![]() КАТЕГОРИИ: Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748) |
Поняття політичної демократії 1 страница
Поняття демократії (від давньогрецького — demos — народ і kratos — влада), яке позначало особливу форму організації державної влади та правління, сформувалося у філософських вченнях ще у Стародавній Греції (у даному випадку велике значення мають вчення Платона та Аристотеля). У буквальному розумінні демократія — це "народовладдя". В порівнянні з іншими формами правління, за демократії політична влада належить не одній особі (монарху, тирану), не групі осіб (олігархії, аристократії), а всім вільним громадянам полісу, тобто місту-дер-жаві (наприклад, Афіни у V ст. до н.е.), а отже — народу. Більшість античних філософів вважали демократію не найкращою формою правління. Так, Платон віддавав перевагу законній монархії (царська влада), а. Аристотель більше схилявся до необхідності встановлення олігархічно-аристократичної форми правління з елементами демократії. Такий ідеал отримав у Аристотеля назву — політія.
В реальності ж справжнього народовладдя не було. Вже згадана афінська демократія забезпечувала участь у здійсненні політичної влади тільки 10-20 відсоткам громадян полісу (тобто.не більше 20-50 тис. з приблизно 200-300 тис. населення). Не рідко, в умовах формально проголошеної демократії, влада належала групі аристократичних сімей, що означало аристократичне (від грец. aristos — кращий і kratos — влада), олігархічне (від грец. oligos — нечисленний і arche — влада) правління. охлократію (від грец. ochlos — натовп і kratos — влада). В цілому, антична демократія не була стабільною формою правління (у порівнянні із монархією, аристократією, іноді тиранією). Часто за часів демократії політична влада була неефективною, виникали масштабні соціальні конфлікти та війни, відбувалось падіння життєвого рівня населення. Починаючи з занепаду економічної та політичної могутності давньогрецьких полісів, та потім, протягом тривалого сторічного періоду від античності до пізнього середньовіччя, демократичні форми правління фактично зникають. А саме поняття "демократія" фактично перестає використовуватися у філософсько-політичних текстах. Відродження інтересу до демократичної форми правління та пошук філософської моделі, яка б забезпечила руйнування монархії та встановлення демократії, як найбільш справедливої форми правління, що забезпечує реалізацію основних життєво важливих прав і свобод людини та соціально-політичний прогрес суспільства, відбувається в період Нового часу, найбільш інтенсивно у другій половині XVIII cm. Це зумовлено становленням економічних основ капіталістичного ладу, та об'єктивно-історичною потребою радикальної політико-правової трансформації феодального суспільства і монархічної форми державного правління. В період Нового часу до теоретичних уявлень про демократію, що з античності розумілася як народовладдя, як державна влада більшості населення, додаються ідеї: — "народного суверенітету", тобто визнання народу єдиним суб'єктом і носієм суверенної влади, головним джерелом повноважень усіх державних органів влади (Ж.-Ж.Руссо); — "представництва" волі народу, що передбачає делегування владних повноважень органам державної влади та виборність її представників (Ш.Монтеск'є). Означені теоретичні постулати французьких мислителів у поєднанні з попередніми античними філософськими та політи-ко-правовими вченнями XIV — XVII ст., (перш за все французів — М.Падуанського, Ж.Бодена, голландців — Г.Гроція, Б.Спінози і англійців — Т.Гоббса, Дж.Локка), про: республіканську форму правління; договірну природу держави та державний суверенітет; природні права та свободи людини; поділ державної влади за їх повноваженнями на законодавчу, виконавчу та судову; у сукупності із ідеями "народного суверенітету" та "представництва волі народу", сформували класичну теоретичну модель демократії. Згодом, вона отримала назву "ліберальної концепції демократії", а її ідеї були практично застосовані в положеннях американської Декларації про незалежність (1776р.) і Конституції (1787р.) та у французькій Декларації прав людини і громадянина (1789р.) й Конституції (1791р). Подальший соціально-історичний розвиток протягом XIX-XX ст., величезний світовий досвід "спроб та помилок" практичного втілення демократії та її теоретичного осмислення, стимулював активні пошуки відповідей на питання про те, що є демократія. Якою повинна бути ідеальна модель демократії та які базові принципи демократії існують у політичній реальності? В XX ст. еволюція суспільствознавства в загалі, та особливо політологічного знання, призвели до появи множини концепцій демократи, кожна з яких пропонує своє розуміння п сутності, і таким чином, смислове наповнення поняття "демократія". Серед існуючих в літературі підходів до класифікації сучасних концепцій демократії найбільш вдалим слід вважати такий, що пропонує всю сукупність сучасних концепцій демократії поділяти на три основні групи, або загальні напрямки, це: — концепції ліберальної демократії; — концепції елітарної демократії (або "демократичного ел-ітизму"); — концепції плюралістичної демократії (або "демократичного плюралізму"). У такій класифікації основним критерієм поділу на напрямки слугує, головним чином, суб'єктний аспект політичної участі і державної влади. Тобто, який соціально-політичний суб'єкт (агент), на думку політолога, безпосередньо здійснює процеси формування органів державної влади і прийняття політичних рішень, а також виконує функції політичного управління суспільством. Чи то окремі громадяни, що у сукупності є народом, або ж це керівництво "груп інтересів", що спираючись на структури політичних та неполітичних організацій представляють волю їх членів, а може то еліти, або одна політична еліта ("правлячий клас"), що постійно володіє державною владою, незалежно від народу, однак в його інтересах. Кожен з вище означених напрямків розуміння феномену та поняття демократії, не є абсолютно істинним. Він не є абсолютно досконалим. Кожен з них, як в теорії, так і на практиці має власні переваги та недоліки. Класична, ліберальна концепція демократії, в основному сформувалася у XVII-XVIII ст. Вона виникла як ідеологія буржуазії, відображала соціально-економічні та соціально-політичні її інтереси, і, в цілому, була реалізацією всесвітньої об'єктивно-історичної потреби становлення індустріального (промислового) суспільства. На практиці вона представляла політико-правову конструкцію — систему політичних інститутів та правових норм, що слугували гарантом та механізмом, ідеологією та світоглядом економіки вільного ринку. У першій половині ХХ-го сторіччя концепція ліберальної демократії була домінуючою теорією в політичній науці, а зараз є однією із впливовіших серед інших сучасних вчень про демократію. На основі її критики та теоретичної ревізії створювалися інші сучасні концепції демократії — плюралістичної та елітарної, а також їх різновиди. Якщо оцінювати в цілому характер та теоретичну роль концепцій ліберальної демократії, то необхідно відзначити, що з другої половини ХХ-го сторіччя для західних політологів ліберальна концепція демократії стала своєрідним симбіозом — теорії та ідеології. Базові цінності та ідеї ліберальної концепції полягають у проголошенні та абсолютизації феномену індивідуальної свободи (це конституційно закріплений комплекс політичних, економічних свобод і невід'ємних прав людини), утвердженні принципу поділу влади та її представницькому характері. Ідеологічно лібералізм — це безсумнівна "альфа і омега", фундамент західної, особливо американської політичної культури та менталітету, стійкі переконання та вірування більшості простих громадян розвинених країн світу. Це також ідеали та цінності, на які часто не сміє посягнути більшість західних дослідників політики і вимушені бути їх прихильниками. В якості ідеології політичних рухів і партій ліберальна концепція демократії зіграла особливо велику роль наприкінці 80-х — початку 90-х років XX століття у процесах трансформації авторитарних і тоталітарних режимів у багатьох регіонах світу, у руйнуванні соціально-політичних "радянських" систем у Західній Європі та республіках колишнього СРСР. Серед прихильників ліберальної теорії демократії багато класиків політичної науки сучасності, наприклад — Ч.Мерріам, У.Монро, Дж.Кєтлін, Г.Ласуєл, К.Поппер та інші. Роль теоретичних економічних засад ліберальної концепції політичної демократії виконують теорії таких відомих вчених як Дж.Кейнс, М.Фрідмен, Ф.Хайєк. Сучасне ліберальне розуміння політичної демократії не лише зберігає основні ідеї та принципи класичної ліберальної концепції демократії 17-19 століть, але і доповнює їх теоретичними постулатами, що відображають соціально-економічні та політичні реалії західного суспільства другої половини XX століття. Однак, тенденція еволюції в межах ліберального підходу — це ідеологічне посилення акценту на представницькій природі політичної влади, часто зведення основ демократичного режиму до так званої "представницької демократії". Така особливість обумовлена перш за все потребою всесвітнього геополітичного "наступу демократії на тоталітаризм". За зразок сучасного варіанту концепції ліберальної демократії можна взяти постулати моделі, що сформулював дослідник Гуверовського інституту Ларрі Раймонд. Відразу необхідно відзначити, що ті постулати, котрі пропонує Л.Даймонд вже скореговані з урахуванням вимог сучасної дійсності (це не уявлення античності або 17-19 століть), а також критеріїв так званого Дому Свободи (це громадська, недержавна інституція, яка оцінює політичний світ та дає йому поради). Дім Свободи на підставах критеріїв і розробленої шкали коефіцієнтів проводить у щорічних оглядах оцінку стану свободи на планеті. Країни, з точки зору критеріїв ліберальної демократії, поділяються на кілька категорій. Як правило — три. Демократію (ліберальну) Л.Даймонд відокремлює від "електоральної" і визначає її як "політичний режим із добре розвиненими і захищеними особистими і груповими свободами". Тобто, головне, відзначає він, — це "наявність достатнього числа громадянських свобод і високого рівня плюралізму, спроможних забезпечити вільне й осмислене змагання інтересів і підтримку влади закону" "при проведенні виборів і між ними".
Більш детально, більш структурно сутність ліберальної демократії Л.Даймонд розкриває через такі її ознаки. 1. "Реальна влада належить як фактично, так і відповідно до конституції, виборним чиновникам і призначуваним ними особам, а не вільним від контролю з боку суспільства індивідуальним або груповим суб'єктам". Таким чином, факт виборності влади інтерпретується як механізм контролю з боку суспільства. 2. "Виконавча влада обмежена конституційно, а її підзвітність забезпечується іншими урядовими (державними. — Авт.) інститутами (незалежною судовою владою, парламентом, омбудсмена-ми, генеральними аудиторами). 3. Не визначені заздалегідь результати виборів. Можливість періодичного чергування партій біля влади. При цьому жодній групі, що дотримується Конституції, не відмовлено в праві створювати свою партію. 4. Будь-яким меншинам (національні, культурні, релігійні тощо) не заборонено (законом або на практиці) виражати власні інтереси в політичному процесі, використовувати свої мову, культуру. 5. Крім партій і періодичних виборів, існує велике число інших каналів вираження і представництва інтересів — асоціацій, рухів, котрі громадяни мають право вільно створювати. 6. На додаток до свободи асоціацій і плюралізму існують альтернативні джерела інформації. До них громадяни мають необмежений доступ. 7. Індивіди мають основні свободи. Насамперед, свободу переконань, слова, обговорення, зборів, демонстрацій, подача петицій тощо. 8. Всі громадяни політично рівні (хоча їхні ресурси можуть бути різноманітними), їхні права захищені судовою владою, незалежно від партійної належності. 9. Влада закону захищає громадян від свавільного арешту, вигнання, терору, катувань і невиправданого втручання як з боку держави, так і з боку організованих антидержавних сил".
Отже, базові ознаки та цінності демократії, відповідно до ліберальної теорії, це, насамперед, інституціональні (наявність поділу влади та взаємної урівноваженості її гілок), виборність органів влади, існування максимального числа індивідуальних свобод, що гарантуються законом, ідеологічний плюралізм, а також верховенство закону. Таким чином, демократія фактично зводиться до формального механізму політичного представництва, конституціоналізму, гарантування прав і свобод громадян. Стабільність сучасного демократичного режиму залежить від розвиненості правової держави та громадянського суспільства. Серед численних критичних аргументів проти ліберальної концепції демократії найбільш поширеними є такі. Соціологічною основою ліберальної концепції демократії була і залишається теоретично спрощена модель соціальних і політичних процесів. Вона ґрунтується на позитивістському міфові про існування так званого "первинного двигуна", або "первісного соціального атома" — окремої, вільної і свідомої (раціонально діючої) людини. Така людина вважається джерелом всякої соціальної взаємодії та руху в суспільстві, у тому числі в політиці. Крім того, такий тип особистості, при відповідному пол-ітико-правовому інституційному забезпеченні, визнається основою демократії, Інший критичний аргумент. Концепція ліберальної демократії є не стільки політологічним відображенням соціально-політичних реалій та їх динаміки, скільки політико-правовою конструкцією, сукупністю юридично встановлених норм і правил, що начебто забезпечують владу народу, волевиявлення більшості через органи представницької влади. Однак така інтерпретація не лише не відповідає реальності, але і не гарантує демократії як правління більшості, не дає в результаті волевиявлення політично свідомого вибору маси громадян. Наприклад, LUIanipo підкреслює, що "мажоритарні політичні системи (влада більшості. — Авт.) виявляють потенційно хибні, з погляду теорії демократії, властивості. Вони потенційно хибні в тому розумінні, що хоча принцип прийняття рішень більшістю голосів (принцип більшості) повинен, за задумом, вірогідно виявляти бажання більшості громадян, у практиці його застосування може виникнути динаміка (голосувань), що спроможна ' перекреслити цю мету". В наслідок чого, відзначає І.Шапіро, по-перше, "на основі принципу більшості... може пройти будь-який з варіантів залежно від черговості, в якій вони ставляться на голосування, і від того, який варіант з яким порівнюється... тобто, те, що виглядає як вираження волі більшості, насправді може нічого подібного собою не уявляти. А по-друге, у тих випадках, коли утвориться і стане відомим такого роду замкнуте коло переваг голосуючого населення, процедурами голосування може маніпулювати всякий, хто контролює коло питань, що виносяться на голосування, і порядок постановки на голосування різноманітних запропонованих варіантів" (с.21).
Практичним політичним недоліком та наслідком безмежної довіри до принципів концепції ліберальної демократії було й те, що віра в теоретичну та ідеологічну істинність лібералізму породжувала у політиків і політологів стійке переконання у тому, що означений вище спосіб управління, політичний режим буде стійким, ефективним, а серйозні конфлікти в суспільстві з такою демократією не виникнуть. Однак, починаючи з 30-х років XX століття, багато подій у багатьох країнах світу спростували це. Стало зрозуміло, що на практиці втілення принципів ліберальної демократії не є гарантом демократичності суспільства та стабільності демократичного устрою. В цілому, починаючи з середини XX ст., для більшості політологів стало зрозуміло, що ліберальний конструкт демократії показує тільки частину політичного айсберга, причому схематично, спрощено і статично. А політологічна Модель ліберальної демократії не відображає економічні основи і соціальну структуру сучасного суспільства (постіндустріального суспільства), вона "відірвана" від особливостей політичної культури населення і лідерів. Крім того, електоральні, політичні в цілому свободи не компенсують негативні наслідки умов матеріального життя громадян, не забезпечують рівність їхніх прав і можливостей, не гарантують соціальну і політичну стабільність у суспільстві, не породжують систему ефективного управління. Наявне протиріччя між історичною практикою та її теоретичним осмисленням, незадоволеність багатьох політиків і політологів концепцією ліберальної демократії як такої теоретичній моделі, що відображала б і забезпечувала ефективність демократичного політичного режиму та системи управління сучасним західним суспільством, стали чинником численних теоретичних ревізій у теорії демократії. І починаючи з ЗО — 40-х років XX століття на зміну ліберальним уявленням про політичну демократію активно почали приходити концепції плюралістичної та елітарної демократії Концепції елітарної демократії ("демократичного елітиз-му"). Вони почали активно створюватись у політичній науці наприкінці 30-х років XX століття. І нині, в межах елітизму існує декілька напрямів. Основний напрям утворюють політологічні концепції, що ґрунтуються на модернізованих теоріяхеліт Г.Москі, ВЛаретто та ідеях олігархізації суспільних організацій Р.Міхельса. Відомими представниками демократичного елітизму є такі політологи, як Й.Шумпетер, Дай, Х.Зіглер, П.Бакрах, К.Превітт, А.Стоун, Р.Престес, а також автори концепцій постіндустріального суспільства — Д.Белл, Е.Шілс, С.Ліпсет, Гелбрейт, А.Тоф-флер та інші. Критикуючи теоретичні та практичні недоліки ліберального розуміння демократії, представники елітистського підходу стверджують, що демократія — це політичний процес, що забезпечує здійснення демократичних принципів добору, конкуренції і функціонування еліт, які виборюють підтримку різноманітних соціальних груп, а також можливості опозиційних груп оспорювати діяльність політичних інститутів. Наприклад, один із засновників сучасного демократичного елітизму Й.Шумпетер так визначає основи демократії та демократичного правління: "демократична засада — це така інституц-ійна система для прийняття політичних рішень, у якій окремі громадяни здобувають право вирішувати, змагаючись за голоси виборців", а демократичний метод — це той порядок створення інституту для досягнення політичних рішень, за допомогою якого окремі соціальні сили отримують право приймати рішення шляхом конкурентної боротьби за голоси народу". Як правило, в концепціях демократичного елітизму соціальна структура суспільства представляється як взаємодія двох основних елементів еліти та народу (маси). Вони якісно розрізняються за своїми властивостями. Еліта — це меншість населення, яка володіє владою. Вона складається із забезпечених та освічених людей, які контролюють велику промисловість, торгівлю, ЗМІ, керують суспільно-політичними організаціями та правовими інститутами. Представникам еліти (або різним ел-ітам) властивий консенсус в питаннях щодо фундаментальних норм соціальної системи, і хоча між елітами існує суперництво, однак воно стосується лише обмеженого кола питань. А в тому, що стосується базових цінностей суспільного життя, позиції різних еліт єдині, і еліта, на відміну від народу, є справжнім носієм демократичних цінностей. Маса (народ), на відміну від еліти, — недемократична, неосвічена, політично пасивна більшість населення. Вона не здатна до свідомої самостійної політичної участі, не вміє і не хоче виконувати управлінські функції як в окремих соціально-політичних організаціях, так і в органах державної влади. Згідно з елетистпськими уявленнями державна політика рідко визначається народом і за допомогою процедури виборів. Оскільки такі демократичні інститути, як вибори і партії, мають, на думку представників демократичного елітизму, головним чином символічну цінність. Вони допомагають лише пов'язати маси з політичною системою, пропонуючи їм активну участь під час виборів. Однак це лише другорядний фактор політичного процесу, тому що реально механізм прийняття рішень знаходиться в руках політичних керівників — еліти. У політичному процесі домінує воля маніпуляторів від влади. А "вибори, — як підкреслюють американські політологи Т.Дай і Х.Зіглер, — це символічний захід, який допомагає прив'язати маси до встановленого порядку шляхом створення у них відчуття, що вони відіграють якусь роль". Таким чином, основа основ демократії — вільні вибори не дозволяють масам вирішувати, що повинно бути зроблено в їхніх же інтересах. Вибори лише коригують значення соціальних проблем для політичного курсу еліти, до деякої міри вони стимулюють правлячі еліти брати до уваги проблему добробуту мас. За народом залишається єдиний, відносно ефективний спосіб впливу на еліти та їхній політичний курс — відмова на переобрання. В цілому, сутність демократії, відповідно до основних постулатів елітистських концепцій, можна визначити таким чином: "демократія" — це "етико-політична система, в якій вплив більшості довірено владі конкуруючих меншин". (Й. Шумпетер). Концепції елітарної демократії критично оцінюються з позицій лібералізму і демократичного плюралізму. їх прихильники стверджують, що елітисти хибно відображають в теорії соціальну структуру сучасного західного суспільства, де домінуючою соціальної силою є середній клас, принижують політичну роль та вплив багаточисленних асоціацій громадян (наприклад, профспілок), громадянських рухів та політичних партій. Найбільш популярними серед критичних аргументів проти ідей елітарної концепції демократії є ідеологічні та світоглядні. Багато сучасних науковців та політиків заявляють, що пропаганда елітаристських ідей руйнує ціннісно-нормативні основи західного демократичного суспільства. Вона також дає додаткові ідеологічні аргументи для виправдання тоталітарних і авторитарних режимів, панування олігархічних кланів у країнах, де відбуваються процеси становлення демократичних режимів та формування ринкової економіки. Серед критичних аргументів проти елітарної концепції демократії зустрічаються і марксистські (за часів існування радянської системи) та промарксистські, ліворадикальні, що висловлюються західними політологами. Головні ідеї полягають у тому, що буржуазна демократична держава — це "виконавчий комітет буржуазії", еліта є не що інше, як "правлячий клас", який володіє основною частиною національного багатства" (У. Дом-хофф) і захоплює контроль над основними центрами влади: економічною, політичною і соціальною сферою життя суспільства. Правлячий клас здійснює політичну владу або безпосередньо, через своїх представників, або через найманих функціонерів ("політичних менеджерів"). Концепції демократичного плюралізму. Такі концепції почали активно створюватися в 50—60-х роках XX ст. Серед відомих представників такі політологи, як, наприклад, Д.Трумен, С.Ел-дерсвелд, Е.Латхем, І.Шапіро, Р.Даль (концепцію "Поліархії" якого американські науковці називають "ліберальним плюралізмом"). Теоретичні моделі плюралістичної демократії ґрунтувалися на критиці лібералізму та елітизму, а також були політологічною спробою концептуального осмислення соціально-економічних та політичних реалій постіндустріального суспільства. Насамперед того, що у другій половині XX сторіччя: відбулась технологічна перебудова промислового суспільства, що призвело до радикальних змін у соціальній структурі суспільства та механізмах соціальної мобільності; виникли нові соціальні групи та прошарки з особливими економічними і соціально-політичними інтересами; в рамках громадянського суспільства з'явилися і почали активно діяти різноманітні асоціацій та соціально політичні рухи; посилився вплив засобів масової інформації, наслідком чого було зростання у політичних процесах фактору суспільної думки; нові умови життя трансформували політичну культуру, зумовили зміну системи цінностей західних громадян (відмова від суто ліберальних ідеалів) тощо. Серед ідейно-теоретичних чинників поширення концепцій плюралістичної демократії слід зазначити початок кризи біхей-віористської методології дослідження політичних явищ, ренесанс "теорії заінтересованих груп" (А.Бентлі), на базі якої плюралісти сформулювали основний постулат теорії про те, що окремі індивіди беруть участь у політиці, реалізують себе як суб'єкти політики лише через групову діяльність та її інсти-туційні утворення (партії, рухи, асоціації тощо). Велике значення у появі концепцій плюралістичної демократії зіграло створення та активне наукове впровадження ідей теорії політичних систем. Вплив ідей теорій політичних систем, особливо американського дослідника політики Г.Алмонда, проявився у тому, що відбулась не лише відмова від попередньої аксіоми лібералізму про необхідність для демократії тільки "поділу державної влади", а й почався аргументований пошук доказів того, що політична влада у суспільстві розподілена між численними соціально-політичними суб'єктами. Як писав у даному випадку А.Лейпхарт: "...Ідею поділу влади Алмонд поширює не тільки на три формальні "гілки" влади (законодавчу, виконавчу і судову), а й на неформальні політичні під структури (партії, групи за інтересами, засоби комунікації), причому головний акцент переноситься на ці останні (структури "на вході"), а не на перші (структури "на виході")" ("вхід" і "вихід" — це базові складові політичної системи суспільства. — Авт.). Представники плюралістичної концепції розуміють демократію як "політичний механізм, що регулює взаємодію між конфліктуючими інтересами соціальних груп, шляхом надання їм законного доступу до прийняття рішень". Головним чином — шляхом виборів. Вони підкреслюють, що дисперсія (розподіл) влади в політичній системі між заінтересованими групами (до числа яких належать і органи державної влади з їхніми особливими функціями), а також територіальна фрагментація політичної влади і децентралізація неформальних видів політичної участі і активності різноманітних асоціацій є сутністю демократії як народовладдя. Це також є умовою стабільності демократичного режиму, оскільки, на думку плюралістів, відсутність у суспільстві чітких граней соціального розмежування та протистояння (соціально-економічного, етнічного, релігійного тощо) та владної монополії окремих груп перешкоджає закріпленню конфлікту, сприяє розвитку культури пошуку згоди. Критика положень концепції демократичного плюралізму відбувалася з різних ідеологічних і теоретичних таборів. Основними опонентами були прихильники лібералізму та елітизму. Ліберали, як правило, наполягали на тому, що теоретичні та ідеологічні постулати демократичного плюралізму сприяють руйнації ціннісно-нормат ивної основи теорії політики внаслідок дискредитації класичних ліберальних цінностей. Елітисти критикували плюралістів в аспекті помилковості їх розуміння" технології" прийняття рішень, наприклад, того, що модель "демократичного плюралізму" не розкриває реально го співвідношення "публічної" і "закритої" урядової політики шляхом "здійснення влади через неприйняття рішень" або шляхом "недопущення на арену узаконеної політичної активності" розгляду "проблем, що могли б погрожувати життєво важливим інтересам еліт" (П.Бакрах, М.Баратц). Багато політологів різної теоретико-методологічної орієнтації доводили теоретичну й емпіричну неспроможність теорії "заінтересованих груп", внаслідок чого, виявлялася неспроможність (помилковість) змагань плюралістів перетворити теорію груп у загальну теорію демократії. У даному випадку вагомим аргументом є сама соціально-політична реальність. Зокрема, як пише І.Шапіро "У девізі прихильників теорії груп" — "кожній групі відповідає інтерес, кожному інтересу відповідає група" — не бралося до уваги, що різні групи володіють далеко не однаковими ресурсами для того, щоб їхні інтереси могли бути реально представлені в політичному процесі" або що "їхні інтереси самі собою знаходять адекватне вираження в політичних процесах", "через організовані політичні групи". На думку багатьох західних політологів, практичне втілення моделі плюралістичної демократії має своїм суттєвим недоліком різке зростання бюрократизації суспільного життя, а на населення через податкову політику та бюджетний перерозподіл коштів для державної фінансової підтримки діяльності політичних партій, ЗМІ, асоціацій покладається додатковий тягар. Як підкреслює ІШапіро, "система політики, що заснована на групах інтересів, веде до невпинного зростання масштабів управління", "постійних збільшеннях урядових ресурсів, оподаткування і використання позикових засобів... у результаті виходить не плюралістична демократична система, а система, у котрої добре організовані і могутні групи інтересів збагачуються за рахунок дедалі агресивніших набігів на державну скарбницю".
Дата добавления: 2015-03-29; Просмотров: 865; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы! Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет |