Які чинники сприяли поширенню подорожей у стародавньому світі? 2 страница

Найбільш відомим закладом, де подорожуючі могли отримати ночівлю та їжу, був Оспіс-де-Бон в Бургундії, відомий також під назвою Отель Д'є, що означає «Будинок Бога». Він був заснований у 1443 р. Ніколя Роленом, канцлером казначейства Бургундії, як благочинна лікарня і притулок для бідняків. Сучасники вважали Н. Ролена найжорстокішим збирачем податків в історії Бургундії. З цього приводу король Людовік XI зауважив на рахунок благочиності Н. Ролена: «Є певна справедливість, що саме Ролен відкрив будинок для бідняків, оскільки вони збідніли з його вини.»

Оспіс-де-Бон знаходиться в одному з мальовничих куточків Франції в Кот-де-Бон. Ця будівля має чудову архітектуру, прикрашена камінним різьбленням, з внутрішніми подвір'ями. Середньовічному фасаду відповідав стиль інтер'єру з картинною галереєю. Оспіс-де-Бон не змінив свого призначення і в наш час. Утримувати заклад допомагають виноградники, отримані в спадщину від бургундських землевласників за його багатовікову історію.

У 1539 р. Генріх VIII намагався заборонити монастирі, він, фактично, загальмував розвиток системи гостинності при монастирях, внаслідок чого виникла потреба у появі нової — «світської» системи розміщення подорожуючих.

Одним з найзручніших для подорожей регіонів середньовічної Європи був Південь, де відроджувалися давньоримські міста, засновувалися та розросталися нові поселення; гостинність в Італії, поступово ставала прибутковим бізнесом, і створені «Союзи господарів готелів» почали складати правила для себе і своїх гостей. У 1282 р. керуючі готелями міста Флоренції в Італії заснували професійну гільдію — асоціацію, метою якої було надання допомоги їх бізнесу. Готелі належали місту, яке здавало їх в оренду тому, хто запропонує більшу платню. Вибір здійснювався у формі аукціону. Вочевидь, належати до гільдії було вигідно, оскільки в 1290 р. вона нараховувала 86 членів.

З ХІУ-ХУ ст. по всій Європі почали створюватись постоялі двори і таверни; тут мандрівникам надавали мінімум бажаних послуг, умови проживання були малокомфортними; проте існування цих закладів на шляхах не лише було наслідком збільшення кількості подорожуючих, але й, у свою чергу, сприяло подальшому збільшенню людей, що вирушали в дорогу, оскільки зменшувало ризик загинути чи захворіти під час мандрівки.

Типові дорожні готелі мали на першому поверсі таверну і стайню, службові та господарчі приміщення, а на верхніх поверхах кімнати для гостей, вікна яких виходили на внутрішнє подвір'я, де проводились театральні вистави.

Притулки на гірських дорогах ставили в обов'язки наглядачів дзвонити в дзвони під час снігопадів і туманів, таким чином вказуючи дорогу мандрівникам до житла. Часто наглядачі притулків виконували функції провідників.

У XII-XIII ст. постоялі двори - попередники перших готелів - з'явилися в Київській Русі. Вони надавали притулок для всіх категорій подорожуючих і не відзначалися особливим комфортом. Тут можна було розмістити коней і транспортні засоби подорожуючих, тобто пропонувалися послуги "постою". У XV ст. постоялі двори створювалися при ямах;- поштових станціях, розташованих одна від одної на відстані кінного переходу. У цей час на Русі була заснована ямська служба, що знаходилася у віданні Ямського наказу. Послуги розміщення і харчування, пропоновані на постоялих дворах у ямських селищах, логічно доповнювали основні послуги, виконувані ямщиками, - тримати коней і перевозити "по государеву указу" всіх, хто мав спеціальний дозвіл ("грамоту") чи платив гроші. Постоялі двори уздовж доріг проіснували досить довго, аж до середини XIX ст., а подекуди й довше. їхній розвиток був різко припинений в зв'язку з появою і поширенням залізниць. І тільки інтенсивний розвиток автомобільних перевезень знову повернув до традиційних готелів "уздовж доріг" ("уздовж шосе"), представивши їх у вигляді мотелів.

У російських містах був розповсюджений інший тип середньовічних готелів - вітальні двори. Вони відрізнялися від постоялих тим, що, крім розміщення і харчування, тут були можливості для здійснення комерційних операцій, тобто у вітальних дворах поєднувалися мебльовані кімнати, торгові ряди, крамниці, склади. Вітальні двори в основному і призначалися для торгівлі та складування товарів, оскільки купцям не дозволялося торгувати у власних будинках. Ця заборона поширювалася на всі категорії товарів та на всіх купців і була знята тільки в XVIII ст.

Розвиткові системи гостинності сприяли в Середні віки чисельні ярмарки, свята, карнавали. Кожний університет, цех (об'єднання ремісників), соціальна верства мали свої свята, деякі з яких перетворювалися на пишні багатолюдні шоу, що привертало увагу не лише земляків, але й іноземців. До числа таких популярних видовищ відносились і лицарські турніри, які з'явилися у ІХ-Х ст., — ритуалізовані поєдинки лицарів, які з часом все більше перетворювалися на театралізовані вистави, і на які збиралися люди з різних міст та регіонів для участі та спостереження за учасниками.

Сприяла розвитку мандрівництва й розбудова транспортної мережію В Центральній Європі перша дорога державного значення, дорога нового типу, була побудована між Майнцем і Кобленцем, завширшки 6 м. Всю Центральну Європу перетинала добра ґрунтова дорога „Віндобонська стріла”. Нею пролягав Бурштиновий шлях, яким із Прибалтики до гирла Німану і далі до Віндобони (Відня) везли бурштин.

Найкращі дороги у Візантійській імперії були на Балканах, вони йшли вздовж гірських хребтів від Дунаю до Чорного моря і далі до Константинополя.

На цих магістральних дорогах скрізь були караван-сараї, де мандрівники могли заночувати, поїсти, а також здійснити торгові операції. Як правило, вони розміщувалися один від одного на відстані одного дня їзди. Своїм виглядом караван-сараї нагадували великі комори. Люди розміщувались на ярусах, розташованих вздовж внутрішнього двору.

Що стосується розвитку транспортних засобів, то крім повозок для подорожей використовували портшези — комфортабельні закриті ноші, які несли слуги, а на далекі відстані в портшези впрягали по одному коню спереду та позаду. Колісні кінні екіпажі були елітним транспортом. Про це свідчить, наприклад, наказ французького короля Філіпа Красивого (1294 р.) про надання права користування екіпажами жінкам князівського походження.

До кінця XIII - початку XIV ст. відноситься зародження в Західній Європі кулінарного мистецтва. Воно було розвинутим і в епоху античності, проте загинуло разом із давньою цивілізацією і тому не могло пізніше зробити практичного впливу на кулінарні знання європейців. Мистецтво готування їжі, на відміну від її простої підготовки до їстівного стану, є найважливішою ознакою цивілізації. Піонерами в кулінарному ремеслі, першими людьми в Європі, що одержували задоволення від смачної їжі й питва, були італійці. Ранньоіталійська буржуазія, що займалася торгівлею та ремеслами на півдні Італії, першою посприяла становленню європейського кулінарного мистецтва.

Приблизно в другій половині XIV ст. центр кулінарного мистецтва в Європі перемістився з Італії у Францію, в Париж на королівську кухню. Мистецтво готувати смачну їжу у Франції одержало могутню державну підтримку. Французькі королі (Валуа і Бурбони) виявили себе активними прихильниками гарної кухні, для розвитку якої вони не шкодували фінансів.

Розвиток системи закладів гостинності країн Азії.

У реґіонах Стародавньої Персії, Середнього Сходу та Закавказзя, через які проходили важливі караванні шляхи з Китаю в Європу, найчастіше зупинка на ночівлю забезпечувалась у шатрі, яке розбивалось поряд із шляхом. У вузлових пунктах, поблизу гірських, річкових переправ, на проміжних зупинках тривалого шляху своєрідною формою постоялих дворів були караван-сараї.

Караван-сараї, відомі з II-І тис. до н.е., набули особливого поширення у X-XVII ст., вони утворювали цілі гостинні комплекси, що включали просторий прямокутний внутрішній двір від якого вели входи у житлові кімнати, в окремих караван-сараях передбачались приміщення для ділових стосунків,двір з огорожею для тварин. Ззовні ці заклади були оточені оборонними мурами для захисту від розбійників та стихій(піщаних бур, вітру). Необхідно зазначити, жваві торговельні стосунки азіатського регіону відобразились на вищій якості обслуговування та більшому обсязі послуг, які наддавались подорожнім у порівнянні з європейськими країнами.

У Грузії караван-сараї характеризувались накритою поздовжньою залою, що освітлювалась ліхтарем, до якої виходило декілька кімнат. Пізніше караван-сараї за функціональним призначенням диференціювались на торгові та постоялі. Перша група складалась з торгових і ремісничо-виробничих приміщень; постоялі караван-сараї розраховувались на тривале перебування з в'ючними тваринами та транспортними засобами, складались з житлових і службових приміщень розташованих навколо внутрішнього двору.

Значного розвитку сфера гостинності набула у Вірменії. У XIII ст. караван-сараї у Вірменії чітко поділялись на дві групи — ханапари, розташовані у центрі, поблизу торгових площ, багато оздоблені різьбленим орнаментом, в один-два поверхи, у яких зупинялись купці з караванних шляхів та другу групу — піндуки, розраховані на осіб скромнішого достатку. Xанапари водночас виконували функції ділових центрів, у яких укладались торгові угоди, проводились розрахунки, організовувались каравани.

Таким чином, виникнення перших засобів гостинності —розміщення та харчування пов'язується з регіонами найвищого економічного розвитку — Близьким Сходом та СередньоюАзією, тяжіють до місць найбільшого руху людей — найважливіших торгових шляхів, великих міст. Серед закладів гос-тинності простежується диференціація щодо категорії гостей, які обслуговувались, регіону виникнення.

3. Зародження та розвиток освітнього туризму у Європі.

Середньовіччя внесло великий вклад у розвиток освіти та культури. Були успадковані традиції стародавньої ученості, але забарвленої в релігійні мотиви.

Переосмислені Хомою Аквінським ідеї Арістотеля, зробили помітний вплив на середньовічну культуру. Так з'явився новий спосіб пізнання світу - схоластика, яка була спочатку пов'язана з діяльністю Хоми Аквінського і інших відомих богословів. В період середньовіччя починається розповсюдження писемності.

Географія розповсюдження культури писемності та освіти охоплювала в Західній Європі такі центри як Флоренцію, Венецію, Мілан, Рим, Неаполь, а також міста Англії і Іспанії. Серед французьких міст можна назвати Париж. На території Русі вогнищем культури у той час був Київ.

Розвиток середньовічної культури багато в чому був пов'язаний з появою перших європейських університетів. Ще у XI ст. створений перший з уславлених згодом університетів Європи — Болонський (Італія). У XII ст. засновані Оксфорд (Великобританія) і Сорбонна (Франція). Останній отримав назву від імені духівника Людовіка IX Святого - Роберта де Сорбона, який заснував спочатку богословську школу, згодом реорганізовану в університет. В ХШ ст. Париж називали «містом науки» або «новими Афінами».

В XIII ст. з'явилися університети в Кембриджі, Падуї (1222 р. заснування), Неаполі, Ліссабоні, Тулузі; у XIV ст. у Кельні, Римі, Відні, Празі, Кракові, і до кінця століття їх кількість у Європі сягнула сорока.

У ХІV ст. заснований перший університет у Німеччині у сучасному місті Хайдельберг, який дуже швидко набув популярності далеко за межами країни розташування та функціонує й донині.

Університети відстоювали свої права і добивалися привілеїв від міста, в якому вони розташовувалися. Кожен університет ділився на факультети, де велось навчання за спеціальностями, та виділялись окремо земляцтва ("нації"), що об'єднували студентів, вихідців з однієї країни. Навчання в середньовічних університетах розтягувалося на довгі роки. Студенти нерідко переходили з одного університету в іншій, вважаючи за краще прослуховувати курс лекцій відомого вченого або богослова. У всіх країнах Європи викладання велося на латині, що спрощувало спілкування, серед студентів і викладачів. Цих студентів називали "мандруючими '.

Найкращим медичним навчальним закладом вважалась медична школа в Салєрно (Сицилія). Поширеною була версія, що засновниками Салєрнського університету були латинянин, грек, араб та іудей, що підкреслювало інтернаціональний характер цього навчального закладу. Саме тут була написана середньовічна медична енциклопедія «Салєрнський кодекс» Арнольдом да Вілановою.

Найпопулярнішим в Європі був Болонський університет, саме його першим почали називати Аlma mater studiorum (мати — годувальниця знань). В цьому університеті завершив свою освіту, отримав ступінь доктора філософських наук, а потім став його ректором в 1481-1482 рр. наш земляк Юрій Дрогобич. Він був родом зі Львова, спочатку закінчив Краківський університет, потім вдосконалював свою освіту в Угорщині, далі вивчав медицину і астрономію в Падуанському університеті, де зустрічав своїх земляків, що свідчило про космополітичність студентського життя в середньовічній Європі, поширеність освітніх подорожей, навіть на дуже великі відстані (з Русі до Італії, за тодішнього рівня розвитку інфраструктури подорожей!).

Завдяки поширенню з кінця XIV ст. латинських шкіл на українських землях (насамперед, у Галичині), кількість студентів-вихідців з цих земель швидко зростала у наступні століття в університетах Європи — в Празі, Падуї, Болоньї, Віттенберзі, Базелі, Лейдені. Звичайно, одним з улюблених місць навчання руських студентів був Краків, резиденція короля Польщі і Великого князя Литовського, місто, яке знаходилось недалеко від руських земель. Протягом XV ст. у знаменитому Краківському університеті було 73 слухачі зі Львова, 28 - з Перемишля, 21 - з Ярослава, 21 - з Сянока, 18 — з Преворська, 6 - з Самбора, 3 - з Бучача, 3 - з Мостиськ. Є згадки про те, що в європейських університетах того часу навчалися також студенти з Коломиї, Галича, Дрогобича, Городка та інших руських міст. Темпи зростання кількості студентів з Русі були дуже великими: у Краківському університеті зафіксовано лише 11 таких слухачів між 1400-1410 рр., і вже 75 чоловік між 1490-1500 роками. 80 % руських студентів походили з великих міст і, як правило, з сімей ремісників.

Університети присуджували вчені ступені незалежно від церковної та світської влади, що гарантувало науково-педагогічній діяльності певну свободу, якої не знали ані Візантія, ані арабський Схід.

У Візантії існували вищі навчальні заклади, які організовувались імператорами або від їх імені регентами. Навчання в них було безкоштовним, а отже доступним широкому колу осіб. Випускників, як правило, чекала кар'єра чиновників. Ці вищі державні школи носили світський характер. Перший подібний «університет» був створений в другій половині IX ст. при кесарі Варді. В середині XI ст. Костянтином IX Мономахом була створена ще одна вища школа, а в кінці XI ст. — «Патріарша академія», яка готувала вищих церковних ієрархів.

Таким чином, стають популярними подорожі "для освіти", які стали здійснювати молоді дворяни. Для молодих дворян своєрідний «гранд-тур» по Європі був доповненням до основної освіти, і вони його здійснювали перед тим, як розпочати свою професійну або політичну кар'єру. Для англійців, маршрут такого туру розпочинався в Лондоні, потім продовжувався у Франції, з довготривалим перебуванням у Парижі; вслід до Італії (Генуя, Мілан, Венеція, Флоренція, Рим). Поверталися вони через Швейцарію та Ні­дерланди. За бажанням та можливостями відвідувалися країни Балканського півострова, Близького Сходу, Єгипту де молоді люди знайомилися з культурою та пам'ятками мистецтва античних цивілізацій. Такі тури тривали 2-3 роки. З часом, по мірі посилення соціальних позицій представників інте­лігенції та буржуазії (на рубежі ХVІІІ-ХІХ ст.) їх представ­ники також починають здійснювати аналогічні тури.

Таким чином, у Європі поступово формувались центри науки, культури і мистецтва та відроджується традиція освітніх мандрівок.

4. Мандрівництво древніх інків та ацтеків.

Період, який ми звикли називати Європейським Середньовіччям кардинально відрізнявсь рівне розвитку на території ще невідомої нам Америки. Однак, на даній території функціонували також потужні цивілізації. Достовірним є те, що проживаючі там народи (у Х-ХV cт. н.е.) знаходились на стадії переходу від родового ладу до рабовласницького суспільства. Хоча були вже і характерні ознаки державності і класової диференціації. У ацтеків існувало патріархальне рабство. Рабами ставали не тільки полонені, але й особи, які вчинили злочини, боржники і люди, вимушені віддаватися в кабалу своїм більш забезпеченим одноплемінникам. За сто років до приходу європейців склався союз племен, що мешкали в Південній Мексиці, на чолі якого стало плем'я ацтеків. Потім цей племінний союз поширив свою владу над племенами, що проживають уздовж узбережжя Тихого океану. Столицею держави ацтеків був Теночтітлан, розташований на острові посеред озера.

З поневолених племен стягували данину зерном і дорогоцінним камінням. Крім того, ці племена повинні були давати людей для жертвопринесень. Часті війни і набіги, з одного боку, сприяли посиленню військової знаті, з іншого - призвели до невдоволення поневолених племен, в результаті чого відбувалися часті повстання.

Більш розвиненим племенем було плем'я інків. Інки - це одне з племен народу кечуа. Очоливши союз племен, інки підкорили собі інші племена кечуа і підкорили сусідні народи, з яких найбільш численним був народ аймара. До 1438 інки утворили найбільше з усіх індіанських держав. Ця ранньорабовласницька держава простягалась на південь від річки Патіі (на території сучасної Колумбії) до річки Манул (на території Чилі) більш ніж на 4000 кілометрів і займало площу близько 2 млн² км. з населенням близько 6 млн чоловік. Столицею держави було місто Куско (пд-зх Перу), що лежить у високогірній долині річки Урубамби в Андах на висоті 3500 м. над рівнем моря. Європейці, які прибули на їх землі, називали їх римлянами Нового Світу.

Це була імперія з розвиненою системою доріг. В імперії було дві головних магістральних, паралельних один одному дороги, які йшли з півночі на південь. Одна з них йшла по узбережжю Тихого океану, а інша - в Андах. Ці дві головні дороги перетинали численні другорядні дороги, їх загальна протяжність складала близько 25 000-30 000 км.

Все дорожнє будівництво в інків було строго централізовано. Напрямок та вид дороги, а також загальний її план розроблялися фахівцями в тодішній столиці держави – місті Куско. На місця посилалися спеціальні уповноважені, вони були зобов’язані стежити за ходом робіт, вся тяжкість яких падала на підвладне місцеве населення. Кожен племінний союз, на території якого прокладалася дорога, зобов’язаний був побудувати її своїми засобами і підтримувати в хорошому стані. Кам'яниста поверхня доріг була майстерно згладжена. У скелях нерідко вирубувалися ступінчасті серпантини (може виникнути питання: як же пересувалися по такій дорозі-сходах вози? Справа в тому, що інки не знали коліс і, отже, возів не мали. Всі тяжкості їм доводилось перевозити на приручених ламах або переносити на власних плечах). Зустрічалися і вирубані в скелях тунелі. Там, де дороги проходили по пустелях, їх поверхня викладалась кам'яними плитами. Дороги були дуже міцними.

Імперія інків була одним з найбільш яскравих зразків командно-адміністративної системи в епоху Середньовіччя. Все чоловіче населення ділилося на 10 вікових розрядів. Кожен підданий повинен був служити державі. Регулярно проводилися перепису населення. Для будь-якого переміщення з місця проживання необхідно було отримати дозвіл, що робило малоймовірним подорожі з особистих мотивів.

В цілому подорожі індіанців доколумбової Америки так само, як і у народів Стародавнього Сходу, носили торговий, військовий і дипломатичний характер. Подорожі могла дозволити собі лише аристократія.

Існувало в імперії інків і паломництво. Аналогом самого знаменитого в античну епоху Дельфійського оракула у інків були жерці-провісники храмів Тауантінсуйю. Про масштаби діяльності цих храмів і, побічно, про кількість бажаючих отримати передбачення говорить те, що кількість жерців перевищувало 4 000 осіб. Щоденному діяльність була настільки вигідна, що посаду верховного жерця завжди займав найближчий родич імператора.

Особливою популярністю користуються дві чудові піраміди, споруджені неподалік від сучасного перуанського міста Трухільо. Одна з них була присвячена сонцю і називається сьогодні Уака-дель-Соль. Сусідить з нею Уака-де-ла-Місяць була присвячена місяцеві. Обидві піраміди являють собою святилища, розташовані на декількох східчастих платформах. Крім двох цих пірамід-гігантів від культури інків до наших днів дійшло більше шістдесяти пірамід і храмових будівель.

У такому стані застали ацтеків та інків перший конкістадори.

____________________________________________________________________________________

Питання для самоконтролю

1. Охарактеризуйте основні чинники розвитку подорожей в епоху Середньовіччя.

2. Розкрийте значення транспортної мережі для розвитку мандрівництва в епоху Середньовіччя.

3. Охарактеризуйте паломництво Середньовіччя.

4. Опишіть найпопулярніші курорти Середньовіччя.

5. Розкрийте зміст розважальних мандрівок.

6. Як розвивався освітній туризм в Середньовіччі.

7. Які визначні надбанні інків збереглися до наших днів та чому?

8. Охарактеризуйте розвиток закладів гостинності країн Азії

____________________________________________________________

Література

1. Абрамов В.В., Тонкошкур М.В. Історія туризму: Підручник. – Харків ХНАМГ, 2010. – С.24-37.

2.Воронкова Л.П. История туризма и гостеприимства. - Москва: ФАИР-ПРЕСС, 2004.-СІ 1-19.

3. Кузишин А.В. Історія туризму: Навчальний посібник. – Тернопіль: Вектор, 2011. – 316 с.

4. Сапрунова В. Б. Туризм: єволюция, структура, маркетинг. - М., 1997.

5. Устименко Л.М., Афанасьєв І.Ю. Історія туризму. – К Альтер-прес, 2005.

6. Федорченко В. К., Дьорова Т. А. Історія туризму в Україні: Навч. посіб. -- К., 2002.

Подорожі в епоху Відродження та великих географічних відкриттів (XV-XVIIст.)

Основні питання

1. Соціально-економічна характеристика та чинники розвитку подорожей в епоху Відродження.

2. Великі географічні відкриття та їх роль у розвитку туризму

3. Нові складові у сфері гостинності у ХУ-ХУІІ ст.

4. Основні види та значення подорожей в ХV-ХVІІ століттях.

_____________________________________________________________

1. Соціально-економічна характеристика та чинники розвитку подорожей в епоху Відродження (ХV-ХVІІ ст.).

Епоху відродження ще називають епохою Ренесансу. З кінця XV ст. в багатьох країнах Європи прискорилися зміни ладу, що панував в епоху Середньовіччя. Відбувалося небачене піднесення науки, літератури та мистецтва, змінювався світогляд людей. В містах збільшувалася кількість людей, які займалися інтелектуальною працею (їх у подальшому почали називати інтелігенцією). Відроджувалася, посилювалася віра в силу та здібності людини, тому світогляд епохи Відродження називають гуманізмом. Період між античною добою та Відродженням гуманісти називали часом темним, вони перші дали йому назву «середні віки».

Раніше всіх процеси відродження почали відбуватись в Італії. В багатьох містах там з'явилася нова соціальна верства — буржуазія, яка по-новому дивилася на світ. Буржуазія намагалась наживати капітал торгівлею та підприємницькою діяльністю. Бажання заробити більше грошей вело купців у ризиковані подорожі до далеких країн.

Основними чинниками, що вплинули на розвиток подорожей в епоху Відродження, були:

1)соціокультурний (розвиток науки, культури); він був одним із визначальних в епоху Відродження;

1) економічний (бурхливий розвиток економіки, особливо торгівлі змушує буржуазію шукати нові землі для збуту своєї продукції) — був одним із головних; у другій половині XV ст. середземноморська торгівля перебувала в кризовому стані, необхідно було шукати нові шляхи на Схід; причинами пошуку цих шляхів були:

3) наявність багатьох посередників у торгівлі Європи і Азії (араби, візантійці);

4) недоступність віддалених східних ринків для більшості купців із західних країн;

5) монополізація арабами єдиного можливого шляху з Європи до Індії, не, через Єгипет і Червоне море;

6) товарне виробництво Європи потребувало великої кількості кольорових металів; за екзотичні східні товари приходилось розраховуватись сріблом і золотом, а вартість європейських товарів (олова, сукна, продуктів сільського господарства) була значно нижчою; «проблема золота» перетворювалась на гостру економічну проблему;

7) релігійний, який, до речі, був значно послаблений; релігійні мотиви у здійсненні подорожей поступаються іншим (економічним, дослідницьким, культурним);

8) мотиваційний (тобто в цей період, як ніколи раніше, відбувалася переоцінка цінностей, змінювалися пріоритети щодо відпочинку, отримання освіти; поїздки стали більш індивідуально-направленими);

9) політичний чинник також був дуже значним (політика в цей період дуже тісно пов'язана з торгово-економічними інтересами і релігією); засновувались торгові та дипломатичні представництва, релігійні міси в різних країнах, почала створюватись колоніальна система;

10) географічний (для такого бурхливого росту економіки, науки, техніки вже було недостатньо старих територій для торгівлі, а релігійній ієрархи необхідна була нова паства; все це сприяло пошуку нових територій, роз­ширенню світового географічного простору, спонукало політиків, церкву і буржуазію організовувати морські експедиції з метою відкриття нових земель, що зрештою і спричинило Великі географічні відкриття) [Кузишин с.41].

2. Великі географічні відкриття та їх роль у розвитку туризму

Епоха Великих географічних відкриттів була обумовлена змінами, які відбулися в суспільстві та науці та мала низку передумов про які вище зазначалось, однак особливу увагу слід приділити наявності великої кількості посередників між Європою та Азією, що призводило до високої вартості товару. Другою перешкодою були турецькі завоювання. Територія Османської імперії перекрила сухопутний шовковий шлях, що існував впродовж сотні років.

Сприяли Великим географічним відкриттям розвиток науки (уявлення про форму Землі, наявність картографічного матеріалу) та техніки. Географічні уявлення Клавдія Птолемея, викладені ним у «Керівництві по географії у 8 книгах», панували в географії XIV ст. В 1476 р. вийшло в світ перше друковане видання цієї книги, але уявлення про оточуючий світ вже змінились. Ще на початку XV ст. з'явилися книги, в яких заперечувалася замкненість Індійського океану з півдня і підтримувалась ідея про те, що Земля — куля. Завдяки книгодрукуванню, в Європі почали видаватись країнознавчі твори стародавніх авторів, які описували казкові багатства країн Сходу — Китаю, Індії, Цейлону, Японії. В XV ст. вийшла в світ компілятивна праця кардинала П'єра д'Альї (Аліасіуса) «Картина світу», в якій були узагальнені знання його попередників щодо дослідження світового водного простору; вона була настільною книгою багатьох мореплавців, включно з Христофором Колумбом. На карті флорентійського картографа Паоло Тосканелі в кінці XV ст. Атлантичний океан омивав з однієї сторони Європу, а з другої — Японію і Китай. Тосканелі був впевнений, що Земля — куля.

Великі географічні відкриття були підковані й розвитком кораблебудування. З’являється новий тип суден – каравела (рис.1). Ці кораблі могли ходити під парусами і проти вітру, були досить місткими та легко лавірували.

Рис.1.

Першою європейською країною, яка активно займалась морськими дослідженнями та організацією експедицій з метою відкриття нових морських шляхів і земель, була Португалія. Найбільш вагомий внесок у цю справу зробив принц Генріх Мореплавець. Він особисто ніколи не був у морських експедиціях, але завдяки йому був побудований великий флот, в Сагріші в 1438 р. заснована морехідна школа, створена обсерваторія, в якій навігаторів навчали орієнтуватись в океані по зорях, та зібрана багата колекція навігаційних карт і книг.

Генріх Мореплавець організовував експедиції, які досліджували західне узбережжя Африки. Але португальські моряки боялись плавати далеко на південь, оскільки в «Географії» Птолемея вся суша була поділена на 5 зон. На півдні та півночі — вкриті кригою зони, де жити неможливо, далі йшли дві помірні зони, де і була сконцентрована життєдіяльність людей. На екваторі ж, вважалось, так спекотно, що вода кипить в океані. Звичайно, ніхто не хотів бути звареним живцем. Тому моряки всіляко саботували намагання відправити їх в екваторіальні моря.

Мореплавці наполегливо шукали шлях до багатств Індії. У 1487експедиція під керівництвом Бартоломеу Діаша досягла мису Доброї Надії пройшовши уздовж берегів Африки.

Португалець Васко дa Гамма в 1498 р. вирушив з Лісабона на південь, вздовж західного узбережжя Африки, досяг мису Доброї Надії, наніс на карту о. Мадагаскар і дістався індійського порту Калікут, а в 1499 р. повернувся в Португалію з вантажем золота і прянощів. Один тільки золотий ідол, що призначався в подарунок королю, важив близько 30 кг, мав очі з смарагдів, а на грудях у нього були рубіни величиною з грецький горіх. В результаті подорожі було встановлено, що узбережжя Африки повністю заселене. Замість небезпечних сухопутних доріг був відкритий дешевий і порівняно безпечний морський шлях на схід. Новим шляхом з Португалії рушили до Індії експедиції. В результаті цих експедицій Індія стає колонією Португалії. Влаштувавшись тут португальські загарбники здійснюють військові походи до Індонезії, Індокитаю, та аж до Нової Гвінеї і Японії.

Дата добавления: 2014-12-25