Ірпінь 2011 1 страница

ДЕРЖАВНА ПОДАТКОВА СЛУЖБА УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ДЕРЖАВНОЇ ПОДАТКОВОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ

ЗАТВЕРДЖУЮ

Завідувач кафедри

філософії та політології

_____________ Л.С. Воробйова

“____” __________ 20__ р.

ОПОРНИЙ

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

З КУРСУ

“ІСТОРІЯ УКРАЇНИ”

для підготовки бакалаврів

з усіх напрямів та спеціальностей

денної форми навчання

статус дисципліни – нормативна

Укладачі: Н.Ю. Громакова, к.і.н., доцент

О.Б. Готра, к.і.н., доцент

Розглянуто і схвалено на засіданні

кафедри філософії та політології

Протокол №__ від “___”__________ 20___ р.

ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА

Серед різних форм організації навчального процесу у вищій школі лекція залишається провідною формою і методом навчання, способом управління пізнавальною діяльністю студентів. З неї розпочинається перше знайомство студента з навчальною дисципліною, саме лекція закладає основу наукових знань.

Лекція – це систематичне, послідовне монологічне викладання педагогом (лектором) навчального матеріалу, як правило, теоретичного характеру.

У навчально-виховному процесі створюється ряд таких ситуацій, коли лекційну форму навчання неможливо замінити на будь-яку іншу:

· при відсутності підручників з нових курсів, що запроваджуються (лекція – основне джерело інформації);

· новий навчальний матеріал ще не знайшов відображення в існуючих підручниках або в разі, якщо деякі його розділи застріли;

· окремі теми підручника особливо важкі для самостійного вивчення і вимагають методичної переробки лектором;

· з основних проблем курсу існують заперечливі концепції (лекція необхідна для їх об'єктивного висвітлення).

Сучасна лекція має виконувати наступні дидактичні функції:

· постановку й обґрунтування завдань навчання;

· повідомлення й засвоєння нових знань;

· розвиток інтелектуальних умінь і навичок;

· мотивацію студентів до подальшої навчальної діяльності;

· інтегрування викладачем дисципліни з іншими предметами;

· формування інтересу до теоретичного аналізу.

Дидактичними елементами лекції визначені:

· методика викладання лекційного матеріалу;

· сукупність попередніх знань студентів;

· зміст і структура лекційного матеріалу;

· контроль і оцінка знань (зворотній зв'язок);

· навчальна література й ТСО.

Проте існує загальний "структурний каркас", який може бути застосований до будь-якої лекції, насамперед це:

· чітке формулювання теми, її основних навчальних завдань;

· визначення проблеми, яка потребує розв'язання, висвітлення її значення для науки, техніки та практики, пояснення явищ суспільного життя;

· перед студентами може бути поставлене завдання виявити подібні й відмінні риси в тих однорідних фактах, які викладаються під час лекції чи показати явище, що розглядається в його динаміці, порівняти приведені факти з раніше вивченим матеріалом і самостійно зробити висновки;

· повідомлення плану лекції й обов'язкове його дотримання (до плану вносяться основні питання лекції, які можуть бути використані при складанні питань до екзаменаційних білетів);

· нагадування змісту попередньої лекції й зв'язування його з новим матеріалом,

· визначення міста й призначення в дисципліні, в системі наук;

· докладне висвітлювання найважливіших фактів, явищ, подій, скорочене викладання другорядного матеріалу, пояснення складних явищ, понять;

· по кожному з положень, що аналізуються, необхідно робити висновок, виокремлюючи його повторенням та інтонацією і тільки потім переходити до наступного питання (рекомендується називати кожне наступне питання теми).

Чіткий розподіл теми лекції на основні питання полегшує її сприйняття, запис та засвоєння; у кінці лекції корисно зробити загальний висновок із викладеного навчального матеріалу.

Сьогодні пропонуються різні форми активної лекції нарівні із традиційною, що дозволяє значно підвищити творчий поведінковий потенціал аудиторії. Сучасні форми лекції спрямовані на інтенсифікацію навчального процесу, активізацію пізнавальної діяльності студентів та розвиток їхніх особистісних якостей. Так, проблемна лекція вимагає реалізації принципу проблемності при відборі та обробці змісту лекційного матеріалу (студентам пропонується для вирішення проблемна ситуація, розв'язання якої крок за кроком підводить їх до шуканої мети). Для цього новий теоретичний матеріал подається у формі проблемного завдання, яке містить протиріччя. їх необхідно виявити й розв'язати.

Співпраця лектора і студентів у процесі розв'язання проблеми дозволяє отримати нові знання, сформувати (удосконалити) уміння дослідницької діяльності, ведення діалогічного спілкування.

Проблемна лекція сприяє розвитку творчого мислення, пізнавального інтересу до заміста навчальної дисципліни, професійної мотивації, корпоративності.

Опорний конспект лекцій з курсу «Історія України» складений у відповідності до робочої навчальної програми з курсу «Історія України», затвердженої у 2011 р.

Вступ.

ОСНОВНІ ЗАВДАННЯ І МЕТА КУРСУ. ДЖЕРЕЛА ТА ІСТОРІОГРАФІЯ, НАУКОВА ПЕРІОДИЗАЦІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

Мета і завдання:

Ознайомити студентів із значенням та завданнями вивчення курсу “Історія України”. Охарактеризувати методологічні засади, джерельну базу та стан історіографічних досліджень вітчизняної історичної проблематики; визначити особливості наукової періодизації історії України.

План лекції:

1. Курс “Історія України”, його мета і завдання.

2. Методологічні засади курсу “Історія України”.

3. Джерела та історіографія історії України. Наукова періодизація історії України.

Основні поняття:

Історичні джерела, історіографія, методологія історії, періодизація історії.

Література:

1. Брайчевський М.Ю. Вступ до історичної науки. – К., 1995.

2. Грушевський М.С. Звичайна схема “русской” історії і справа раціонального укладу східнього слов’янства // Пам’ятки України. – 1991. - № 3.

3. Кремень В., Табачник Д., Ткаченко В. Україна: альтернативи поступу. – К., 1996.

4. Кремень В., Ткаченко В. Україна: шлях до себе. Проблема суспільної трансформації. – К., 1998.

5. Реєнт О. Сучасна історична наука в Україні: шляхи поступу // Український історичний журнал (далі – УІЖ). – 1999. – № 3-4.

6. Тойнби А. Постижение истории. – М., 1991.

7. Яковенко Н. Вступ до історії. – К., 2007.

8. Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М., 1991.

1. Курс “Історія України”, його мета і завдання.

Історія України – одна зі складових історичної науки, що досліджує генезис і закономірності становлення та розвитку українського народу, його боротьбу за національно-державну незалежність.

Предметом курсу історії України є складний процес формування та розвитку багатомільйонного українського народу, його діяльності в соціально-економічній, духовній, політичній і державній сферах з давніх-давен до сьогодення. Разом з тим історія України має розглядатися в тісному взаємозв’язку з глобальними історичними процесами.

Вивчення історії сприяє формуванню історичної свідомості народу, в якій органічно поєднуються знання, погляди, уявлення про суспільний розвиток. За допомогою історії вчені й державні діячі пояснюють джерела багатьох процесів, що відбуваються у суспільстві, визначити їхні чинники та передумови.

Відтворюючи історію, історики її моделюють, причому моделей може бути безліч, навіть коли йдеться про одні й ті самі факти. Історія є специфічною наукою, яка перебуває на межі класичних наук та мистецтва.

Отже, історія України – наука, що вивчає у хронологічній послідовності розвиток людського суспільства на українських землях та його закономірності.

2. Методологічні засади курсу “Історія України”

Методологія історії – сукупність прийомів, принципів та методів, що застосовуються істориком при здійсненні наукового дослідження. Методологія зосереджена на прикладній роботі історика. Вона виступає критерієм виокремлення певного наукового напрямку, школи тощо.

Зміни, які відбулися в наукознавстві та історичній науці в сере­дині XX ст. під впливом постмодернізму, зумовили формування нових методологічних парадигм в історичній науці. Історіографічне вивчення остаточно на­дало перевагу пізнавальним (епістемологічним) і знаннєвим (когнітивним) підходам до дослідження історичної творчості, в центрі якої опинилися свідомісні процеси – історична думка, знання, світогляд, ментальність. Зовнішні прояви історіописання (твори, інституції, сус­пільні умови тощо) не зникли з поля зору професійних істориків, вони розгля­дають їх передусім як передумову й тло формування індивідуальної та колективної історичної свідомості.

Можна стверджувати, що змі­на парадигм історіописання демонструє взаємопроникнення, поши­рення і застосування провідних моделей історіографії відповідного часу в усіх куточках світу, включених до сучасних інформаційних потоків. Процеси глобалізації, попри їх суперечливість, а часом конфліктність, стиму­люють комунікативну інтеграцію.

Методологічний (теоретичний) складник історичного дослідження передбачає наявність у дослідника знань про мету, принципи і засоби (методи) здійснення історичного пізнання, а також його приналежність до визначеного наукового напряму, школи, інституції;

Методологія історичного дослідження містить такі пізнавальні категорії як об'єкт, предмет і методи. Ос­кільки історіографія творить особливі історіографічні знання, що спираються на історіографічні факти і містять їх теоретичні узагаль­нення (концепції, теорії), то їй властиві всі головні компоненти пізнавальної діяльності - творення історіографічних фактів, їх гене­ралізація (узагальнення) і конструювання теоретичних історіогра­фічних знань. На кожному з етапів історіографічного пізнання – від постановки історіографічної гіпотези (моделі) і до одержання теоре­тичних історіографічних знань – використовуються як загальнонаукові (аналіз, синтез, індукція, дедукція тощо), так і адекватні для цього предмета дослідження методи.

Сучасні історіографи виокремлюють два основні рівні методів історіографічного пізнання: (1) методи конкретного історіографічного аналізу і (2) методи історіографічного синтезу. Якщо перший рівень безпосередньо пов'язаний з особливістю предмета вивчення
(соціальні, культурні, психологічні, інституційні, мовні та інші складники історичних знань), то методи другого рівня спрямовані на узагальнення (генералізацію) здобутих з допомогою попередньо­го аналізу історіографічних джерел знань[1].

2. Джерела та історіографія історії України.

Наукова періодизація історії України

Д ж е р е л а м и з історії України є матеріальні носії історичної інформації, що безпосередньо відображають той чи інший бік діяльності людей (речові, етнографічні, лінгвістичні, усні, писемні).

Одне з чільних місць серед історичних джерел належить літописам (“Повість минулих літ” 1113 р.; Галицько-Волинський літопис ХІІІ ст. та ін.). Літописну традицію Київської Русі та Галицько-Волинського князівства було продовжено у литовсько-польську добу української історії (Густинський літопис 1670 р., “Синопсис”, козацькі літописи XVII – початку XVIII ст., зокрема “Літопис Самовидця”, літопис Самійла Величка та ін.). Окрему групу джерел з давньої історії України складають юридичні пам’ятки: договори Русі з Візантією, “Руська Правда” та ін.

Вершиною активного процесу узагальнення фактологічного матеріалу і формування оригінальної концепції історії України стала поява на рубежі століть “Історії Русів” (надруковано 1846 р.).

Історичні джерела – сукупність різноманітних об‘єктів, які відображають історичний процес і створюють можливість вивчення минулого людського суспільства; усе, що було створено в процесі людської діяльності й збереглося до наших часів.

Типи історичних джерел: усні, писемні, речові, мовні, етнографічні, фоно- і фотодокументи.

Історіографія (від грец. (h)istoria + graphe [описування]) – дослівно – «описування історії».

Наприкінці XVIII ст. остаточно утверджується якісно новий етап розвитку української історіографії, який можна вважати науковим.

Починаючи від ХІХ ст. й до сьогодні під «історіографією» розуміють:

1) сукупність праць, присвячених тим чи іншим питанням історії;

2) наукову дисципліну, що вивчає стан історичної науки та історію історичного знання[2].

В першій половині ХІХ ст. у вітчизняній історичній науці було започатковано народницький напрям (М.Максимович, М.Костомаров, В.Антонович, Д.Яворницький) – дослідження історії селянства, народних рухів, козаччини.

Але українська історична школа постала лише наприкінці ХІХ ст. і пов’язана з діяльністю В.Антоновича, який заснував київську школу істориків (Д.Багалій, М.Довнар-Запольський, М.Грушевський, Д.Дорошенко та ін.).

Нового імпульсу вітчизняна історична наука набула після відкриття 24 листопада 1918 р. Української Академії наук.

За радянських часів українська історична наука зазнавала великодержавних утисків з боку Москви, а 1930-ті роки ознаменувалися сталінським геноцидом проти вітчизняних дослідників.

В 1939 р. відновив свою роботу Київський університет (1924-1938 рр. – КІНО), де 1956 р. засновано кафедру історії України.

Зусиллями вітчизняних істориків і науковців засновано низку періодичних видань – „Український історичний журнал” (з 1957 р.), “Київська старовина” (з 1992 р.), “Пам’ять століть” (з 1997 р.).

В сучасній історичній науці немає одностайності щодо періодизації вітчизняного історичного процесу. Більшість дослідників виокремлюють такі етапи в історії України:

І. Праісторичний період (до ІХ ст. н.е.).

ІІ. Княжа доба (ІХ ст. – 1349 р.).

ІІІ. Литовсько-польська доба (початок XIV ст. – 1648 р.).

IV. Доба козацько-гетьманської держави (1648 р. – кінець XVIII ст.).

V. Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій (ХІХ – початок ХХ ст.).

VI. Українська революція 1917-1920 рр.

VII. Україна в 20-30-х роках ХХ ст.

VIII. Україна в роки Другої світової війни (1939 – 1945 рр.).

ІХ. Україна в 1945-1991 рр.

Х. Розбудова Української держави (1991-2004 рр.).

Загальноєвропейській періодизації історії відповідає періодизація, запропонована вітчизняними дослідниками Гісемом О. В. та Мартинюком О.О.[3]

Назва періоду	Хронологічні рамки
Стародавня історія України	Від появи першої людини на українських землях до V ст. (до ІХ ст.)
Середньовічна історія України	V – XV ст. (ІХ ст. – 1569 р.)
Нова історія України	XVI ст. – 1914 р. (1569-1914 рр.)
Новітня історія України	1914 р. – до сьогодення

Питання для самоконтролю

1. Дайте визначення предметної сфери курсу «Історія України», розкрийте його місце і роль у формуванні світоглядних засад майбутніх спеціалістів.

2. Охарактеризуйте джерела з історії України, визначте їх типологізацію.

3. Проаналізуйте етапи становлення вітчизняної історіографії. Назвіть основні наукові напрями та школи.

4. Поясність критерії наукової періодизації історії України, порівняйте її із періодизацією загальноєвропейського історичного процесу.

Тема 1.

ФОРМУВАННЯ І РОЗВИТОК ПЕРВІСНООБЩИННОГО ЛАДУ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ.

ЕТНІЧНИЙ РОЗВИТОК СЛОВ’ЯНСЬКИХ ПЛЕМЕН

Мета і завдання:

Ознайомити студентів із специфікою формування людського суспільства в українських теренах, визначити основні етапи давньої історії українських земель. З‘ясувати особливості формування класового суспільства у східних слов‘ян та появи перших державних утворень на території сучасної України.

План лекції:

1. Українські землі в первісну епоху.

2. Неолітична революція та її значення. Трипільська культура.

3. Кочові племена на території України. Античні міста-поліси Північного Причорномор’я.

4. Формування класового суспільства у східних слов’ян. Перші державні утворення на території України.

Основні поняття:

Форми привласнюючого господарства; форми відтворюючого господарства; неолітична революція; етнічна спільнота; військово-політичний союз; велике розселення слов`ян; автохтонна теорія.

Література:

1. Баран В.Д. Давні слов’яни // Україна крізь віки. – Т. 3. – К., 1998.

2. Баран В.Д., Козак Д.Н., Терпиловський Р.В. Походження слов’ян. – К., 1991.

3. Бунтяк К.П., Мурзін В.Ю. Симоненко О.В. На світанні історії // Україна крізь віки. – Т. 1. – К., 1998.

4. Верстюк В.Ф., Дзюба О.М., Репринцев В.Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення. Хронологічний довідник. – К., 1991.

5. Винокур О., Трубчанінов С. Давня і середньовічна історія України. – К., 1996.

6. Греков Б.Н. Ранний железный век. – М., 1977.

7. Грушевський М.С. Історія України – Руси. – Т. 1, кн. 1. – К., 1991.

8. Гуржій І., Смолій В. Як почала формуватися українська нація. – К.,1991.

9. Залізняк Л. Де, як і коли виникла давньоруська народність // Пам'ять століть. – 1998. – №6.

10. Зубар В., Ліньова Є., Сон Н.. Античний світ Північного Причорномор’я. – К., 1999 р.

11. Котляр М.Ф. Русь язичницька. Біля витоків східнослов’янської цивілізації. – К., 1993.

12. Крижицький С.Д., Зубар В.М., Русяєва А.С. Античні держави Північного Причорномор’я // Україна крізь віки. – Т. 2. – К., 1998.

13. Нариси з історії українського державотворення. – К., 1995.

14. Мозолевський Б.М. Скіфський степ. – К., 1983.

15. Очерки истории культуры славян. – М.,1996.

16. Петров В. П. Походження українського народу. – К., 1992.

17. Пассек І. Трипільська культура. – К., 1990.

18. Пріцак О. Походження Русі // Хроніка 2000. – № 3-4.

1. Українські землі в первісну епоху.

Антропологія – наука, що вивчає походження і розвиток людського роду. В основу антропологічної періодизації покладена фізична еволюція людини.

Період	Характеристика
4 млн. років тому	Австралопітеки – перші людиноподібні істоти, предки сучасної людини. Розпочали ходити на двох ногах. З‘явилися в Африці.
2,5-2 млн. років тому	Homo habilis (людина вміла) – перші розумні істоти, які розпочали виготовляти знаряддя праці. З‘явилися в Африці.
1,5 млн. років тому	Homo erectus (людина з прямою ходою), або архантропи (найдавніші люди) – першими навчилися використовувати вогонь. З‘явилися в Африці. Близько 800 тис. років тому архантропи потрапили на територію сучасної України з півдня Європи.
150-100 тис. років тому	Неандертальці або палеоантропи (давні люди) – були першими людьми, що ховали своїх померлих. З‘явилися в Африці, Азії та Європі. Найдавніші людські рештки на українських землях (печера Каїк-Коба в Криму) належать палеоантропам.
40-30 тис. років тому	Homo sapiens (людина розумна) – з‘явилася у багатьох регіонах нашої планети. Із появою неоантропів (нових людей), або кроманьйонців – людей сучасного фізичного типу – завершився процес антропогенезу на Землі та розпочалася історія людства.

Археологія – галузь історичної науки, що вивчає минуле за допомогою дослідження речових знахідок.

Археологічна періодизація історії України (в основі – зміни основних матеріалів, із яких виготовлялися знаряддя праці, предмети побуту, зброя тощо)

Назва періоду	Хронологічні рамки
Кам‘яний вік Палеоліт, або давній кам‘яний вік Виділяють три етапи палеоліту - ранній, або нижній - середній, або мустьє - пізній, або верхній	Близько 1 млн. (800 тис.) – 11 тис. років тому   Закінчився 150 тис. років тому 150-35 тис. років тому 35-11 тис. років тому
Мезоліт, або середній кам‘яний вік	10-7 тис. років тому
Неоліт, або новий кам‘яний вік	6-4 тис. років тому
Енеоліт, або мідно-кам‘яний вік	4-3 тис. років тому
Бронзовий вік	2 тис. років до н.е. – VIII ст. до н.е.
Ранній залізний вік	VIII ст. до н.е. – IV ст. н.е.

Археологічна культура – велика група археологічних пам‘яток, що датуються однією історичною добою, мають спільні ознаки та розташовані на певній території.

Археологічна пам‘ятка – група винайдених в одному місці речей, які є матеріальними рештками діяльності людини або змінені їх працею.

Історія України бере свій початок з появи перших людей на її території. Науково доведено, що первісні люди з`явилися в українських землях приблизно 1 млн. рр. тому – найдавніше поселення знайдене біля с. Королеве в Закарпатті.

Розселення перших людей започаткувало первісну добу в історії України, що тривала на півдні України до 1 тис. р. до н.е., на іншій території – до поч. н.е. Її головними атрибутами стали поширення колективної власності, колективного виробництва та споживання.

Первісне суспільство не мало класів і держави. Двома формами суспільно-економічних відносин в цей період були первісне людське стадо, згодом – родова община і плем`я.

В розвитку первісного суспільства виокремлюють кам`яний вік (палеоліт, мезоліт, неоліт, енеоліт), бронзовий і ранній залізний віки.

Релігія – віра людини в надприродні сили та існування богів.

Форми	Характеристика
Тотемізм	Віра в походження роду від спільного предка – тварини, рослини, птаха. Пращура вважали захисником роду, просили у нього допомоги у полюванні.
Фетишизм	Наділення неживих предметів надприродними властивостями. Люди вірили, що фетиш міг захистити від злих сил, подарувати удачу.
Магія	Віра у можливість впливати на навколишній світ за допомогою ворожіння, заклинань, замовлянь.
Анімізм	Віра в існування душі у живих істот та потойбічного світу.

2. Неолітична революція та її значення.

Трипільська культура (кін. V тис. до н.е. – середина III тис. до н.е.)

«Неолітична революція» - перехід від привласнюючого до відтворюючого господарства.

Трипільська культура (кінець V тис. до н.е. – середина ІІІ тис. до н.е.)

· назва – від с. Трипілля (Київщина), відкритого в 1893 р. Вікентієм Хвойкою;

· ареал – лісостепова смуга від Румунського Прикарпаття (захід) до Середнього Подніпров‘я (схід); на пізньому етапі сягала Північного Причорномор‘я на півдні;

· основа господарства – орне землеробство (пшениця, ячмінь, горох) і скотарство (велика рогата худоба, дрібна рогата худоба, свині); землеробство – екстенсивне, переложне;

· на ранніх етапах – невеликі поселення (7-14 жител) на берегах річок, схилах долин, згодом – протоміста – великі поселення площею понад 100 га.

Про високий рівень трипільської цивілізації свідчило:

· поширення орного землеробства, що було основним заняттям трипільців (одна з перших землеробських культур в Європі). Вирощували ячмінь, просо, пшеницю, майже всі садово-городні культури, відомі сьогодні в Україні;

· трипільці вперше на території України почали виготовляти вироби з міді; надзвичайно високий рівень розвитку гончарства (глиняний посуд білого, чорного, червоного й жовтого кольорів з орнаментом і плоским дном);

· будували протоміста площею до 400 га (населення міст сягало 50 тис. чоловік);

· високого рівня досягла духовна культура: існувала писемність – буквенно-звуковий алфавіт (один з найдавніших в світі).

Дотепер залишаються дискусійними питання про походження, етнічність трипільців та про причини поступового зникнення культури. Зокрема, висловлюється думка про середземноморське походження даного антропологічного типу. Інші дослідники вважають, що трипільська культура своєрідно поєднала представників кількох антропологічних та мовних груп Європи. Що ж до зникнення, то його причинами вважають експансію кочовиків на територію трипільців та похолодання клімату.

Зміна форм суспільної організації

Період	Основні особливості
Ранній палеоліт	Первісне людське стадо – невелике нестійке об‘єднання первісних людей
Середній палеоліт
Пізній палеоліт	Родова громада – сталий колектив родичів, що мають спільну власність і працюють разом. Її основою був рід
Мезоліт	Плем‘я – група родових громад, які мають спільні мову, територію, вірування, матеріальну та духовну культуру
Неоліт
Енеоліт	Перехід від материнського роду (матріархату) до батьківського (патріархату)
Доба бронзи	Союзи племен – політичні об‘єднання кількох племен (за певних умов ставали зародками державної організації)

3. Кочові племена на території України.

Античні міста-поліси Північного Причорномор’я

Назва	Мовна група	Період
Кіммерійці	Індоіранська	ІХ-VII ст. до н.е.
Скіфи	Індоіранська	VII-III ст. до н.е.
Сармати	Індоіранська	III ст. до н.е. – III ст. н.е.
Готи	Германська	III-IV ст. н.е.
Гуни	Тюркська	IV-V ст. н.е.
Авари	Тюркська	VI-VII ст. н.е.

Залізний вік (з І тис. до н.е.):

· Використання заліза призвело до різкого зростання продуктивності праці й створення додаткового продукту понад прожиткового мінімуму;

· Відбувся другий суспільний поділ праці – ремесло відокремилося від сільського господарства;

· Додатковий продукт стає економічною передумовою зародження нових станово-класових відносин.

На території України початок залізної доби пов`язаний з кіммерійською культурою, поширеною у Північному Причорномор`ї на поч. І тис. до н.е., та з ранніми слов`янськими культурами поч. н.е.

Споконвіку Південь України, його неосяжний відкритий степ приваблював войовничі кочові племена Євразії. Він став осередком життя кочових народів, що хвилеподібно рухалися зі сходу і змінювали один одного з кін. ІІ тис. до н.е.: кіммерійці, скіфи, сармати тощо. Основу господарства кочовиків становило скотарство, але поряд з тим кочовики займалися землеробством, ремеслами. Дуже поширеною була військова справа.

Першими з найдавніших мешканців Північного Причорномор`я, відомості про яких містять писемні джерела, зокрема, „Одіссея” Гомера та праці Геродота, були кіммерійці (IX – VII ст. до н.е.). Ці войовничі племена доходили до країн Передньої та Малої Азії. Їхнє військо складалося з рухливих загонів вершників, озброєних сталевими й залізними мечами та кинджалами, луками, бойовими молотами та булавами. Кіммерійці вперше на сучасних українських землях навчилися обробляти залізо. Серед мирних занять переважало кочове скотарство, втім займалися й рільництвом. Конярство давало левову частку продуктів харчування, коней використовували й як засіб пересування.

Суспільна організація кіммерійців складалася з союзів племен на чолі з царями-вождями. Останні користувалися необмеженою повнотою влади в державі, яка була рабовласницькою.

В VII ст. до н.е. в українські степи прийшли іраномовні племена скіфів, що переважали кіммерійців чисельністю, військовою вправністю, вищою організацією тощо. Геродот поділяв скіфів на царських скіфів, скіфів-кочівників, скіфів-орачів, скіфів-землеробів. Племена царських скіфів та скіфів-кочовиків панували над іншими. Основним заняттям кочовиків було скотарство, що давало все необхідне для життя. Разом з тим поширеними були орне землеробство, розведення свійських тварин та садівництво. Серед ремесел домінували ковальське, бронзоливарне, гончарство, ткацтво. Вели жваву торгівлю з античними містами Північного Причорномор`я. Ударну силу скіфського війська становила кіннота. Кожний дорослий скіф був кінним воїном. Скіфські воїни відзначалися жорстокістю до ворогів.

Дата добавления: 2014-12-07