Конфлікт інтересів у господарських відносинах 3 страница

Найменш ефективними (не забезпечують ліквідації конфлікту, оскіль-
ки залишається його причина) є (а) метод ухилення від конфлікту, коли одна з конфліктуючих сторін уникає від зустрічі (будь-якого спілкування) з супротивником з метою розв’язання конфлікту та віднайдення прийнятних для цього форм (досить часто застосовується несумлінними власниками контрольних чи блокуючих пакетів акцій, що ухиляються від участі в загальних зборах акціонерного товариства, чи посадовими особами органів господарського товариства, які уникають зустрічі з дрібними акціонерами); (б) метод відкладання, що часто-густо означає тимчасову відмову від своїх позицій; при цьому сторона, що поступилася, в міру нагромадження сил та зміни ситуації на її користь зазвичай робить спробу повернути втрачене [1117 – С. 298].

На противагу вищезгаданим, метод переговорів дозволяє зняти гостроту конфлікту, допомагає зрозуміти аргументи сторін, розглянути альтернативні пропозиції, об’єктивно оцінити дійсний стан справ, досягти консенсусу (компромісу) або відкрити шлях до співробітництва [1117 – С. 298] шляхом узгодження інтересів учасників конфлікту, що нерідко втілюється у формі правового документа – протоколу узгодження позицій/розбіжностей сторін1 або договору (в т. ч. мирової угоди). Обов’язкове використання останнього законом передбачається у разі досягнення в процесі переговорів або процедури санації (у справі про банкрутство) домовленості про прощення (списання) боргів, їх реструктуризацію, порядок погащення тощо [4 – Статті 179, 309, 365; 20 – Ст. 78, п. 7 ст. 80; 27 – Ст. 1, ч. 1 ст. 4, ч. 2 ст. 18, статті 35-39; 92 – Статті 600, 604, 605].

Метод використання участі третьої особи у врегулюванні конфлікту (в т. ч. посередництво) [339 – С. 481-498] називають ще процедурою примирення (медиації), яка забезпечує розв’язання конфлікту, учасники якого не спромоглися (через небажання або відсутність необхідних для цього знань і навичок) знайти прийнятний для них шлях узгодження своїх інтересів, зіткнення яких викликало конфлікт. При цьому роль посередника можуть виконувати різні особи – фізичні та юридичні, яким довіряють сторони конфлікту, або навіть органи господарської організації, в якій виник конфлікт (в акціонерному товаристві це можуть бути загальні збори, спостережна рада, за її відсутності – виконавчий орган або навіть ревізійна комісія (з фінансових питань) чи спеціально створений для розгляду внутрішньокорпоративних конфліктів орган – арбітражна комісія [462 – С. 114-115; 466 – С. 6; 473 – С. 246-247] або комітет з врегулювання корпоративних конфліктів [414 – С. 50]). Традиційними посередниками при розв’язанні конфліктів за допомогою правових засобів виступають суди – господарські (комерційні, арбітражні), цивільні, адміністративні, третейські. Роль останніх в Україні протягом останнього десятиліття зростає у зв’язку із запровадженням ринкових форм господарювання, в т. ч. поширенням зовнішньоекономічної діяльності [15 – Статті 38-39], іноземного інвестування [40 – Ст. 26].

Особливої ваги в сучасних умовах набуває метод примирення, що має різні форми: (а) узгодження розбіжностей при укладенні, зміні чи розірванні господарського договору, якщо це передбачено законом чи домовленістю сторін; (б) укладення мирової угоди; (в) прощення чи списання боргу; (г) добровільне задоволення претензійний вимог, що грунтуються на порушенні договірних чи позадоговірних зобов’язань.

В міжнародній практиці розв’язання спорів економічного характеру набувають поширення такі альтернативні способи розв’язання спорів, спрямовані на підтримання і збереження нормальних діловових відносин (і відповідно вимагають прагнення сторін до співробітництва, що має фіксуватися в договорі), як примирні процедури, міні-процеси [402 – C. 23-26].

Попри різноманітність форм і видів посередництва, що застосовується при розв’язанні юридичних чи юридизованих конфліктів, слід виділити такі:

– судове (державні суди [1 – Статті 124-131; 86; 45; 4; 20], третейські суди різних рівнів (від створюваних для розв’язання спорів між резидентами, так і для вирішення спорів в сфері зовнішньоекономічної діяльності [5; 37; 252; 256; 262]), міжнародні суди на зразок Європейського Суду Правосуддя [648/1 – С. 37-39; 997 – С. 205-221, 381-389; 1162 – С. 38-46]);

– адміністративне (здійснюється уповноваженими органами держави в межах їх компетенції);

– системне або комплексне (використовується в межах системи соціального партнерства і зазвичай передбачає створення Примирними комісіями, що формуються з представників органів держави, територіальної громади, представників учасників конфлікту та незалежних експертів [245]);

– громадських організацій щодо конфліктів між їх учасниками, якщо така функція передбачена розробленим на підставі відповідного закону їх установчим документом;

– господарськими організаціями щодо певного кола осіб та/або щодо певного виду конфліктів (біржі – як фондові, так і товарні мають спеціальні органи, що розглядають пов’язані з укладенням біржових угод/контрактів спори [21 – Ч. 1 ст. 12, ч. 1 ст. 17]1; господарські об’єднання можуть за спільної згоди учасників брати на себе функцію розгляду конфліктів, що виникають всередині об’єднання);

– господарські організації низової ланки економіки, включаючи й господарські товариства як найбільш численні з них (локальному рівню вирішення конфліктів у господарських товариствах як одному з найменш досліджених буде приділено увагу в наступній главі).

Звернення до посередництва суду (загальної юрисдикції, господарського, третейського) зазвичай здійснюється за ініціативою учасника (учасників) конфлікту чи його представника, а у передбачених законом випадках – органом, уповноваженим опікуватися захистом інтересів інших осіб або державних інтересів. У кримінальному та адміністративному процесі, на відміну від господарського та цивільного, ініціатива порушення справи в суді зазвичай належить прокуророві та іншим уповноваженим органам держави [2/2 – Ст. 4; 8 – Статті 254-255], оскільки йдеться про правопорушення, що посягають на публічні інтереси (встановлений в країні правопорядок). Характер конфлікту-правопорушення, суспільна вага і вид порушених при цьому інтересів обумовлюють і вид суду, і порядок порушення в ньому справи, і санкції, що застосовуються до правопорушника, і способи розв’язання конфлікту в суді, і учасників процесу. В господарському чи цивільному процесі можливим є досягнення примирення сторін (узгодження їх інтересів, досягнення певного компромісу між ними) шляхом укладення між учасниками спору мирової угоди, відмови від позовних вимог (якщо при цьому не зачіпаються публічні інтереси).

Хоча роль уповноважених державних органів як третьої особи порівняно з судами не така значна, однак в межах своєї компетенції вони уповноважені втручатися в конфліктну ситуацію (зазвичай це має місце у разі переростання останньої в правопорушення) з метою усунення її причин, негативних наслідків та застосування передбачених законом санкцій.

Перелік таких органів досить значний. Більшість з них виконує роль не лише третьої особи, але й представника публічних інтересів при розв’язанні конфліктів в певній сфері діяльності (так, Антимонопольний комітет [191-202], Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку [203-215] регулюють питання, пов’язані із запобіганням, виявленням порушень, розв’язанням конфліктів, що виникають відповідно у сфері економічної конкуренції та на ринку цінних паперів). Однак останнім часом створюються органи, основною функцією яких є примирення учасників конфлікту. Це стосується, зокрема, Національної служби посередництва і примирення (НСПП), яка діє на підставі відповідного Положення, затвердженого Указом Президента від 17.11.1998 р. № 1258/98 [114]. Саме НСПП розробила і затвердила унікальний нормативно-правовий документ, що регулює порядок проведення примирних процедур по вирішенню колективних трудових спорів (конфліктів) у випадку неплатоспроможності власника або уповноваженого ним органу [245]. Цей документ передбачає кілька рівнів посередників, що здійснюють арбітрування при вирішенні колективних трудових конфліктів: примирна комісія, примирна комісія за участю незалежного посередника, трудовий арбітраж, Національна служба посередництва і примирення.

Отже, в розв’язанні конфлікту провідна роль належить юридичним процедурам: відкладення розв’язання конфлікту за згодою сторін, переговори з документальною фіксацією їх результатів (врегулювання розбіжностей/спірних питань), участь третьої особи (незалежно від особи посередника – судові або компетенті органи, органи господарського товариства) здійснюється в частині випадків на договірних засадах (зокрема, при використанні в цій ролі третейських судів), але в більшій частині – згідно з встановленою законом процедурою розгляду певних видів конфліктів (спорів) [1 – 4; 8 – Статті 245-297; 20; 37; 45; 73 – Статті 35-61].

Усі зазначені органи та організації діють на підставі нормативно-правових актів відповідних рівнів. Як слушно зауважує В. Ф. Сіренко, «право є інструментарієм у розв’язанні соціальних конфліктів» [1096 – С. 66], що зумовлює необхідність зваженого, системного підходу до прийняття нормативного акта на будь-якому рівні, для оптимального регулювання відносин і відповідно – забезпечення попередження та розв’язання конфліктів у будь-яких соціальних системах господарського спрямування.

Правопорядок (суспільний господарський порядок) є ланкою, що єднає усіх учасників ринкових відносин [949 – С. 107; 631 – С. 33, 49-55]. Обов’язкам учасників правововідносин, їх належному виконанню небезпідставно деякі науковці, за прикладом Л. Дюгі, відводять перше місце в попередженні конфліктів [1296 – С. 17]. Таким чином, якість правового регулювання, дисципліна в дотриманні (виконанні) прийнятих у встановленому порядку нормативних актів (в тому числі внутрішньофірмового або корпоративного регулювання) – є однією з багатьох умов запобігання конфліктам та їх цивілізованого (з використанням відповідних правових механізмів) розв’язання.

Зростання кількості конфліктів у сучасну епоху і зумовлена цим необхідність їх дослідження (особливо правових конфліктів та юридизованих конфліктів) як системного явища зумовило формування юридичної чи правової конфліктології, основним із завдань якої є перетворення конфлікту «у формалізований, впорядкований і такий, що підлягає розв’язанню, спір про право», надання йому форми, що припускає правові способи розв’язання та подолання конфліктів [1296 – С. 8].

Юридична конфліктологія як система знань про правові та юридизовані конфлікти складається з елементів і підсистем. До однієї з останніх (за ознакою сфери діяльності і галузі законодавства, що її регулює) належить господарська конфліктологія, що на сьогодні представлена в основному господарською деліктологією та господарським процесуальним правом (перша опікується конфліктами/спорами, що виникли в результаті заподіяння шкоди, а друга – розв’язанням господарських спорів/конфлік­тів господарськии судами – державними та почасти третейськими [481; 976]). Відтак становлення низки інститутів господарської конфліктології вже започатковано, однак більшість питань залишається ще малодослідженими. До них належать проблеми корпоративної конфліктології, спроба теоретичного обгрунтування якої як інституту господарської конфліктології дається в наступному розділові.

Дата добавления: 2015-04-25