Конфлікт інтересів у господарських відносинах 1 страница

Інтерес є складною категорією, якій притаманна низка рис, що, на перший погляд, ніби взаємовиключають, але в комплексі доповнюють і урівноважують одна одну (підтверджуючи тим самим відоме філософське положення про боротьбу і єдність протилежностей).

Дослідники категорії інтересу в праві підкреслюють такі важливі і водночас суперечливі властивості інтересу – як автономія і відокремленість від подібних інтересів (навіть ворожість до останніх) і рівночасно змагальність (конкуренція) та співробітництво з іншими інтересами – для досягнення поставленої мети, підприємливість (пошук нових засобів досягнення мети для задоволення інтересу), імпровізація [1094 – С. 7].

Хоча інтерес прагне до автономії, конкурує з подібними інтересами, однак необхідність задоволення потреб, на досягнення яких спрямований інтерес, вимагає від суб’єкта активних дій, спрямованих на задоволення цих потреб (досягнення певної цілі), в зв’язку з чим він змушений шукати шляхи до співіснування і співробітництва з носіями інших інтересів (подібних, конкуруючих або навіть ворожих). Р. Ієринг вірно підмітив спосіб, завдяки якому людина може схиляти інших людей до сприяння її цілям. «Таким шляхом,– зазначав він,- служить для неї поєднання власної цілі з чужим інтересом. На цій формулі грунтується все наше людське життя: держава, суспільство, торгівля і промисловий обіг» [646 – С. 30]. Однак далеко не в усіх випадках інтереси різних осіб як учасників відповідних суспільних відносин вдається узгодити, підпорядкувати одній спільній цілі. У тому, що інтересу притаманні суперечливі риси (з одного боку, автономія, відокремленість, ворожість до подібних інтересів, конкуренція з ними, а з іншого – співіснування і співпраця з іншими інтересами) лежить коріння проблеми конфлікту інтересів, що виникає в результаті зіткнення протилежних або конкуренції подібних інтересів.

Протягом останнього десятиліття проблемі конфлікту інтересів в юридичній науці приділяється особлива увага, що зумовлено важливістю цієї проблеми в сучасному суспільстві: складність останнього, трансформаційні процеси (від планово-розподільчої економіки до змішаної або соціально орієнтованої ринкової економіки), негативні наслідки глобалізації1 породжують численні і різноманітні конфлікти, без розв’язання яких неможливий успішний розвиток суспільних (в тому числі економічних) відносин.

Конфлікти – давнє явище, притаманне суспільству з найбільш ранніх стадій його становлення та розвитку, та “невід’ємна частина буття людей” [1117 – C. 284-285]; саме з конфліктністю суспільного життя пов’язане нормативне регулювання та виникнення позитивного права [330 – C. 155-158]. Однак минуле століття продемонструвало стрімке зростання кількості найрізноманітніших конфліктів, що, за оцінкою деяких науковців, загрожує існуванню людської цивілізації як такої [331 – C. 9-10; 884 – С. 239, 303, 350]. Зазначені обставини свідчать про об’єктивні причини фор­мування в середині ХХ століття теорії конфліктів і конфліктології, хоча накопичення знань про конфлікти та формування конфліктологічних ідей відбувалося протягом багатьох століть [489 – С. 7-21; 508/2 – С. 5-19; 568 – С. 7 – 36; 707/1 – С. 8-25; 707/2 – С. 17-31].

У радянській науці проблемі конфліктів не приділялось належної уваги у зв’язку з загальноприйнятою тоді теорією безконфліктності радянського суспільства [1296 – С. 3-4; 489 – С. 5, 35-36; 707/1 – С. 23; 1295 – С. 5], хоча досліджувалися такі поняття, що використовуються в конфліктології, як протиріччя (лежить в основі будь-якого конфлікту), правопорушення (різновид конфлікту) та юридичні спори (трудові, цивільні, господарські та ін.), що є правовим механізмом розв’язання конфліктів [1296 – С. 4, 13; 568 – С. 35-36].

В Україні, як і в інших країнах СНД, проблема конфліктів набуває особливого звучання у зв’язку з досить болючими трансформаційними процесами від планово-розподільчої до соціально-орієнтованої або змішаної економіки1, що породжує численні протиріччя і навіть переростання останніх у конфлікти у всіх сферах і на всіх рівнях життя в суспільстві [707/2 – С. 33]. Економіку, в якій домінують ринкові елементи господарювання, небезпідставно визнають «полем для постійних конфліктів» (у формі конкурентної боротьби, торгових угод за наявності розбіжностей при їх укладанні та виконанні, трудових спорів різних рівнів, включаючи страйки, та ін.) [1295 – С. 88]. «Парадоксально,– зазначає Ю. О. Тихомиров,– але на фоні лозунгів і програм про перетворення, прогрес, суспільну злагоду відбувається загострення усіх протиріч» [1172 – С. 12] і як наслідок – зростання кількості та загострення конфліктів і кризових явищ в усіх сферах суспільного життя, насамперед в економіці. Недарма саме із запровадженням в економіку ринкових елементів господарювання збіглось формування в Російській Федерації [568 – С. 5; 1295 – С. 4-5; 1296 – С. 3, 4] та Україні [351; 707/2 – С. 15-16] нового напрямку юридичної науки – юридичної (а на думку таких авторів, як К. Ф. Шеремет, І. Л. Бачило – правової [1296 – С. 15, 23]) конфліктології, що вивчає причини виникнення, перебіг та припинення конфліктів з метою розробки правових механізмів їх попередження, роз’язання і навіть – управління ними.

Проблемі конфлікту інтересів в сучасній літературі приділяється чимало уваги як філософами, соціологами, психологами (А. Я. Анцупов, А. А. Малишев, А. І. Шипилов [337; 338; 339], А. Г. Здравомислов [620], А. І. Ішмуратов [653; 654; 655; 1299 – С. 336-337], Г. Ю. Васильєв, Л.М. Герасіна, Н. П. Осіпова та ін.[707/2]), так і юристами (О. Я. Баєв [348], А. М. Бандурка и В. А. Друзь [351], П. О. Гриф­фин та М. І. Могилевский [537], А. Дмитрієв, В. Кудрявцев, С. Кудрявцев [567; 1295], Ю. О. Тихомиров [1172] ], М. І. Панов [707/2], А. Тузов [1185], Б. Головкін [517] та ін.). Перші визначають поняття конфлікту інтересів, їх види, функції, позитивні і негативні риси, причини та етапи виникнення, механізми попередження та розв’язання. Юристи-конфліктологи розглядають зазначені питання щодо юридичних конфліктів, приділяючи особливу увагу трудовим конфліктам, конфліктам у сфері управління, громадського порядку тощо. Сфера підприємницької діяльності залишається в цьому відношенні малодослідженою. Лише в працях окремих авторів порушуються деякі проблеми конфлікту інтересів у сфері підприємництва (В. С. Щербиною [1280; 1281; 1283 – С. 160-172, 221-231, 364-376] і Н. О. Саніахметовою [1069 – 1074] – щодо відповідальності за правопорушення у сфері господарської (підприємницької) діяльності); О. В. Дзерою – щодо попередження та подолання конфліктів, породжених капіталістичною приватною власністю, та захисту прав власника [554 – С. 239-267; 555 – С. 12; 556 – С. 92]; І. Г. Побірченком [974 - 976], Л. Ф. Винокуровою [481], В. Е. Біляневичем [365; 366] - щодо порядку розгляду спорів (розв’язання конфліктів) в сфері господарювання, І. В. Спасибо-Фатеєвою [1119; 1123; 1124; 1127; 1130/1; 1130/2], Н. Сиродоєвою [1156 – С. 61-80], О. М. Вінник [438; 439; 449; 451; 452; 453; 477; 478 – С. 118-121, 138-140], В. Ряботою [1053], Н. Сенник [1086; 1087], А. Часовських [1247] та ін. – щодо окремих питань конфлікту інтересів в акціонерних товариствах. Питання розв’язання основних соціальних конфліктів стає основою передвиборних програм та діяльності політичних партій [950/1] і державних діячів [800].

Ставлення до конфліктів у науковців склалося неоднозначне. Якщо одні дослідники (в т.ч. мислителі давнини) вважають їх суто негативним явищем (особливим конфронтаційним зрізом суспільних відносин) [1296 – C. 13], то інші (Аристотель, Гоббс, Гегель, К. Маркс, М, Вебер, Р. Дарендорф, А. В. Оболонський та ін.) – розглядають конфлікти як постійний і необхідний компонент суспільних відносин [1117 – С. 288; 1295 – С. 12], як болючу (хоча і природну) форму існування людської спільноти [1296 – С. 5].

«Вплив конфлікту на його учасників і соціальне оточення має подвійний, суперечливий характер» [339 – С. 261]. Складність конфліктів як суспільного явища обумовлює виконання ними подвійного роду функцій, одні з яких можна віднести до позитивних або конструктивних (виявлення і розв’язання за допомогою конфліктів протиріч між учасниками суспільних відносин; активізація суспільного життя; стимулювання інновацій та соціальних змін; сприяння у формуванні соціально необхідної поведінки та ін. [339 – С. 261; 707/2 – С. 26; 1114 – С. 70; 1117 – С. 288, 291; 1295 – С. 11-13]), інші – до негативних або деструктивних, оскільки виникнення та розвиток конфліктів часто-густо призводить до негативних наслідків – розколу соціальних груп або погіршення в них психологічного клімату, а в ряді випадках – погіршення індивідуальної діяльності суб’єктів конфлікту [339 – С. 261; 1114 – С. 70; 1296 – С. 13] або закріплення соціальної пасивності особи [339 – С. 261].

Тому таким важливим є вирішення питання щодо попередження конфліктних ситуацій, а також мінімізації негативних наслідків конфліктів (у разі їх виникнення) з одночасним стимулюванням їх позитивних функцій.

Попри велику різноманістність визначень поняття «конфлікт» у більшості випадків ця категорія визначається як зіткнення (що відповідає перекладові з лат. conflictus) протилежних цілей, поглядів, позицій, інтересів суб’єктів взаємодії [339 – С. 251; 351 – С. 20; 363 – С. 98; 489 – С. 33; 754 – С. 107; 1114 – С. 62; 1115 – С. 251; 1117 – С. 284; 1295 – С. 335], як гостре соціальне протиріччя, що характеризується наявністю протистояння суспільних сил і здатне викликати ускладнення для кожної з сторін протистояння [339 – С. 251; 351 – С. 20; 1114 – С. 62; 1115 – С. 251], як «вибух протистояння інтересів» [1296 – С. 4] та ін. За цілком слушною оцінкою А. В. Дмітрієва та інших авторів, «будь-який конфлікт є зіткнення інтересів» [568 – С. 36, 38; 1295 – С. 28; 1296 – С. 23], але при цьому інтереси мають бути такими, що взаємовиключають один одного [1295 – С. 7].

В українському законодавстві вже застосовується термін «конфлікт інтересів», однак зазвичай без більш-менш розгорнутого визначення цього поняття або навіть з підміною його іншим. Так, у Законі України
від 03.03.1998 р. «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» [56 – Ст. 2] і прийнятому у відповідності з ним Положенні про порядок проведення примирних процедур по вирішенню колективних трудових спорів (конфліктів) у випадку неплатоспроможності власника або уповноваженого ним органу, затвердженому наказом Національної служби посередництва і примирення № 230 від 30.11.2001 р. колективний трудовий конфлікт ототожнюється зі спором, а визначається через розбіжності, що виникають між сторонами соціально-трудових відносин з питань умов праці, виробничого побуту, укладання та виконання колективного договору, невиконання вимог законодавства про працю [245 – Абз. 8 п. 1.3]; початок конфлікту (ст. 6 згаданого Закону і п. 6.1 Положення) визначається з моменту прийняття однієї з сторін конфлікту (уповноваженого представницького органу найманих працівників або власника майна) рішення про відмову від пропозицій іншої сторони або залишення такої пропозиції без відповіді протягом встановленого законом строку.

Низка нормативно-правових актів передбачає заходи щодо попередження та цивілізованого розв’язання колективних трудових спорів (конфліктів). Так, в Законі України від 24.05.2001 р. «Про організації роботодавців» [77] розкривається поняття соціального партнерства як системи колективних заходів між найманими працівниками, роботодавцями, виконавчою владою щодо реалізації їх економічних прав та інтересів (ст. 1); одними з основних завдань організації роботодавців визнається сприяння вирішенню колективних трудових спорів (конфліктів), запобігання страйкам як крайньому засобу вирішення цих конфліктів (ст. 5), а формою їх попередження та розв’язання – участь в колективних переговорах за участю сторін соціального партнерства (статті 16, 17). Генеральна угода між Кабінетом Міністрів України, Конфедерацією роботодавців України та всеукраїнськими профспілками і профоб’єднаннями на 2002–2003 роки [185] закріплює правові механізми попередження конфліктів: (1) чіткі зобов’язання сторін щодо сприяння розвитку виробництва, зайнятості, оплати та умов праців, відпочинку, соціального захисту та задоволення духовних потреб (пункти 1.1– 4.34); 2) контроль за виконанням; 3) координція діяльності сторін щодо розробки законопроектів з зазначених питань; 4) інформування іншої сторони та громадськості про виконання угоди сторонами) та правові заходи щодо припинення таких конфліктів (зокрема, встановлює спеціальний порядок врегулювання конфліктів (спірних питань) щодо реалізації зазначеної угоди із застосуванням проведення консультацій та переговорів сторін, попереднього розгляду спору на засіданні спільної робочої комісії та вжиття заходів до його вирішення шляхом здійснення примирних процедур відповідно до законодавства). Як Додаток 3 до зазначеної угоди затверджено Порядок проведення консультацій та розгляду Сторонами Генеральної угоди проектів законів України та інших нормативно-правових актів.

В інших нормативно-правових актах, що приймалися протягом остан-
ніх двох років, також використовується термін «конфлікт інтересів», однак це поняття взагалі не розкривається, хоча зі змісту відповідних статей можна вичленити його ознаки. Так, ст. 4 Закону України від 21 грудня 2000 р. «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед державними цільовими фондами» [72] в п. 4.4, озаглавленому «Конфлікт інтересів», містить положення, відповідно до якого закріплюється пріоритет інтересів платника податків у разі зіткнення його інтересів з інтересами контролюючого органу, що виникає в результаті дії колізійних норм, якщо останні по-різному трактують права та обов’язки зазначених осіб.

У подібних випадках рішення в межах апеляційної угоди приймається на користь платника податку. Ширше використовується поняття конфлікту інтересів у Законі України від 12.07.2001 р. «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» [79], ст. 10 якого встановлює порядок прийняття рішень при конфлікти інтересів і містить перелік випадків, що свідчать про наявність такого конфлікту (прийняття фінансовою установою будь-якого зобов’язання на користь свого керівника або службовця; участь керівника, службовця або призначеного експерта фінансової установи в прийнятті рішення на користь установи, в якому вони, їх близькі родичі або підприємство, яким вони володіють, мають діловий інтерес; укладення між фінансовою установою та її керівником або службовцем договору про надання останнім фінансових послуг на умовах, що відрізняються від звичайних; укладення членом органу управління фінансової установи договору про надання останній професійних послуг (робіт); ст. 46 передбачає наявність публічного конфлікту в керівництві фінансової установи як одну з підстав для призначення тимчасової адміністрації останньої (при цьому поняття публічного конфлікту не розкривається); ст. 47 передбачає можливість призначення тимчасовим адміністратором фінансової установи лише особи, що відповідає певним вимогам, включаючи відсутність конфлікту інтересів з цією установою або уповноваженим органом (п. 11, 12); відсутністю конфлікту інтересів обумовлюється можливість здійснення тимчасовим адміністратором своїх поноважень (п. 14, 15); в переліку (відкритому) обставин, що можуть свідчити про наявність конфлікту інтересів, зазначаються такі: наявність у тимчасового адміністратора фінансової установи чи претендента на цю посаду заборгованості перед цією установою, трудових відносин з нею, володіння майновими правами установи, невиконання щодо неї протягом останніх п’яти років будь-яких зобов’язань, наявність відносин з пов’язаною особою фінансової установи та ін.

Закон України від 20.12.2001 р. «Про кредитні спілки» [83] дотримання вимог щодо уникнення конфлікту інтересів (ч. 1 ст. 21) визначає як одну з основних умов при вирішенні питання щодо надання кредитною спілкою фінансових послуг своїм працівникам і членам органів управління спілки.

Досить активне використання поняття конфлікту інтересів в актах законодавства, що приймаються протягом останніх років, зумовлено змінами в соціально-економічному житті і цілком виправдано. Про це свідчать результати викладеного далі в цьому підрозділі порівняльного
дослідження близьких за змістом, але не тотожних категорій суперечностей, правопорушення, спору. Рівночасно правозастосовна практика вимагає чіткого і недвозначного визначення цього поняття, інакше його використання призведе до нових конфліктів, спричинених різним тлумаченням1 цього терміну. Відтак слід визначитися з цим питанням, проаналізувавши, насамперед, результати раніше проведених наукових досліджень.

Відсутність чіткої визначеності сучасного вітчизняного законодавця щодо змісту поняття конфлікту інтересів значною мірою віддзеркалює стан наукової розробки цієї проблеми. У науковців немає єдиної точки зору щодо визначення поняття конфлікту, в т. ч. конфлікту інтересів. У науковій літературі натрапляємо на широке та вузьке трактування соціального конфлікту. Відповідно до першого конфлікт ототожнюється з протиріччям (колізією) інтересів, нормативних актів, правових норм, а також протиріччям між існуючим порядком і намірами та діями щодо його зміни [1172 – С. 43; 1296 – С. 5, 13].

Згідно з іншим (вузьким) тлумаченням конфлікту останній належить до суспільних відносин, і відповідно має такі складові: (а) щонайменше двох учасників; (б) предмет («основне протиріччя, через яке і заради розв’язання якого суб’єкти вступають в боротьбу» [1295 – С. 34]), (в) об’єкт (дефіцитний ресурс – матеріальний або соціальний, спроможний виступати предметом особистих, групових, суспільних, державних інтересів [1295 – С. 35]), (г) усвідомлення сторонами своїх інтересів, перепон для їх досягнення, (д) конфліктна поведінка (протиборство сторін) [1295 – С. 61-64]. Такий конфлікт має свої кордони – у просторі (визначаються територією, на якій відбувається конфлікт), системні (може виникати всередині системи, між соціальними системами, поза ними) та часові ознаки (тривалість конфлікту від початку його виникнення до закінчення), а також причини (соціальна нерівність, що проявляється у відносинах власності, влади і статусу [1295 – С. 26]).

Останнє (вузьке і більш спірне – з огляду на його ототожнення з суспільними відносинами) тлумачення конфлікту передбачає не просто наявність протиріччя, але й активні дії сторін протиборства, спрямовані на відстоювання своїх інтересів, що, однак (як про це свідчать праці прибічників цієї точ­ки зору [1295 – С. 34]), не виключає латентної фази, в якій відсутні зовнішні дії учасників конфлікту за наявності решти його елементів; суб’єкти на цій стадії оцінюють свої можливості, шукають прибічників, формують стратегію.

Однак не усім конфліктам притаманний такий набір елементів. Це стосується, наприклад, такого виду юридичних конфліктів, як колізія нормативних актів або колізія норм права. Протистояння інтересів, на реалізацію або захист яких спрямовані такі акти (норми), і носіїв цих інтересів досить легко можна визначити на підставі аналізу відповідних норм (актів), а наявності активних дій зазначених осіб може і не бути (через, наприклад, відсутність у однієї з сторін відповідних засобів, в т. ч. правових знань для відстоювання своїх інтересів та/або коштів на оплату послуг юристів, що не дозволяє вважати таку ситуацію безконфліктною та ігнорувати необхідність вжиття відповідних заходів до її розв’язання або попередження подібних ситуацій в майбутньому). За термінологією прибічників вузького трактування конфлікту, в даному випадку можна говорити про латентну стадію конфлікту.

Колізія нормативних актів може виникнути як результат конфлікту інтересів різних прошарків суспільства, що діють через своїх представників, наділених правом законодавчої ініціативи. За відсутності гармонізації інтересів на етапі прийняття нормативно-правового акта, останній лише створює додаткові підстави для закріплення або навіть поглиблення конфлікту інтересів, породжуючи нові конфліктні систуації в процесі його реалізації (правозастосовній практиці).

Більш вдалим, на наш погляд, є широке трактування конфлікту інтересів, яке, проте, потребує уточнення. Конфліктом можна визнати не будь-яке, а гостре протиріччя між інтересами учасників суспільних відносин, що загрожує порушенню їх прав та/або законних інтересів у разі невжиття адекватних заходів щодо його припинення (розв’язання).

Конфлікти класифікують за різними ознаками [339 – С. 205-212;; 508/2 – С. 31-35; 568 – С. 63-72; 1115 – С. 251-254; 1117 – С. 300-305; 1295 – С. 85-199], в тому числі:

– за системним підходом, про який побіжно вже згадувалося, – на внутрішньосистемні (останні своєю чергою поділяються на горизонтальні, що виникають між елементами/підсистемами, вертикальні – між самою системою та її елементами/підсистемами, складні – горизонтально-вертикальні), зовнішні (виникають між різними системами як по горизонталі, так і по вертикалі), надсистемні, тобто конфлікти в оточуючому середовищі (щодо вітчизняної економічної системи це можуть бути конфлікти між США і Європейським Співтовариством, пов’язані із захистом своїх ринків, валют, або суперечки між виробниками нафти тощо);

– за тривалістю – довгострокові і короткострокові;

– за ступенем обмеження (за часовою ознакою, за суб’єктами, у просторі, межами системи певного рівня);

– за структурою – горизонтальні (що перебігають на одному рівні, між рівноправними учасниками конфлікту) та вертикальні (між керуючою та керованою системою або особами);

– за мірою спільності (за суб’єктним складом) та зонами розбіжностей – національні1, міждержавні, регіональні, міжособові, на рівні окремих соціальних груп та інституцій тощо [1115 – С. 251], в тому числі між особою і соціальною групою, між малими, середніми, великими соціальними групами [339 – С. 212; 508/2 – С. 33];

– за способом вияву інтересу та складом конфлікту – на відкриті або повномасштабні (інтереси чітко демонструються, виявлені суб’єкти і засоби/механізми конфлікту) і закриті або неповні (інтереси в конфлікті слабо структуровані, чисельність учасників невелика, він меншою мірою виявлений і поведінка учасників прихована) [1117 – С. 293].

Виділяють також конфлікт приналежності (за ознакою особливостей статусу учасників конфлікту), що виникає у соціальній групи, частина учасників (або окремі учасники) якої мають подвійну приналежність [1117 – C. 291]. Конфлікт у такій групі може виникнути між частиною групи, створеної конфліктуючими всередині якоїсь великої групи (наприклад, сформована дрібними акціонерами меншість в акціонерному товаристві), або коли особа входить одночасно в дві конкуруючі групи, що мають одну або протилежні цілі (наймані працівники – власники акцій в конфлікті між акціонерами та найманими працівниками).

Особливе місце посідають так звані внутрішньоособистісні конфлікти, що виникають у однієї людини – між «бажаю» і «не можу», «бажаю» і «треба» і, за оцінкою деяких науковців (В. П. Плавича, зокрема), притаманні переважно представникам західної (прагматичної) культури на відміну від східної традиції, в якій будь-яке явище розглядається в єдності усіх його аспектів (економічних, духовних, культурних та ін.) [969 – С. 246]. Цей вид конфліктів лежить в основі проблеми виконання посадовими особами органів товариства своїх обов’язків і відповідальності за неналежне їх виконання).

На наш погляд, доцільно запропонувати ще одну класифікацію, підгрунтя для якої дали положення Закону України від 12.07.2001 р. «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» [79], в п. 6 ст. 46 якого згадується поняття публічного конфлікту, але без розкриття його змісту. Критерієм такої класифікації є наявність у суб’єктів конфлікту певної категорії інтересів – приватних чи публічних. Відтак, приватним слід визнати конфлікт, учасниками якого є носії приватних інтересів1; публічний – виникає між носіями публічних інтересів 2; приватно-публічним – конфлікт за участю носіїв приватних і публічних інтересів3. Подібна класифікація має значення для вибору механізмів розв’язання конфлікту та способів захисту порушених інтересів4.

За сферою дії (сферою соціального життя) розрізняють економічні, політичні, побутові, культурні, соціальні, юридичні (останні ж своєю чергою можуть виникати в сфері державного управління, земельних, екологічних, трудових, сімейних, процесуальних, цивільних, господарських та інших правовідносин). Остання класифікація має особливе значення, дозволяючи виділити юридичні конфлікти, яким також притаманна багатоманітність, що не обмежується сферою їх виникнення. Так, А. В. Оболонський розрізняє суто юридичні конфлікти (що виникають між суб’єктами правовідносин) та юридизовані (соціальні конфлікти, переведені в правову сферу в результаті застосування правових процедур їх розв’язання), рівночасно підкреслюючи, що в чистому вигляді юридичний конфлікт не існує: юридичні елементи конфлікту тісно переплітаються з економічними, політичними, національними, культурними, духовними та ін. [1296 – С. 5-6].

Юридичним конфліктом слід визнати соціальний конфлікт, так чи інакше пов’язаний з правовідносинами (суб’єкти, їх становище і поведінка, мотивація останньої або об’єкт конфлікту мають правові ознаки, чи конфлікт породжує правові наслідки [568 – С. 39; 1295 – С. 15] та/або його розв’язання здійснюється із застосуванням правових процедур [1296 – С. 22].

Фактично будь-який юридичний конфлікт є конфліктом інтересів. Когнитивні конфлікти (конфлікти поглядів) в правовій сфері спостерігаються зазвичай у формі наукового спору1, однак непоодинокі випадки (наприклад, в процесі обґрунтування необхідності чи недоцільності прийняття того чи іншого нормативно-правового акта, змісту певних його положень, структури чи внесення змін до чинного), коли таким конфліктом маскується конфлікт інтересів [1295 – С. 36, 89]. Можливі випадки поєднання в одному конфлікті ознак двох вищезгаданих – когнитивного конфлікту та конфлікту інтересів.

Поняття конфлікту інтересів лише останнім часом почало входити в законодавчу практику України, про що свідчить його використання у вищезгаданих нормативно-правових актах. Однак у науковій літературі це поняття з’явилося набагато раніше: в радянській юриспруденції воно досить широко використовувалося в 20–30 роки минулого століття [607 – С. 5], аби згодом його виключили з понятійного апарату радянської юриспруденції з огляду на його “вороже” походження. Використання цієї категорії в сучасній правовій науці і законодавстві переважно пов’язане із запозиченням з американського права, для якого воно є традиційним [1318 – Р. 1003]. Наскільки ж виправдано застосування категорії «конфлікт інтересів» у вітчизняному законодавстві, адже близькі (певною мірою) за змістом поняття протиріччя, правопорушення та спору традиційно використовувалися у вітчизняному законодавстві і досліджувалися науковцями?

Протиріччя «буквально означає різку неузгодженість у мові, висловлюваннях про певний предмет» [422 – С. 151], неузгодженість інтересів учасників суспільних відносин. З одного боку, протиріччя лежить в основі будь-якого конфлікту. Як філософська категорія протиріччя – більш широке поняття, ніж конфлікт, оскільки суперечливі риси притаманні кожному суспільному, в т. ч. правовому явищу. Як світло розкладається на різні кольори веселки, а останні в сукупності складають безбарвне світло, так і суспільні явища виникають, існують, припиняються як боротьба і водночас єдність протилежностей. І право не є винятком. Його приписи – це результат боротьби інтересів – публічних і приватних та різних їх типів (в особі їх носіїв та виразників), в процесі якої встановлюються норми поведінки учасників суспільного життя, що більш-менш оптимально забезпечують збалансоване поєднання цих інтересів з тим, аби приватні інтереси, попри їх індивідуалізм (егоїзм), були спрямовані на досягнення спільного блага, а публічні, забезпечуючи останнє, стимулювали позитивні прояви приватної ініціативи. Не кожне протиріччя переростає у конфлікт, а лише ті з них, що з огляду на гостроту суперечностей та/або можливих негативних наслідків, потребують спеціальних механізмів вирішення (припинення, розв’язання).

Отже, конфлікт можна розглядати як різновид протиріччя, гострота якого і можливі негативні наслідки вимагають застосування спеціальних механізмів вирішення.

Поняття конфлікт та правопорушення також співвідносяться як загальне і спеціальне. Правопорушенням зазвичай є такий конфлікт, учасник (учасники) якого ігнорують (порушують) права та законні інтереси інших осіб, завдаючи їм шкоди. Основна ознака правопорушення, що відрізняє його від інших конфліктів,– це протиправність поведінки учасника (учасників), котра зазвичай визначається як заборонена об’єктивним правом дія або бездіяльність, що завдає шкоди охоронюваним законом суспільним відносинам [1014 – С. 484-485; 1164 – С. 504]. Свого часу Г. Ф. Шершеневич, характеризуючи цивільне правопорушення, зазначав, що воно виникає в результаті такої поведінки, що порушує не лише об’єктивне, а й суб’єктивне право заподіянням майнової шкоди [1272, с. 224-225]. Якщо перше (об’єктивне право) виражає переважно публічні інтереси у формі встановленого державою за допомогою законів певного правопорядку, то друге (суб’єктивне право) – зазвичай приватні інтереси учасників правовідносин.

Традиційно правопорушення визначається як антисуспільне діяння, що не відповідає правовим приписам, завдає шкоди суспільству і карається згідно із законом [1164 – С. 503-505; 1298 – С. 277], а один з його різновидів – господарське правопорушення – як «протиправна дія або бездіяльність суб’єкта господарських правовідносин, яка не відповідає вимогам норм господарського права, не узгоджується з юридичними обов’язками зазначеного суб’єкта, порушує суб’єктивні права іншого учасника відносин або третіх осіб» [1283 – С. 160]. Однак правопорушення можна визначити через поняття конфлікту інтересів, що виникає в правовій сфері у разі такої поведінки хоча б одного з його учасників, в результаті якої має місце порушення прав та законих інтересів іншої сторони конфлікту та публічних інтересів у формі встановленого державою правопорядку. Свідоме загострення конфлікту з намаганням задовольнити свої інтереси за рахунок грубого порушення прав та законних інтересів інших осіб призводить до переростання конфлікту в злочин, кваліфікуючими ознаками якого є суспільна небезпека, винність, протиправність, караність [1136 – С. 20; 75 - Статті 2, 11].

Дата добавления: 2015-04-25