Еволюція класичної школи політичної економії в першій половині ХІХ ст. Завершення класичної традиції

Видання книги “Дослідження про природу та причини багатства народів” А.Сміта спонукало наступне покоління економістів до постійного пошуку нових ідей і теоретичних рішень.

Жодному з послідовників А.Сміта – економістів першої половини XIXст.– не вдалося схопити весь спектр економічних проблем.

Кожний з них досліджував лише окремий напрямок економічної науки.

До найвідоміших “смітіанців” належать Томас Мальтус і Давид Рікардо в Англії та Жан Батіст Сей і Сімонд Сісмонді у Франції.

Економічне вчення А.Сміта хоч і було всеохоплюючим, але залишалося теорією XVIII ст. (мануфактурного капіталізму та вільної конкуренції).

Тому воно потребувало доробки й уточнення внаслідок виникнення нових явищ у капіталістичній системі.

Універсальність та космополітичність теорії А.Сміта забезпечувала можливість її використання в будь-якій країні, але особливості економічного розвитку кожної країни сприяли тому, що класичні ідеї адаптувались різними авторами для вирішення теоретичних та практичних проблем соціального розвитку власних країн.

Розвиток ідей класичної школи в Англії.

Видатним представником класичної політичної економії був Давид Рікардо (1772-1823).

Його економічні праці були написані в період промислового перевороту, переходу від мануфактурної промисловості до великої промислової індустрії на початку XIX ст.

У своїй головній праці “Начала політичної економії та оподаткування” (1817) Д.Рікардо спробував довести, що політична економія підпорядковується закону вартості та іншим об’єктивним законам.

Багато уваги Д.Рікардо приділив аналізу грошей та грошового обігу, підкреслюючи специфіку грошей, як особливого товару, який є мірою вартості інших товарів і засобом обігу.

Досліджуючи гроші в пізніх працях, учений повністю відходить від трудової теорії, підтримуючи і розробляючи кількісну теорію грошей.

Д.Рікардо пише, що вартість грошей залежить від їх кількості, а кількість грошей в обігу безпосередньо встановлює рівень цін на товари.

Найортодоксальнішими послідовниками Д.Рікардо були Джеймс Міль та Джон Мак-Куллох, які не лише сприйняли його ідеї, а й застосовували їх для аналізу економічних процесів капіталістичного суспільства.

З Д.Рікардо полемізували видатні вчені, серед них – англійці Томас Мальтус і Нассау Сеніор.

Мальтус був прихильником класичної течії в політичній економії, другом Рікардо, поділяв його погляди і погляди Адама Сміта, водночас критично їх переосмислюючи.

Т.Р.Мальтус надав нового звучання проблемі народонаселення (“Нарис про закон народонаселення”, 1798), у зв’язку з виникненням економічних криз, що призвели до втрати роботи й засобів існування значною частиною робітників.

.

Закони природи він механічно переніс на суспільство, хоча на відміну від живої природи світ людей не тільки витрачає й споживає, а й виробляє та збільшує своє багатство.

Розвиток ідей класичної школи у Франції.

Представниками французької класичної економічної школи були Жан Батист Сей (1767-1832), найбільш видатний послідовник Сміта на континенті, праці якого остаточно розвінчали меркантилізм та фізіократію, і Фредерік Бастіа (1801-1850), котрий абсолютизував ідеї лібералізму.

Ж.Б.Сей збагатив і розвинув теоретичні постулати А.Сміта.

У своїй головній праці “Трактат політичної економії” (1803) він запропонував класифікацію політичної економії, згідно з якою вона поділялася на три самостійні частини: виробництво, розподіл та споживання.

Трудовій теорії вартості Ж.Б.Сей протиставив теорію корисності, згідно з якою виробництво створює корисність, яка надає предметам цінності.

Значне місце в економічній системі Ж.Б.Сея посідає теорія трьох факторів виробництва (модифікований вираз триєдиної формули доходів А.Сміта).

Спираючись на те, що у процесі виробництва беруть участь три фактори – праця, капітал (засоби виробництва) і земля – і кожен з них у певний спосіб впливає на створення вартості, Ж.Б.Сей розрізняв три види доходів, стверджуючи, що праця створює заробітну плату, капітал – прибуток, земля – земельну ренту.

Твердження про те, що будь-яка пропозиція народжує адекватний попит, називається законом Сея, або законом ринків.

Загальні кризи перевиробництва, періодично повторювані з 1825 р., по суті, спростували це твердження, оскільки кризовими явищами були охоплені всі без винятку галузі виробництва.

Завершальний етап розвитку класичної політичної економії.

Завершальний етап розвитку класичної економічної науки пов’язується з представником рікардівської школи Джоном Стюартом Міллем (1806-1873).

У його “Основах політичної економії” (1848) підсумовуються всі теоретичні здобутки класичної школи, синтезуються всі економічні знання середини XIX ст., тому ця книга впродовж п’ятидесяти років залишалася загальновизнаним європейським підручником з економічної науки.

.

Полеміка навколо економічних ідей класичної школи представлена у працях Нассау Вільяма Сеніора (1790-1864) в Англії, Фредеріка Бастіа

(1801-1850) у Франції та Генрі Чарльза Кері (1793-1879) у США.

Внеском Н.В.Сеніора в політекономію була теорія утримання.

Ф.Бастіа пропагував ідею свободи торгівлі й заперечував соціалістичне вчення про соціальний антагонізм.

“Усі законні інтереси гармонійні,” – писав він.

Г.Ч.Керрі виклав американський варіант теорії гармонії. На відміну від Ф.Бастіа він пов’язував її із захистом протекціонізму, який відповідав потребам ще не зміцнілої промисловості США.

Як бачимо, класичне економічне вчення не вичерпується грандіозною постаттю А.Сміта; воно представлене плеядою економістів, які пропагували й розвивали теорію “великого Майстра”.

Дата добавления: 2014-12-07