Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Поняття та види інтересів




ПОНЯТТЯ ТА РОЛЬ ПУБЛІЧНИХ І ПРИВАТНИХ ІНТЕРЕСІВ У СФЕРІ ГОСПОДАРЮВАННЯ

Розділ 1

Інтерес – як загальнонаукова категорія – віддавна використовувався представниками різних суспільних наук, в тому числі в працях давньоримських юристів при дослідженні проблеми відмежування приватних відносин від публічних і відповідно – приватного права від публічного [576 – С. 1]. Важко знайти наукову працю з дослідження тих чи інших аспектів суспільного життя, в якій би не згадувалася категорія інтересу. Ця категорія досліджувалася представниками різних суспільних наук, насамперед соціології [568 – С. 82-84; 646; 707 – С. 88-93;1115- С. 217-218; 1252], в т. ч. юридичної, відомими представниками якої серед інших були і науковці, доля яких пов’язана з Україною – Є. Ерліх і Л. Петражицький [660 – С. 109-113]. В дореволюційній юридичній науці категорії інтересу (зокрема, його ролі в праві та певних сферах суспільного життя) також приділили значну увагу Р. Ієрінг [642 - 644] – родоначальник теорії інтересу в праві, Г. Ф. Шершеневич [1271 – С. 293; 1272 – С. 9 та ін.], А. А. Рожденственський [1041 – С. 128; 1042 – С. 26-27], М. М. Коркунов [712 – С. 137-143; 782 – С.89; 1183 – С. 31-33; 1279 – С. 265], К. Д. Ушинський [1200 – С. 193-196 та ін.] та науковці, які в своїх працях розглядали питання порушення прав та законних інтересів підписчиків акцій, акціонерів, учасників, кредиторів торгових (переважно акціонерних) товариств та правові механізми їх захисту (В. В. Бєлінський [362], А. В. Венедиктов [424 - С. 20, 26-53], А. І. Камінка [656 – С. 1-9, 409-410; 657 – С. 158-299], Л. Петражицький [954], І. Т. Тарасов [1161 – С. 68-77, 146-160, 198-220,405-485] та ін.).

Зацікавленість проблемами інтересу в цивільному та господарському праві в СРСР була незначною й грунтувалася на аксіомі планово-розподільчої економіки: різні категорії інтересів будь-яких осіб (громадян, організацій як носіїв особистих, групових, колективних інтересів) враховуються в загальнодержавному інтересі, а, отже, не повинні суперечити останньому як беззаперечно домінуючому і визначальному в радянському суспільстві. Слід водночас зазначити, що науковці цього періоду (А. В. Венедиктов, С. М. Братусь, В. П. Грибанов та ін.) зробили певний внесок в дослідженні цієї проблеми. Зокрема, А. В. Венедиктов прийшов до висновку, що інтерес – становить сутність суб’єктивного права як провідний елемент останнього, суб’єктивне ж право здійснюється суб’єктом «своєю владою і у власному інтересі»[426 – С. 37-38]. Рівночасно Братусь С. М. розглядав інтерес як передумову і мету суб’єктивного права [398; 399 – С. 20].

У час «хрущовської відлиги» заінтересованість проблемами інтересу стала інтенсивнішою, значно розширилося коло досліджуваних проблем. Особлива увага приділялася вивченню природи інтересу, механізмам поєднання суспільних (державних) та особистих інтересів [533; 534 – С. 104; 618 – С. 15-17 та ін.; 619; 947 – С. 21; 1218 – С.76, 110, 226-231].

Протягом останніх 50-и років категорія інтересу була об’єктом дослідження представниками різних правових наук. Теоретики права (О. І., Екімов [1291; 1292], О. В. Малько [824; 825; 826; 827 – С.170; 1015 – С. 340-345] та ін.) зосереджували свою увагу на визначенні природи інтересу, його видів (і насамперед законного інтересу), ролі інтересів у праві, включаючи й вплив на формування суб’єктивних прав; цивілісти (З. В. Ромовська [1046] та ін.) і процесуалісти (М. А. Гурвіч [543 – С. 86 та ін.], Чечот Д. М. [1251 – С. 6 та ін.]) зупинялися на проблемах захисту законних інтересів громадян в суді; представники трудового права (в т. ч. Б. К Бегічев [357 – С. 44]) підкреслювали необхідність врахування інтересів найманих працівників та держави як власника майна державних підприємства у трудових відносинах. Серед представників адміністративного права значний внесок у розробку проблеми інтересів в сфері державного управління зробив В. Ф. Сіренко [1091- 1095].

Із початком перебудови, а згодом – з початком впровадженням в економіку країни ринкових елементів господарювання, що перед-
бачало підвищення ролі приватної ініціативи, особливої ваги набула проблема співвідношення приватних і публічних інтересів в демократичній державі як форми і важливого структуроутворюючого елемента громадянського суспільства [421 – С. 169] з притаманній йому соціально орієнтованою ринковою (або, за висловом частини науковців, – змішаною[1]) економікою. Розробкою цієї проблеми зацікавилися теоретики права (В. С. Нерсесянц [906 – с. 69-72 та ін.], В. М. Селіванов [1078-1083], Ю, В. Тихонравов [1173 – с. 176- 177, 358-361], В. В. Копейчиков [709; 710], А. М. Колодій [699] та ін.), представники адміністративного (Є. Б. Кубко [421 - С. 128-141; 750; 751], В. Ф. Сіренко [1094; 1095; 421 – С. 90-110], Ю. О. Тихомиров [1169; 1172 – С. 15-18]), цивільного (Н. С. Кузнєцова [757 - 759], О. А. Пушкін [1033], Я. М. Шевченко [1261; 1262; 1265], С. В. Михайлов [874] та ін.), екологічного (В. І. Андрейцев [333], М. І. Васильева [419], М. В. Краснова [539], Є. В. Новікова [918]) та інших галузей права. В науці господарського права питання співвідношення, раціонального поєднання публічних і приватних інтересів в економічній сфері та їх відображення в господарському законодавстві порушують в своїх працях Г. Л. Знаменський [626 – 635; 1234 – С. 26-27, 67-69], В. К. Мамутов [831-842; 1234 – С. 15, 37], І. Є. Замойський [613 – С. 38-47], Г. В. Пронська [1024 – 1027], О. О. Чувпило [1254 – С. 3-4; 848 – С. 44-48], В. В. Хахулін [1227; 845; 805 – в т.ч. с. 375-401], О. М. Вінник [435; 436; 437; 442; 455; 463; 469], О. С. Янкова [1309-1311], О. А. Беляневич [369 – С. 86; 370 – С. 83-85 та ін.], А. Г. Бобкова [383 – С. 24, 39, 260-263], В. Е. Беляневич [365 – С. 1,2, 6, 10; 366] та ін.). Лаптєв В. В. зосередив увагу не лише на вищезгаданих питаннях, а й на механізмах захисту інтересів акціонерів у процесі управління акціонерним товариством, у процесі укладення угод на великі суми або з елементами заінтересованості тощо [787 – С. 50; 788; 789 – С. 109; 790 – С. 67-76, 100-103]. Правові проблеми, пов’язані із забезпеченням законних інтересів учасників корпоративних (в т. ч. акціонерних) відносин, розглядалися в працях представників господарсько-правової науки (А. Я. Пилипенко і В. С. Щербини [962-965; 966; 967 - С. 78-104]; О. М. Вінник [446; 453; 456; 474; 476; 478 – С. 118-121]), а також цивілістики (С. В. Глибко [510; 511], Т. В. Кашаніної [661-663], І. В. Спасибо-Фатеєвої [1118- 1125; 1127-1128, 1130], О. Р. Кибенко [669-672], Кравчука В і Красовської А. [731-735], Щербини О. В. [1284-1287], Д. О. Сумського [1144-1152], Н. С. Глусь [512]. Цей перелік можна продовжити, оскільки важко знайти наукову працю з суспільних наук (в т. ч. з правознавства), в якій би тією чи іншою мірою не згадувалася категорія інтересу. Непоодинокими стали дослідження за спільною участю провідних економістів, юристів, соціологів [415/1; 415/2, 416], що забезпечує комплексний підхід до багатоаспектної (складної) категорії інтересу та його ролі, функціям у сучасному житті різного роду соціальних спільнот – від господарських товариств як важливого елемента національної економіки до національної системи господарювання, що своєю чергою входить до складу міжнародної економіки.

Останнім часом з’являються окремі праці, присвячені проблемам співвідношення різних категорій інтересів в процесі правового регулювання певних сфер суспільного життя. Так, О. Я. Курбатов присвятив свою монографію [770] дослідженню цієї проблеми в сфері підприємницької діяльності, акцентуючи увагу на питаннях державного регулювання економіки як форми охорони публічних інтересів [С. 123-127], забезпечення балансу інтересів [С. 156-158], подолання протиріч між ними [С. 158-162], встановлення меж реалізації інтересів [С. 162-167] та ін. Інший російський автор – економіст-міжнародник В. В. Волгін в практичному посібнику для підприємців та менеджерів [488] аналізує різні способи захисту інтересів індивідуальних підприємців з врахуванням низки факторів, що впливають на підприємницьку діяльність (власних можливостей та інтересів [С. 5-24], рівня професіоналізму персоналу [С. 25-104], відносин з контрагентами [С. 119-136] і владою [С. 214 – 240], ризиків [С. 165-213] та ін.)

Російський науковець С. В. Михайлов в своїй монографії [874/2] досліджує категорію інтересу в російському цивільному праві, приділяючи увагу як традиційним питанням (інтерес як категорія суспільних наук; роль категорії інтересу; інтерес як критерій розмежування приватно-правових та публічно-правових відносин; інтерес і право на позов [874/2 – С. 12-104, 177-191]), так проблемам сучасного правового регулювання (страховий інтерес; заінтересованість у здійсненні угоди господарським товариством [874/2 – С. 104-176]).

Термін «інтерес» («законний інтерес») широко використовується не лише науковцями, але й законодавцем. Так, в Конституції України [1] він вживається щонайменше одинадцять разів1. Категорія інтересу, в т. ч. законного інтересу, використовується в кодексах: Цивільному [3; 92]1, Цивільному процесуальному [4]2, Господарському процесуальному [20]3; Господарському [91]4, в законах України:

«Про власність» [12 – ч. 5 ст. 4] і «Про підприємництво» [11 – ч. 1 ст. 10] – щодо обов’язку відповідно власника або підприємця при здійсненні права власності (чи підприємницької діяльності) не порушувати права та законні інтереси інших осіб та ін.);

«Про підприємства в Україні» [14], ст. 27 якого закріплював гарантії прав та інтересів підприємств;

«Про господарські товариства» [18 –ст. ст. 701, 82 2 та ін.].

Таке досить широке використання категорії інтересу в законодавстві обумовлено тією роллю, яку відіграють інтереси в суспільному житті, в діяльності громадян та створених ними організацій.

Слово «інтерес» походить від латинського «interest», що українською мовою перекладається як «має значення, є важливим» і в словниках трактується по-різному:

як «користь, вигода, прибуток» [548 – С. 47]; вигода чи користь окремої особи або певної сукупності осіб [1293 – С. 262];

«психологічна риса особистості, що виявляється у скерованості людини на задоволення певних потреб (надбання певних знань, на виконання певної діяльності тощо) і в основі якої лежать матеріальні й духовні потреби [1192 – С. 824];

«спосіб відношення соціального суб’єкта до необхідних умов існування і розвитку його, що виражається у прагненні створювати і використовувати ці умови» [1209 – С. 236-237];

«вираження соціальних потреб суб’єкта (індивіда, групи, класу, нації, народу) через його місце (статус) у системі соціальних відносин та взаємодій з приводу умов та засобів задоволення цих потреб» [1115 – С. 217];

«майно, шо є об’єктом страхування, право на нього або зобов’язання щодо нього, тобто все те, що може бути предметом завдання матеріальної шкоди страхувальникові або в зв’язку з чим може виникнути відповідальність страховика перед третіми особами» [390 – С. 255] 1 та ін.

Подібне розмаїття визначень поняття інтересу зумовлено тією обставиною, що вони належать представникам різних суспільних наук та/або наукових напрямів, які досліджували складну категорію інтересу з різних точок зору і з різною метою. Відтак в кожному з визначень, отриманих різними дослідниками, є (як слушно зауважує І. О. Дзера, аналізуючи позиції численних науковців щодо поняття цивільно-правового захисту права власності [553 – С. 13]) раціональне зерно. Рівночасно жодне з наведених вище визначень поняття інтересу (через зазначені обставини та у зв’язку з їх лаконізмом) не дають комплексного (а, отже, більш повного) уявленні про природу та роль цієї категорії в суспільному житті, включаючи і його правовий аспект.

Інтерес формується на підставі потреб, які виражають відносини соціальної або біологічної необхідності (традиційним є поняття потреби як браку чи відсутності чого-небудь, необхідного для нормального існування живих та соціальних систем [376 – С. 20; 1305]). Якщо потреби можуть бути соціальним або біологічним явищем, то інтересу притаманний суто соціальний характер: його суб’єктом психологи визнають особистість, соціологи – людину та будь-які соціальні групи (суспільство в цілому, групи/спільноти, об’єднані за різними інтересами – професійними, релігійними, споживацькими та ін.), юристи – особу (фізичну чи юридичну), формалізовані (створені відповідно до вимог нормативно-правового акта) групи осіб (навіть без наявності статусу юридичної особи1), державу (як форму організації суспільства певної країни) в особі системи уповноважених органів, територіальні громади, значні верстви суспільства (підприємці, наймані працівники та ін.). З поняттям інтересу тісно пов’язане інше – поняття цілі (мети) як форми усвідомлення та оцінки інтересу [1292 – С. 12] (хоча деякі автори, зокрема Р. фон Ієрінг, ототожнювали ці поняття без належних на те підстав [646 – С. 9, 30, 35, 42]).

Засновники марксизму (К. Маркс і Ф. Енгельс) представляли інтерес як рушійну силу суспільного розвитку, що визначається виробничими відносинами. Правильно зазначаючи, що «все, за що людина бореться, пов’язано з її інтересом» [850 – С. 72], «інтерес – ось що пов’язує один з одним членів громадянського суспільства» [851 – С. 134], вони водночас приходять до висновку про можливість переходу суспільних відносин в конкретні інтереси та останніх – в суспільні відносини [852 – С. 271], з чим важко погодитися. Інтереси дійсно відіграють важливу роль у формуванні суспільних відносин завдяки своїй спонукальній силі, тісно пов’язані з ними, але ототожнювати інтереси і суспільні відносини навряд чи правомірно. Інтереси спонукають до встановлення нових, зміни чи припинення існуючих суспільних відносин, але не тотожні їм. Суспільні відносини є більш широким за змістом поняттям, що включає нарівні з іншими елементами (об’єкт, суб’єкти, права та обов’язки останніх) інтереси їх учасників як одну із складових змісту цих відносин1, передумов та причин їх виникнення, зміни, припинення. Не можна ототожнювати інтерес і з благом, вигодою, оскільки вони виступають як об’єкт інтересу.

Використання категорії інтересу представниками різних суспільних наук призвело, як вже зазначалося, до численності визначень цього поняття та його природи. Однак в 60-х роках ХХ століття викрісталізувалося три основні точки зору на природу інтересу – як (1) суб’єктивне, (2) об’єктивне, або (3) об’єктивно-суб’єктивне явище.

Представники першої точки зору (філософ А. А. Чунаєва, юристи Р. Е. Гукасян, Е. А. Лукашева, С. Н. Кожевніков, В. А. Кучинський визначали інтерес як усвідомлену його суб’єктом потребу (обмежуючи тим самим категорію інтересу лише емоційним, психологічним забарвленням) [1255 – С. 48; 544 – С. 4-5; 810 – С. 170-185; 690 – С. 25; 775 – С. 86].

Ключові аргументи прибічників об’єктивної природи інтересу (філософа Г. М. Гака, правознавців С. М. Братуся, Д. М. Чечот, В. К. Попова, Г. В. Мальцева, О. І. Екімова, С. В. Михайлова та ін.) полягають в тому, що інтереси виникають на основі об’єктивних потреб суб’єкта та обумовлені суспільними відносинами, що також є об’єк­тивним явищем [498 – С. 63; 397 – С. 17; 828 – С. 20; 984 – С. 8-13; 1251 – С. 28-30; 1291 – С. 6-7; 874/1 – С. 88]1. Однак визнання об’єктивного характеру інтересів не означає їх ототожнення з потребами. Якщо потреба виражає необхідність в чомусь, то соціальною сутністю інтересів є соціально значуща форма задоволення потреб [1291 – С. 6-7].

Обгрунтування прибічниками третьої з названих точок зору об’єк­тивно-суб’єктивної природи інтересу зводиться до двох моментів: об’єктивного характеру потреб, на яких грунтується інтерес, і доусвідомленням суб’єктом інтересу своїх об’єктивних потреб [533 – С. 236-239; 618 – С. 7; 378 – С. 99; 1093 – С. 6-16; 1094 – С. 6]. Суб’єктивна сторона інтересу, на думку В. П. Грибанова, обумовлена тією обставиною, що всі фактори суспільного життя «неодмінно мають пройти через свідомість людей» [533 – С. 237]. Цю позицію поділяє і В. Ф. Сіренко [1092/1 – С. 43; 1093 – С. 11-12; 1094 – С. 6-7].

Однак усвідомлення суб’єктом свого інтересу не є визначальним елементом інтересу, оскільки (як слушно зауважував Г. В. Плеханов, піддаючи критиці дореволюційного юриста і соціолога М. М. Коркунова) «не свідомістю людей викликаються до існування інтереси, а взаємними відносинами у суспільному процесі виробництва» [973 – С. 260]. Лише виникнувши, вже сформовані інтереси відбиваються у свідомості людей. Проте усвідомлення чи не усвідомлення інтересу людиною1 не змінює його змісту, обумовленого об’єктивними факторами.

На думку О. І. Екімова та інших науковців, прибічники об’єктивно-суб’єктивної природи інтересу плутають інтерес із заінтересованістю, яка є формою виразу, суб’єктивного сприйняття інтересу [1291 – С. 8]2. Плавний перехід інтересів у заінтересованість (викликати інтерес до чого-небудь – означає заінтересувати суб’єкта) спричинює ототожнення цих понять у повсякденній свідомості і науковій літературі.

Відтак слід розрізняти «психологічний» і «соціологічний» інтереси, які доповнюють один одного, рівночасно не зливаючись “в щось єдине” [770 – С. 55] – «суб’­єктивно-об’єктивний інтерес». Людина керується інтересом («психологічним») з моменту його виникнення як явищем свідомості; «на противагу цьому «соціологічний» інтерес, будучи об’єктивним за своїм характером, цілком належить сфері суспільного буття» [1291 – С. 9]. «Соціальний» інтерес стикається з «психологічним» інтересом зазвичай у процесі своєї реалізації (такий висновок відповідає позиції “предтечі юриспруденції інтересів” [1173 – С. 358] Р. Ієрінга: реалізація інтересу пов’язана з його усвідомленям у формі цілі [646 – С. 42, 46]).

На користь об’єктивної природи категорії інтересу свідчать також такі моменти: 1) психологічне усвідомлення інтересу навряд чи можна застосувати до таких суб’єктів як держава, її компетентні органи, господарські організації тощо; 2) об’єктивно існуючі потреби, обумовлені суспільними відносинами, можуть бути реалізовані навіть без усвідомлення суб’єктом свого інтересу в їх отриманні1 (за ініціативою компетентних державних або громадських органів/організацій, що опікуються проблемою захисту порушених інтересів слабозахищених учасників ринкових відносин: зокрема, Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку – щодо акціонерів, облігаціонерів та інших учасників ринку цінних паперів [46 – П. 4 ч. 1 ст. 7, ст. 8; 131; 132]; Державним комітетом у справах захисту прав споживачів – щодо останніх [34 – Ст. 5]; антимонопольними органами – щодо споживачів і підприємців, права та законні інтереси яких були порушені монополістичними зловживаннями, актами недобросовісної конкуренції [33 – Ст. 7; 42 – Ст. 20-31; 73 – Ч. 1 ст. 36]; профспілками усіх рівнів, які, як відомо, покликані представляти і захищати інтереси найманих працівників [60; 184]).

Висновок щодо об’єктивної природи інтересу має практичне значення, а саме: служить підгрунтям щодо запровадження та використання так званих непрямих (в інтересах іншої особи1) та колективних позовів (в інтересах групи осіб, що подається за ініціативою одного з членів такої групи2), які широко застосовуються в зарубіжній судовій практиці [309; 310; 438; 439; 540 – С. 93; 1156 – С. 73-80; 1313 -1315]. Якщо непрямі позови за чинним законодавством вправі пред’являти прокурор, уповноважені державні органи на захист інтересів держави [20 – Ст. 2] та/або громадян [4 - Ст. 118-120, 195], то право на подання таких позовів учасниками господарського товариства в інтересах останнього лише пропонується закріпити українським законодавством [438; 439; 446 – С. 131, 135-137, 260; 453 – С. 8; 1119 – С. 249], враховуючи досвід багатьох країн ринкової та перехідної економіки.

Об’єктивність категорії інтересу підтверджується також цивільно-правовим інститутом опіки, піклування, призначенням якого є захист інтересів осіб (неповнолітніх, визнаних недієздатними), котрі через певні обставини – вік, стан здоров’я, в т. ч. алкогольну чи наркотичну залежність – неспроможні усвідомлювати ні свої законні інтереси, що об’єктивно склалися, ні доцільність їх реалізації, ні необхідність їх захисту у разі порушення. Інтереси цих осіб мають реалізовувати та захищати батьки, опікуни і піклувальники, а у випадках зловживання останніми своїми правами – компетентними органами, визначеними місцевими радами народних депутатів [3 – Ст. 13-16, 19, 562; 6 - Ст. 128-153; 76 – Ст. 17; 82 – Ст. 55-74; 84 – Ст. 243-245].

З’ясування природи інтересу не забезпечує можливості дати вичерпне визначення цього поняття, що зумовлено складністю та багатоаспектністю категорії інтересу (зокрема множинністю його видів, про які йтиметься далі). Серед численних варіантів, запропонованих в науковій літературі, на наш погляд, слід виділити сформульоване О.І. Екімовим визначення інтересу як об’єктивної категорії: інтерес – об’єктивно існуюча орієнтація на створення та засвоєння предмета потреб [1291 – С. 6]. Специфіка інтересів в юриспруденції, як зауважує С. В. Михайлов [874/1 – С. 88], полягає в особливості прояву таких інтересів – в діяльності щодо встановлення, зміни, припинення, захисту суб’єктивних прав і обов’язків в правовідносинах з використанням юридичних засобів для досягнення поставлених цілей. Однак при цьому враховується лише інтерес в процесі його реалізації, що звужує це поняття. Рівночасно роль інтересу в праві багатоаспектна, що зумовлює бульш грунтовне дослідження зазначеного питання.

З’ясування сутності та природи інтересу буде неповним, якщо не згадати про види інтересів, їх розмаїття. Науковці (соціологи, філософи, юристи та ін.) класифікують інтереси за різними критеріями: а) за сферою вияву – на трудові, виробничі, професійні, споживацькі тощо; за носієм – індивідуальні, групові, класові, національні, державні і т. ін.; за об’єктом (умовою, засобом) реалізації, задоволення – матеріальні, духовні, політичні1; за значущістю – корінні (базові) й некорінні, основні й неосновні (другорядні); за часовою ознакою – довготривалі і короткотривалі; за сферою охоплення інтересом – всезагальні, загальні, часткові [1115 – С. 218]; за характером потреб – політичні, економічні, юридичні, культурні; за актуальністю – поточні і перспективні [1093 – С. 42-43; 1292 – С. 18]. Розрізняють також безпосередній інтерес, що викликається привабливістю об’єкта, та опосередкований інтерес до об’єкта як засобу досягнення цілей діяльності [743 – С. 124]. Гельвецій виділяв розсудливий інтерес як зв’язок безкорисливості з власною користю [1208 – C. 183]. Сучасний дослідник довірчих відносин Р. А. Майданик розрізняє ще один різновид інтересу – залежний інтерес, яким керується наділений правом власності фідуціарій, визначаючи його (цей інтерес) як “передумову або основу суб’єктивного права та можливість задоволення за його допомогою вимог, що грунтуються на зобов’язаннях доброї совісті, переважно або виключно у чужому інтересі (фідуціанта та вигодонабувача)” [822 – C. 11].

В праві віддзеркалюються всі, а в сфері господарювання – більшість з названих видів інтересу.

Водночас у правовій науці використовується ще одна класифікація: інтереси поділяються на законні (або охоронювані законом) і незаконні [770 – С. 72-73]. Категорія законного інтересу використовується в численних нормативних актах, про що вже згадувалося. Законний інтерес, як і суб’єктивне право, є різновидом юридичного дозволу користуватися певним соціальним благом і виконує регулятивну функцію, спрямовану на задоволення власних інтересів особи [1173 – С. 176; 1015 – С. 342; 826 – С. 45; 827 – С. 170].

Однак законні інтереси не можна ототожнювати з суб’єктивними правами, оскільки вони є дозволами різного ступеню. Законний інтерес визнають простим дозволом, що не передбачає певної, зафіксованої в законі поведінки суб’єкта інтересу та осіб, від яких залежить його задоволення. Суб’єктивне право, на відміну від законного інтересу, завжди передбачає відповідний обов’язок1. О. В. Малько підкреслює й інші відмінності між цими двома категоріями: (1) ступінь гарантування державою (якщо суб’єктивні права гарантуються в усіх випадках, то законні інтереси – лише певною мірою і за умови, якщо вони не суперечать законним інтересам інших осіб і встановленому порядку)2; (2) характер відображення в праві (суб’єктивні права завжди фіксуються у відповідних нормативно-правових актах, а законні інтереси – лише певною мірою відображаються в праві чи навіть можуть випливати з його загальних засад) [1015 – С. 342]. Слід зазначити, що відображення в праві законного інтересу має бути, так би мовити, позитивним, тобто таким, що не суперечить загальному (суспільному) благу.

До подібних (значною мірою) сформульованих А. В. Мальком висновків прийшов Ю. О. Тихомиров, провівши аналіз різних способів регулювання законних інтересів в Російській Федерації за період ринкових перетворень. Законні інтереси, зазначає він, відображають легальне визнання інтересів громадян та усіх соціальних спільнот; при цьому законний інтерес може бути чітко визначений в праві й мати адекватну юридичну форму, може випливати із конституційних норм і природи статусу громадян та юридичних осіб, може визнаватися і захищатися законом і державою [1172 – С. 17].

Законний інтерес лежить в основі суб’єктивних прав, але може бути своєрідним обмежувачем реалізації останніх. Обмеження суб’єктивних прав можливе лише на підставі закону і тільки в тій частині, що необхідна з метою захисту інтересів інших осіб [770 – С. 70-71; 1172 – С. 16]. Це положення знайшло своє закріплення в ст. 13 Цивільного кодексу України [92] і ч. 2 ст. 5 Господарського кодексу України [91], які набули чинності з 1 січня 2004 р. Фіксація подібних положень в ст. 10 Цивільного кодексу Російської Федерації [272], ст. 2 Цивільного кодексу Республіки Бєларусь [281] оцінюється науковцями (Ю. О. Тихомировим [1172 – С. 16], зокрема) як свого роду презумпція захисту суспільних публічних інтересів (питання щодо поняття останнього та його змісту висвітлюватимуться далі в цьому параграфі).

Законний інтерес, таким чином, можна визначити як відображений в об’єктивному праві або такий, що випливає з його загального засад і певною мірою гарантований державою, простий юридичний дозвіл, спрямований на отримання певного соціального блага (задоволення певних соціальних потреб), що не суперечить публічному інтересові.

В юридичній літературі увага приділяється характеристиці та питанням захисту переважно законних інтересів і при цьому рідко згадуються кваліфікуючі ознаки незаконного інтересу1. На нашу думку, визначаючи поняття останнього (як основного критерію визнання певної поведінки зловживання правом), слід виходити з відсутності у нього притаманних законним інтересам рис в їх сукупності. Відтак, незаконним слід визнати інтерес, що (1) взагалі не відображається в об’єктивному праві (не випливає з його загальних засад) або визначається як суспільно шкідливий, (2) не відповідає загальному благу (публічним інтересам і законним інтересам інших осіб), (3) захист такого інтересу не гарантується державою, (4) а його реалізація навіть тягне за собою юридичну відповідальність, оскільки зазвичай при цьому порушується встановлений правопорядок і законні інтереси інших осіб.

Однак наявність у інтересів ознак законних чи незаконних не завжди свідчить про користь перших і небезпеку других. Як слушно зауважує Ю. О. Тихомиров, соціальний інтерес може вважатися законим швидше як фікція [1172 – С. 17]. Відсутність у соціального інтересу такої ознаки, як його легальність, може пояснюватися різними причинами, однією з яких може бути застарілість існуючих правових форм, що не враховують зміни в суспільному (в т. ч. економічному) житті країни. Значну роль у суспільстві відіграють так звані невизнані інтереси, які Ю. О. Тихомиров іменує «прихованими законними інтересами» з огляду на їх позитивні властивості – «розвивати застарілі юридичні форми і спонукати до встановлення нових» [1172 – С. 17]. Якщо домагання (притязання) носіїв фіктивних законних інтересів будуть хибними і такими, що відверто посягають на правовий порядок, то приховані законні інтереси «набувають відкрито-легального характеру і отримують офіційне визнання» [1172 – С. 17]. Виявлення таких інтересів та їх легалізація – одне з основних завдань законотворчості в період важливих соціальних та економічних перетворень, що запобігає зіткненню застарілих правових форм з новими, адекватними суспільним відносинам, які вже об’єктивно склалися. Це стосується, зокрема, правових засобів врахування та захисту інтересів слабозахищених верств суспільства та учасників ринкових економічних відносин (дрібних підприємців, малих підприємств, дрібних акціонерів, споживачів тощо), якими сучасне вітчизняне законодавство опікується замало, перебуваючи на перехідному етапі від планово-розподільчої економіки, що не знала подібних проблем, до соціально орієнтованої ринкової економіки.

У процесі здійснення господарської діяльності можуть проявлятися як законні (в т. ч. приховані), так і незаконні інтереси учасників господарського життя. Щодо перших мають застосовуватися заохочувальні заходи (включаючи і правові засоби захисту1, а щодо прихованих – відповідна легалізація та офіційне закріпленні) на противагу незаконним, щодо яких повинні вживатися превентивні, обмежувальні заходи, відповідальність за поведінку, спрямовану на їх реалізацію (наприклад, встановлення заборони посадовим особам органів господарського товариства використовувати своє службове становище у власних інтересах з покладенням на них обов’язку відшкодувати у повному обсязі товариству та його учасникам збитки, завдані такими зловживаннями; можливість застосування заходів відповідальності відповідно до закону та договору, укладеного з посадовою особою).

Порушення законних інтересів є особливо небезпечним, оскільки внаслідок цього виникає конфліктна ситуація, що містить ознаки правопорушення (про співвідношення цих категорій мова йтиме далі). Різні соціальні інтереси в суспільстві, за оцінкою Ю. О. Тихомирова, часто-густо набувають юридичної чи квазіюридичної форми і породжують погляди, позиції, дії, що перешкоджають досягненню (задоволенню) законних інтересів. «Це виражається: а) в невизнанні законних інтересів, б) в ігноруванні законних інтересів, г) в бездіяльності щодо реалізації законних інтересів, д) у просуванні та відстоюванні протиправних інтересів» [1172 – С. 18].

Серед способів захисту законних інтересів (включаючи й категорію прихованих законних інтересів), розрізняють легальні і квазілегальні. В основі перших і других лежить притязання, однією з властивістей якого є «самозахист суб’єктивного права і юридичного статусу». Це питання належить до малодосліджених, однак останнім часом викликає зацікавленість науковців1. Наприклад, Ю. О. Тихомиров в зміст цього поняття вкладає, «по-перше, гарантовану можливість легально захистити свій статус, по-друге, намагання реалізувати законний інтерес, по-третє, намір проігнорувати («ослушаться») вимоги чинного права з метою досягти здійснення своїх інтересів», визначаючи притязання як нормативно-цільову орієнтацію на зміну чинного правового порядку і включаючи його як складову колізійних та конфліктних ситуацій [1172 – С. 19].

Роль домагання (притязання) залежно від його виду (легальне чи квазі-легальне) і спрямування може бути конструктивною чи деструктивною. Якщо перше, орієнтуючись на встановлений в країні правопорядок, належить до позитивних правових явищ, то друге виражає приховані або явні мотиви громадян та організацій (юридичних осіб), спрямовані на ігнорування правових приписів, протиставлення їм (всупереч засадам правового порядку) інших норм – політичних, релігійних, суспільних, локальних. Подібні притязання можуть виражати прагнення не лише ввести нові норми, нормативні акти і відповідно – змінити статус суб’єктів правовідносин, але й в кінцевому підсумку – запровадити нові правові інститути та новий правопорядок. Таке явище може мати негативний зміст, якщо спрямоване на задоволення егоїстичних інтересів суб’єктів притязання всупереч суспільному (загальному благу), або позитивний – якщо формування нових норм та інститутів відображає прогресивні тенденції в суспільстві та передові правові погляди [1172 – С. 19].

Домагання (притязання), таким чином, є способом задоволення інтересів суб’єктів суспільних відносин у разі виникнення протиріччя між ними. Найчастіше подібні протиріччя виникають між публічними та приватними інтересами.

Класифікація інтересів за рівнем їх носіїв та спрямованістю, відповідно до якої розрізняють приватні та публічні інтереси, має в юриспруденції винятково важливе значення (зокрема, при розмежуванні приватного і публічного права, визначенні соціальної сутності права). Як зазначає С. В. Михайлов [874/1 – С. 89], цей поділ з часів римського права не втрачає свого значення для різних сфер і методів правового регулювання. Поняттям цих інтересів (їх видів) оперує і законодавець1.

Приватні інтереси – інтереси окремого громадянина (фізичної особи), сім’ї [576 – С. 1; 1168 – С. 2], групи громадян, організації (якщо остання створена за участю – безпосередньо або опосередковано – фізичних осіб і відповідно не належить до сфери публічної – державної або комунальної – форми власності).

За оцінкою Г. Ф. Шершеневича, «протиставлення світу приватних, сімейних інтересів суспільним інтересам для кожного є настільки природним, що ним користуються як підставою для розмежування між публічним і приватним правом» [1273 – С. 9].

Якщо поняття приватних інтересів більш-менш усталене з часів римського права, то поняття публічних інтересів по-різному трактувалося в різні епохи і різними авторами, що дозволило А. В. Кряжкову назвати його «категорією, що постійно еволюціонує» [748 – С. 93]. За часів стародавнього Риму воно означало інтереси римського народу квіритів (populus Romanus Quiritium») [576 – С. 1], виразником і захисником якого виступала держава. За тоталітарних режимів публічний інтерес трактувався як державний, хоча виражав інтерес не стільки народу, скільки особи або групи осіб, що стояли на чолі держави. Абсолютизацію державного інтересу, притаманного такому політичному режимові, ілюструє відомий девіз Муссолінні: все для держави, ніщо проти держави, ніщо поза державою [1076 – С. 786].

Категорія публічного інтересу на теренах СНД вперше глибоко була досліджена Ю. О. Тихомировим, який підкреслює, що публічні інтереси – це «спільні інтереси, свого роду усереднені особисті, групові інтереси», «...суспільні інтереси, без задоволення яких неможливо, з одного боку, реалізувати приватні інтереси, а з іншого – забезпечити цілісність, сталість і нормальний розвиток організацій, держави, націй, соціальних прошарків, нарешті суспільства в цілому» [1168 – С. 54]. Вважаючи, що властивістю публічного інтересу є його державна підтримка та правовий захист, Ю. О. Тихомиров визначає його як «визнаний державою і забезпечений правом інтерес соціальної спільноти, задоволення якої служить гарантією її існування та розвитку» [1168 – С. 55].

Однак публічні та державні інтереси не слід ототожнювати навіть у тих випадках, коли держава є виразником інтересів більшості членів суспільства. Так, А. В. Кряжков вважає, що слід розрізняти суспільні, публічні і державні інтереси. Рівночасно останні він не визнає самостійними, оскільки держава, на його думку, може лише виражати або суспільні інтереси (якщо йдеться про демократичну державу), або приватні (особисті чи групові – в державі з антидемократичним політичним режимом) інтереси. У зв’язку з цим він визнає публічними лише суспільні інтереси, «визнані державою та врегульовані (забезпечені) правом» [748 – С. 95].

Поділяючи думку про необхідність розрізняти суспільні, державні та публічні інтереси, водночас важко погодитися з тезою про відсутність у держави самостійних інтересів. Держава як організація політичної влади у суспільстві (а за визначенням непоодиноких дослідників – як інструмент вибору адекватних форм організаційної єдності суспільства [319 – С. 8], форма його організації [830 – С. 7, 9; 1165 – С. 36], структуроутворюючий елемент суспільства [421 – С. 44] та інструмент вираження його інтегрованого інтересу [395 – С. 91-92]) у певних випадках віддзеркалює не чиїсь певні інтереси (суспільства, його прошарків, окремих територіальних громад або правлячої верхівни), а свої власні (щодо матеріального забезпечення її функціонування, наприклад), сформовані на основі більш-менш збалансованого врахування, гармонізації інтересів різних соціальних груп (підприємців і споживачів, власників підприємств і найманих працівників, різних територіальних громад тощо), без чого держава неспроможна здійснювати функцію організатора суспільного життя (економічного, політичного, культурного тощо).

Інтерес суспільства І. Бентам визначав як «суму інтересів окремих членів, які складають його», виходячи при цьому з тези про те, що «суспільство – штучне тіло, яке складається з індивідуальних осіб як своїх складових» [372 – С. 10-11]. Однак це досить спрощений підхід, оскільки в суспільстві діє велика кількість громадян, різні соціальні групи, організації, інтереси яких не завжди збігаються, а тому про механічну сукупність цих інтересів не може бути й мови. Тут доречно звернутися до вищезгаданої думки Ю. О. Тихомирова про те, що суспільні інтереси – це «усереднені особисті, групові інтереси». Рівночасно слід зазначити, що відображаються в праві і відповідно підлягають державному захистові не будь-які суспільні інтереси, а ті з них, що відповідають загальному благу, моральним засадам суспільства1 (в демократичній державі) та/або політиці держави у певній сфері суспільного життя (наприклад, захист вітчизняного виробника на внутрішньому [57 – 58] та міжнародних ринках, у міжнародних економічних відносинах з їх численними чинниками – як стихійного, так і організованого характеру).

Публічні інтереси можна визначити як відображені в праві відгармонізовані, збалансовані певним чином інтереси держави як організації політичної влади, а також інтереси всього суспільства (спільні інтереси його членів), значної його частини, в т. ч. територіальних громад, соціальних груп, особливо тих з них, які власними силами (через відсутність, скажімо, відповідних коштів для оплати послуг юриста) за допомогою правових засобів не спроможні захистити свої інтереси2 і тому потребують державної підтримки, за відсутності якої велика ймовірність виникнення кризових явищ у суспільстві, страйків та інших колективних форм протесту та самозахисту.

Як приватні, так і публічні інтереси є родовим поняттям. Залежно від критеріїв поділу розрізняють різні їх види. Так, за носіями інтересів виділяють: серед приватних – індивідуальні, сімейні, групові інтереси; серед публічних – загальносуспільні, регіональні (територіальні), інтереси певних прошарків суспільства, соціальних груп.

Чітких і сталих кордонів між приватними та публічними інтересами не існує [770 – С. 76; 1168 – С. 59]. Вони можуть змінюватися у тих випадках, коли деякі явища суспільного життя втрачають публічний чи державний інтерес, залишаючись приватними інтересами. Можливими є й протилежні ситуації1. Подібні зміни зумовлені динамізмом суспільного та приватного життя, їх співвідношенням між собою [1168 – С. 59], станом суспільного (в т. ч. економічного) розвитку.

Приватні та публічні інтереси можна віднести до парної філософської категорії «окреме – загальне». Діалектика окремого і загального проявляється в їх нерозривному зв’язку [422 – С. 110; 666 – С. 229-235]. Загальне (публічні інтереси) не існує само по собі, в «чистому» вигляді. Воно нерозривно пов’язане з окремим (приватними інтересами). Приватний інтерес (як інтерес окремої особи) віддзеркалює певною мірою «загальне» – інтереси соціальних спільнот, суспільства в цілому, хоча насамперед “спрямовує свідомість суб’єкта на самого себе” [618 – C. 24].

Публічні та приватні інтереси можна розглядати як свого роду протилежності. Згідно ж закону боротьби та єдності протилежностей між цими інтересами існує тісний взаємозв’язок і взаємозалежність [1083 – С. 30], що відбивається на стані суспільства. Життєспроможність останнього залежить від рівноваги цих протилежностей і одночасно – їх взаємопроникнення.

Публічні інтереси (відповідно до запропонованого вище визначення) завжди є законними, чого не можна сказати про приватні інтереси. Останні можуть бути законними або незаконними, якщо відповідають ознакам таких інтересів. Законний (на противагу незаконному) приватний інтерес, навіть якщо він належить до категорії прихованих, зазвичай відповідає публічному інтересові.

Характеризуючи приватні та публічні інтереси, доцільно згадати про приватне право і публічне право, що, згідно з багатовіковою традицією, мають відображати та забезпечувати захист відповідної категорії інтересів.

Насамперед, відразу слід зазначити, що ці поняття (приватне право і публічне право) не означають певні галузі права, а, за досить влучною оцінкою Ю. О. Тихомирова, є «свого роду функціонально-структурною підсистемою права», що притаманна переважно континентальній системі права і, як така, є наднаціональною [1168 – С. 29-30].

Як зазначає М. І. Кулагін, критерії розмежування права на приватне і публічне у різних авторів різні – один, два або навіть декілька (суб’єктний склад відповідних відносин і метод правового регулювання; суб’єктний склад і категорія інтересу; метод регулювання або спосіб охорони і критерій інтересу і т. п.) [767 – С. 12-13].

Приватне право – за визначенням французського професора М. Планіоля, регулює діяльність, яку приватні особи здійснюють від власного імені і в своїх власних інтересах1. Цю ж думку поділяв видатний дореволюційний російський цивіліст і комерціаліст Г. Ф. Шершеневич, вважаючи, що сфера приватного права визначається такими категоріями: «1) приватні особи як суб’єкти відносин; 2) приватний інтерес як зміст відносин» [1274 – С. 5]. Саме в цьому розумінні в більшості літературних джерелах вживається поняття приватного права як таке, що досить грунтовно і водночас стисло відображає суть цього явища [767 – С. 11-13]1.

Публічне право за М. Планіолем «регулює відносини осіб, які діють в загальному інтересі, в силу прямого або опосередкованого делегування суверенної влади»[2], а його девізом (відповідно до оцінки Ю. О. Тихомирова) є «забезпечення гармонії і згоди у суспільстві, баланс інтересів особистості, колективів, спільнот у суспільстві в цілому, стабільності держави та її інститутів, усталеності засад економічного і соціального розвитку» [1168 – С. 32].

Родоначальник теорії інтересу Р. фон Ієрінг, звернувши увагу ще на одну особливість публічного права, визначав його (публічне право) як «захист інтересу за ініціативою органів державної влади» [3].

Узагальнивши наведені тут взаємнодоповнюючі, на наш погляд, точки зору щодо публічного права, можна дати таке його визначення: публічне право – це функціонально-структурна система права, що регулює відносини осіб, які діють у публічному (суспільному) інтересі, в силу прямого або опосередкованого делегування суверенної влади, з метою забезпечення гармонії і злагоди в суспільстві, балансу інтересів різних осіб та соціальних груп, стабільності держави, її економічних та інших засад.

Попри значну умовність понять «приватне право» і «публічне право» в цій роботі вони використовуватимуться у вищенаведених значеннях, хоча в юридичній літературі можна знайти різноманітні варіанти розкриття цих термінів1.

Жодну з відомих галузей права навряд чи можна беззастережно віднести до суто приватного чи суто публічного права (англо-саксонська система права взагалі не знає подібного поділу). В регулювання будь-якої сфери суспільного життя використовуються комплексно і приватно-правові, і публічно-правові методи. Це насамперед стосується законодавства, що регулює господарську (в т. ч. підприємницьку) діяльність. В ньому віддзеркалюються як приватні, так і публічні інтереси і відповідно застосовуються в комплексі приватно-правові і публічно-правові методи регулювання. На це звертають увагу всі дослідники – незалежно від галузевої приналежності, і в першу чергу багаторічні опоненти – представники цивілістики1 і господарського права2.

Найбільш повно це явище (комплексне застосування приватно-пра­вових і публічно-правових методів) притаманно саме господарсь-
кому праву, особливість якого В. С. Мартем’янов бачив у використанні економічних (з метою стимулювання виробництва, захисту економічних інтересів суб’єктів господарювання) і директивних (для захисту інтересів держави і суспільства) методів правового регулювання [853 – С. 11]. Дещо інше бачення зазначеного питання у Г. Л. Знаменського, який дотримується точки зору про єдиний комплексний метод правового регулювання в господарському праві, що інтегрує усі інші методи, забезпечує гармонізацію приватних і публічних інтересів та полягає в рівному підпорядкуванні всіх суб’єктів господарювання суспільному господарському порядку [628; 629; 631 – С. 51-55; 1234 – С. 27-32].




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-04-25; Просмотров: 9190; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.066 сек.