Сучасні проблеми формування незалежної української правової держави. Права і свободи громадян України

Еліта — це найвідоміші, найкращі представники ко­лективу, частини суспільства, соціальної групи, верстви чи прошарку, політичного чи соціального руху, група людей, що володіє такими якостями, які виділяють їх зі свого середови­ща і роблять вибраними.

Для позначення частини суспільства, що володіє виключни­ми якостями в управлінні політичним життям суспільства, ви­користовується поняття політична еліта.

В сучасній науці можна зустріти різноманітні визначення політичної еліти:

— люди, що отримали найвищий індекс у сфері їх діяль­ності (Парето);

— найбільш активні в політичному відношенні люди, що зор­ієнтовані на владу, організована меншість суспільства (Москва);

— люди, що володіють інтелектуальною чи моральною пере­вагою над іншими, найбільшим почуттям відповідальності (Ор-тега-і-Гассет);

— люди, що мають владу (Етімоні);

— наснажені Богом особистості, що мають харизму (Фройнд);

— творча меншість суспільства на противагу нетворчій більшості (Тойнбі);

— люди, що мають формальну владу в інститутах та орган­ізаціях, які визначають суспільне життя (Дейч), та багато інших.

Феномен політичної еліти в суспільному житті з'явився значно раніше ніж саме поняття. З початком ускладнення соціальної організації суспільства, коли виникає необхідність професіоналізації соціально-управлінської діяльності, виникає об'єктивна необхідність у формуванні політичної еліти. До інших об'єктивних причин виникнення політичної еліти відно­сять нерівність індивідуальних здібностей та можливостей, практичну неможливість постійного безпосереднього контро­лю політичного керівництва з боку населення та постійної безпосередньої участі всіх громадян у здійсненні державної вади, політичну пасивність широких мас населення і т.п.

Говорячи про необхідність у суспільному житті політичної ел­іти, український мислитель ДДонцов відзначав, що її головною оз­накою є "володарський дух". Цей "володарський дух" характери­зують мудрість, мужність та шляхетність: мудрого не обдурять, мужнього не залякають, а шляхетного не підкуплять. Така еліта не зрадить свій народ. Саме тому, на його думку, нація не зможе існувати, не маючи справжньої національної політичної еліти.

Відмітною рисою політичної еліти від інших людських еліт є прижиттєве визнання. Якщо письменник, художник чи вчений може бути визнаним і після смерті та віднесеним до відповідної еліти, то політику необхідне визнання за життя, щоб реалізува­тись як представникові політичної еліти. Крім того, для пол­ітичної еліти важливим моментом є власне визнання за собою елітарного статусу. Отримуючи владу, вони повинні відчувати себе не "каліфами на час", головною метою яких є якнайшвидше власне збагачення, а величезну відповідальність перед суспільством та історією за виявлену довіру. Національна політична еліта по­винна усвідомлювати, що вона є кращою частиною народу і пост­ійно підтверджувати своїми діями своє право бути елітою.

Політична еліта не є особливим класом. Як правило, це частина панівних (або панівного) соціальних прошарків, верств, класів. Вона має навички професійної політичної діяльності та безпосередньо здійснює державне управління. Внасл­ідок цього політична еліта відіграє особливу роль у суспільно-політичному житті. Вона також набуває відносної само­стійності щодо решти соціальних груп у суспільстві.

В широкому розумінні політична еліта — це складова меншість суспільства, достатньо самостійна, вища, відносно привілейована група (чи сукупність груп), що більшою чи мен­шою мірою має видатні психологічні, соціальні й політичні якості і бере безпосередню участь у прийнятті та здійсненні рішень, пов'язаних з використанням державної влади чи впли­вом на неї. У конкретній політологічній інтерпретації політична еліта — це група людей, яка відіграє визначальну роль у відповідній підготовці та реалізації політичних рішень.

Як сутність політичної еліти, так і її структура розгляда­ються в науковій літературі по-різному. Традиційно до струк­тури еліти включають такі елементи:

— правляча еліта (ті, хто реально володіє державною владою і чиї рішення відіграють вирішальну роль у життєдіяльності суспільства);

— опозиційна еліта (контреліта, ті хто бореться за здобуття реальної державної влади і впливає таким чином на рішення правлячих кіл);

— адміністративна еліта (бюрократія, або управлінські кадри);

— комунікативна еліта (інформаційні служби державної влади);

— ідеологічна еліта.

Для вияснення ролі політичної еліти в житті суспільства важливе значення має і питання типології еліт. Так, В.Парето відзначає існування "еліт левів" (що реалізують свої функції, діючи "напролом", не звертаючи особливої уваги на засоби здійснення), та "еліт лисів" (що діють обережно, уникаючи гос­трих конфліктів та застосування відкритого насильства). Дж.Гел-брейт виділяє "старі еліти" (крові, багатства) та "нові еліти" (менеджеріальні). За характером формування (системою рек­рутування членів) еліти поділяють на "відкриті" (антрепренерсь­ка система) та "закриті" (система гільдій). За усвідомленням власного статусу та почуттям відповідальності можна виділити "дійсні еліти" (наявність "володарського духу", справжні націо­нальні політичні еліти) та "псевдоеліти" (формальні, номінальні).

Для демократичного суспільства характерним є наявність відкритих еліт, які характеризуються відкритістю, конкурен-тністю відбору, малою кількістю інстуціональних фільтрів, індивідуальною активністю, особистим професіоналізмом і т.п.

В умовах авторитарних і тоталітарних політичних режимів домінуючим є закритий тип політичних еліт, що характеризуються закритістю для вільного доступу нових членів, жорстко ієрархаризована структура, численні інституціональні фільтри, селективний відбір кадрів на основі принципів безумовної відда­ності керівництву та еліті, жорстка виконавська дисципліна, безумовна підлеглість і т.п.

Поняття "народ" має досить різнопланове тлумачення. Істо­рично, і залежно від характеру філософських та політичних вчень, його зміст змінювався. Змінювалось і трактування соціально-історичної та політичної ролі народу в історії.

В найбільш широкому, простому і буденному значенні під народом мається на увазі все населення країни, тобто поняття "народ" служить синонімом поняттю "населення".

Два інших наукових тлумачення того, що таке народ мають, або етнополітичну, або соціально-політичну інтерпретацію. У етнічному змісті народ — це спільність людей, яка виникає на етапі появи класового суспільства, тобто в період рабовласниць­кого ладу. У такому розумінні народ становить вищу форму племінного об'єднання, що у літературі, як правило, називають народністю. При такій інтерпретації народу можна використо­вувати таке визначення: "Народ становить таку спільність лю­дей, що характеризується спільними етнічними особливостя­ми, спільною мовою і єдиною територією проживання". Як етнічна спільність, народ (національність) передує утворенню нації і служить її етнокультурною основою. Народ (націо­нальність) характеризують його спільні і відмінні від інших народів ознаки — це спільна мова, походження й історична доля, спосіб життя, традиції, звичаї, риси ментальності.

У рамках етнополітичної інтерпретації народу як національ­ності проблема взаємодії еліти і народу історично істотно зміню­валася.

У вченнях античності і середньовіччя проблема взаємодії народу (етносоціальної спільності) і еліти майже не викликала філософського і політичного інтересу.

Одна з формальних причин цього — відсутність у категорі­альному апараті науково визначеного поняття "народ" (у ро­зумінні національність, нація) і, тим більше, відсутність навіть у повсякденній мові, поняття "еліта". Як соціальне явище в історичній і філософській літературі періоду середньовіччя і феодалізму, народ співвідноситься з вождями, правителями, які через владу, перетворення, війни впливали на долі народу.

У соціально-філософських концепціях XVIII — першої по­ловини XIX ст. етнополітичне розуміння народу, у контексті його співвідношення з елітою (політичної, духовної) набуло нового тлу­мачення. Пріоритет в історичних і культурних процесах відда­вався народу як духовно-культурній першооснові ("дух народу") життєдіяльності кожного конкретного суспільства і держави (див. додатково питання "Поняття нація"). Хоча варто зауважити, що в цей період поняття "еліта" не вживається. Оскільки як пол­ітологічна категорія воно розробляється лише наприкінці XIX ст. (насамперед концепції Г.Моски, В.Парето й ін.).

В етнополітичних концепціях кінця XIX, особливо першої половини XX ст., під впливом соціально-політичних умов і особ­ливої популярності елітистських теорій, еліта стала розгляда­тися як головна і рушійна сила, що піднімає й організує на­род на боротьбу за створення національної держави. Таким чином, еліта трактується як основний соціально-політичний і морально відповідальний суб'єкт, що забезпечує формування нації і національної незалежної держави. Національна (етнічна) елі­та формує національну ідею і робить її пануючою ідеологією в суспільстві (країні). Тим самим вона політично і духовно інтег­рує і мобілізує суспільство на вирішення проблем національно­го і державного будівництва, являється в цьому процесі лідером і керівником. Серед найбільш яскравих українських представ­ників елітистського підходу, у етнополітичній думці можна на­звати Д.Донцова і В.Липинського.

Соціально-політична інтерпретація поняття "народ" як "соц­іальної спільності, що включає різноманітні соціальні про­шарки і класи й об'єктивно є основою громадського життя і рушійної сили історичного процесу" починає утверджуватися у філософські і політичні вчення на етапі становлення капітал­істичного суспільства. Це вчення Ж.Бодена, Б.Спінози, Дж.Локка, Ш.Монтеск'є, Ж.-Ж.Руссо, в яких розроблялися основи теорії демократії як правління народу, народного суверенітету і т.п.

Особливий соціально-філософський і політичний акцент на ролі народу в історії робить марксистське вчення. У ньому "на­род", "народні маси" розуміється як сукупність прошарків і класів, які є справжнім творцем історії і, реалізуючи через політичні дії свої інтереси, забезпечують прогресивний роз­виток усього суспільства. У такому ідейному контексті, еліта і політичні лідери розглядаються лише як виразники й організа­тори народних інтересів і волі. Без активної участі народних мас у політичній боротьбі вони не спроможні здійснювати більш-менш значимі соціально-історичні перетворення і дії.

Протиставлення народу й еліти, розуміння народу як пасив­ної, безвільної, неорганізованої маси, що не спроможна вчинити самостійні і осмислені дії, утверджується у філософських і пол­ітичних вченнях у другій половині XIX — першій половині XX ст. Це концепції Ф.Ніцше, Г.Тарда, Г.Моски, В.Парето, Х.Орте-ги-і-Гассета і багатьох інших. При цьому слід зазначити, що відбувається заміна поняття "народ" на поняття "маса". І еліта протиставиться вже не народу, як більшості населення, а масі. (Додатково про взаємовідносини еліти і народу в деяких сучасних політологічних трактуваннях див. у питанні "Понят­тя демократії", у матеріалі "концепції елітарної демократії".)

24 серпня 1991 року Верховна Рада України проголосила незалежність Української держави. На референдумі 1 грудня 1991 року український народ підтримав це рішення свого ви­щого законодавчого органу. Цими актами було завершено кілька-сотрічну боротьбу українського народу за своє право на націо­нально-політичну самоідентифікацію, на гарантування свого існу­вання. Широкі маси населення, підтримуючи рішення Верхов­ної Ради, покладали на отримання державної незалежності ве­ликі сподівання у вирішенні цілого комплексу проблем пол­ітичного, економічного, культурного порядку. Однак перші роки незалежності не принесли очікуваних багатьма результатів та й не могли принести їх так швидко.

Проблеми становлення незалежної правової української дер­жави зумовлені цілим рядом факторів як історичного, об'єктив­ного, так і суб'єктивного характеру.

Після ліквідації залишків Галицько-Волинського князівства, останнього з державно-політичних утворень українського народу часів Київської Русі, Україна тривалий час (за винятком корот­ких періодів держави Богдана Хмельницького, автономії Геть­манщини та Української Народної Республіки) не мала власної державності. Бездержавність — так називається наша хворо­ба, відзначав видатний український політолог В.Липинський.

За часів існування Радянського Союзу більшість українсь­ких земель було знову об'єднано в складі Української Радянсь­кої Соціалістичної Республіки, щодо якої, до цього часу ні в суспільстві, ні в наукових колах немає однозначного ставлення. Представники крайніх правих поглядів стверджують, що УРСР була лише "ширмою", засобом закабаления українців Радянсь­кою імперією, нищення національної самоідентифікації та ру­сифікації, а ліві — що вона була "справжньою державою украї­нського трудового народу".

Істина, можливо, лежить посередині. Радянською адміністра­тивно-командною системою УРСР розглядалась лише як зруч­ний засіб пригасити незалежницькі прагнення українського на­роду та впевнити світову громадськість у "добровільному союзі народів" у рамках СРСР. В той же час більшість українських земель було об'єднано в межах УРСР, українці були представлені в ООН та ряді інших міжнародних організацій як державна на­ція, у широких мас населення вироблялася звичка до наявності власних управлінських органів та території і кордонів.

Наявність структур державного управління УРСР забезпе­чило легітимність проголошення незалежності України і спри­яло уникненню гострих конфліктів в перехідний період. Однак спадкоємність між державними структурами УРСР та незалеж­ної української держави призвела до того, що багато негатив­них моментів радянських часів "перекочували" в нові умови.

Тривалий період бездержавності привів також до того, що український народ втратив свою політичну еліту (князівсько-боярська стала складовою Речі Посполитої, козацька — Російсь­кої імперії). Безелітність українців трактувалась по-різному. Так, члени Кирило-Мефодіївського Товариства записали в своє­му програмному документі "Книги буття українського народу", що українці "не зробили собі не пана, ні царя, а створили козацтво", і ніякий пан "не осквернив своїми вустами української мови", вважаючи, що така безелітність робить українців саме тим народом, який найбільш зацікавлений в побудові нового суспільства без експлуатації людини людиною. Подібних по­глядів дотримувалися і прихильники соціалізму в українській політичній думці М.Грушевський та М.Драгоманов. Останній взагалі вважав, що українці повинні більше прагнути не до по­будови власної держави, а до ліквідації будь-якої державної влади, що повинна бути замінена громадським самоуправлінням.

Водночас такі прихильники української незалежної держав­ності як М.Міхновський, В.Липинський, Д.Донцов, вважали відсутність власної політичної еліти однією з найбільших тра­гедій українського народу. Без неї всі спроби відновити неза­лежність вважались приреченими на провал.

Відомий діяч української еміграції І.Багряний висловив після Другої світової війни думку, що управлінські кадри май­бутньої незалежної України сформуються не в еміграції, а в надрах державної влади УРСР. Цей прогноз виявився досить точним. Радянська номенклатура, ставши першою політичною елітою незалежної України, принесла в нові умови старі звич­ки. Головною її особливістю є відсутність уміння та бажання брати на себе відповідальність. Адже за радянських часів вони були сумлінними виконавцями "розпоряджень центру", а не са­мостійними політиками. І потрібен певний час для того, щоб виробились нові психологічні установки. Ця еліта має поки що більше ознак не справжньої національної політичної еліти, а псевдоеліти.

Крім старої номенклатури, радянська система залишила в спадок незалежній Україні нешанобливе ставлення до законів, що гальмує наповнення змістом проголошеного правового ха­рактеру нової держави. Незважаючи на прийняття цілого ряду правових законів, наповнення їх реальним змістом є поки що проблематичним. Закон ще не є вищою цінністю ні для багать­ох рядових громадян, ні для державних службовців. У рядових громадян ставлення до держави часто має патерналістський ха­рактер (держава повинна "дати" роботу, зарплату, освіту, житло) без розуміння того, звідки вона може це взяти, а деякі державні службовці розглядають її ледве не як свою приватну власність чи засіб особистого збагачення. Тому формування правової куль­тури, підвищення ролі судової гілки влади в суспільному житті та взаємовідносинах громадянина і держави залишаються над­звичайно актуальною проблемою.

Правова держава не може існувати без громадянського сусп­ільства. За довгі роки радянської влади, коли придушувались будь-які прояви інакодумства, коли держава втручалась практич­но у всі сфери життя індивіда, існування громадянського сусп­ільства було практично неможливим. В.Стус називав Радянсь­кий Союз "великою зоною", на відміну від "малої", таборів, в яких перебували в'язні, при цьому зазначаючи, що в "малій зоні" часто почувався вільнішим, ніж у великій, бо там люди боялись мен­ше. Процеси "перестройкі" та "гласності" поклали початок фор­муванню громадянського суспільства, в тому числі і в Україні. Однак завершення цього процесу пов'язане з наповненням ре­альним змістом громадянських прав та свобод жителів України.

Права людини — це невід'ємні свободи та права особис­тості, які індивід отримує з огляду на сам факт свого народ­ження, основне поняття природного і взагалі всякого права вза­галі. Права людини включають у себе громадянські,, економічні, соціальні, культурні права та політичні свободи, а також права цілих груп суспільства (дітей, жінок, народу, нації, національ­них меншин і т.п.). При поширенні прав людини на соціальні групи вони не відчужуються від особистості, вихідним зали­шається визнання екзистенційної самоцінності всіх індивідів, що становлять спільноту.

Права — це забезпечені людині як соціальній істоті сусп­ільством і закріплені в законодавстві можливості мати, корис­туватися і розпоряджатися матеріальними, політичними, куль­турними та іншими соціальними благами і цінностями, корис­туватися свободами в межах, визначених законом. Основні пра­ва громадян закріплені в Основному законі держави — Консти­туції. Це право на працю, відпочинок, житло, охорону здоров'я, освіту, правовий захист, участь в управлінні державними та гро­мадськими справами, матеріальне забезпечення старості і т.п.

Свободи — це демократичні політичні і правові норми, які визначають становище людини в державі, забезпечують грома­дянам держави реальну можливість безперешкодно користуватись матеріальними та духовними благами, всебічно задовольня­ти особисті та суспільні інтереси. Основними політичними сво­бодами, які також закріплюються Конституцією, є свобода слова, ДРУку, зборів, мітингів, вуличних походів, демонстрацій та мані­фестацій, свобода совісті і т.п. Політичні свободи виступають інструментом наповнення прав громадянина реальним змістом.

Права та свободи громадянина нерозривно пов'язані з вико­нанням ним своїх обов'язків, серед найважливіших з яких є повага до держави, закону, обов'язок захищати державу, поважа­ти законні права та свободи інших. Ніхто не має права вимагати від інших того, чого він не виконує по відношенню до них. Ніхто не може вимагати від держави забезпечення своїх прав, якщо не поважає її та не виконує своїх обов'язків перед нею.

Права людини не лише закріплені в національному законо­давстві, а й викладені у Загальній Декларації прав людини, що була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 ро­ку. В ній підкреслюється, що всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах (ст.1), кожна людина во­лодіє всіма правами і свободами, що проголошені Декларацією, без будь-яких обмежень (ст.2).

Загальна Декларація прав людини є першим розділом Міжнародного біля про права людини, що включає також Міжна­родний пакт про громадянські та політичні права. Крім того, ООН прийнято Декларацію прав дитини (1959р.), Кодекс повед­інки посадових осіб по підтриманню правопорядку (1979р.), Дек­ларацію про право на розвиток та ряд інших документів. Важ­ливе значення в міжнародно-правовому закріпленні прав люди­ни має Заключний акт Наради з питань безпеки та співробіт­ництва в Європі та документи гельсінкського процесу.

Згідно з українським законодавством у питаннях прав лю­дини міжнародні пакти мають пріоритет.

До найважливіших проблем формування незалежної украї­нської держави необхідно віднести:

— проблему формування повноцінної структури державної влади (чіткий розподіл гілок влади та повноважень владних інституцій, розвиток мережі дипломатичних представництв, органів державної безпеки і т.п.);

— проблему формування національної політичної еліти (на­буття нею відчуття відповідальності, включення політиків, для яких інтереси української держави та народу є вищими за осо­бисті, відсторонення від влади та виведення з владних оргайів людей випадкових, некомпетентних, відверто ворожих ідеї дер­жавності і т.п.);

— проблему наповнення реальним змістом проголошеного правового характеру української держави (виховання поваги до закону у всіх без винятку громадян України, підвищення ролі судової влади і т.п.);

— проблему формування повноцінного громадянського сус­пільства (розвиток різноманітних форм самодіяльності грома­дян, гарантування недоторканності чесно заробленої приватної власності як основи дійсної свободи індивіда і т.п.);

— реальне забезпечення прав людини, громадянських, соц­іальних, економічних та культурних прав та політичних свобод усіх громадян України при чіткому виконанні ними своїх обо­в'язків.

Дата добавления: 2015-03-29