Поняття політичної демократії 2 страница

Отже, не існує загальноприйнятої теорії демократії, а у су­часній дійсності налічують десятки, а деякі дослідники вва­жають, що більше сотні, підвидів демократи. Тому, три вище розглянутих основних напрямків у розумінні політичної де­мократії не вичерпують усього спектру існуючих підходів, ав­торських варіантів. У літературі зустрічаються концепції, що поєднують постулати різних напрямків або можуть у подальшо­му стати ідейною передумовою нових шляхів розвитку політо­логічних уявлень про демократію. Однак на даному етапі її розвитку ліберальні, елітистські та плюралістичні версії демок­ратії є безумовними теоретичними та ідеологічними лідерами.

Держава, її сутність, походження та роль у життєдіяльності суспільства

Держава як механізм, за допомогою якого організовується життя суспільства, виникає на певному етапі розвитку людства, її виникнення пов'язано з соціальним розподілом діяльності, коли виникає необхідність у створенні спеціального апарату управління для організації владних відносин у суспільстві.

Упродовж тривалого історичного періоду державу часто ото­тожнювали з такими явищами, як суспільство, політика, влада. Одним з перших, хто ввів спеціальний термін "stato" для по­значення держави як самостійної реальності в суспільному житті, був італійський мислитель Н.Макіавеллі. Після цього теоретичні уявлення про державу набули в європейській нау­ковій думці інтенсивного розвитку і сформувалось кілька кон­цептуальних підходів до розуміння її сутності, причин виник­нення, походження, соціально-політичних функцій.

Найпоширенішим в сучасній науці є трактування держави як засобу, що забезпечує політичне життя індивіда і суспіль­ства, механізму регулювання відносин між суспільством (на­родом) та урядом, політичного інструменту вирішення "спільної справи" (звідси походить і термін "республіка" — від лат. res — справа та publika — суспільство, народ).

Іншим трактуванням держави, в першу чергу в марксизмі, є визначення її як апарату насильства, класового примусу, інструменту політичного панування економічно пануючого класу. За висловом В.Леніна — держава є машиною для гноб­лення одного класу іншим, машиною для того, щоб тримати в покорі одному класу інші підлеглі класи.

В багатьох соціально-філософських та політологічних кон­цепціях держава трактується як організуюче начало суспіль­ного життя, джерело і гарант права та законності в суспільстві.

Певні розбіжності в трактуванні поняття "держава" зумов­лені тривалим історичним розвитком цього явища, її регіо­нально-специфічними особливостями і тенденціями в утворенні, існуванні та розвитку конкурентних державних утворень. Аб­страгуючись від конкретно-історичного різноманіття форм і функцій держави, можна дати їй таке уадгадьніеіокй. визначен- Ш- держава — основний інститут політичної системи сусп­ільства, що здійснює організацію, управління та контроль спільною діяльністю і відносинами між соціальними група­ми, класами, асоціаціями та окремими індивідами. Вона є цен­тральним інститутом влади в суспільстві і концентрованим здійсненням цією владою політики.

Для глибшого та детальнішого розуміння сутності держави необхідно виділити її основні характерні ознаки, що вирізня­ють її з-поміж інших інститутів суспільства:

1) організація влади за територіальним принципом, тобто наявність певної території, кордонів, що фіксують межі держави, а також її юрисдикцію (правові повноваження), що поши­рюється на всіх, хто проживає на цій території;

2) поділ населення за ознаками території проживання, тоб­то громадянином держави може бути той, хто пов'язаний з її територією (народився чи тривалий час проживає на ній і пра­цює), і навіть не будучи громадянином, кожен, хто перебуває на території держави і виконує її приписи та розпорядження;

3) наявність публічної влади, що здійснюється особливим розрядом осіб які зайняті винятково управлінням суспільством та охороною встановлених у ньому порядків (наявність держав­них чиновників);

4) публічна влада не виражає інтересів усієї маси населення, при цьому видаючи інтереси панівних верств за загальнонародні;

5) право і можливість здійснювати внутрішню і зовнішню політику від імені всього суспільства, претензія на захист за­гального інтересу;

6) монопольне право на легальний примусовий вплив та зас­тосування сили щодо населення в межах своєї території, засто­сування сили іншими інституціями чи індивідами суворо забо­роняється і переслідується державними органами;

7) виключне право на видання законів та впровадження пра­вових норм обов'язкових для всього населення;

8) наявність особливої системи органів, установ та знарядь примусу населення до виконання розпоряджень державної вла­ди — армія, поліція, суд, тюрми, прокуратура, служба безпеки, податкова служба і т.п.;

9) виключне право держави на збирання податків і зборів з населення необхідних для формування державного бюджету, ут­римання державного апарату, здійснення функцій державної влади в різних сферах (економічній, соціальній, військовій, освітній, культурній і т.п.);

10) наявність суверенітету, тобто верховенства державної влади в межах її території, незалежність від будь-якої іншої (сімейної, партійної і т.п.) всередині країни та самостійність у міжнародних відносинах, проведенні зовнішньої політики.

Питання про походження держави історично складне і су­перечливе. Існують різні підходи до пояснення причин та умов виникнення держав, перші з яких з'явились приблизно 5-6 тисяч років тому в різних регіонах Землі. Питання походжен­ня держави тісно пов'язане з питаннями її сутності та форму­вання, які становлять триєдину проблему. Залежно від відповіді на одне з цих питань дається відповідь і на інші. Основні концепції походження держави:

— божественна, теологічна — одна з найдавніших. У ній поява держави пов'язана з "делегуванням" певними "вищими силами" представникам якогось роду чи соціальної групи (жерці) права керувати іншими. Така влада є "від Бога" і по­винна здійснювати "Божу волю" на Землі. Подібні погляди на походження та сутність держави представлені в найдавніших релігіях і покликані були освятити існуючий порядок;

— патріархальна (Конфуцій, Аристотель). Згідно з цією кон­цепцією держава виникає з розвиту сім'ї. Підлеглі повинні слу­хатись правителя як діти батьків, а останні дбати про перших;

— договірна (Т.Гоббс, Дж.Локк, Ж.-Ж.Руссо). Першопочатковим (природним) станом суспільства був стан "природної рівності. Однак з появою приватної власності (Ж.-Ж.Руссо) по­чинається "війна всіх проти всіх". Для припинення цієї війни та узгодження суперечливих інтересів індивідів, для збережен­ня людського роду, суспільство делегує своїй частині деякі по­вноваження, уклавши "суспільний договір". Ж.-Ж.Руссо вва­жає це тимчасовим компромісом, а як ідеал висуває ідею повер­нення до "природної рівності". Заперечуючи йому, український мислитель XVIII сторіччя Я. Козельський зазначав, що будучи від природи нерівними фізіологічно з іншими внаслідок дого­вору індивіди стають рівними юридично та політично;

— теорія завоювання, насильства (Є. Дюрінг, Л. Гумпловнч). Держава виникає внаслідок завоювання одного племені іншим, після чого переможці стають правителями, а переможені підлег­лими. Держава є апаратом насильства однієї частини суспіль­ства над іншою, а тому повинна бути знищена для повернення людям свободи;

— класова, соціально-економічна (розробляється переважно в рамках марксизму). Виникнення держави пов'язується з соц­іальним розподілом праці та виникненням приватної власності. Держава повинна захистити приватну власність і можливість ек­сплуатувати тих, хто власності не має, а тому від самого початку вона виступає апаратом насильства економічно пануючого класу. Після соціалістичної революції держава повинна була втратити свої традиційні функції та "відмерти", поступившись місцем громадському самоуправлінню (класичний виклад даної концепції дано в роботах Ф.Енгельса "Походження сім'ї, приватної влас­ності та держави" і В.Леніна "Держава і революція");

— психологічна (Фрейзер, Гард) виходить з того, що всі люди за своїм психічним складом поділяються до схильних до вла­ди і здатних брати відповідальність не лише за себе, а й за інших, і тих, хто уникає відповідальності і схильний перекласти її на інших, делегувавши їм певні права на управління суспіль­ним життям.

Видатний український історик та теоретик політики М.Грушевський в роботі "Початки громадянства" (1921р.), проаналі­зувавши відомі йому теорії походження держави зробив висно­вок про те, що не можна зводити виникнення державної влади до якось однієї причини, їх може бути одночасно декілька. Се­ред найважливіших джерел влади, які породжують державну організацію суспільства він виділяє:

1) старшинство фізичне — правлять старші віком, за котри­ми признається досвід і мудрість життя і знання різних корис­них речей;

2) старшинство в роді — править старшина того роду, за котрим признаються особливі заслуги, а ще більше — близькість до родового опікуна — тотема, взагалі до вищих божественних сил;

3) особливі здібності організаційні, особливо на війні та ло­вах: тут визначальними є середній вік та сила;

4) таланти чародійні, магічні здібності як результат "віщо­го" знання чи природженої богоданної сили;

5) досвід в магічних і релігійних церемоніях як і зв'язана з ними богоугодність;

6) багатство і зв'язана з цим популярність, яка позискуєть-ся щедрістю і гостинністю: банкети, забави і т.п.

Держава виникає в період розкладу родоплемінного ладу і державна влада формується з її переддержавних форм — влади старійшин родів, жерців, вождів племен чи союзів племен і т.п., які виконували управлінські та організаторські функції в перв­існих співтовариствах.

До основних причин виникнення держави в сучасній на­уці, як правило, відносять:

—розвиток суспільного виробництва та соціальний розподіл діяльності, ускладнення соціальної організації і як наслідок — виокремлення управлінської діяльності в самостійний вид праці і поява особливої групи людей, яка здійснює управлінські функції та створення для цього спеціального механізму — держави;

—соціальна та майнова диференціація населення, виник­нення приватної власності, утворення класів і становлення еко­номічного способу виробництва, заснованого на експлуатації, не­економічного примусу до праці (наприклад рабство). Це вима­гало створення апарату примусу і придушення опору класу по­неволених — "особливої групи озброєних людей як основи дер­жави в особі "економічно панівного класу";

—демографічні причини, які полягають у переході до осіло­го способу життя і збільшення густоти населення, що вимагало посилення механізмів регулювання та вирішення територіаль­них проблем;

—військово-територіальна експансія, завоювання одних на­родів іншими, що одразу ж створило умови для соціальної нерівності різних народів, реальні можливості для відкритого присвоєння про­дуктів чужої праці і вимагало для підтримання такого способу існування зміцнення інститутів насильства та управління.

Незважаючи на різні історичні типи та форми роль держави в життєдіяльності суспільства виразно проявляється в її функ­ціях, які в загальному плані поділяють на зовнішні та внутрішні.

До внутрішніх функцій держави можна віднести:

— збереження існуючого соціально-політичного устрою або пев­не його реформування для підвищення стабільності існування;

— захист існуючого способу виробництва, соціально-економ­ічних основ суспільства, загальне стратегічне управління еко­номікою, регулювання господарської діяльності, здійснення бюд­жетної та податкової політики, створення найкращих умов для розвитку національної економіки; ди (парламентом), контроль за діяльністю виконавчої влади (уря­ду) з боку законодавчої(парламенту). Обраний парламентом уряд наділений виконавчою владою, а прем'єр-міністр є фактич­но главою держави. У парламентській республіці, у випадку наявності інституту президентства, він виконує переважно пред­ставницькі та церемоніальні функції. У багатьох країнах Захід­ної Європи парламентська республіка формально представлена конституційною монархією (наприклад Великобританія, Норве­гія, Швеція та ін.)

— президентська республіка, відмітною рисою якої є на­явність президента який одночасно є главою держави та главою виконавчої влади (уряду), здійснює керівництво внутрішньопол­ітичною та зовнішньополітичною діяльністю державної влади. Він також є верховним головнокомандувачем збройних сил краї­ни. Президент наділений правом законодавчої ініціативи, роз­пуску парламенту (за умови дотримання відповідних процедур, передбачених Основним законом — Конституцією), доміную­чої ролі у формуванні уряду і призначення (у випадку наяв­ності відповідного поста) його глави (наприклад США).

У багатьох країнах існує змішана форма республіки, яка має назву президентсько-парламентеької (Австрія, Португалія, Польща). Для такої форми державного правління характерним є прагнення поєднати парламентський контроль за діяльністю уряду з перевагами сильної президентської влади. Однією з її визначальних рис є, як правило, подвійна відповідальність уря­ду — перед парламентом і президентом.

Територіально-організаційна структура держави, яка встанов­лює порядок поділу держави на частини та відносини між цен­тральними та місцевими органами влади в науці має назву фор­ми державного устрою. За цією ознакою держави мають такий поділ:

1) Унітарна держава. Це єдина, політично однорідна держа­ва, адміністративно-територіальні одиниці якої не мають влас­ної державної влади. Найважливішою ознакою унітарної дер­жави є те, що в ній функціонують єдині для всієї держави сис­теми права, організації та побудови органів влади, єдина кон­ституція. Це зумовлює створення необхідних політико-правових і організаційних передумов для функціонування та зміцнен­ня центральних органів влади, посилення їх ролі та впливу на централізоване керівництво суспільними процесами на всій те­риторії держави. Більшість індустріально-розвинених держав є унітарними (Франція, Швеція, Данія, Італія).

2) Федеративна держава. Це єдина союзна держава, в якій національні та територіальні державні утворення, що складають її як суб'єкти федерації, мають суверенітет і зберігають певну політичну самостійність в межах поділу повноважень між ними та союзними (федеральними) органами влади. До основних оз­нак федерації відносять територіальну єдність, єдині збройні сили, митницю, грошову та податкову системи, єдиний уряд, єдину конституцію, при можливій наявності власних конституцій суб'єктів федерації, єдине громадянство.

3) Конфедерація. Це союз суверенних держав, які, зберігаю­чи незалежність свого існування, об'єдналися для досягнення певних спільних цілей (переважно зовнішньополітичних, військо­вих), для координації своїх дій. Члени конфедерації створюють центральний керівний орган, надаючи йому чітко визначені по­вноваження. Його рішення приймаються лише за згодою всіх держав-учасників конфедерації. Правовою основою утворення конфедерації є союзний договір. Конфедерація є нестійким ут­воренням. Вона або розпадається, або перетворюється на федера­цію. Прикладом конфедерації можуть бути США в період 1776-1787рр., Німеччина з 1815 по 1967 р. Швейцарія до 1848р.

4) Імперія. Держава, що об'єднує кілька підпорядкованих центральній владі держав, або народів, примусово інтегрованих в єдину систему політичних, економічних, соціальних та духов­них взаємозв'язків. Імперія виникає внаслідок загарбання те­риторій, колонізації та інших форм поширення впливу сильної держави назовні (експансія). Характерною для імперії є наявність сукупності силових засобів збереження панування центральної влади щодо залежних територій, незаперечна протидія будь-яким проявам сепаратизму та автономії, національної своєрідності, прагнення суверенітету, нестримне поширення впливу, закаба­ления нових територій, ринків збуту продукції та джерел сиро­вини, намагання примусово поширити на існуючі багатоманітні соціально-етнічні спільноти єдині для всіх норми, правила, за­кони, цінності, критерії незалежно від того, відбувається таке поширення з мотивів безпосередньої користі, чи з ідеологічних міркувань (Російська імперія, Британська імперія). Історичною тенденцією є неминучий розпад імперій.

Важливим для вияснення характеру організації державної влади є поняття політичний режим. Під цим терміном розумі­ється, як правило, сукупність способів і методів здійснення політичної влади, яка відображає характер (порядок) взаємов­ідносин громадян і держави. Політичний режим визначається і характером формування представницьких установ, органів вла­ди, співвідношенням законодавчої, виконавчої і судової влад, центральних і місцевих органів, становищем, роллю та умовами діяльності громадських організацій, рухів, партій, правовим ста­тусом особи, системою заборон і допущень, які встановлюються державною владою.

На характер політичного режиму впливає рівень стабільності суспільства, економічні, культурні, соціальні фактори та істо­ричні традиції. їх сукупність визначає типологію політичних режимів серед яких виділяють демократичний, авторитарний та тоталітарний.

Демократія — (від грецьких слів demos — народ та krator — правління) у буквальному розумінні — влада народу. У найбільш вживаному значенні — форма політичного, державного устрою, яка випливає з визнання народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади, його невід'ємного права брати участь у вирі­шенні спільних, державних справ, з визнанням принципів сво­боди, рівності та інших прав людини та громадянина, передбачає запровадження відповідних процедур та правових гарантій їх реалізації у всіх сферах життя суспільства. Демократія — це конкретно-історичне втілення ідей рівності і справедливості у процедурах прийняття рішень відповідно до волі більшості з визнанням і повагою до прав та потреб меншості, поважливе ставлення до закону і порядку. Демократія передбачає запере­чення монополії на істину, визнання свободи і рівності грома­дян у обговоренні та вирішенні спільних проблем, права на існу­вання багатьох різноманітних поглядів та уподобань.

Як форма політичного режиму, демократія характеризуєть­ся делегуванням прав на управління суспільним життям "з низу", від народу, "на гору" — уряду, та відповідальність остан­нього перед першим за свої дії. За умов демократичного пол­ітичного режиму існують чітко визначені процедури достроко­вого припинення повноважень владних структур у випадку не­виконання ними своїх обов'язків чи порушення закону. Саме тому в умовах демократії розв'язання суспільних конфліктів пе­редбачається на основі суспільного консенсусу та компромісу.

Авторитаризм — (від латинського autoritaris — вплив, на­каз, цілковита влада) політичний режим яких характеризуєть­ся зосередженням необмеженої влади в руках окремих осіб або групи осіб, обмеженням, звуженням, політичних прав та свобод громадян та громадсько-політичних організацій, повноважень представницьких інститутів влади, їх суворою регламентацією, незаперечним підпорядкуванням владі всіх соціальних струк­тур. Спираючись на армію та каральні органи, авторитарний режим робить необов'язковими, або чисто формальними легальні демократичні засоби і форми управління соціальним життям та подолання конфліктних ситуацій, замінює їх репресіями і відкритим збройним насильством. За умов авторитарного ре­жиму під жорстким контролем владних структур знаходиться, в першу чергу, політична сфера життєдіяльності суспільства, а, також, інші сфери, що можуть впливати на характер політичних відносин (культура, освіта іт.п.).

Тоталітаризм (від латинського totalis — цілий, повний) — тип політичного режиму, для якого найхарактернішою ознакою є повний (тотальний) контроль за всіма основними сферами жит­тєдіяльності суспільства, монополізація всієї влади в руках однієї політичної партії, яка, в свою чергу, перебуває під повним конт­ролем свого лідера (вождя, фюрера), однопартійність, заборона на демократичних організацій, фактична ліквідація конституц­ійних прав та свобод, репресії проти опозиційних сил, монопо­лія на інформацію та мілітаризація суспільного життя, знищен­ня громадянського суспільства. В повному розумінні цього тер­міну, тоталітаризм є явищем XX сторіччя, коли поява засобів масової інформації створила умови для "промивання мізків" широких мас населення і маніпулювання масовою свідомістю. Класичними тоталітарними режимами були нацистський, сталін­ський та махістський.

Політична історія XX сторіччя свідчить, що перехід від тота­літарних режимів до демократичної є складним і тривалим процесом. Важливою умовою демократії є наявність правової держави та громадянського суспільства, найменші прояви яких тоталітаризм знищує. Тому в перехідний період у правлячих режимів можна помітити деякі ознаки авторитаризму, що на думку ряду вчених є закономірним.

Дата добавления: 2015-03-29