Прямі і портфельні інвестиції, наслідки їх залучення. Сутність і шляхи покращення інвестиційного клімату країни. Офшорні зони

Іноземні інвестиції – це вкладення іноземних юридичних, фізичних осіб, іноземних держав, міжнародних урядових і неурядових організацій в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності у певній країні з метою отримання прибутку (чистого доходу). Іноземні інвестиції здійснюються у формі прямих (ПІІ) та портфельних.

Прямі іноземні інвестиції (ПІІ) передбачають вкладення капіталу резидентом однієї країни у реальні активи (компанії) іншої з метою набуття тривалого економічного інтересу, що полягає у довгостроковому володінні та управлінському контролі над об’єктом інвестування з метою отримання прибутку. За методикою МВФ прямі іноземні інвестиції передбачають володіння не менш як 10% капіталу підприємства (решта – портфельні). Втім, у країнах світу ця межа може відрізнятись. Так, у Японії вона складає 25%, в Австралії, Канаді – 50%. В Україні законодавчо визначений орієнтир у 10%.

Організаційні форми ПІІ:

1. створення підприємств за кордоном: дочірньої компанії (нерезидент має більше 50% капіталу); асоційованої компанії (має менше 50% капіталу); філії (цілком належить іноземному інвестору);

2. покупка діючих підприємств або їхньої частки у «приймаючій» країні;

3. придбання прав на використання природних ресурсів, землі, майнових прав; концесії (отримання прав на будівництво та експлуатацію об’єктів інфраструктури, розробку та експлуатацію родовищ корисних копалин на основі розподілу продукції між інвестором та державою).

До складу ПІІ включають: первинні вкладення інвесторами за кордон власного капіталу; реінвестиції (частка доходу об’єкта інвестування, яка не розподіляється і не переводиться прямому інвесторові, а знов вкладається на території приймаючої країни); внутрішні корпоративні перекази у формі кредитів та трансфертів від прямого інвестору до дочірніх, асоційованих компаній, філій тощо.

Портфельні інвестиції – це вкладення капіталу в іноземні цінні папери, що не надають права контролю над об’єктом та реальної участі в управлінні ним. Метою інвестора є лише отримання доходів у вигляді дивідендів, відсотків чи спекулятивної курсової різниці. Поділяються на інвестиції в акції, боргові цінні папери (облігації, казначейські векселі та ін.), деривативи. Порівняльні переваги портфельних інвестицій перед прямими для інвестора: більш висока ліквідність, порівняльно легка керованість (мобільність). ІКТ, глобальна інформаційна мережа полегшують процеси моніторингу міжнародного ринку цінних паперів, уможливлюють майже миттєве реагування на зміну його кон’юнктури. Більше 90% портфельних іноземних інвестицій здійснюються між розвиненими країнами, міжнародний ринок портфельних інвестицій значно перевищує за обсягами ринок ПІІ. До 80-х рр. ХХст. частка портфельних інвестицій у структурі валових міжнародних становила близько 20%. Починаючи з 90-х рр. вона стрімко зростає, і до 2008р. збільшується до 60%.

Інтересам країни-реципієнта іноземних інвестицій найбільше відповідає їх інноваційна форма, тобтовкладення у нововведення на основі досягнень науки і техніки, що забезпечують успішне протистояння конкурентам на ринку (передання та впровадження нових технологічних і управлінських процесів, освоєння нових видів товарів, обладнання та ін.). Йдеться як про придбання готової науково-технічної продукції та інших прав (патенти на наукові відкриття, винаходи та ін), так и про вкладення у розробку нової науково-технічної продукції компаніями, що є об’єктами іноземного інвестування.

Залучення іноземних інвестицій для країн-реципієнтів може мати як позитивні, так і негативні наслідки (табл.1). Останні є більш типовими для країн, що розвиваються, тому державна політика має відшукувати компроміси, виділяючи пріоритети в цьому складному і суперечливому процесі.

Таблиця 5.1

Наслідки залучення іноземних інвестицій для країн-реципієнтів

Позитивні наслідки

Можливі негативні наслідки

- стимулювання економічного зростання, створення робочих місць, збільшення податкових надходжень до бюджету; - підвищення попиту та цін на місцеві фактори виробництва; - прискорення процесів оновлення основних фондів; створення нових галузей, структурна перебудова економіки; - поширення передових технологій та управлінського досвіду, міжнародних стандартів; прискорення інноваційних процесів; - стимулювання конкуренції, підвищення якості продукції на внутрішньому ринку; - можливість використання збутової мережі партнера (інвестора), торгівельних марок; - покращення платіжного балансу внаслідок припливу капіталу.

- репатріація прибутків: у довгостроковій перспективі відтік коштів перевищує величину первинних вкладень; - переведення застарілих виробництв та технологій, нав’язування неефективної структури експорту, трансформація структури економіки на сировинно-периферійну (концентрація інвестицій у сировинних галузях); втрата контролю над національними стратегічними активами; - забруднення навколишнього середовища; - загроза дестабілізації внаслідок неконтрольованого відтоку капіталу, коливань валютного курсу; - стимулювання попиту на імпортну продукцію і витіснення з ринку національних виробників, що не залучені до мережних структур; придбання національних підприємств з подальшим закриттям (усунення конкурентів); - податкові втрати внаслідок застосування міжнародними корпораціями трансфертних (внутрішніх) цін.

Серед шляхів протидії негативним наслідкам іноземного інвестування: вдосконалення національного законодавства щодо іноземних інвестицій, контроль за дотриманням інвестиційних зобов’язань. Виходячи з міркувань національної безпеки, країни можуть визначати галузі, в яких участь іноземного капіталу обмежується або заборонена. Основними причинами залучення іноземних інвестицій є нестача внутрішніх інвестиційних ресурсів та прагнення отримати доступ до передових техніки, технологій, стандартів управління, нових ринків збуту. Тому держави застосовують економічні та адміністративні методи підтримки іноземних інвестицій (особливо – прямих інвестицій в інновації):

Перспективи залучення іноземних інвестицій державою значною мірою залежать від її інвестиційного клімату. Під інвестиційним кліматом розуміють сукупність політичних, економічних, соціокультурних, організаційно-правових, географічних факторів, наявних у країні, що визначають вибір інвесторів відносно місця, часу, форми вкладення коштів. Фактично це система умов інвестиційної діяльності, що поєднує такі складові:

- інвестиційний потенціал (об’єктивно існуючі можливості країни до інвестиційної діяльності);

- інвестиційні ризики (рівень очікуваної доходності та проблемності інвестування);

- інвестиційну активність (існуючі інвестиційні процеси в країні).

Критеріями привабливості держави для іноземних інвесторів є: місткість і потенціал місцевого ринку; доступність ринку з позицій законодавства, політична та економічна стабільність у країні; забезпеченість кваліфікованою робочою силою, іншими ресурсами; можливість репатріації капіталу; стан захисту прав власності, в т.ч. – інтелектуальної; наявність податкових та інших пільг; рівень розвитку інфраструктури; інфляційні та валютні ризики.

Шляхи покращення інвестиційного клімату:

- Зниження політичних ризиків, забезпечення макроекономічної стабільності.

- Дерегулювання підприємницької діяльності, максимальне усунення адміністративних бар’єрів, спрощення процедур відкриття/закриття бізнесу. Забезпечення стабільних та зрозумілих «правил гри», в т.ч. посилення захисту прав власності.

- Підвищення ефективності державного управління, боротьба з корупцією, розвиток державно-приватного партнерства. Інструментом реалізації може стати розбудова системи «електронного уряду» - інформаційної взаємодії громадян, бізнесу та органів державної влади з використанням ІКТ, що дозволяє уникнути особистих контактів і знижує корупційні ризики.

- Розвиток інфраструктури, підтримка умов конкуренції. Забезпечення інформаційної підтримки потенційних інвесторів щодо ринкової кон’юнктури, приватизаційних перспектив. Пільги для пріоритетних видів діяльності.

Близько половини всіх капіталів, що обертаються на світовому ринку, сьогодні проходять через офшорні зони. Виникнення офшорних територій припадає на кінець 50-х-60ті рр. ХХ ст. і пов’язане зі збільшенням кількості ТНК, зростанням світових фінансових потоків, а отже – прагненням реєструвати компанії там, де нижчим є податкове навантаження. Термін «офшор», «офшорна зона» (англ. «offshore» - «поза берегом») застосовують досить широко – ним визначають країну, законодавство якої дозволяє, за виконання певних умов, або взагалі не сплачувати податків, або сплачувати їх за заниженими ставками. Вирізняють:

1. Класичні офшорні зони (податкові сховища) – юрисдикції, що пропонують інвесторам безподатковий режим (стягуються лише плата за реєстрацію та щорічний незначний фіксований збір), максимально спрощений процес реєстрації та функціонування компанії, закритість інформації щодо її діяльності та реальних бенефіціарів (власників). Бухгалтерська звітність до державних органів не подається, не ведеться реєстр акціонерів і директорів, відсутній державний валютний контроль. Умова: ведення господарської діяльності за межами країни реєстрації. Збори, що стягуються з компаній, є джерелом наповнення державного бюджету (30-80% надходжень), в той час як діяльність компаній не впливає на економіку офшорної юрисдикції. Зазвичай це невеликі острівні держави (звідси поширилась назва – «offshore»).

2. Низькоподаткові юрисдикції пропонують занижені або навіть номінальні податкові ставки, податкові пільги для певних типів компаній (як резидентів, так і нерезидентів). Проте обов’язковим є щорічний аудит компанії і подання бухгалтерської звітності. Умова: ведення господарської діяльності за межами країни реєстрації. Мають більший престиж у світі, проте й менший рівень конфіденційності. Офіційно не вважаються офшорними. Приклади: Гонконг, Ірландія, Кіпр.

Єдиного списку офшорних зон у світі не існує. У 2000 р. розроблено відповідні переліки МВФ та ОЕСР. Загалом визнається близько 45 офшорних країн (МВФ – 48, в т.ч. Люксембург, Швейцарія, Данія, Ізраїль). В Україніперелік офшорних зон щорічно затверджується КМУ (табл.).

Таблиця 5.2

Перелік офшорних зон згідно Розпорядження КМУ №143-з від 23.02.11

Регіон	Країна/ територія
Британські залежні території	Ордерні, о. Гернсі, о. Джерсі, о. Мен
Близький Схід	Бахрейн
Центральна Америка	Беліз
Європа	Андорра, Гібралтар, Монако
Карибський регіон	Ангілья, Антигуа і Барбуда, Аруба, Багамські острови, Барбадос, Бермудські острови, Британські Віргінські острови, Віргінські острови (США), Гренада, Кайманові острови, Монтсеррат, Нідерландські Антильські острови, Пуерто-Ріко, Сент-Вінсент і Гренадіни, Сент-Кітс і Невіс, Сент-Люсія, Співдружність Домініки, Теркс і Кайкос
Африка	Ліберія, Сейшельські острови
Тихоокеанський регіон	Вануату, Маршаллові острови, Науру, Ніує, Острови Кука, Самоа
Південня Азія	Мальдівська республіка

МВФтадослідницька організаціяTax Justice Networkоцінюють обсяги капіталів в офшорахна початок 2010р. у 18 трлн. дол., а податкові втрати інших країн – у 225 млрд. дол. на рік. Основні мотиви, що спонукують бізнес до використання послуг офшорних зон: мінімізація оподаткування; підвищення ефективності управління господарською діяльністю (захист активів, спрощення доступу до кредитів); приховування та «відмивання» злочинних коштів. Боротьбу з відмиванням коштів через офшорні зони здійснює FATF, якою розроблено «40+9» принципів виявлення та боротьби з легалізацією незаконно отриманих доходів.

Світова криза посилила увагу до проблем офшорізації з боку розвинених країн. В останні роки (особливо – 2009-2011) кількість класичних офшорів скорочується на користь низькоподаткових юрисдикцій. Причини: тиск міжнародних організацій (ОЕСР) та країн Великої двадцятки (G-20) щодо вимог запровадження світових стандартів прозорості діяльності та надання інформації податковим органам інших країн. Крім того, законодавство більшості держав містить обмеження щодо прямих операцій з офшорними юрисдикціями. Тому сучасні офшорні схеми передбачають формування цілих мереж, і є настільки складними, що податківцям майже неможливо звинуватити учасників у незаконних діях.

Такі схеми називають спаринг-офшорними. Вони засновані на зв’язці класичного офшору і компаній з респектабельних країн (спаринг-офшорних юрисдикцій), де існують можливості не підпадати під загальні для місцевого бізнесу правила оподаткування (наприклад, завдяки існуванню угод про уникнення подвійного оподаткування). Сенс: компанія в респектабельній країні діє як агент офшорної та сплачує податки лише з комісійної винагороди, прибутки ж концентруються у офшорної компанії та не оподатковуються. Відомі в світі спаринг-офшорні юрисдикції – Кіпр, Данія, Велика Британія, Австрія, Італія, Люксембург. Найпоширенішими схемами мінімізації оподаткування та відмивання коштів є експортно-імпортні та інвестиційні схеми (кредитні, лізингові, страхові, купівлі-продажу активів).

Можна відзначити наступні наслідки впливу офшорного сектору світової економіки на національні. Негативні: зменшення надходжень до державного бюджету; нерівномірний розподіл податкового тягаря; відплив капіталу; зростання державного боргу; поживне середовище для тіньового сектору та злочинних схем з «відмивання» коштів. Позитивні: підвищення конкурентоспроможності компаній на національному і глобальному ринках внаслідок застосування гнучких стратегій розвитку; залучення іноземних інвестицій; підвищення ефективності управління господарською діяльністю окремих компаній; стимул для вдосконалення національного податкового законодавства та системи захисту прав власності.

5.3. Світовий ринок позичкових капіталів. Міжнародний кредит:

Дата добавления: 2014-12-25