Поняття влади

Легітимізація влади.

Політика в житті суспільства виступає як багатовимірне соц­іальне явище. Історично рухлива політична діяльність, що пе­ребуває в розвитку, сфера політичного життя справляють суттє­вий, нерідко вирішальний вплив на багато інших сфер життя суспільства. В процесі суспільного розвитку змінюються суб­'єкти політичних відносин, функції політики, форми політич­ного устрою і державного правління, характер політичних відно­син, ідеологій, організацій і т.п. Однак з моменту свого виник­нення і до наших днів, упродовж всього історичного розвитку Для політики головною, центральною залишалась одна пробле­ма — проблема влади, її сутності, джерел та допустимих спо­собів реалізації.

Влада є однією з першооснов існування людського суспіль­ства. Вона здійснюється в самих різноманітних сферах суспіль­ного життя — економічній, духовній, сімейній, політичній і т.п. Влада існує і функціонує не лише в різноманітних сферах сус­пільства, а й на трьох основних рівнях його соціальної струк­тури: суспільному, що охоплює найбільш складні соціальні та політичні відносини; публічному або асоціативному, що об'єднує колективи та відносини в них (громадські організації, спілки, виробничі колективи); особистісному, приватному, в малих соц­іальних групах. Історичне різноманіття форм влади, фундамен­тальність і багатовимірність цього феномену зумовлює багато­манітність її інтерпретацій.

Протягом тривалого періоду історії — від первіснообщин­ного до феодального ладу включно, феномен влади інтерпрету­вався на основі міфологічних і релігійних уявлень про богів, природу, суспільство та людину.

Незважаючи на те, що поняття "влада" (древньогрецьке — kratos) вживалася як самостійний філософський термін вже у вченнях античності, проте, лише починаючи з періоду Нового часу феномен влади намагалися пояснити як явище само­стійне, не звідне лише до його безпосереднього носія — дер­жави, правителя і т.д. У цей же період поняття "влада" почало набувати характеру базової категорії соціально-політичних і правових вчень.

Найбільш масштабні інтелектуальні результати в пізнанні феномену влади були досягнуті наприкінці XIX і, особ­ливо, в XX століттях, коли відбувся бурхливий розвиток комп­лексу наук, що вивчають життєдіяльність суспільства і люди­ни: історії, соціальної філософії, соціології, права, політології, психології, культурології і т.п.

В цей період у рамках окремих соціальних і гуманітарних дисциплін, а також на основі їхньої інтеграції була створена величезна кількість різноманітних концепцій влади. У кожній з цих теоретичних побудов їх творці (через відповіді на взаємо­залежний комплекс питань про походження, сутність, функції _та історичні типи влади, як вона розподіляється в соціальній структурі суспільства і функціонує в різних його підсистемах) пропонували свої визначення цього, як підкреслював всесвітньо відомий філософ Б.Рассел, "фундаментального поняття в сусп­ільних науках".

У існуючій дуже великій і багатоплановій літературі, при­свяченій проблемі влади, не сформувалося єдиного підходу, який би пояснював це явище. Немає і єдиного, універсального і за­гальновизнаного визначення поняття "влада".

На сьогодні в науці навіть виникла проблема систематизації всього різноманіття, створених за останні півтора сторіччя кон­цепцій влади, а запропоновані різними авторами варіанти кла­сифікації разюче відрізняються один від одного. Однією з го­ловних причин невдач систематизаторів є те, що, як правило, вони в довільній формі змішують, створюючи типології концепцій влади різні, суттєво не взаємопов'язані теоретико-методо­логічні засади. Одночасно для класифікації використовуються різні критерії, наприклад, авторські назви концепцій, теоретико-методологічні підходи, в яких пропонується тлумачення фе­номену влади (наприклад, біхевіворизм, структуралізм, функціо­налізм), суттєві ідеологічні течії в політичній думці (наприк­лад, марксизм, лібералізм) і т.п. Не рідко за точку відліку прий­мається галузь гуманітарного знання, у рамках якої дається пояснення феномену влади, наприклад, психологія, філосо­фія, соціологія і т.д.

Найбільш універсальним варіантом класифікації більшості концепцій влади можна визнати такий їх поділ, що приймає за основу сукупність реально взаємопов'язаних явищ, ознак — трактування сутності соціальних відношень і соціуму, а також природу соціальних суб'єктів і характер їх взаємодії.

Тому з усього різноманіття підходів в інтерпретації влади, найбільше універсальним є такий, що об'єднує багатоманіття Концепцій і поділяє їх на два загальних напрямки. У літера­турі вони одержали назву — реляціоністські і системні кон­цепції влади.

Кожен з цих двох напрямків по своєму пояснює феномен вла­ди, і, у свою чергу, кожен утворюється з декількох груп концепцій. Реляціоністські концепції влади. Реляціоністськими ці кон­цепції називають тому, що владні відносини інтерпретуються в них насамперед як відносини двох партнерів (як правило, індивідів і рідше груп), що здійснюють спрямований вплив один на одного і в результаті виникають відносини влади, тобто утво­рюються суб'єкт і об'єкт влади, підпорядкування дій одного волі та інтересам іншого.

Реляціоністський підхід представляє владні відносини як виключно асиметричні, ролі і ступінь впливу учасників влад­них відносин є нерівні.

Джерела сучасних реляціоністських концепцій — тракту­вання влади М.Вебером. Він інтерпретує владу як такі відноси­ни між людьми, що виражаються в застосуванні примусу і на­сильства і визначають владу як "здатність одного індивіда або групи здійснювати свою волю над іншими через страх або відмову в звичайних винагородах, або у формі покарання і незважаючи на неминучий опір; при цьому обидва способи впливу являють собою негативні санкції".

У рамках реляціоністського підходу виділяється декілька самостійних напрямків або груп концепцій. З них найбільш по­ширені в літературі: теорія "опору" і теорія "обміну ресурсами".

"Теорія опору". Серед її представників такі відомі філосо­фи і політологи, як Б.Рассел, Ч.Мерріам, Г.Лассуел, Р.Даль і багато інших.

У даній концепції влада розглядається як різновид причин­них соціальних відносин (хоча деякі дослідники зараховують до розряду владних відносин і владу людини над природою). Дво­ма його обов'язковими елементами є суб'єкт влади, що є причи­ною змін дій іншого учасника відносин — об'єкта. Зміна пове­дінки у ряді трактувань і свідомості (установок, цінностей і т.п.) об'єкта є прямим наслідком впливу з боку суб'єкта. Суб'єкт влади нав'язує свою волю об'єкта, підкоряє його собі, навіть якщо об'єкт влади не бажає цього і намагається протистояти впливу на нього. Так, наприклад, у трактуванні класика амери­канської політичної думки сучасності Г.Лассуела влада інтерп­ретується як "міжособистісна ситуація", "дія, яку індивід А може-здійснити щодо індивіда Б всупереч його опору". Або ж визначення влади, що стало класичним і сформульоване амери­канським політологом Р.Далем: "Влада А над Б є здатність А домогтися того, щоб Б зробив щось, чого він ніколи б не зро­бив без впливу А".

Нерідко для того, щоб розмежувати між собою такі соціальні процеси, як "влада" і "мимовільний вплив", а також "влада" і "соціальний контроль" (це насамперед регулювання поведінки людей за допомогою традицій і норм), у визначеннях влади підкреслюється той момент, що у суб'єкта влади обов'язково є мета (конкретний намір) впливу чи дії, відповідно до яких він підкорює собі і направляє поведінку об'єкта. Так, наприклад, у ще одному визначенні влади Р.Даля стверджується, що "А має вла­ду над Б постільки, поскільки, по-перше, А тим чи іншим спо­собом може змусити Б зробити щось, що, по-друге, відповідає інтересам А і що, по-третє, сам Б інакше не став би робити".

Незаперечним достоїнством теорії "опору", незважаючи на спрощеність запропонованих "формул влади", є те, що в ній роз­кривається такий аспект владарювання, що, як правило, упус­кається іншими концепціями. Справа в тому, що опір як владу можна розглядати не тільки як опір об'єкта волі суб'єкту, а й навпаки. Можна розглядати опір уже не з боку об'єкта влади, а з боку суб'єкта. У даному випадку влада як опір являє собою процес недопущення одним індивідом або групою, інших індивідів або груп до реалізації їхніх цілей і намірів, наприк­лад, позбавляє їх можливості належати до бажаної соціальної ніші або соціального статусу, позбавляє доступу до матеріальних і духовних благ, перешкоджає реалізації бажання отримати якийсь адміністративний або державний пост і т.п.

Незважаючи на уявну простоту, і наукову ефективність (ніби­то з'являється можливість кількісно виміряти силу влади, до чого так прагнули біхевіористськи орієнтовані політологи) ро­зуміння влади з позицій теорії "опору" має значну кількість недоліків. Серед них критики концепцій "опору" відзначають, як правило, такі.

У теорії "опору" науковому дослідженню піддається голов­ним чином тільки поведінка людей за простою, одновимір-ною схемою "стимул — реакція". Саме така дослідницька орієнтація домінувала в західних соціально-політичних науках у 50 — 70-х pp. XX сторіччя під назвою — біхевіоризм.

Так само відбувається значна персоналізація і психологі­зація феномену влади і владних відносин. Володіння владою перетворюється у властивість, що притаманна винятково суб'єкту і невіддільна від нього, а підпорядкування влади стає властивістю об'єкта влади. Яскравий приклад — це класифі­кація типів особистості, запропонована відомим англійським філософом та політологом Б.Расселом, що з погляду "психолог­ічного" ставлення людей до влади виділяє чотири групи. Перша з них — це "ті, хто прагнуть командувати". Друга — "ті, хто прагнуть підкорятися". Третя — "ті, кому подобається команду­вати в деяких ситуаціях, а в інших підкорятися". І, нарешті, четверта — "ті, хто має мужність відмовитися від підпорядку­вання і не мають особливого бажання кимось командувати".

Більш того, у теоріях "опору" влада розглядається у відриві від соціально-історичного контексту, тобто без урахування: ха­рактеру і ролі в механізмах владарювання економічних відно­син у суспільстві; специфіки функціонування політичних інсти­тутів (насамперед державних); форми правління; типу пол­ітичного режиму (демократичний або тоталітарний); впливу іде­ології та пропаганди і т.д.

Представниками теорії "опору" недооцінюється роль "при­хованих форм влади", зокрема над свідомістю, установками і мо­тивами поведінки людей. А вони, детермінуючи поведінку індивідів як представників соціальних груп, більшою мірою за­лежать не від індивідуальних особливостей людини, а формують­ся "незримо" у процесі соціалізації індивіда залежно від мікро-і макросоціокультурного середовища. За "межі" владних відно­син також виводяться процеси маніпулювання свідомістю людей, оскільки зовні дії людей здійснюються як би добровільно.

"Поза владою" виявляються і такі її види, що засновані на авторитеті.

Ще однією істотною вадою теорії "опору" визнається те, що запропоноване в ній розуміння влади неминуче припускає си­туацію конфлікту між суб'єктом (він примушує) і об'єктом (він пручається) влади. Відносини ж конфліктності, практично виключають можливість взаємного і зацікавленого співробіт­ництва та кооперації в суспільстві. В свою чергу наявність стійкої конфліктності в соціальних відносинах, як підкреслює багато західних політологів, ставить під удар ціннісні основи демокра­тичних суспільств і держав. Теорії "обміну ресурсами".

Серед їх представників такі американські вчені, як Дж.Келін, Д.Трумен, П.Блау, Д.Хіксон і ін. На відміну від теорій "опору", теорії "обміну ресурсами" здебільшого мають не психологічний, а соціологічний характер. Владні відносини розуміються не стільки як асиметричні, скільки як багатополюсні, обумовлені взаємовпливом індивідів і груп одне на одного.

Характерним для даного підходу в розумінні природи вла­ди є і те, що дуже часто на соціальні і політичні процеси пере­носяться механізми ринкової моделі економіки. Ринкові сти­мули і регулятори (попит і пропозиція, конкуренція і, насампе­ред, акт обміну) розуміються як джерела і суть влади. У такій теоретичній моделі уявляється, що суб'єкти політичних відно­син діють на ринку соціальних ресурсів, намагаючись використо вувати ті, що у них є, для отримання та утримання влади.

Відповідно до базових ідей теорії "обміну ресурсами" пере­думовою владних відносин у суспільстві служить соціальна нерівність у розподілі ресурсів. Тобто, основа влади — в існу­ючій нерівності у володінні і розпорядженні життєво важли­вими благами, які в сучасній політологічній літературі назива­ються "ресурсами".

На думку багатьох політологів, прямим наслідком нерівності володіння ресурсами є те, що ті з людей, хто позбавлений необ­хідних ресурсів, але потребує їх (це об'єкт влади), здійснює бажану поведінку для тих, хто має необхідні ресурси і віддає їх частину в обмін на здійснення бажаної для них поведінки (це суб'єкт влади).

Таким чином, влада є феноменом, який виникає з обміну — бажана для кого-небудь поведінка людини обмінюється нею на необхідні їй ресурси. В результаті влада є функцією за­лежності від розподілу ресурсів, що монополізовані суб'єктом і яких позбавлено об'єкт.

Деякі представники теорії "обміну ресурсами", з метою зро­бити її більш відповідною реальності, доповнюють концепцію постулатами про те, що для виникнення феномену влади одного контролю над ресурсами в рамках соціальної системи недо­статньо. Ресурси мають бути необхідними і бажаними. Люди також мають знати про неї і бути зацікавлені в них. Більше того, феномен влади і виникнення владних відносин залежить і від можливостей індивіда або групи знайти необхідні їм ресур­си в іншому місці. Ця ідея чітко висловлена, наприклад, амери­канським соціологом П.Блау, який, визначаючи владу з позицій теорії "соціального обміну", підкреслює, що індивід має владу над іншим, коли цей останній постійно від нього залежить, тому що потребує визначених благ, яких не може отримати від інших або в іншому місці.

У цілому в теорії "обміну ресурсами" практичну цінність представляють: значимість ресурсів для індивідів і груп; по­інформованість про їх наявність і можливі наслідки їх викори­стання; способи ефективного залучення ресурсів одними й одер­жання їх іншими.

Сам ресурс, за визначенням американського психолога М.Род­жерса, — "це атрибут, обставина або благо, володіння яким збільшує здатність впливу його власника на інших індивідів або групи". А за визначенням Р.Даля ресурс — "усе те, що індивід або група може використовувати для впливу на інших".

Прихильниками теорії "обміну ресурсами" пропонується різна класифікація ресурсів. Однією з найбільш доступних кла­сифікацій можна вважати ту, що була запропонована американсь­ким вченим А.Етціоні. Він розділив усі існуючі в соціальному середовищі ресурси на такі типи:

Дата добавления: 2015-03-29