Політика і влада

До прихильників системних концепцій влади належать та­кож такі представники політології, соціології та соціальної пси­хології, як К.Дейч, М.Корзьє, Н.Луман, Т.Кларк, М.Роджерс, Б.Барнс та багато інших сучасних дослідників.

Вихідною теоретичною установкою в системній інтерпре­тації влади є орієнтація на те, що феномен влади необхідно розглядати не як властивість окремих індивідів або соціаль­них груп, а як особливу властивість (функцію) соціальної і політичної систем. Влада сама по собі, без соціальної, і особли­во політичної, системи не існує, якими б властивостями (на­приклад, "прагнення влади" за Ніцше) не володіли окремі інди­віди. Влада характеризує, як усю соціальну систему в цілому, так і проникає в усі її підсистеми (економічну, політичну, куль­турну, за термінологією Т.Парсонса, підсистему "підтримки куль­турних моделей").

Функціонування влади, відповідно до системного підходу, здійснюється завдяки соціальним інститутам. Таким чином — це "інституціоналізована система влади". Факт наявності інсти­тутів, завдяки яким власне й існує феномен влади, є свідченням розвиненості соціальної системи і владних відносин, наочним підтвердженням деперсоналізації влади. Теоретично стає оче­видним, що влада належить інституту, а не особі, що її персон­іфікує і безпосередньо здійснює, наприклад, вождя, монарха, гла­ви уряду або президента. Як відзначає щодо цього Т.Парсонс, "здатність забезпечувати задоволення бажання повинна бути узагальненою, щоб можна було називати її владою... а не бути тільки функцією окремого застосування санкцій, що спромож­на накласти одна особа" (481).

У деяких інтерпретаціях прихильників системного підхо­ду для пояснення сутності і найбільш загальних функцій влади використовується аналогія з процесами соціокультурної кому­нікації (Н.Луман, Б.Барнс) або з економічними процесами. Так, наприклад, К.Дойч трактує владу як "платоспроможний засіб" у, політиці, а Т.Парсонс прямо порівнює владу з грошима. "Вла­да, — підкреслює він, — розуміється... як посередник, тотож­ний грошам, що циркулюють усередині того, що ми називаємо політичною системою, але який виходить далеко за рамки ос­танньої та проникає в три функціональні підсистеми суспіль­ства — економічну підсистему, підсистему інтеграції і підсис­тему підтримки культурних зразків".

З усієї сукупності визначень влади, запропонованих у рам­ках системного підходу, слід зазначити як найбільш універ­сальне визначення, сформульоване Т.Парсонсом. "Влада, — підкреслює він, — є реалізацією узагальненої здатності, що полягає в тому, щоб домагатися від членів колективу виконан­ня їхніх зобов'язань, легітимізованих значимістю останніх для цілей колективу, що допускає можливість примусу тих, хто не підкоряється шляхом застосування до них негативних санкцій, ким би не були діючі особи цієї операції" (481).

Для прихильників "комунікативного" напрямку в систем­ному підході характерним можна визнати визначення, запро­поноване англійським дослідником Б.Барнсом: "...влада ле­жить поза і за межами власника влади", "соціальна влада — це не продукт індивідуальних переконань, а характерна озна­ка групи взаємодіючих індивідів, їхня загальна здатність до дії, і вона існує як розподіл знань, що вони несуть у собі і який підтримують". Або ж інше його формулювання: "Соціальна влада, — це здатність до дії в даному суспільстві, і тому вона переважно може бути визначена як дія, що можлива саме в даному суспільстві.

Соціальною владою володіють ті, хто користується правом на свій розсуд управляти соціальною діяльністю, тобто ті, хто має свободу дій у використанні сталого порядку".

Піддавши критичному переосмисленню ідеї реляціоністсь-кого підходу в розумінні природи влади, особливо влади пол­ітичної (див. додатково питання "Політика і влада") представ­никам системного підходу вдалося перебороти ряд його істот­них недоліків та усунути традиційну міфологізацію і психо­логізацію влади. Також було переконливо доведено, що фено­мен влади як причинно-нас лід ко в е відношення існує не в соціальному вакуумі, а безпосередньо залежить від соціальної структури суспільства, від характеру соціальних відносин. Ар­гументованим став і теоретичний наголос прихильників сис­темного підходу на тому, що "персоніфікація" влади — це бага­то в чому ілюзія людського сприйняття. Окремий індивід має владні повноваження лише завдяки своєму статусу в соціальній системі і тим можливостям для здійснення позитивних і нега­тивних санкцій, що ця система дає даному статусу, а через нього окремому індивіду.

До числа найбільш істотних недоліків системного підходу можна віднести такі.

Деперсоналізація влади, розмивання сутності конкретного владного відношення "суб'єкт — об'єкт" у соціальній системі або підсистемі тягне за собою ототожнення влади з такими явищами, як "соціальний контроль" і "керування". А для цих процесів регуляторами є переважно не владні розпорядження, не зумисні дії і воля суб'єкта, спрямовані на об'єкт влади, а регулювання і саморегулювання поведінки людей за допомогою традицій, законів, моральних норм, службових інструкцій і т.п.

Деперсоналізація влади поставила під сумнів проблему відпо­відальності влади. Якщо реально об'єкт влади не є виконавцем наказів, розпоряджень, волі суб'єкта влади в цілому, то, таким чином, особа наділена владними повноваженнями не відповідає за події, що відбуваються. Тому що така "політична особа" вже не є причиною дії інших людей і не відповідає за наслідки, тобто результати дій тих людей, що підкоряються його владі. При такій інтерпретації механізму влади виявляється, що вин­ними є не владоможці, не керівники політичних інститутів (дер­жави, партії і т.п.), а соціальні умови, соціальна або політична система в цілому.

Незважаючи на те, що влада інтерпретується як властивість соціальної системи або її підсистем, виняток з відносин влади "прямого фізичного насильства" або "простої загрози з боку переважаючої сили", як це роблять багато представників сис­темного підходу, наприклад, Т.Парсонс, приводить до того, що феномен влади аналізується в обмеженому соціально-історич­ному контексті. Таким історичним середовищем для влади виявляється ринкова економіка капіталізму і демократична дер­жава, період же рабовласництва і феодалізму, тоталітарні режи­ми залишаються за межами дослідження.

Відмова від визнання насильства як різновиду форм влади і відповідно акцент на тому, що влада має характер "посередни­ка" у відносинах між людьми, функціонує за допомогою норм права і ними ж легітимізується, тягне за собою ідеологізацію феномену влади. Вона в трактуванні представників системного підходу одержує виключно ліберально-демократичне ідейне на­повнення.

Нерідко виключність ліберально-демократичного характеру розуміння влади, що властивий багатьом сучасним західним представникам суспільних наук, підкреслює той факт, що вони інтерпретують владні дії виключно як такі, що регламентують­ся і регулюються правом. Як пише, наприклад, американський соціолог Б.Барбер: "Владу (authority) можна визначити як за­конну здатність досягати цілей у соціальних системах, а мо­гутність (power) — як її незаконна подоба".

Прихована або явна ідеологізація соціальних і політичних досліджень, підгонка змісту понять під бажані ідеологічні стан­дарти має свої позитивні і негативні наслідки. З одного боку, демократизація поняття влади сприяє поширенню і підтримці у свідомості людей демократичних цінностей. З іншого боку, програє якість соціально-політичних досліджень, послаблюють­ся їхні наукові позиції і досягнення.

В сучасній політичній науці політика і влада часто розгля­даються не тільки як взаємопов'язані, взаємопроникаючі явища, але, в ряді випадків, і як явища тотожні.

Деякі відомі політологи, особливо французькі — Р.Арон, Ф.Бурріко, Ж.Бюрдо, М.Дюверже, стверджують, що об'єктом пол­ітичної науки є феномен влади, а політичне — не що інше, як інститути влади і відносини. Так, Ж.Бюрдо стверджує, що виз­начення політичного містить у собі два елементи: владу і спільну мету; політологія повинна доповнити вивчення феномену влади дослідженням політичних чинників, які утворю­ють в сукупності політичний універсум. А.М.Дюверже, відзна­чаючи фундаментальну роль влади, відносин держави і підлег­лих у соціумі, підкреслює: "... суттєва риса людських спільнот полягає якраз у тому, що вплив, панування, влада, авторитет у них присутні скрізь, незважаючи на спроби їх замаскувати. Розуміти це — першочергове завдання політолога".

Ще одним з поширених підходів розгляду політичної ре­альності як сукупності влади відносин і процесів є системний підхід у політичних дослідженнях. Наприклад, видатний аме­риканський політолог Д.Істон, визначаючи сутність політичної взаємодії, пише: "Те, що перш за все відрізняє політичну взає­модію від усіх інших родів соціальної взаємодії, — це те, що вони орієнтовані передусім на авторитарний (тобто владний, від англійського authority — влада. — Авт.) розподіл ціннос­тей в суспільстві", а політика — це "прийняття і реалізація владних рішень, які стосуються всього суспільства, рішень, пов'язаних з розподілом рідкісних цінностей". При цьому зас­нована підсистема суспільства — політична, є концентрацією функцій влади і являє собою "ті взаємодії, через які в суспільстві авторитарно розподіляються цінності".

Слід зазначити, що більшість дослідників вважає, що питан­ня влади є основним питанням політики, а поняття "влада" є центральною категорією політичної науки. Влада є централь­ним, організаційним та регулятивно-контрольним началом пол­ітики. Влада і політика є нероздільними і взаємообумовлени­ми. Боротьба за владу, за оволодіння нею та її утримання є од­ним з головних аспектів політики.

Політичну владу досить часто трактують як один з різно­видів влади в суспільстві. Вона пов'язана з виявом волі та сило­вим задоволенням інтересів суб'єктів соціальних відносин. Політична влада — один з найважливіших виявів влади, ре­альна здатність певної соціальної групи (класу, страти, нації), а також індивідів, що виражають їх інтереси, здійснювати свою волю за допомогою політики та правових норм.

Нерідко можна зустріти визначення політичної влади і як організованої сили, що забезпечує можливості для певної

соціальної спільноти підкоряти інших своїй волі, вдаючись до різних І методів, в тому числі й до насильства.

У сучасній політичній науці виділяють такі визначальні риси політичної влади:

— суверенітет, тобто верховенство влади, обов'язковість її рішень для підлеглих;

— моноцентричність і авторитарність, тобто наявність владного центру і нерівнозначність суб'єктів політичної влади;

— багатоманітність засобів, за допомогою яких забезпе­чується вплив суб'єкта влади на об'єкт (економічні, соціальні, культурні, інформаційні ресурси, а також політико-правові інсти­тути тощо).

— легітимність, тобто свідоме і добровільне визнання існую­чої влади населенням, що мешкає в межах держави, визнання її справедливою, довіра до діючої політичної влади, її інститутів та представників.

Характеризуючи особливості політичної влади в демократич­ному суспільстві, багато хто з сучасних політологів відзначає, що вона автономна, оскільки не є похідною від влади економіч­ної і не зачіпає засобів до існування індивідів. Політична влада виконує роль арбітра відносно різних соціальних груп. Така влада є також інституціоналізованою, оскільки "існує в юридичній формі держави". Політична влада є пряма влада (М.Оріу). Вона здійснюється за допомогою наказів, законів тощо і карає індивідів санкціями за їх порушення.

Універсальними властивостями влади є її загальність, що полягає у її функціонуванні в усіх сферах суспільних відносин і політичних процесах та здатність проникати в усі види діяль­ності, зв'язувати людей, соціальні групи та протиставляти їх одне одному.

Поняття влади включає в себе відносини, що базуються на наявності суб'єкта (активного, спрямовуючого владного начала) та об'єкта (тобто іншого, пасивного суб'єкта) на якого направлена владна дія, особливого, як правило, свідомого, вольового ставлення суб'єкта до об'єкта влади. Воно полягає в примусі об'єкта до дії які треба здійснити згідно з бажанням суб'єкта. Тому поняття "влада", як і сама влада, виникають у відносинах між людьми або групами людей, соціальними групами, суспільством чи його час­тинами, тобто суб'єктами, що наділені свідомістю (індивідуаль­ною чи колективною) і волею, здатністю до діяльності.

З погляду влади, взаємодія суб'єкта та об'єкта характери­зується тим, що вона є асиметричною, домінуючою є воля суб'єк­та. Тому влада — це цілеспрямований вплив тих, хто має владу, на об'єкт влади.

Політична влада завжди представлена певними способами її здійснення, наприклад, конституційним, деспотичним, демок­ратичним, авторитарним, тоталітарним. Формами реалізації влади є єдиновладдя, двовладдя, багатовладдя, безвладдя.

Основними шляхами досягнення політичної влади є: пол­ітична революція, контрреволюція, реформа, мілітарний шлях, делегування владних повноважень в результаті вільного воле­виявлення народу в ході демократичних виборів.

Основними функціями політичної влади є:

o формування пол­ітичної системи суспільства, тобто сукупності державних та недержавних інститутів, що беруть участь у здійсненні вла­ди;

· управлінні справами суспільства та відносин між ними; організація і регулювання суспільного життя, політичних відно­син;

o підтримка цілісності та стабільності суспільства;

o реа­лізація соціально-економічних інтересів панівних груп.

Функціонування політичної влади забезпечується за раху­нок діяльності різних інститутів політичної системи суспіль­ства: держави, політичних партій, громадсько-політичних орган­ізацій та рухів. Одним з головних засобів здійснення політич­ної влади є державна влада, а держава виступає головним еле­ментом політичної системи суспільства, її центральним інсти­тутом.

Дата добавления: 2015-03-29