Основи земельного права в України

У відповідності до ст. 14 Конституції України «земля є основним національним багатством, що знаходиться під особливою охороною держави». Земельне право є комплексною галуззю права, що регулює земельні відносини, з метою забезпечення раціонального використання земель, створення умов для підвищення їх ефективності, охорони прав організацій і громадян як землевласників і землекористувачів. Земельні відносини являють собою суспільні відносини володіння, користування і розпорядження землею. Основним нормативно-правовим актом, що регулює земельні відносини, є Земельний кодекс України, прийнятий 25 жовтня 2001 р. Суб'єктами земельних відносин є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування й органи державної влади. Об'єктами земельних відносин є землі в межах території України, земельні ділянки і права на них, у тому числі на земельні частки (паї).

Землі України за своїм цільовим призначенням поділяються на такі категорії:

сільськогосподарського призначення;

житлової і суспільної забудови;

природно-заповідного й іншого природоохоронного призначення;

оздоровчого призначення;

рекреаційного призначення;

історико-культурного призначення;

лісового і водяного фонду;

промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони й іншого призначення.

Віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади й органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.

Земля в Україні може знаходитися в приватній, комунальній і державній власності. Право власності на землю — це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Земельна ділянка — це частина земної поверхні з установленими межами, визначеними місцем розташування, з визначеними щодо нього правами. Право власності на земельну ділянку поширюється в його межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, що на ньому знаходяться, а також на простір, що знаходиться над і під поверхнею ділянки на висоту і глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих і інших будинків і споруджень.

Громадяни України здобувають право власності на земельні ділянки на підставі:

а) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, інших цивільно-правових угод;

б) безоплатної передачі земель з державної і комунальної власності;

в) приватизації земельних ділянок, що раніше були надані їм у користування;

г) прийняття спадщини;

д) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Іноземні особи й особи без громадянства можуть здобувати право власності на земельні ділянки тільки несільськогосподарського призначення. Землі сільськогосподарського призначення, прийняті в спадщину іноземними громадянами, протягом року підлягають відчуженню.

Юридичні особи (засновані громадянами України чи юридичними особами України) можуть придбати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності у випадках:

а) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, інших цивільно-правових угод;

б) внесення земельних ділянок його засновниками до статутного фонду;

в) прийняття спадщини;

г) виникнення інших причин, передбачених законом. Власники земельних ділянок мають право:

а) продавати чи іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в заставу, оренду, спадщину;

б) самостійно господарювати на землі;

в) власності на посіви і насадження сільськогосподарських й інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію;

г) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі;

д) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом;

е) споруджувати житлові будинки, виробничі та інші будинки і споруди.

Поряд з наявними правами власники земельних ділянок зобов'язані:

а) забезпечувати їх використання за цільовим призначенням;

б) дотримуватись вимог законодавства про охорону навколишнього середовища;

в) вчасно сплачувати земельний податок;

г) не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок і землекористувачів;

д) підвищувати родючість ґрунтів і берегти інші корисні властивості землі;

е) вчасно надавати відповідним органам виконавчої влади й органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель, інших природних ресурсів;

є) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні спорудження, мережі зрошувальних і осушувальних систем;

ж) дотримувати правил добросусідства й обмежень, пов'язаних із установленням земельних сервітутів і охоронних зон.

Право земельного сервітуту — це право власника чи землекористувача земельної ділянки на обмежене платне чи безплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).

Власники чи землекористувачі можуть вимагати встановлення таких земельних сервітутів:

а) право проходу і проїзду на велосипеді;

б) право проїзду на транспортному засобі наявною дорогою;

в) право прокладання й експлуатації ліній електропередач, зв'язку, трубопроводів, інших ліній комунікацій;

г) право прокладати на свою земельну ділянку водопровід з чужої природної водойми чи через чужу земельну ділянку;

д) право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню чи через сусідню ділянку;

е) право забору води з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, і право проходу до природної водойми;

є) право напувати свою худобу з природної водойми, розташованої на сусідній ділянці, і право прогону худоби до природної водойми;

ж) право прогону худоби наявною дорогою;

з) право встановлення будівельних лісів і складування будівельних матеріалів з метою ремонту будинків;

й) інші земельні сервітути.

Земельний сервітут встановлюється за домовленістю між власниками сусідніх земельних ділянок на підставі договору чи за рішенням суду.

Держава забезпечує громадянам і юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Земельні суперечки зважуються судами, органами місцевого самоврядування й органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів.

Державний контроль за використанням і охороною земель здійснюється уповноваженими органами виконавчої влади з земельних ресурсів, а за дотриманням вимог законодавства з охорони земель — спеціально уповноваженими органами з питань екології і природних ресурсів. Громадський контроль за використанням і охороною земель здійснюється громадськими інспекторами, які призначаються органами місцевого самоврядування і діють на підставі положення, затвердженого центральним органом виконавчої влади про земельні ресурси.

Громадяни і юридичні особи несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно з чинним законодавством за такі порушення: укладення угод з порушенням земельного законодавства; самовільне заняття земельних ділянок; псування сільськогосподарських угідь й інших земель; невиконання вимог щодо використання земель за цільовим призначенням; відхилення від державної реєстрації земельних ділянок, надання недостовірної інформації відносно них й інші порушення земельного законодавства.

Підставами для припинення права власності на земельну ділянку є:

а) добровільне відмовлення власника від права на земельну ділянку;

б) смерть власника земельної ділянки;

в) відчуження земельної ділянки за рішенням власника;

г) звертання стягнення на земельну ділянку за вимогою кредитора;

д) відчуження земельної ділянки по мотивах громадської необхідності і для громадських потреб;

е) конфіскація за рішенням суду.

Громадяни і юридичні особи, що мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за чинним законодавством не можуть мати їх за таким правом, повинні до 1 січня 2005 р. переоформити у встановленому порядку право власності чи право оренди на них.

Дата добавления: 2014-12-07