Корупція та її наслідки

Не існує жодної економічної чи соціально-політичної системи, яка володіла б повним імунітетом проти корупції. Визнання цього факту аж ніяк не означає визнання даремності зусиль, що спрямовані на боротьбу з корупцією. Принциповою слід вважати постановку питання у такій альтернативі: повне знищення корупції чи ефективна протидія ній? Завдання повного викорінення корупції, з нашої точки зору, нерозв'язне, що також визнається серйозними дослідниками [4, с.366-367], але не завжди доходить до свідомості політичних діячів, які роблять гучні заяви, або ж до творців окремих нормативно-правових актів, де часто-густо декларуються цілі, що неможливо реалізувати. Таким чином, ми виходимо з того, що недосяжна мета сама себе дискредитує і дезорганізує виконавців. Сказане жодним чином не означає, що корупція таке явище, яке не завдає шкоди суспільству і не становить загрози економічній безпеці держави.

Численні опитування громадської думки серед різних верств насе­лення України дають яскраву, і, що прикро, звичну картину корумпо-ваності суспільства. З року в рік погіршуються позиції України з точки зору міжнародних порівнянь.

Найвідомішим з існуючих є Індекс сприйняття корупції (ІСК) — інтегральний індикатор, що розроблений фахівцями Transparency International, який забезпечує ранжування держав за рівнем сукупної корумпованості й охоплює від 85 у 1998 році до 133 кра'ін у 2003. Для ІСК прийнята шкала від 10 до 0, де 10 означає повну відсут-ність корупції, а 0 — надзвичайно високий її рівень. За індексом сприйняття корупції Україна, маючи показник 2,3 посідає 111 місце серед 133 країн, що увійшли до названого індексу у 2003 році. Можна пригадати, що в 2000 році з показником 2,о Україна посідала 77 міс-це серед 99 країн, а ще раніше, в 1998 - 70 місце з показником 2,8.

Заради справедливості слід зазначити, що крім суб'єктивного сприй­няття, не існує іншого способу отримання інформації про корупцію, який задовольняв би вимогу прийнятної вірогідності та міждержавного порівняння. Спроби знайти універсальний засіб "виміряти" корупцію успіху поки що не мали, а відтак зрозуміло, що порівняльні дослід­ження на основі співставлення статистичних даних державних джерел не здатні самі собою задовольнити дослідницький та практичний інтерес. До переліку офіційних інформаційних джерел належать прак­тично лише правоохоронні органи з досить специфічним набором інформації, у той час, як визначених джерел інформації про економ­ічний, соціальний, етичний, психологічний ефекти корупційних дій, так би мовити, звітності відповідних суб'єктів не існує. Таким чином, ми маємо справу не з даними про явище, а лише з його сприйняттям, не з виміром практики, а з виміром думки. Хоча оцінки, як правило, не з'являються автоматично і вони не є вибором на підставі довільної інформації, все ж варто наголосити: факти та їх оцінки не еквівалентні поняття. Проблема виявляється ще більш складною, коли оцінки народжуються не на підставі фактів.

Українська корупція виникла не на голому місці і не є лише наслідком трансформаційних процесів останнього десятиріччя. Ра­дянська економічна система самою своєю природою створила гран­діозний корупційний потенціал, який за певних умов міг би реал­ізуватися. Чого варта лише проблема власності, точніше державної власності. Вирішальна риса державної форми власності полягала в її безпосередньому поєднанні з політичною владою, яка, у свою чергу, природнім чином спиралася на всі специфічні державні інститути. Держава ж не була і не могла бути загальнонародною. У дійсності колишня система Радянського Союзу була олігархічною структурою влади з украй персоналізованими зв'язками між її чле­нами, які виходили за межі формальних державних і управлінських структур. Органи державної влади і управління безпосередньо відби­вали специфічні інтереси пануючих верств. Політична влада і пол­ітичний інтерес були безпосередньо поєднаними з юридичноют владою і матеріальним інтересом. А з урахуванням того, що у радянській економічній системі реальною була влада, що ставила себе вище закону і це, до речі, було легітимним принципом дер­жавного устрою, виявився домінуючим стан відчуженості народу від влади. Суспільство функціонувало за принципом "заборонено все, крім того, що наказала, або інколи дозволила влада". Цей принцип, що за 70 років існування радянської системи досяг досконалості, не міг не ввійти в єство людини. В тих чи інших формах він постійно нагадує про себе і може розглядатися як одна з детермінант світог­ляду сучасного українця. Влада завжди приваблює, але у нас це щось особливе. Можна зробити припущення, що особливість саме у тому і полягає, що домінуючим є прагнення влади до постійного відтво­рення згаданого принципу, а це, звичайно, ще більше загострює проблему відчуження. Принагідно зазначимо, що феномен відчу­ження існував у радянському суспільстві з самого початку, хоча тривалий час знаходився за рамками наукових дискусій. Тим часом стан відчуження, який вів до різноманітних негативних наслідків економічного, психологічного і морального характеру, знаходив втілення у метафорі — виробництво без споживання і споживання без виробництва. Не маючи сумніву у першорядній ролі економі­чного статусу або положення окремої людини у системі власності щодо осмислення причин відчуження, сфокусуємо увагу на іншому аспекті. Якщо діалектичні зв'язки і відносини між зовнішнім буттям і внутрішнім світом людини порушуються і рвуться, якщо між бажаннями індивіда і можливістю їхньої реалізації утвориться не­здоланна прірва, якщо законні очікування і виправдані наміри особистості розбиваються об неприступну стіну бюрократичних розпоряджень, то відчуження стає фактором, який підриває мо­ральні підвалини життя людей і породжує їх деструктивні схиль­ності. Усе це у повному обсязі виявило і продовжує виявляти себе на всіх трансформаційних етапах.

Можна звернути увагу ще на один бік влади. Відсутність приватної власності за часів СРСР суттєво обмежувала можливості особистого збагачення, отже й корупція набувала специфічних ознак. Головним було не накопичення майна, а влада. Виходячи з цього і боротьба з корупцією мала специфічні ознаки.

По-перше, корупція і як поняття, і як явище в офіційних норма­тивних документах і в практичній діяльності не визнавалася.

По-друге, причини виникнення цього явища пов'язувалися з умо­вами, які притаманні буржуазному суспільству. Як правило, коли мова заходила про певні прояви корупції, перелічувалися недоліки у роботі партійних, профспілкових і державних органів, перш за все в галузі виховання трудящих.

По-третє, характерною, навіть характерно-звичною рисою було лицемірство влади, яке сприяло посиленню корупції.

По-четверте, з корупцією серед державного апарату боролися ви­нятково представники цього ж апарату. Боротьба проти корупціонерів нерідко переростала у боротьбу проти конкурентів на ринках коруп-ційних послуг.

Як не прикро, але необхідно визнати, що й зараз громадянам України доводиться обирати не між корупціонером і чесною людиною, а між різними корупціонерами.

Більшість людей відрізняються один від одного не стільки оцінкою давно сформованої практики, скільки можливостями пристосуватися до неї. І ті, хто не пристосувався, настільки ж мало дбають про альтернативу, як і ті, хто пристосувалися.

Таким чином, радянською економічною системою був створений грандіозний корупційний потенціал, який, за умови ліквідації існую­чих, хоч і значно послаблих до моменту розпаду Радянського Союзу противаг і обмежень, міг повною мірою реалізуватися. Так воно, власне, і відбулося. Не ставлячи перед собою задачі спеціального аналізу подій, що відбувалися в кінці 80-х - на початку 90-х років минулого сторіччя, зазначимо лише, що поруч з об'єктивною неминучістю мас­штабних трансформаційних потрясінь, — "перебудова є більш глибо­кою політичною й економічною трансформацією, ніж ведення війни"[5, с.65], — було припущено безліч помилок і прорахунків, як союзним керівництвом, так і керівниками молодої української держави. З точки зору нашого дослідження, найтяжчими виявилися прорахунки у ней­тралізації дисфункцій ринку.

З аналізу Програми союзного уряду "400 днів" можна зробити три висновки (звичайно, виходячи з того контексту, який нас цікавить): по-перше, про наявність дисфункцій ринку мова взагалі не йде; по-друге, на вирішення грандіозних трансформаційних завдань відведені дні; по-третє, не знаходиться нічого, що, хоча б приблизно нагадувало про загрозу корупції, точніше про уявлення, що така загроза може існувати. Приблизно з таких ж самих позицій виходила й Концепція переходу Української РСР до ринкової економіки [6].

Поспіх, плутанина, незрозумілість перспектив, особливо чиновного люду, неусвідомлені особисті та суспільні цілі (групові та кланові на той момент навряд чи конкретизувалися) — все це породжувало особ­ливу атмосферу специфічної конкуренції, але не тієї, що забезпечує задоволення суспільних потреб і регулює ринок, а такої, що ринок спотворює і неефективно перерозподіляє ресурси. У таких умовах конкурентну боротьбу виграють ті суб'єкти, які не стримуються при­родними регуляторами соціального порядку (совість, соціальна відпо­відальність і таке інше). Одні з таких суб'єктів концентрують державну владу, інші - фінансово-матеріальні ресурси. Обов'язковим є форму­вання механізму обміну цими ресурсами. Якщо ж додати до цього, що потенціал діючого законодавства був дуже слабким і значно поступався владному ресурсу - то ми отримаємо алгоритм формування кореневої системи корупції.

Про корупцію, зокрема українську, сказано і написано немало, в тому числі й авторами цього розділу. Зараз хотілося б звернути увагу на деякі обставини, які, з нашої точки зору, допомогли б дати відповідь на два запитання: де має бути місце економічної науки у дослідженні проблем корупції? Як правильно визначити вектор зусиль щодо про­тидії корупції?

Перш за все, варто звернутися до найбільш розповсюджених виз­начень корупції, намагаючись при цьому не віддалятися від соціально-економічного її змісту, тобто того, що може складати предмет досл­ідження саме економічної науки.

Корупція — феномен, який має соціальну та економічну обумов­леність, соціальні та економічні закономірності розвитку, а також значний вплив на соціальні та економічні процеси. Серед дослідників корупції все більш домінуючою є думка про те, що корупція не може бути зведена до якогось конкретного суспільно небезпечного діяння, до певного правопорушення. Серед визначень корупції найбільш по­ширеним і, певно, найбільш придатним для української специфіки є таке: "Корупція — це зловживання державною чи будь якою іншою владою для особистого збагачення".

Наведене визначення корупції вже саме собою свідчить про не­розривність економічного та етичного, матеріального та морального. Адже владу, скажімо, можна розглядати в аспектах і визначеннях як суто політичних, економічних, юридичних, історичних чи етичних, так і з використанням "прикордонного" наукового інструментарію, тобто вивчати феномен влади в поєднанні безпосередніх її складових та строкатого детермінуючого розмаїття. Так само і явище, що ок­реслюється терміном "збагачення", не може бути досконало дослід­женим засобами лише економічного, юридичного чи етичного ана­лізу.

Свого часу у попередньому варіанті національної програми Словач чини по боротьбі з корупцією, що призначався для всенародного обговорення було запропоноване таке визначення:

Корупція - це системний дефект, обумовлений нестачею формаль­них норм (первинного і вторинного законодавства) у регулюванні діяльності приватного сектору, а також дефіцитом неформальних норм, тобто перекручуванням систем цінностей і особистісних устремлінь людей. Таке визначення має певний дослідницький потенціал, завдяки якому ми можемо сказати: українську корупцію навряд чи можна пояснити лише дефіцитом неформальних норм. Такий дефіцит безу­мовно існує, але існує також і переважання перекручених, але визнаних суспільством, а значить пануючих у ньому неформальних норм. У зв'язку з цим, деякі цікаві відповіді можуть з'явитися при неуперед-женому дослідженні кожної з ланок наступного логічного ланцюга: 1) радянська ментальність; 2) українська ментальність; 3) ментальність "раннього" перехідного періоду (цей період можна визначити російсь­ким словом "безвременье"); 4) ментальність сучасної стадії економічної трансформації.

Роберт Клітгаард визначив корупцію як зловживання посадо-вими повноваженнями заради особистих цілей. Таке пояснення припускає необхідність розрізняти законне і незаконне виконання свого службо­вого і громадського обов'язку. Критерієм оціїіки здійснення службової діяльності є юридично закріплені норми, а також норми моралі й етики, на основі яких і робиться висновок про наявність або відсутність порушень у діях конкретної посадової особи [7, с.221].

Має сенс і точка зору, яка розглядає корупцію лише як невелику частку більш загальної системної хвороби суспільства, якою вражені не окремі чиновники, а уся соціальна система. Цю системну хворобу називають "тінізацією суспільства".

Оскільки нею охоплені не тільки корумповані чиновники, але й значна частина суспільства, то жодним окремим законом, жодним найрозумнішим указом чи постановою вилікувати країну від неї немож­ливо. Як неможливо це зробити і шляхом викриття тих чи інших посадовців або ж політиків за окремі факти корупційних дій. Проблема взагалі має такий розмір, що поодинокі резонансні акції виведення на чисту воду окремих представників еліти, хоч і сприймаються досить схвально певною частиною громадян, але не змінюють стійкого уяв­лення про те, що вони працюють не на виявлення коренів "тінізації", не на "освітлення" сформованої тіньової системи, а лише на те, щоб забрати з "хлібного місця" окремих чиновників і замінити їх іншими.

Для розуміння корупційних відносин у широкому розумінні, можна звузити дослідницький простір і розглянути такі, що складаються з приводу дорожнього руху.

Спостерігається картина, яка є очищеною від маскувань, політичних або інших інтерпретацій квінтесенцією стану суспільства, де корупція влаштована у систему існування цього самого суспільства.

Отже, що ми маємо у дорожньому русі України?

1. Всі учасники дорожнього руху (включно з пішоходами) звично і постійно порушують правила (щоправда періодичність, зухвалість і тяжкість порушень різна).

2. На шляхах маємо безліч тих, хто уповноважений слідкувати за дотриманням правил (набагато більше, ніж у тих країнах, де у по­ рівнянні з нами кількість транспортних засобів, а отже й учасників дорожнього руху є просто неймовірною).

3. Правила дорожнього руху існують, але поряд з цим існують владно забезпечені виключення з цих правил (спеціальні посвідчення, особливі номерні знаки і т. п.)

4. Всі учасники дорожнього руху чудово розуміють, що все це ненормально, але вони також чудово розуміють, що щось змінити практично неможливо.

5. Порушення правил дорожнього руху не є чимось неприйнятним з точки зору суспільної моралі, більше того, інколи буває так, що порушення сприймається природно і навіть позитивно. (Як інакше можна озцінити публічне розмірковування одного з народних депу­ татів про те, що відстань в 500 км між Києвом і Одесою він долає на своєму авто за 2 з чимось годин, тобто із середньою швидкістю понад 200 км за годину, при максимально дозволеній правилами руху 120 км 18, с.29]).

6. Владі дуже добре відома проблема, але вирішити її вона не в змозі (не хоче — з одного боку бракує політичної волі; не може -з іншого повна реконструкція самої себе навряд чи може бути метою влади).

У сучасному українському суспільстві корупція — соціальний інсти­тут, елемент системи управління, який має тісну взаємозалежність з іншими соціальними інститутами — політичними, економічними, культурологічними. Соціальний інститут характеризується наявністю регулярних і довгострокових соціальних практик, що підтримуються за допомогою соціальних норм, які мають важливе значення у структурі суспільства, наявністю безлічі ролей.

Про інституціоналізацію (процес, коли соціальні практики стають регулярними і довгостроковими) корупції свідчать:

· виконання нею ряду соціальних функцій — спрощення адміні­стративних зв'язків, прискорення прийняття управлінських рішень, структурування відносин між соціальними групами, сприяння еконо­мічному розвитку шляхом подолання (нейтралізації) бюрократичних бар'єрів, раціоналізація економічних зв'язків в умовах обмеженості ресурсів і таке інше;

· наявність цілком визначених суб'єктів корупційних взаємин та розподіл соціальних ролей;

· наявність визначених правил гри, норм, що відомі суб'єктам корупційної діяльності;

· певною мірою сформовані сленг і символіка корупційних дій, а також такса окремих "послуг".

Звернення до проблеми iнституціоналізації корупції потребує дея­ких додаткових методологічних пояснень. По-перше, у глобальному розумінні корупція виступає як результат більш широкого феномену "хвороби інститутів", коли порушуються системи інформації, стимулів і відповідальності. По-друге, корупція може досліджуватися за допо­могою найважливіших категорій інституціоналізму: право власності, контракт, трансакційні витрати. Трансакційні витрати, як відомо, — це витрати щодо набуття, захисту і передачі прав власності. Ефективність інститутів визначається саме тим, наскільки вони сприяють мінімізації цих витрат. Коли права власності не визначені, їх важко перевірити і ними незручно торгувати, тому трансакційні витрати досить високі — для захисту і перерозподілу багатства відволікаються значні ресурси. По-третє, пильної уваги потребує так звана проблема "імпорту інсти­тутів". Інституціональні запозичення проводилися і проводяться, як правило, без попереднього системного аналізу вигод і витрат їхнього введення, без виділення й усунення стримуючих факторів, без заходів для прискорення адаптації формально запозичених для нас, але давно сприйнятих міжнародною бізнес-спільнотою формальних і неформаль­них інститутів.

Особливий наголос варто зробити на тому, що економічна наука зобов'язана включити до свого дослідницького арсеналу те, що, мож­ливо, у певної частини прибічників "чистоти" економічних методів викличе заперечення — етичну складову. Останню ми сприймаємо у широкому розумінні -- якщо економіка має справу із "скороченим образом людини", то ми вважаємо за доцільне сприймати людину як цілісність. Раніше, у більшості досліджень, все йшло від Адама Сміта: економічна людина, усі гравці — економічні агенти. Ці поняття, як виключно абстрактні, годилися для чистої науки, але що вони можуть дати сьогодні для практики? Для того щоб математичні моделі еко­номіки допомагали життю і щось у ньому пояснювали, потрібно включати в них новий фактор, а саме: бачити в цих моделях не homo economicus, а реальну фігуру, що живе на конкретній території, у конкретних умовах.

Принагідно зазначимо, що математичне моделювання корупції не відноситься до категорії економічної екзотики. У літературі можна знайти достатньо велику кількість математичних моделей корупції. У межах цих моделей під різними кутами зору вивчаються різно­манітні питання, пов'язані з корупцією. Умовно можна виділити математичні моделі двох напрямків - вивчення актів зовнішньої корупції та корумпування організації зсередини. Третій напрямок стосується дослідження окремих явищ, таких як циклічність виник­нення і т.п,

Має певний дослідницький потенціал і аналіз корупції з позицій макро- і мікроекономіки.

Під макроекономікою корупції розуміється рівень корупції (абсо­лютних і відносний) стосовно великих об'єктів: регіонів і держави у цілому.

У літературі активно досліджуються економічні наслідки корупції на основі кореляційних залежностей між рівнем корупції у міждержав­ному розрізі і різноманітних параметрів економічного розвитку; роз­глядається негативна роль високого рівня корупції в економічному зростанні, у зменшенні приватних внутрішніх і іноземних інвестицій, зростанні неефективних державних витрат.

Мікроекономіка корупції — це механізми проведення корупційної угоди, для яких суттєвими є наступні характеристики:

1. Природа угоди.

2. Сили сторін в угоді.

3. Механізм забезпечення корупційної угоди.

4. Характер дій корупціонера.

Дуже коротко сфокусуємо увагу на наслідках корупції. З огляду на проблеми національної безпеки це наслідки економічні, соціальні та політичні.

Наслідки економічні:

· консервація масштабів (певною мірою і поширення) тіньової економіки, що призводить до зниження податкових надходжень до державного бюджету, відтоку капіталу за кордон, ускладнює можливість держави ефективно виконувати свої економічні, політичні і соціальні функції;

· порушення механізму ринкової конкуренції, оскільки у виграші опиняється не той, хто конкурентноздатний, а той, хто зміг краще "вписатися" у механізм корупційної взаємодії, який підживлює моно­полістичні тенденції в економіці, не сприяє зростанню її ефективності та дискредитує ідеї вільної конкуренції;

· підрив довіри агентів ринку до здатності влади встановлювати і дотримувати чесних "правил гри" на ринку, що, крім іншого, призво­дить до інвестиційної пасивності цих агентів;

· гальмування процесу формування ефективних приватних влас­ників;

· сприяння підвищенню цін на товари та послуги за рахунок, так званих, корупційних "накладних витрат", в наслідку чого потерпає споживач та погіршуються показники економічної ефективності;

· спричинення сталого механізму неефективного розподілу коштів державного бюджету, який перешкоджає ефективній діяльності уряду та підвищенню довіри до нього.

Соціальні наслідки:

· несправедливий розподіл доходів, який призводить до збагачен­ня суб'єктів корупційних відносин за рахунок інших членів суспільства;

· відволікання величезних коштів, які могли б бути призначені для суспільного розвитку, зниження здатності влади вирішувати соціальні проблеми;

· дискредитація права як основного інструменту регулювання життя держави і суспільства, формування у суспільній свідомості стійкої уяви про беззахисність громадян як перед злочинністю, так і перед самою владою;

· девальвація або ж руйнування цивілізаційних соціальних регуля­торів поводження людей: норм моралі, права, релігії, суспільної думки, тощо.

Політичні наслідки:

· зміщення цілей політики від захисту загальнонаціональних інте­ресів до вирішення завдань забезпечення інтересів окремих політико-фінансових угрупувань;

· підрив престижу країни на міжнародній арені, формування її непривабливого образу, подолання якого має дуже високу ціну;

· зниження довіри суспільства до влади, зростання розчарування у цінностях демократії і можливостях суспільного прогресу.

Говорячи про політичні наслідки, ми мали на увазі корупцію як соціальне явище взагалі. Але детальніший розгляд економічних, соц­іальних та політичних деформацій останнього десятиріччя дає підстави говорити про існування відносно відокремленого і найбільш небезпеч­ного феномену — політичної корупції.

Політична корупція носить елітарний характер. Вона паразитує, головним чином, на державних (бюджетних) коштах і ресурсах вели­кого, інколи середнього бізнесу. У політичної корупції складна і заплутана мотивація: корупційні зв'язки і дії виступають лише засобом досягнення політичних цілей. Посадова особа (група осіб, партія, організація) може виступати у різних, у тому числі і протилежних іпостасях, тобто не тільки "брати", але і "давати" у політичних цілях.

Що стосується заходів боротьби з корупцією, то ми вважаємо за доцільне звернути увагу на такі важливі моменти:

· принциповим є питання акцентування способів боротьби з ко­рупцією — чи то "полювання на відьом", тобто колишніх, теперішніх чи потенційних "порушників", або подолання умов, що породжують корупцію та сприяють їй.Наша думка полягає у тому, що, якщо ми почнемо адміністративну боротьбу з корупцією без відповідних системних змін (економічних та політичних) — ми просто підвищимо ціну за корупційні послуги:

· механізм боротьби з корупцією класифікується за двома напрям­ками: дії влади та становлення і відповідні заходи громадянського суспільства;

· вирішальне значення у контексті загального завдання протидії корупції має політична воля.

Проблеми, які Україні потрібно буде розв'язати, мають цивілізац-ійний характер. Вони не у царині політики, економіки, соціології, етики або психології, що узяті окремо, а в їхньому переплетенні і взаємодії, у їхній сукупності. І тут нам не обійтися без ціннісної переорієнтації, без заглибленого самопізнання й урахування своїх цивілізаційних особливостей. Зрозуміти стан, до якого зараз потрапила Україна, можна лише використовуючи культурно-історичні і цивілі-заційні категорії.

Література:

1. Маркс К., Энгельс Ф., Собр. соч. -- Т.23.

2. Современньїй эономический словарь. — М.: Инфра-М, 2002.

3. Frye Т., Shleifer А. Тпе Invisible Hand апd the Grabbing Напd//
Атеrісап Есопотіс Review. — 1997. — Мау.

4. Мельник М.І. Корупція — корозія влади (соціальна сутність, тен­
денції та наслідки, заходи протидії): Моногр. — К.: Юрид. думка, 2004.
С. З 66-3 67.

5. Хольцман Ф. На пути к конвертируемости рубля. Как сделать
рубль конвертируемьім? // Материальї международного конкурси на луч-
шую работу по конвертируемости рубля. — М.: Финансы й статистика,
1990. С.65.

6. Правда України. — 1990. — 16 листопада.

7. Klitgaard R. Gigts апd Bribes // Strategy апd Сhоісе / Еd. Ьу Zeckhauser. — Сатbrіdgе: МІТ Press, 1991. Инвестгазета. — 2004. — № 11(440). — 16 марта

1. Алаев Э.Б. Социально-економическая география: Понятийно-терминологичный словарь. – М.: Мысль, 1983. – С.540.

2. Вольфган Прайс. Человеческое поведение: фактор в прикладной экономике // Перспективные исследования. Кластерная модель регионального развития. – 1999. - №2. – С.3-16.

3. Государственное управление: основы теории и организации: Учебник / Под.ред. В.А. Кобзаненко. – М.: Сатурн, 2000. – С.601.

4. Живицький А.В., Бердніков І.А., Доманек О.А. Економіко-екологічні проблеми, ефективність та шляхи розвитку туризму і рекреації в береговій зоні Чорного та Азовського морів. У ст.: Управління і охорона побережжя північно-західного Причорномор’я. Одеса. - 1996. – С.245.

5. Керецман В.Ю. Державне регулювання регіонального розвитку: теоретичні аспекти: Моногр. – К.: Вид-во УАДУ, 2002. – С. 480.

6. Кристофер П., Брайн Л., Лесли Д. Словарь по экономике: Пер. с англ. / Под ред. П.А. Ваткина. – СПб. - 1998. – С. 479.

7. Маркин Л.В., Суханов О.В. Региональная политика в российской реформе (теоретический аспект). – СПб. - 1993. – С. 119.

8. Мельниченко С.В. Туристична галузь – суттєве джерело поповнення коштів державного бюджету // Фінанси України. - 2001. - № 2. - С. 63-68.

9. Олексій Кучеренко: про нього і не від нього. // Азовські вісті. – 2000. - №24 – 24 червня.

10. Потер М. Міжнародна конкуренція.: Пер. з англ. / Під ред. і з передмовою В.Д. Щетиніна. – М.: Міжнародні відносини. - 1993. – С.896.

11. Проблеми стійкого розвитку приморських міст. Севастополь. Вид. Аквавіта. - 2002. – С. 227.

12. Романюк С. Політика регіонального розвитку в Україні: сучасний стан і нові можливості // Ін-ти та інструменти розвитку території. На шляху до Європейських принципів / За ред. С.Максименка. – К. - 2001.

13. Сухоруков А. Проблеми підвищення інвестиційної активності регіонів. // Економіка України. – 2002. - №8. – С. 26-33.

14. Янукович В. Специальный режим инвестиционной деятельности и его влияние на выход региона из кризиса / В.Янукович, В.Письмак // Экономика Украины. - 2001. - №9. – С.4-16.

15. Preparing to Meet the Coastal challenges of the 21-st Century: Cont. Rep. World Coast Cont, 1993. – IPCC, 1994 / - 86p.

16. Sustaining Excellence: The 2000 – 2001 / Annual Report of the International Institute for Sustainable Development. – Winnipeg (Canada), 2002.

1. Алаев Э.Б. Социально-економическая география: Понятийно-терминолог.. слов.-М.: Мысль, 1983. - 540с.

2. Государственное управление: основы теории и организации: Учеб./ Под ред. В.А. Кобзаренко.-М.: Статут, 2000. – 601 с.

3. Котилко В.В. Региональная экономическая политика: Учеб. пособие.- М.: Изд-во РДЛ, 2001. – 260 с.

4. Кристофер П., Брайен Л., Лесли Д. Словарь по экономике: Пер. с англ. / Под ред. П.А. Ваткина._СПб., 1998. – 479 с.

5. Маркин Л.В., Суханов О.В. Региональная политика в российсокой реформе (теоретический аспект). – СПб., 1993. – 119 с.

Дата добавления: 2014-12-27