Ірпінь 2011 2 страница

Наприкінці VI ст. до н.е. у скіфів сформувалася держава – Скіфія, що досягла найвищого піднесення в IV ст. до н.е., коли її територія поширилася від Дунаю до Дону. На межі IV – III ст. до н.е. почався занепад Скіфської держави, яка під тиском сарматів змістилася в степи Кримського півострова.

В ІІІ ст. до н.е. починається експансія в землі Північного Причорномор`я сарматів, які в ІІ – І ст. до н.е. повністю займали степи між Доном і Дніпром, а інколи їхні поселення сягали навіть Південного Бугу й Дунаю. Основним заняттям сарматів було кочове скотарство. Вони розводили велику рогату худобу, овець, коней; полювали на степових звірів і птахів, ловили рибу, займалися ремеслами.

Наприкінці І ст. н.е. утворився великий союз племен, очолюваний сарматським племенем аланів, що згодом зійшов з історичної арени під тиском германських племен готів в ІІІ ст. н.е.

Нині з упевненістю можна стверджувати про взаємозв’язок трипільської культури, кіммерійців, скіфів і населення України І тис. н.е. Дослідження українських археологів та істориків дають нам уявлення про неперервність етнокультурних процесів на землях України, починаючи з IV тис. до н.е. і закінчуючи останніми століттями до н.е.

Античні міста-держави у Північному Причорномор‘ї та Криму

Причини грецької колонізації:

· аграрна;

· демографічна;

· торгівельна;

· сировинна;

· соціальна;

· воєнна;

· етнічна

Особливості:

· мирний характер;

· аграрний характер;

· незалежність від метрополії;

· поєднання стихійного і планового характеру.

Назва полісу	Коли і ким засновано	Місце розташування	Історична доля
Ольвія («щаслива»)	Наприкінці VI ст. до н.е. вихідцями з Мілету	Бузький лиман, неподалік сучасного Миколаєва	Знищена гунами у 70-х рр. IV ст. н.е.
Херсонес («півострів»)	У 422-421 рр. до н.е. переселенцями з Гераклеї Понтійської та Делосу	Південно-західне узбережжя Криму, неподалік сучасного Севастополя	Після падіння Західної Римської імперії увійшов до складу Візантії. Припинив своє існування в XV ст.
Пантікапей («рибний шлях»)	У VII ст. до н.е. вихідцями з Мілету	Узбережжя Керченської протоки, сучасна Керч	Зруйнований гунами у 70-х рр. IV ст. н.е.
Тіра (від грец. назви Дністра – Тірас)	Наприкінці VI ст. до н.е. вихідцями з Мілету	Гирло Дністра, неподалік сучасного Білгорода-Дністровського	Припинила існування в 70-х рр. IV ст. н.е., можливо внаслідок гунської навали

За формою правління міста-держави були республіками: демократичними або аристократичними. Єдина монархія – Боспорське царство – виникла у V ст. до н.е. в результаті об`єднання понад 20 міст на чолі з Пантикапеєм. Спочатку це був союз міст, що мали елементи самоврядування. Втім поступово він трансформувався в монархію, що охоплювала територію Керченського та Таманського півостровів, Кубані. Розквіт держави припав на IV – III ст. до н.е., але незабаром внаслідок повстання рабів під проводом Савмака (107 р.до н.е.) та чисельних ударів гуннів у 70-х роках IV ст н.е. остаточно занепадає та зникає з історичної арени.

Рабовласницька економіка античних міст-держав була багатогалузевою. Торгівля велася з Грецією та північними сусідами – скіфами та сарматами. Ремесло, що досягло високого рівня, славилося виробництвом металевих, керамічних, ювелірних та ткацьких виробів. Вирощували пшеницю, ячмінь, просо, виноград, яблука тощо. Поширеними були скотарство та рибальство.

Розвивалися освіта, наука, література, музика, театр, архітектура тощо. Загалом культуру міст-держав визначають як чорноморський варіант античної культури.

Причини занепаду:

§ Загальна криза рабовласництва, що поширюється з ІІІ ст. н.е. і підірвала сили держав;

§ Натиск кочовиків (ІІІ ст. – під тиском готів гине Ольвія, IV ст. – Боспорське царство).

В V ст. н.е. античні міста-держави припинили існування. Культура античних колоній значною мірою вплинула на культурний розвиток сусідніх народів, в т.ч. і слов`ян.

4. Формування класового суспільства у східних слов’ян.

Перші державні утворення на території України

Устрій слов‘янської общини

Віче (народні збори)

Князі (військові вожді)

Рядові общинники

Велике переселення народів – умовна назва масових зрушень варварських племен (германських, слов‘янських, сарматських та ін.) у напрямку Римської імперії і розселення на її території в IV-VI ст. Внаслідок Великого переселення народів відбулась варваризація Римської імперії і загибель її західної частини. На її теренах постала низка варварських королівств.

Державні об‘єднання східних слов‘ян

Період	Об‘єднання східнослов‘янських племен
V–VII ст.	Дулібський племінний союз
IV ст. – початок VII ст. (602 р. остання згадка у письмових джерелах)	Антський племінний союз
VII–VIII ст.	Полянський союз племен, до складу якого входили поляни, деревляни, сіверяни
IX ст. – 882 р.	Київське князівство (Куявія) князя Аскольда (дреговичи, поляни, деревляни, сіверяни) Князівство словенів (Славія) Рюрика (870-879 рр.) і Олега (879-882 рр.), до складу якого входили ільменські словени, кривичі й полочани
882 р.	Виникнення східнослов‘янської держави Київська Русь

Слов‘янське язичництво – цілісна система уявлень про світ і місце людини в ньому. У слов‘ян існували традиційні для індоєвропейців уявлення про трищаблеву будову світу богів, де на кожному рівні розміщувалися, як правило, парні боги, що певною мірою протистояли один одному.

Сварог – пов‘язувався зі спокійним, доброзичливим до людей, ясним небом	Небо	Стрибог – похмурий бог-батько, уособлював темну буремну силу
Даждьбог – бог сонячного світла і тепла, син ясного неба Сварога	Між небом і землею	Перун – бог громовиці, син бога темного і захмареного неба Стрибога
Род – володар Землі та всього живого	Земля	Велес – хазяїн підземного світу

Слов`яни є автохтонним (корінним) населенням Європи індоєвропейського походження. Як окрема етнічна спільнота, слов`яни сформувалися на початку нашої ери. Окремі історики ототожнюють їх з венедами, згадки про яких вперше зустрічаються у римських авторів І – ІІ ст. – Плінія, Тацита, Птолемея. Більшість дослідників вважає ойкуменою їхнього розселення територію від середньої течії Дніпра до Вісли.

Термін “слов’яни” вперше вживають візантійські історики Прокопій Псевдо-Кесарійський, Іоанн Єфеський, Менандр. У 551 р. Йордан у своїй праці „Про походження та діяння гетів” або „Гетіка” розповідає про три гілки слов’ян – венедів, що населяли басейн Вісли; антів, що мешкали в Подніпров’ї й слов’ян, або склавинів з Подунав’я.

Згодом, в II – VII ст. н.е. – в період Великого переселення народів – слов`яни розселилися у всіх напрямках. Слов`янський етнос розпався на три гілки: західних (поляки, чехи, словаки, лужицькі серби), південних (болгари, серби, боснійці, хорвати, македонці, словенці, чорногірці, серби) та східних (українці, росіяни, білоруси).

З ІІ ст. н.е. на території України між Дністром та Сіверським Дінцем розселилися племена антів. Провідною галуззю економіки антів було сільське господарство (орне землеробство, двопілля, пшениця, ячмінь, овес, просо, горох, конопля, сочевиця), зерно було важливою складовою експорту антів. Підтримували торговельні зв`язки з сусідами (скіфами, сарматами, готами), а також провінціями Римської імперії.

Інтенсивний розвиток економіки обумовив розклад общинного господарства, соціальне розшарування, появу нових форм політичної організації.

В IV ст. н.е. анти створили державне об`єднання – Антський союз (від Дністра до Азовського моря і Дону на північ до Чорного моря) зі спадковим вождем, організованим військом та участю населення в політичному житті (віче). Це об`єднання мало характер військової демократії і проіснувало до VII ст.н.е., коли розпалося під ударами аварів.

М.Грушевський саме з цього моменту виводить історію України, пов’язуючи перших українців з антами. Невдовзі на зміну антам прийшов полянсько-руський політичний союз з центром у Середньому Подніпров’ї, що став колискою розвитку українського народу.

Після розпаду Антського союзу на території України утворюються окремі племінні об`єднання, відомі нам за “Повістю минулих літ”: поляни, древляни, сіверяни, тіверці, уличі, волиняни, дуліби, білі хорвати, дреговичі. Найвигідніше у геополітичному відношенні розташовувалися поляни, що мешкали в Середньому Подніпров`ї (майже в центрі слов`янських племен, на перехресті важливих торговельних шляхів).

Саме вони стали центром консолідації східнослов`янських земель, заснувавши наприкінці V – в першій половині VI ст. К и ї в. Першими київськими князями, свідоцтва про яких містять писемні джерела, були Дір і Аскольд (30-50 – ті рр. ІХ ст. – 882 р.).

З середини ІХ ст. навколо полян постає стабільне державне об`єднання, що в арабських письмових джерелах отримало назву Куявія, а сучасні дослідники називають його Руською земле або Київським князівством. Саме Київське князівство стало територіальним, політичним, етнокультурним ядром, навколо якого незабаром зрослаК и ї в с ь к а Р у с ь.

У 882 р. новгородський князь Олег разом із сином Рюрика Ігорем захопили Київ, об`єднавши Київські та Новгородські землі, й започаткував консолідацію протоукраїнських та інших східнослов`янських племен. Специфіка розташування Києва, що перебував на перетині річкових транзитних шляхів і це дозволяло контролювати весь дніпровський шлях, обумовила перетворення його на центр об`єднання східнослов`янських територій.

Отже, перебіг подій свідчить про автохтонність і споконвічність українського народу на його історичній землі. На всіх етапах формування протоукраїнців колискою цього складного неоднозначного процесу було Подніпров’я, пов’язане з цивілізацією Середземномор’я. Саме на цих землях почалося формування в середині І тис. н.е. Київської Русі.

Питання для самоконтролю

1. Охарактеризуйте становище українських земель у первісну епоху.

2. Розкрийте зміст неолітичної революції та її значення для подальшого розвитку людського суспільства.

3. Визначте місце і роль Трипільської культури у вітчизняному історичному процесі.

4. Охарактеризуйте вплив кочовиків на формування суспільства на теренах України.

5. Античні міста-поліси Північного Причорномор’я.

6. Формування класового суспільства у східних слов’ян. Перші державні утворення на території України.

7. У чому суть норманської та хозарської теорії походження державності у східних слов’ян?

Завдання для індивідуальної роботи:

1. Проблеми етногенезу східних слов'ян.

2. Витоки Трипільської культури.

3. Піднесення Скіфії за царювання Савмака.

4. Порівняльний аналіз суспільно-економічного життя Ольвії та Херсонесу?

5. Культура дохристиянської Русі.

6. Державність у східних слов’ян у теоретичних конструкціях Л.Гумільова.

7. Вітчизняна передісторія: українські землі в зарубіжних описах.

8. Ранні форми української культури.

Тема 2.

КНЯЖА ДОБА УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ У СВІТОВИХ ВИМІРАХ

Мета і завдання

На основі матеріалів лекції ознайомити студентів з матеріалами наукової дискусії з питань походження Київської Русі та назви «Русь»; встановити специфіку феодалізації слов’янського суспільства в добу Київської Русі, визначити причини і наслідки роздробленості давньоруських земель; розкрити роль Галицько-Волинського князівства у вітчизняній історії.

План лекції:

1. Концепції походження Київської Русі і назви “Русь”.

2. Давньоруська держава (ІХ – ХІІ ст.).

3. Феодальна роздробленість Русі (ХІІ – XIV ст.).

4. Галицько-Волинське князівство та його роль у вітчизняній історії.

Основні поняття:

«Норманська» теорія, автохтонна теорія, феодальне суспільство, християнство, централізована держава, феодальна роздробленість, Галицько-Волинське князівство, монголо-татари.

Література:

1. Баран В.Д. Давні слов’яни // Україна крізь віки. – Т. 3. – К., 1998.

2. Брайчевський М.Ю. Утвердження християнства на Русі. – К., 1988.

3. Верстюк В.Ф., Дзюба О.М., Репринцев В.Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення. Хронологічний довідник. – К., 1991.

4. Винокур О., Трубчанінов С. Давня і середньовічна історія України. – К., 1996.

5. Головко О.Б. Князь Роман Мстиславович та його доба. – К., 2001.

6. Горський А.А. Ще раз про роль норманів у формуванні Київської Русі // Укр. іст. журн. – 1994. - № 1.

7. Грушевський М.С. Звичайна схема “русскої” історії і справа раціонального укладу східнього слов’янства // Пам’ятки України. – 1991. - № 3.

8. Грушевський М.С. Історія України – Руси: У 11 т., 12 кн. – К., 1991-1997.

9. Ісаєвич Я. Україна давня і нова. Народ, релігія, культура. – Львів, 1996.

10. Котляр М.Ф. Галицько-Волинська Русь // Україна крізь віки. – Т. 5. – К., 1998.

11. Котляр М. Галицько-волинський літопис. Найдавніша повість про Данила Галицького // Київська старовина. – 1992. – № 1.

12. Котляр М. В. Запровадження Християнства у Давньоруській державі // УЇЖ. – 1988. –№6.

13. Котляр М.Ф. Історія давньоруської державності. – К., 2002.

14. Котляр М.Ф. Історія України в особах. Давньоруська держава. – К., 1996.

15. Моця О.П. Населення південноруських земель ІХ – ХІІІ ст. – К., 1993.

16. Моця О., Ричка В. Київська Русь: від язичництва до християнства. – К., 1996.

17. Толочко О.П., Толочко П.П. Київська Русь // Україна крізь віки. – Т. 4. – К., 1998.

18. Толочко П. Київська Русь. – К., 1996.

19. Толочко П.П. Літописи Київської Русі. – К., 1994.

20. Яковенко Н.М. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. – К., 2006.

1. Концепції походження Київської Русі і назви “Русь”

До питання про походження Київської Русі вперше звернувся легендарний літописець Нестор понад вісім століть тому в «Повісті минулих літ». Трактування цього питання залишається одним з найзаплутаніших у вітчизняній та світовій історіографії. Вузькість джерельної бази, суперечливість і неоднозначність відомого фактичного матеріалу, хибні методологічні підходи, політична заангажованість та ідеологічні симпатії істориків неодноразово ставали на заваді об‘єктивному погляду на процес виникнення Давньоруської держави. Перші спроби знайти відповіді на це питання робилися ще середньовічними хроністами. Вони штучно пов‘язували ранню історію Русі з відомими їм народами східної Європи – скіфами, кельтами, сарматами, аланами.

В другій половині XVIII ст. німецькі історики, члени Петербурзької Академії наук Г. Байєр та Г. Міллер обґрунтували концепцію норманізму, що пояснювала походження Давньоруської держави за допомогою скандинавського (варязького) чинника.

Рішучим опонентом і палким критиком норманізму виступив М. Ломоносов. Майже одразу полеміка перетворилася на ідеологічне протистояння. «Космополітизмові» німецьких істориків, які абсолютизували «варязький» фактор і принижували державотворчу здатність слов‘ян, було протиставлено «державницький патріотизм», що був своєрідним виявом зростаючої національної свідомості.

З 20-х років ХХ ст. на основі численних історичних, археологічних, мовних джерел значна частина науковців віддавала перевагу «варязькому» чиннику в становленні державності русів, висуваючи наступні аргументи:

1) Русь отримала назву від слова «руотси» - так в середині ХІ ст. фіни називали шведів;

2) більшість імен руських послів, зафіксованих в договорах з Візантією 911 р. і 944 р., мають скандинавське походження – Карл, Інегельд, Фарлоф, Веремуд та ін.;

3) візантійський імператор Костянтин Багрянородний у своїй книзі «Про управління імперією» (близько 950 р.) наводить як слов‘янські, так і руські назви дніпровських порогів. Більшість руських назв мають давньонорманське походження;

4) ісламські географи та мандрівники ІХ – Х ст. завжди чітко розділяли «русів» і «слов‘ян».

Антинорманісти стверджували:

1) назва «Русь» - слов‘янського походження, посилаючись на назви річок Рось, Руса, Роставиця в Центральній Україні;

2) жодного племені чи народу з назвою «руси» не було відомо в Скандинавії, відсутні відомості і в давньонорманських джерелах;

3) ісламський письменник Ібн-Хордадберг (бл. 840-880 рр.) називає русів слов‘нським племенем;

4) археологічні матеріали з міст та торговельних шляхів Східної Європи свідчать про обмежений, фрагментарний вплив «варязького чинника».

Пояснення процесу виникнення державності як наслідку тривалої еволюції суспільного розвитку, відмова від погляду на утворення держави як на одномоментний акт, різнобічно обґрунтовані твердження істориків та археологів про те, що східнослов‘янське суспільство ще до літописного закликання варягів мало свої протодержавні утворення, заклали підґрунтя сучасного якісно нового бачення процесу державотворення русів.

Проблема походження давньоруської держави Київська Русь нерозривно пов‘язана з проблематикою генезису українського народу і є важливою науковою проблемою вітчизняної історії. Серед багатьох точок зору, висловлених вченими щодо етногенезису українців та походження Київської Русі, простежується три основних підходи:

1. російський, великодержавно-шовіністичний, започаткований автором «Київського Синопсису» І. Гізелем. Він стверджував, що не було ніякого українського народу, а завжди існував єдиний руський народ. Ці ідеї знайшли подальший розвиток у працях російських дворянських істориків В. Татищева, М. Щербатова, М. Карамзіна, С. Соловйова. Історія Київської Русі трактувалась ними як початковий етап історії Росії. Після розпаду Київської Русі населення Наддніпрянщини мігрувало на територію Центральної Росії, де згодом утворило Московську державу. Згідно з цією концепцією, заперечувалась приналежність Київської Русі до історії України і применшувався внесок українського народу в розвиток світової цивілізації.

2. визнання спільного етногенезу всіх трьох східнослов‘янських народів – ця концепція найчіткіше була сформульована в «Тезах про 300-річчя возз‘єднання України з Росією» (1954 р.). Зазначалося, що російський, український і білоруський народи походять від єдиного кореня – давньоруської народності, що утворила давньоруську державу – Київську Русь. Відповідно, українці як нація почали формуватися лише з XIV ст.

3. автохтонно-автономістичний підхід, суть якого полягає в тому, що український народ – автохтон, тобто такий, що з самого початку свого виникнення проживає на тій території, що й нині.

Остаточно сформулював систему історичних поглядів на етнічну спадщину Давньоруської держави, зв‘язки між українським та російським народами М. Грушевський. Він заперечував, що історія українського народу починається з XIV – XV ст., яка до того була загальноруська. Першим в історіографії М. Грушевський бачив український народ цілком сформованим ще в часи формування Київської Русі, тобто в ІХ ст. В «Ілюстрованій історії України» науковець простежив родовід української народності з перших століть нашої ери. М. Грушевський стверджував, що прямим спадкоємцем політичної і культурної традиції Києва було Галицько-Волинське князівство.

Інший український історик С. Томашівський назвав Галицько-Волинське князівство безперечно українською державою, оскільки в ХІІІ ст. в апогеї своєї могутності ці об‘єднані князівства охоплювали 90% населення, що проживало в межах сучасних кордонів України.

На думку окремих сучасних дослідників, Давньоруська держава була нестійким, нецентралізованим державним утворенням без єдиної праруської або давньоруської народності. В Київській Русі одночасно відбувався процес етногенезу трьох східнослов‘янських народів – українців (на території Київської, Чернігівської, Переяславської, Волинської, Галицької земель), росіян (Володимиро-Суздальська, Новгородська, Псковська, Смоленська, Рязанська землі), білорусів (Полоцька, Мінська, Туровська землі).

Водночас слід зазначити, що українці мають все ж таки більше підстав претендувати на історичну спадщину Київської Русі. Адже головний осередок цієї держави фактично сформувався на території сучасної України, а її основою стало Середнє Подніпров‘я з Києвом, який був центром об‘єднання слов‘янських племен і столицею держави.

Сучасна українська історіографія підтвердила концепцію виникнення державності у східних слов‘ян на стадії розкладу первіснообщинного та формування класового суспільства у VIII – IX ст. Ця держава й отримала назву Київська Русь.

2. Давньоруська держава (ІХ – ХІІ ст.)

Періодизація історичного розвитку Київської Русі

Період	Особливості
882-972 рр.	Швидке територіальне зростання КР й поступова консолідація держави. Князювання Олега, Ігоря, Ольги і Святослава
980-1054 рр.	Економічний і культурний розквіт Київської держави, досягнення нею вершини політичної могутності. Князювання Володимира Великого і Ярослава Мудрого
1054-1132 рр.	Поступове політичне ослаблення КР. Князівські усобиці, що розпочинаються після смерті Ярослава Мудрого. Найвідоміші князі – старші брати Ярославичі (Ізяслав, Святослав і Всеволод), Володимир Мономах і його син Мстислав
1132-1241 рр.	Поліцентралізація Київської держави, яка була насильно перервана монгольською навалою 1237-1241 рр. У князівствах, на які розпалася Русь, формуються місцеві князівські династії: Ольговичі, Ростиславичі, Мономаховичі, Мстиславичі та ін.

Склад населення Русі в ІХ–Х ст.

Знать	Великий князь, бояри, дружинники (варяги і слов‘яни)
Селяни	Переважно вільні общинники об‘єднані у верви (громади)
Міщани	Ремісники, торговці, чорнороби. Етнічні громади (євреї, вірмени, варяги тощо)
Раби	Відносно небагато, патріархальні відносини

Причини виникнення міст на Русі:

· Формування племінних центрів;

· Формування воєнно-адміністративних центрів;

· Заснування торгівельних факторій варягами;

· Розвиток ремесел, торгівлі.

КНЯЗЮВАННЯ ВОЛОДИМИРА ВЕЛИКОГО (980-1015 рр.)

980-1015 рр. - князювання Володимира Святославовича.

988 р. - запровадження на Русі християнства як державної релігії.

989-996 рр. - спорудження Десятинної церкви.

Внутрішня політика:

· Продовжував політику збирання східнослов‘янських земель навколо Києва;

· Приєднав східнослов‘янські племінні князівства білих хорватів і дулібів, в‘ятичів, радимичів;

· Здійснив військову реформу: звільнив зі служби найманців – варягів і замінив їх дружинниками – варягами;

· Запровадив адміністративну реформу: позбавив влади місцеву племінну знать і замінив її своїми синами – посадниками;

· Провів судову реформу: запровадив нове зведення законів усного звичаєвого права, назване літописцем «Уставом земляним»;

· Запровадив релігійну реформу: близько 980 р. спробував реформувати язичництво, проголосивши Перуна верховним богом країни. 988 р. запровадив на Русі християнство;

· Вів боротьбу з кочовиками-печенігами, що нападали на південні кордони держави. Створив величезну систему укріплень із валів, фортець та укріплених міст уздовж річок Стугна, Сула, Десна, Трубіж та Остер;

· Розбудовував і прикрашав свій стольний град – будівництво міської фортеці площею у 10 га навколо центральної частини Києва, гори, відомої як «місто Володимира». Зведення церков св. Василя і церкви Богородиці (Десятинної).

Отже, основні зусилля внутрішньої політики князя Володимира були зосереджені на розбудові держави, формування якої загалом було завершено.

Зовнішня політика:

· Вів боротьбу з Польщею за червенські міста (Волинь, Червень, Белз, Перемишль) та на сході з Волзькою Булгарією;

· Активізував відносини з Візантією, створюючи протидію її зусиллям перетворити Київську Русь на залежну державу;

· Встановив дипломатичні відносини з Чехією, Угорщиною та Польщею, уклавши з ними договори про «мир та любов»;

· Обмінявся посольствами з Німеччиною, установив відносини з Римом;

· Започаткував «шлюбну дипломатію» руських князів.

У зовнішній політиці князь Володимир перейшов від експансії до оборони кордонів КР; докладав чимало зусиль для зміцнення міжнародного авторитету своєї держави.

КНЯЗЮВАННЯ ЯРОСЛАВА МУДРОГО (1019-1054 рр.)

1017-1037 рр. - спорудження Софійського собору, укріплень навколо «міста Ярослава», будівництво «Золотих воріт» у Києві.

1019 р. - битва Ярослава зі Святополком на р. Альті.

1019-1054 рр. - князювання Ярослава Мудрого в Києві

1048 р. - посольство французького короля Генріха І Капета до Яро­слава Мудрого.

1049 р. - шлюб дочки князя, Анни, з французьким королем.

1051 р. - призначення київським митрополитом Іларіона, пер­шого на цій посаді русича. Заснування Печерського монастиря

Особливості внутрішньої політики:

· Докладав чимало зусиль для відновлення централізованої держави, що послабилася внаслідок міжусобної боротьби між синами Володимира Великого;

· Продовжив боротьбу з нападами печенігів. 1036 р. під Києвом завдав поразки печенігам і примусив припинити напади на Русь;

· Сприяв створенню нових і розбудові існуючих міст. У Києві – нова система укріплень («місто Ярослава»), Софійський собор, Георгіївська та Ірининська церкви, Золоті ворота з надбрамною церквою;

· Остаточно ліквідував місцевий сепаратизм, означив територію і кордони держави, удосконалив державний апарат;

· Створив перше писане зведення законів КР – «Найдавніша правда» або «Правда Ярослава»;

· Сприяв утвердженню християнства. 1051 р. без згоди патріарха собор руських єпископів обрав першого митрополита з русичів Ілларіона;

· Піклувався про розвиток культури: заснування шкіл, виготовлення книжок, ведення літописання, заснування першої бібліотеки при Софійському соборі.

Зовнішня політика:

· Завершив боротьбу з Польщею за червенські міста. 1030 р. відвоював у поляків Белз, а наступного року – всю Червону Русь;

Червенські міста - група міст у Волинській землі з центром у м. Червень (нині - с. Черлено Люблінського воєводства у Польщі).

· Розширив кордони на північному заході, приєднавши землі угро-фінських племен;

· Підтримував дружні відносини з Візантією; проте 1043-1046 рр. – русько-візантійська війна, спричинена зміною ставлення до Русі нового візантійського імператора Константина Мономаха, завершилася примиренням і підписанням мирної угоди;

· Постійні дипломатичні відносини з Німеччиною (1030-1031 і 1040-1043 рр. – обмін посольствами);

· Подальший розвиток «шлюбної дипломатії».

Значення діяльності Ярослава Мудрого полягало у тому, що за його правління КР досягла вершин свого розквіту, ставши в один ряд з Візантією і Німеччиною – найрозвиненішими тогочасними державами. Він сприяв посиленню єдності та централізації Київської держави, її європеїзації.

Дата добавления: 2014-12-07