Поняття та особливості духовної культури

Як уже неодноразово зазначалося, поняття культура, в тому числі й духовна, має безліч визначень, які враховують лише ті чи інші аспекти цього різнобічного явища.

Для комплексу сучасних західних наук, які досліджують феномен культури, властива тенденція ототожнення "духовної культури" з культурою в цілому. Наприклад (як це відзначаєть­ся відомими українськими філософами В.П.Андрущенком і М.І.Михальченком у книзі "Сучасна соціальна філософія"): "За А.Вебером культура — це сукупність духовних символів, що не підлягають ніяким утилітарним цілям. Е.Кассірер уявляє її формою розумової діяльності, що спрямована на створення і ус­відомлення символічних форм. За Ж.Мартеном, основу всього цінного в культурі складає релігія. К.Леві-Строс вважає голов­ним проявом культури мову, систему знаків, комунікацію, що може бути перекладена й зрозуміла".

У радянській та пострадянській літературі присвяченій дослі­дженню культури, духовна культура розглядається з позицій соц­іальної філософії марксизму, а також через її співвідношення та специфіку в порівнянні з матеріальною культурою. В інтерпретації більшості авторів вона розуміється як процес і результат духовної діяльності людини. Досить типовим є таке тлумачення: духовна культура — це сукупність духовних цінностей та спо­собів їх створення. Або інше визначення духовної культури, як особливого способу діяльності — "духовна культура це особли­ва сфера і форма діяльності, в якому формуються мотиви, прин­ципи, правила, мета і зміст діяльності", або духовна культура це — "форма діяльності, пов'язана з мисленням, знанням ху­дожньої культури, прийнятими нормами поведінки".

Духовна культура — дуже складне і багатовимірне явище. Вона може бути досліджена в різних аспектах.

З точки зору її структури, духовна культура, як і матеріаль­на, має ціннісні й технологічні виміри. її ціннісним виміром формально можна вважати сукупність духовних цінностей, тоб­то зміст свідомості (знань, настанов, моральних, естетичних, соц­іально-політичних норм), а також олюднення, одухотворення матеріального світу, природи. Тому не варто протиставляти ду­ховну і матеріальну культуру, кожна з них — це єдність матер­іального й духовного (наприклад, мова — письмова або усна є матеріальною оболонкою духовного).

Технологічним виміром духовної культури стає сукупність як матеріальних "носіїв" духовного (мова), так і "знарядь" ду­ховної діяльності, способів та методів створення духовних цінно­стей (це найбільш яскраво виражено, наприклад, у мистецтві — жанрах, стилях).

З погляду основних видів людської діяльності духовну куль­туру можна представити таким чином:

— створення мислительних модулів, образів майбутніх мате­ріальних об'єктів;

— пізнавальна діяльність (отримання знань просвіт і людину);

— ціннісно-орієнтаційна діяльність (визначення цінностей і цілей людського буття, способів їх досягнення);

— комунікативна діяльність (духовне спілкування людей). Ще одним традиційним аспектом дослідження духовної

культури є аналіз співвідношення традицій і новацій у духовній культурі, взаємозв'язку національного і загальнолюдського.

Інший підхід, наведений в філософській літературі інтерп­ретує духовну культуру, як різновид духовного виробництва.

В даному випадку духовна культура розуміється як "Процес і продукт духовного виробництва, як система по створенню, збереженню, розповсюдженню і освоєнню духовних ціннос­тей, наприклад, знань, уявлень, значень та символів".

Духовне виробництво — це процес виробництва, викорис­тання, обміну, розподілу духовних цінностей, а також вплив влас­ності на результати духовного виробництва. Найяскравіше це проявляється в сучасному світі, коли (як вважають деякі західні соціологи) з'являється новий клас "культурної буржуазії", який присвоює й монополізує досягнення історично й колективно ви­робленого духовного капіталу (інформації, мови і т. д.).

За своєю суттю духовне виробництво — це виробництво сус­пільної свідомості та духовних цінностей.

Духовне виробництво поділяють на індивідуальне, масове та спеціалізоване.

Індивідуальне духовне виробництво — це не що інше як духовна життєдіяльність окремої людини.

Масове духовне виробництво — це історичний процес куль­турного відтворення і творчості народів. Особливо яскраво воно виражене у народному мистецтві, фольклорі, віруваннях, тра­диціях, звичаях, що створювалися великими групами людей упродовж усієї історії людства. Масове духовне виробництво діалектично поєднує етнічне (національне самобутнє) та за­гальнолюдське.

Спеціалізоване духовне виробництво, на відміну від індиві­дуального та масового, не виникає водночас із матеріальним ви­робництвом.

Як особливий вид суспільного виробництва воно починає фор­муватися на етапі рабовласництва, коли виникають соціально-економічні передумови відокремлення розумової праці від фізич­ної. В окремої групи людей з'являється можливість та умови цілеспрямовано створювати духовні цінності.

Необхідною умовою виникнення спеціалізованого духовного виробництва стало нагромадження знань про світ і людину у філософських та релігійних ученнях античності, науковий роз­виток мови і формування понятійного апарату. Становлення знарядь спеціалізованої духовної діяльності виявилося також у розробці методів наукового пізнання, створення основ логіки.

У мистецтві, літературі це знайшло свій вияв у створенні ови художніх образів, формуванні стилів і жанрів.

Спеціалізоване духовне виробництво неможливе без певних соціальних інститутів, за допомогою яких відбувається процес накопичення, передачі духовних цінностей, проходить підготов­ка тих, хто продовжуватиме процес відтворення старих і ство­рення нових цінностей.

Найпершими такими соціальними інститутами духовного ви­робництва були храми, бібліотеки, академії, театри.

Необхідною умовою здійснення і особливо розвитку духов­ного виробництва є гармонійна єдність процесів виробництва і використання духовних цінностей:

У цьому плані сучасна дійсність характеризується тим, що духовне виробництво і засвоєння багато в чому не пов'язані одне з одним. Одна група людей в суспільстві займається виробницт­вом і розподілом духовних цінностей (наука, мистецтво, засоби масової інформації і т. д.), інша, більша частина суспільства, вис­тупає як споживач створених духовних цінностей. Для духовної культури сучасного суспільства властива тенденція виробництва продукції, яка передбачає пасивне споживання, існування люди­ни лише як споживача створених іншими духовних цінностей.

Цю ситуацію значною мірою можна пояснити ступенем роз­витку духовного виробництва, його вузькою спеціалізацією, а також розривом, що утворився між спеціалізованим і масовим духовним виробництвом.

Серед всього різноманіття тих специфічних рис, які харак­теризують духовну культуру, слід виокремити такі суттєві її особливості:

— відмінність духовних цінностей від матеріальних про­являється у тому, що вони, як правило, не зникають у процесі користування ними. Багато з них можуть слугувати історично тривалий час;

— у духовному житті важко провести межу між процесом виробництва та результатом духовної праці. Нерідко сам про­цес духовного виробництва і є його результатом, продуктом (на­приклад, музичне, театральне мистецтво), а процес духовного ви­робництва, одночасно стає процесом споживання;

— на відміну від матеріальної культури, сутність і особли­вості якої багато в чому визначаються зовні — природою, її структурою і законами, духовна культура відчуває на собі сильну залежність від внутрішніх чинників і її складових — міфології, релігії, політичної ідеології. Більше того, в соціально-історич­них умовах, коли в суспільстві встановлюється панування тієї, чи іншої, суспільної ідеології (наприклад, релігії в період се­редньовіччя в Західній Європі, націонал-соціалізму в Германії і "соціалізму" в СРСР в ЗО—40-х роках XX ст.) духовні цінності деформуються під "пресом ідеологічних стандартів" (наприк­лад, "соціалістичний реалізм" в літературі, живописі, архітек­турі, кіно і т.п.). Цей "прес політичних ідеалів і ідолів", а зна­чить в якійсь мірі і духовної культури в цілому, залишає навіть свій відбиток на естетичній складовій матеріальної культури (наприклад, так званий "сталінський класицизм" в радянсько­му градобудівництві);

— якщо вихідним і основним призначенням матеріальної культури являється забезпечення більш незалежного життя людини від сил природи, вона нібито орієнтована на підтримку незалежності і захисті людської тілесності, то призначення ду­ховної культури — формування і розвиток духовності людини;

— в порівнянні з матеріальною культурою, як процесом ство­рення цінностей, духовна культура має яскраво виражений но­ваторський і творчий характер. Нерідко в духовній культурі нове (наприклад, знання, твори мистецтва) лише і являються цінністю, а його наступні репродукції (повторення) позбавлені "духу творчості", вони відіграють лише допоміжну освітню або виховну роль.

— на відміну від матеріальної, духовна культура значною мірою більше носить суб'єктивний характер, тобто вона відоб­ражає і забезпечує буття різних соціальних суб'єктів (індивідів, станів, класів, націй і т.і.), а також безпосередньо виражає в цінно­стях, нормах, ідеалах їх інтереси, настрої, особливе бачення реаль­ності, стосовно соціального минулого, нинішнього і майбутнього.

— духовна культура забезпечує збереження етнічної само­бутності народів. Навіть в умовах майже повної уніфікації їх матеріальної культури (споживаємих цінностей та технологій виробництва), духовна культура через такі її складові як мова, література, традиції, звичаї, менталітет і таке інше виконує "охо­ронні" функції, перешкоджає розмиванню етнічної неповтор­ності народів, розчиненню їх духовних цінностей в "масовій за­гальнолюдській культурі".

Дата добавления: 2015-03-29