Спільне в художніх особливостях романів «Уліс» та «Місіс Деллоуей»

Порівняння історій кохання в романах «Прощавай, зброє!» і «Нестерпна легкість буття».

Роман Дж. Джойса “Улісс” є ніби проміжною ланкою між модернізмом і постмодернізмом, поєднуючи риси обох літературних напрямів. Зокрема, початок роману належить більшою мірою до модернізму, тоді як його заключні епізоди – до постмодернізму. По суті, автор поєднує непоєднуване, адже модернізм Дж. Джойса – це віра в стиль, культ стилю, містику і міфологію стилю; постмодернізм Дж. Джойса – це карнавалізація, балаганне розвінчання стилю, перетворення стилю з фетишу на іграшку.

Однією з рис постмодернізму, наявних в романі, є його інтертекстуальність. Існує три концепції інтертекстуальності: широка, вузька та синтезована. Відповідно до широкої концепції, представниками якої є Ю. Крістєва і Р. Барт, дійсність розглядається як універсум текстів, а інтертекстуальність виступає онтологічною характеристикою будь-якого з них. Відповідно до вузької концепції, представником якої є М. Риффатер, інтертекстуальність виступає як співвідношення вербальних текстів, а її джерелом вважається сприйняття читача. Категорія читача засвідчує незмінність думки про те, що для повного розуміння тексту коди автора і читача повинні бути подібними. Відповідно до синтезованої концепції Ж. Женетта, в якій поєднуються вузьке і широке трактування поняття інтертекстуальності, остання витлумачується як міжтекстові зв’язки та пропонується п’ятичленна класифікація їх типів: інтертекстуальність як „співприсутність” в одному тексті двох чи більше текстів, що знаходить свое вираження у вигляды цитат, алюзій, плагіату тощо); паратекстуальність як відношення тексту до своєї назви, післямови, епіграфу; метатекстуальність як коментуюче і часто критичне посилання на претекст, гіпертекстуальність як висміювання та пародіювання одним текстом іншого; та архітекстуальність жанровий зв’язок текстів.

“Улісс” уже своїм існуванням підтверджує теорію інтертекстуальності: якби не було “Одіссеї” Гомера, то не було б і “Уліссу” Джойса. Отже, перш за все, розглянемо зв’язок твору Джойса з епосом Гомера. Хоча алюзії та цитати з Гомера не є найчисельнішими у романі, проте цей зв’язок відіграє значну роль у його змісті. По-перше, поема Гомера дає роману його назву, жанр і архітектоніку. “Улісс” – це роман-подорож, в якому епізоди слідують один за одним у порядку відповідно до пересувань героїв, і дія роману відбувається або прямо в дорозі, або в одному певному місці, завершуючись відходом героя. Архітектоніка роману має лінійну побудову, витягнуту у часовий ланцюжок, котрий реалізує парадигму одіссеї: пролог, власне подорож із серією пригод і повернення; тут є інтермедія (“Блукаючі скелі” – епізод 10) і дві головних лінії, що переплітаються – Улісса та Телемака; проводиться членування “Уліссу” на досить автономні епізоди як і поема Гомера членується на пісні. По-друге, поема Гомера несе багаточисельні сюжетні функції, головними з яких є дві: головні герої роману Дж. Джойса мають гомерівських прототипів (Блум – це Одіссей, Моллі – це Пенелопа, Стівен – це Телемак, Малліген – це Антіной ітд.); а епізоди роману Дж. Джойса прив’язані до певних епізодів гомерівської поеми. Для підкреслення цих зв’язків, у кожному епізоді роману розсіяні невеликі алюзії, що відсилають читача до потрібного розділу поеми.

У цьому романі письменниця реалізовує принципи зображення людини й життя, викладені у статті «Містер Бенкет і місіс Браун». З миттєвостей буття вона прагне передати тремтливий рух, у якому перебувають її герої, складність людської натури, «переливи реальності».
Роман вибудований як потік відчуттів, спогадів, «потік свідомості» героїв — Клариси Делловей, Сиптимуса Сміта, Пітера Волта, і як потік подій, що відбуваються впродовж одного дня. Якраз крізь призму одного з днів червня 1923 року відтворено життя міcіс Делловей і окреслені контури епохи. Люди, які пережили Першу світову війну, опинилися в іншій реальності, ніж ті, хто вступав у життя і жив у передвоєнні роки. Вони втратили відчуття стабільності, змушені були переглянути колишні цінності, стати свідками руйнування традиційних соціальних і моральних орієнтирів. Сприйняття світу стало іншим.
Фіксуючи рух Клариси Делловей у просторі (вулиці Лондона) і часі (червневий день 1923 року), авторка створює її образ, образ її життя. Одна за одною спливають хвилини, квартал за кварталом проходить на своєму шляху місіс Делловей. Одночасно спливає все її життя. Кожна миттєвість концентрує в собі повноту буття, бо пережите не вмирає: можна розливати чай, іти вулицею, сидіти у парку, розмовляти, переживати своє дитинство, юність, кохання і втрати.
З кожною сторінкою образ Клариси набуває все чіткіших контурів. І водночас він немов розчиняється у вуличному натовпі, в людському потоці, робить місіс Делловей піщинкою великого міста.
Роман не поділений на глави й частини. Всі події, що відбуваються впродовж дня, спрямовані до єдиної цілі — до званої вечері в будинку Делловеїв. Головниі персонажі твору — незнайомі між собою Клариса Делловей і Септімус Сміт.
У цьому романі є багато спільного з романом Дж. Джойса «Улісс». Один день — це панорама всього життя. Крім того, Вірджинія Вулф, виступаючи проти письменників-«матеріалістів», докоряючи їм за пристрасть до всього «зовнішнього», сама не відмовляється від зображення середовища, в якому живуть і діють герої, від використання деталей, що увиразнюють судження про особливості їхньої поведінки і світосприйняття. Авторка розкриває в романі передісторію персонажів, згадує про їх заняття і схильності. Все це розчинено в потоці думок, відчуттів.
Багато в романі чудових пейзажів Лондона: парки й вулиці, вітрини магазинів і пам’ятники, контрасти міста, атмосфера післявоєнної доби. Мчать автомобілі, автобуси, блимають вогні реклами, вуличний оркестр виконує пісеньку — усе це Клариса бачить, чує, відчуває: «життя, Лондон, цю мить червня». Вона володіє тонкою інтуїцією, пам’яттю почуттів, «пам’яттю серця». Свій шлях вулицями Лондона долають і її чоловік Річард Делловей, донька Елізабет, друг Пітер Волш, Септімус Сміт, з яким вона не знайома.
Образ Сміта особливо важливий у здійсненні авторського задуму: «показати життя, смерть, розум і божевілля, піддати критиці соціальну систему». Сміт — учасник і жертва війни. Важка контузія, ще важчі спогади про пережите викреслюють його з нормального життя. Він бачив смерть і страждання, загибель своїх фронтових товаришів. Війна вбила в ньому здатність відчувати, його переслідують жахливі спогади, видіння, що спонукає його звести рахунки з життям, викинувшись з вікна.
У долі й загибелі Септімуса Сміта, про якого Вірджинія Вулф пише як про другий аспект особистості Клариси, реалізується те, що місіс Деллловей придушує в собі. Їх об’єднують самотність, страх перед життям, прагнення покінчити з ним. Місіс Делловей пливе за течією світських умовностей, підкоряючись їм. Гостро переживає відчуження доньки. Шлюб із Річардом Делловеєм не ущасливив її. Попри те що проблема духовної кризи центральна в романі, у ньому недвозначно стверджується ідея подолання «смерті духу».

Дата добавления: 2015-03-29