін кримінального провадження (сторони обвинувачення, сторони захисту та потерпілого) по виявленню і фіксації у процесуальних документах і додатках до них матеріальних та ідеальних слідів злочину як доказової інформації.

Нажаль термін «збирання доказів» не є прямо вказаним у КПК України однак у ст. 93 КПК України зазначається, яким чином і які суб’єкти здійснюють збирання доказів.

До них належать: слідчі (розшукові) та негласні слідчі (розшукові) дії (допит, огляд, пред’явлення для впізнання тощо); інші процесуальні дії (витребування від службових та фізичних осіб, органів державної влади, підприємств документів, речей відомостей, висновку експерта, висновків ревізій, актів перевірок тощо), а також проведенні інших процесуальних дій визначених у КПК України.

Процес збирання доказів не буде повним без належної фіксації відомостей про фати.

Фіксація доказової інформації – це закріплення доказів в установленому законом порядку – докладно врегульована в КПК України. Вона, як і провадження дій по збиранню доказів, є виключною компетенцією суб’єкта доказування. В необхідних випадках допомогу в цьому їм надають спеціалісти, перекладач і секретар судового засідання.

Кримінальний процесуальний закон передбачає наступні форми процесуального закріплення доказів (фіксування кримінального провадження):

- складання протоколу у тому числі з додатками у вигляді копій зразків, обєктів, речей і документів, письмових поясненнях спеціалістів, стенограми, аудіо та відео запис процесуальної дії, фототаблиці, схеми, зліпки, носії комп’ютерної інформації (ст. 104 КПК України);

- на носії інформації, на якому за допомогою технічних засобів зафіксовані процесуальні дії.

Як ми бачимо протокол є основним, найбільш поширеним способом фіксації ходу і результатів процесуальних дій по збиранню і перевірці доказів.

Виготовлені під час провадження слідчої дії фотознімки, звуко і відеозапис, матеріали кінозйомки, плани, схеми, зліпки та інші матеріали додаються до протоколу цієї дії, що підкреслює їх додатковість.

перевірка доказів та їх джерел

Згідно з кримінально-процесуальним законодавством зібрані у кримінальному провадженні ті чи інші фактичні дані (докази) повинні бути перевірені стороною обвинувачення. Перевірка доказів полягає в докладному дослідженні властивостей (ознак) кожного окремого доказу та його джерел, в підтвердженні, чи навпаки, в їх запереченні шляхом отримання нових матеріалів, а також у зіставленні всіх наявних по справі доказів та їх джерел з метою визначення їх дійсності.

Деякі процесуальні дії в основному призначені законом і використовуються на практиці саме для перевірки уже наявних у справі доказів та їх джерел. Це – насамперед слідчий експеримент, одночасний допит двох або більше раніше допитаних осіб (очна ставка), а також (хоч і меншою мірою) пред’явлення для впізнання, освідування, огляд, обшук.

Важливе значення для перевірки доказів має встановлення й аналіз джерел поінформованості свідка, потерпілих, підозрюваних, обвинувачених, експертів, авторів документів.

Перевірка доказів та їх джерел передує їх оцінці і є необхідною передумовою останньої. Основна відмінність перевірки та оцінки полягає в тому, що перша здійснюється як за допомогою практичної дії, так і логічним шляхом, за допомогою лише розумової діяльності, друга ж є винятково розумовою діяльністю.

оцінка доказів та їх джерел

Оцінка доказів та їх джерел є розумовою діяльністю сторони обвинувачення та судом, що здійснюється у певних логічних формах відповідно до закону за їх внутрішній переконанням, основаним на всебічному, повному й неупередженому дослідженні обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюючи доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, сукупність зібраних доказів з точки зору достатності та взаємозв’язку для прийняття відповідного процесуального рішення. Оцінка доказів та їх джерел, таким чином, є необхідною передумовою для прийняття й обґрунтування рішення у провадженні.

Оцінка доказів – одна з найважливіших проблем кримінального судочинства, «душа кримінально-процесуального доказування». Так як оцінка доказів дозволяє слідчому, прокурору, слідчому судді, суду збагнути суть кримінального провадження, проаналізувати характер і причини злочину, пізнати факти об’єктивної дійсності, вирізнити ці факти як докази серед інших фактів, що не стосуються справи, відокремити істотні для справи обставини від неістотних тощо.

Внутрішнє переконання полягає, насамперед у тому, що під час оцінки доказів суб’єкти вільні у своїх оціночних судженнях, у висновках, що робляться на основі дослідження і розгляду усіх обставин справи. Цей принцип також полягає у тому, що жоден доказ не має наперед визначеної сили.

На формування внутрішнього переконання слідчого, прокурора, слідчого судді та суду як позитивно, так і негативно впливають: їх світогляд, погляди, звички, знання, установки, поведінка учасників процесу, громадська думка, життєвий і професійний досвід, правосвідомість. Але при цьому оцінювати докази і приймати рішення слід, тільки керуючись законом, насамперед кримінальним і процесуаль­­­ним.

Найважливішим принципом оцінки доказів є всебічна, повна та об’єктивна їх оцінка. Цей принцип вимагає від органів розслідування та суду виходити при оцінці доказів з об’єктивного, всебічного і повного розгляду усіх обставин справи, перевірки усіх можливих і передбачених версій, встановлення як обвинувальних та і виправдувальних доказів, глибокого аналізу усіх наявних доказів.

Оцінити докази у їх сукупності означає зробити висновок щодо того, наскільки правдоподібним є кожний доказ, кожен факт, і як точно він підтверджує або заперечує, у якому взаємозв’язку перебуває з іншими доказами у справі, яке значення для справи має вся сукупність зібраних доказів.

До змісту оцінки доказів як фактичних даних входить встановлення їх належності, достовірності, допустимості і достатності та взаємозв’язку для вирішення як окремих питань у справі, так і справи в цілому.

Допустимість доказування визначається законністю джерела, умов і способів їх одержання.

Допустимість – це властивість доказу, що характеризує його з погляду законності джерела фактичних даних (відомостей, інформації), а також способів одержання і форм закріплення фактичних даних, що містяться в такому джерелі, у порядку, передбаченому кримінально-процесуальним законом, тобто уповноваженими на це особою або органом у результаті проведення ними слідчої дії при строгому дотриманні кримінально-процесуального закону, що визначає форми даної слідчої дії.

Як властивості доказу допустимість містить у собі чотири критерії (елементи, аспекти):

1) належний суб'єкт, правомочний проводити процесуальні дії, спрямовані на одержання доказів;

2) належне джерело фактичних даних (відомостей, інформації), що складають зміст доказу;

3) належна процесуальна дія, застосована для одержання доказів;

4) належний порядок проведення процесуальної дії (судової або слідчої), яка використовується як засіб одержання доказів.

Оскільки для встановлення умов належної перевірки необхідно визначити не тільки її об'єкти, але і процедуру самої перевірки, запропоновану нижче систему правил складають правила, що визначають допустимість доказів, а також правила, що визначають процедуру розгляду питання про допустимість доказів.

До першої групи правил (що визначають допустимість доказів) відносяться:

перше правило – про належного суб'єкта – доказ повинен бути отриманий належним суб'єктом;

друге правило – про належне джерело – доказ повинен бути отриманий із належного джерела;

третє правило – про належну процедуру – доказ повинен бути отриманий з додержанням належної правової процедури;

четверте правило – доказ не повинен бути отриманий на підставі неприпустимого доказу;

п’яте правило – доказ повинен містити дані, походження яких відомо і які можуть бути перевірені;

шосте правило – доказову силу доказу, що перевіряється, не повинна перевищувати небезпека несправедливого упередження.

Таким чином, допустимість доказу є одним із критерії оцінки доказів. Цікаво, що новий КПК наряду з роз’ясненням допустимості доказу містить і роз’яснення недопустимості доказу.

Так, згідно ч.1 ст.86 КПК, доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому Кримінальним процесуальним кодексом. В ст.87 КПК України дано визначення поняття недопустимості доказів саме через те, що вони отримані внаслідок суттєвого порушення прав та свобод людини.

Так, згідно ч.1 ст.87 КПК України недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини.

Проте, законодавець, вказуючи про недопустимість доказів в названих ситуаціях, все ж таки залишає можливість визнати їх допустимими. Так, у відповідності із ч.2 ст.88 КПК докази та відомості, які стосуються судимостей підозрюваного, обвинуваченого або вчинення ним інших правопорушень, що не є предметом цього кримінального провадження, а також відомості щодо характеру або окремих рис характеру підозрюваного, обвинуваченого можуть бути визнані допустимими, якщо:

1) сторони погоджуються, щоб ці доказибули визнані допустимими;

2) вони надаються для доказування того, що підозрюваний, обвинувачений діяв з певним умислом та мотивом, або мав можливість, підготовку, обізнаність, потрібні для вчинення ним відповідного кримінального правопорушення, або не міг помилитися щодо обставин, за яких він вчинив відповідне кримінальне правопорушення;

3) їх надає сам підозрюваний, обвинувачений;

4) підозрюваний, обвинувачений використав подібні докази для дискредитації свідка.

Крім того, законодавець визначає ще одну категорію доказів, які можуть бути визнані допустимими. Такими є докази щодо певної звички або звичайної ділової практики підозрюваного, обвинуваченого. Вони є допустимими для доведення того, що певне кримінальне правопорушення узгоджувалося із цією звичкою підозрюваного, обвинуваченого (ч.3 ст.88 КПК).

Питання допустимості доказів вирішує суд під час їх оцінки в нарадчій кімнаті при постановленні судового рішення (ч.1 ст.89 КПК).

Як властивість доказу допустимість містить у собі чотири критерії:

1) належний суб’єкт, правомочний проводити процесуальні дії, спрямовані на одержання доказів;

2) належне джерело фактичних даних (відомостей, інформації), що складають зміст доказу;.

3) належна процесуальна дія, застосована для одержання доказів;

належний порядок проведення процесуальної дії, яка використовується як засіб одержання доказів.

Докази вважаються достатніми тоді, коли в своїй сукупності дають можливість установити всі передбачені законом обставини справи на тому рівні знання про них, який необхідний для прийняття правильного рішення при провадженні справи.

Належність доказів означає зв’язок змісту доказу з обставинами і фактами справи, або іншими словами, властивість доказів з огляду їх змісту слугувати засобом встановлення істини у справі.

Згідно ст.85 КПК України належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів.

Вимога належності доказів складається з двох критеріїв:

1) значення для справи обставин, встановлюваних конкретними доказами;

2) значення цих доказів для встановлення саме таких обставин.

Достовірність доказів означає, що вони правильно, адекватно відображають матеріальні і нематеріальні сліди.

Дата добавления: 2014-11-29