Державне управління як діяльність держави і вид економічної діяльності. Державне управління як освітня і наукова галузь. Управління суспільним розвитком. 1 страница

Організація виконавчої влади в Україні. Державна політика як сукупність дій уряду та його територіальних органів на місцях. Механізм держави. Апарат державного управління.Сутність, поняття і ознаки політичної влади. Легітимність політичної влади.

Влада: поняття, види, класифікації. Владна вертикаль, апарат влади, алгоритм влади. Державна влада: поняття і концепції. Нормативно-формалістична, органістична, елітна, суб’єктивно-психологічна, інструменталістська, індивідуалістично-соціологічна, марксистська, реляціоністська концепції державної влади. Баланс інтересів як підґрунтя державної влади.

В

лада (надалі скорочено – В.) – здатність і можливість особи, соціальної групи, інституту,організації провадити свою волю через певнізасоби та канали впливу на діяльність і поведінку людей, їх спільності. Сутнісно владою є відносини управління (керівництва),панування, підпорядкування, покори. В. – це багатогранне суспільно-політичне іправове поняття, яке може мати такі значення:

1) відносини між людьми, коли одні керують, а інші підкоряються;

2) здатність досягати поставленої мети;

3) спроможністьсоціально–політичної системи забезпечувати виконання прийнятих нею рішень;

4) спосіб самоорганізації людської спільноти, заснованої на розподілі функцій управління івиконання;

5) можливість і здатність проводити свою волю.

Як види влади розглядають політичну, економічну, державну, сімейну В.; формами влади є панування, керівництво, управління, організація, контроль; до методівздійснення В. належать авторитет, право, насильство.

Класифікація влади як складного суспільногоявища здійснюється за такими критеріями:за суб’єктами – державна, народна, партійна, громадських організацій, трудових колективів, В. ЗМІ тощо; за функціями – законодавча, виконавча і судова; за часом здійснення – постійна і тимчасова; за територією здійснення – загальнодержавна, регіональна і місцева; за способами взаємодії суб’єктаі об’єкта – демократична, ліберальна, авторитарна, тоталітарна тощо.

Владна вертикаль – це ієрархічна побудова владних органів із суворою системою підпорядкування. Апарат в лади як один з ключових їїінститутів поєднує виконавчі органи, установи, персонал усіх ланок та рівнів. Алгоритм влади – це набір правил, які спираються нанорми, знання, досвід та інтуїцію владарюючого суб’єкта і дають йому можливість вирішувати державні або політичні завдання.

Найбільш впливовою у суспільномупроцесіє державнавлада, яка здійснюється у порядку,передбаченому конституцією та законами,

домагається своїх цілей економічним стимулюванням, ідеологічним впливом, примусом і т. ін. До системи державної В. Належить комплекс органічно пов’язаних між собою державних органів, політичних партій, закладів і осіб, наділених певними повноваженнями, а також політичних партій і організацій, безпосередньо наділених В., що здійснюють її.

Є чимало різних ідейно-методологічних підходів до визначення поняття “ В. ”, починаючи від античних мислителів Платона та Аристотеля, які відшуковували ту ідеальну модель державного устрою, за якою політична В. була би найбільш суспільно корисною.

Мислителі нового й новітнього часу (Н.Макіавеллі, Т.Гоббс, Д.Локк, Ш.Монтеск’є) прагнули виявити передумови найбільш ефективного управління як з боку вищої державної особи, так і на шляху пошуку суспільних механізмів народовладдя, вбачаючи їх у демократії, принципах поділуі взаємної рівноваги різних форм В. (законодавчої, виконавчої, судової). Еволюція поняття В. відбувається в напрямі від розуміння її як виявлення волі людини, наділеної повноваженнями, які виражались у застосуванні певних санкцій, ухвал,

обіцянок, до волі, яка ґрунтується на певних формах переконань.

Згідно з нормативно-формалістичною концепцією, джерелом і змістом В. є система норм, передусім правових. Інколи цю концепцію називають легітимістською (лат. legitimus – законний). Вона виходить з того, що закон виступає і як правовий, і як моральний чинник, який має юридичну силу. Головна ідея легітимізму як політичної концепції полягає в абсолютизації правових норм В. Як політична доктрина вчення постало в IX–III ст. до н. е. за існування абсолютної монархії. Тоді державна В. реалізовувала абсолютну В. правителя, діяла деспотично, а в управлінні була вкрай бюрократизованою. Нині в демократичних державах легітимізм базується на звеличенні закону як основної регулюючої норми.

Змістом органістичної концепції є різні версії функціоналізму, структуралізму й солідаризму, що визначають загальносуспільні функції В., які применшують або ігнорують її класовий характер. Наприклад, за структурно-функціоналістською теорією В. – це особливий вид відносин між управляючими і підлеглими. Роль особи в політичній системі зводиться до її підтримки.

У річищі органістичної концепції В. перебуває й елітна теорія В. Виникнення її обґрунтовується існуванням у суспільстві еліти (франц. elite – краще, добірне, вибране), покликаної управляти масами людей неелітного стану, усіма соціальними процесами у суспільстві (Г.Моска, В.Парето, Р.Міхельс та ін.). Стрижнем теорії еліт є абсолютизація відносин владарювання одних і підкорення інших. В. виникає як іманентна (внутрішньо зумовлена) властивість постійно існуючої в суспільстві еліти. Історичний прогрес тут розглядається як сукупність циклів зміни пануючих еліт (“кругообіг еліт”), ідея народного суверенітету вважається утопічним міфом, стверджується, що соціальна нерівність – це основа життя.

Суб’єктивно-психологічна концепція пояснює В. як уроджений інстинктивний потяг людини до В., панування аж до агресії. Серед доктрин цієї концепції – біхевіористська теорія В., яка базується на дослідженні індивідуальної поведінки людей у сфері владних відносин, а прагнення до В. проголошує домінуючою рисою людської поведін-ки і свідомості. В. тлумачиться і як мета, і як засіб. Згідно з поглядами Г.Лассуела, будь-який вплив на політику прирівнюється до прагнення В. Тобто в політиці все є В., а будь-яка В. є політикою. До суб’єктивно-психологічного напрямупримикає іструменталістський підхід до розуміння В. – зведення її до використання певних засобів, зокрема насильства і примусу тощо.

Прихильники індивідуалістично-соціологічної концепції розглядають В. як гру інтересів – особистих суперечностей між свободою одних та її обмеженнямищодоінших. Цю “гру” забезпечують угоди, переговори. Її успіх залежить від здібностей, волі, гнучкості суб’єктів, правил “політичної гри” тощо.

Марксистська концепція В., беручи за основу економічні інтереси, що визначають зміст і форму реалізації класових інтересів, тлумачить політичну В. як панування певного класу. За К. Марксом, той клас, який володіє засобами виробництва, а отже, й більшою частиною національного багатства, диктує свою волю в суспільстві. У його руках державна В., що захищає його ж інтереси.

Сучасна реляціоністська теорія влади (П.Блау, Дж.Картрайт та ін.) тлумачить В. Як міжособові стосунки, що дають змогу здійснювати вольовий вплив на індивіда і змінювати його поведінку. Зокрема, американський соціолог П.Блау визначає В. Як здатність одного індивіда (чи групи) нав’язувати свою волю іншим, не нехтуючи такими засобами, як страх, покарання тощо.

Існує множинність В. і різноманітність її модифікацій у суспільстві – від брутального фізичного примусу до політичних маніпуляцій поведінкою людей через вплив на їхні психологічні та соціальні стереотипи, суспільні мотивації та ін. Однак застосування всіх вказаних форм владного впливу є легітимним лише за умов додержання існуючих правових норм, у томучислі процедурного характеру. Фактично суспільство само наділяє В. певну групу людей чи особу. Так, джерелом В. в демократичному суспільстві є народ, і система влади має перебувати під його контролем. Але той, хто отримав В., повиненмати відповідні права та гарантії на певну свободу дій.

Для людини як суспільної істоти характерне прагнення відшукати момент доцільності у владних відносинах. Тобто владні відносини мають бути виправданими в очах людей. Тому серед різноманітних відносин панування слід виділяти В., яка ґрунтується на балансі інтересів. Поки владна особа та суспільство діють взаємно, їх відносини врівноважуються. Якщо взаємності немає, то виникає дія іншої сили, яка здійснює перерозподіл В. і віддає її в інші руки. В. завжди залежить від здатності до дії інших і тому перебуває ніби поза її володарем. Вона посилюється, коли знаходить підтримку і довіру, і навпаки, втрачає свій вплив і слабшає, якщо виявляє некомпетентність чи корумпованість.

Література:

1. Kundel Е. Marx und Engels im Kampf um die revolutionare Arbeitereinheit. Zur Geschichte des Gothaer Vereinigungskongresses von 1875. – В., 1962.;

2. Бебик В. M. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика: монографія / В. M. Бебик. – К.: [б. в.], 2000;

3. Вебер М. Избранное. Образ общества / М. Вебер. – М.: [б. в.], 1990;

4. Гидденс Э. Социология / Э. Гидденс; при участии К. Бердсолл: пер. с англ. – Изд. 2–е, полностью перераб. и доп. – М.: Едиториал УРСС, 2005; Політологія: навч. посіб. / О. В. Бабкіна, В. П. Горбатенко. – К.: ВЦ, 2006;

5. Державне управління в Україні: централізація і децентралізація: монографія / кол. авт.; відп. ред. проф. Н. Р. Нижник.– К.: Вид-во УАДУ, 1997. – 448 с.;

6. Державне управління і менеджмент: навч. посіб. у табл. і схемах / Г. С. Одінцова, Г. І. Мостовий, О. Ю. Амосов та ін.; за заг. ред. д-ра екон. наук, проф. Г. С. Одінцової. – Х.: ХарРІ УАДУ, 2002. – 492 с.;

7. Державне управління та державна служба: словник-довідник / уклад. О. Ю. Оболенський. – К.: КНЕУ, 2005. – 480 с.;

8. Загальна теорія держави і права / за ред. В. В. Копєйчикова. – К.: [б. в.], 1997;

9. Малиновський В. Я. Словник термінів і понять з державного управління / В. Я. Малиновський. – Вид. 2-ге, допов. і випр. – К.: Центр сприяння інституц. розв. держ. служби, 2005. – 254 с.;

10. Одінцова Г. С. Теорія та історія державного управління: навч. посіб. / Г. С. Одінцова, В. Б. Дзюндзюк, Н. М. Мельтюхова та ін. – К.: Видавн. дім “Професіонал”, 2008. – 288 с).

11. Парсонс Т. О социальных системах / Т. Парсонс. – М.: Аспект Пресс, 2001.

§3. Децентралізація державної влади. Суб’єкти й об’єкти влади. Методи реалізації державної влади. Примус та авторитет — необхідні ознаки будь-якої влади. Рівні організації державної влади. Концепція поділу державної влади на гілки. Виконавча влада як різновид влади. Підходи до організації виконавчої влади в різних країнах.

Д

ецентралізація державної влади (надалі – Д.д.в.) – самостійність у підходах до управління з урахуванням багатоманітності місцевих особливостей при збереженні єдності в основному, суттєвому; виявляється у делегуванні повноважень від органів державного управління до місцевого самоврядування.

На практиці виявляється як передавання частини функцій державного управління центральних органів виконавчої владимісцевим органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування, розширення повноважень нижчих органів за рахунок вищих за рівнем. Децентралізація і централізація є парними категоріями, вони позначають певне явище, дії, форму організації чи характеристику дій з управління.

Децентралізацію і централізацію можна розглядати як певні дії щодо збільшення або зменшення кількості повноважень і відповідальності органів влади, структурних підрозділів або посадових осіб, що перебувають на різних ієрархічних рівнях тієї чи іншої системи управління (державою, галуззю, установою, колективом людей тощо). Це характеристика розвитку системи (динамічна), але вона може бути і статичною, коли здійснюється порівняння організації управління в різних системах, йдеться про рівень централізації (наприклад у демократичних і тоталітарних державах). Враховуючи те, що централізація і децентралізація – це характеристики відносин між суб’єктом і об’єктом управління, що відображають розподіл повноважень та відповідальності у прийнятті рішень стосовно внутрішніх відносин і зовнішніх зносин системи. Виходячи із завдань подальшої демократизації українського суспільства доцільно розглядати Д.д.в. уширокому та вузькому розумінні. Перший підхід – це відносини між державою та громадянським суспільством, а саме – збільшення прав щодо прийняття рішень людини, громадських організацій і зменшення їх у органів державної влади. Другий стосується традиційного поглядуна проблему – перерозподілу повноважень між органами влади, що належать до різних рівнів ієрархії, та суб’єктами місцевого самоврядування. Науково-прикладні та методичні розробки з цього питанняможуть суттєво допомогти практичному руху українського суспільства до європейських стандартів суспільного життя. Позитивний результат на цьому шляху може бути досягнутий тільки в разі використання комплексного підходу, тобто Д.д.в. має відбуватися паралельно у відносинах “держава – громадянське суспільство”, “органи влади – людина”, “державна виконавча влада – місцеве самоврядування”, “керівництво установи– структурні підрозділи”, “керівник – підлеглі”.

Фактичне співвідношення централізації і Д.д.в. у суспільстві чи в установі свідчить про реальний стан справ з урахуванням інтересів населення чи підлеглих у процесах управління. Високий рівень централізації відображає нехтування інтересів об’єкта управління, і навпаки. Тобто Д.д.в. у широкому та вузькому розумінні означає підвищені можливості з реалізації інтересів, прав і свобод населення.

Значущість характеристик управлінських відносин, що досліджуються, підкреслюється ще й тим, що вони мають системоутворюючі властивості. Централізація сприяє зміцненню цілісності системи, а децентралізація є умовою поширення багатоманітності, яка забезпечує її динамізм і стійкість. Надмірна централізація заважає розвитку елементів системи, безконтрольна Д.д.в. знижує рівень керованості, що може стати причиною розвалу системи. Наочними прикладами є управління в Радянському Союзі і Польському князівстві середньовіччя. У зв’язку з цим дуже важливим є визначення оптимального співвідношення цих характеристик в окремих системах (держава, регіон, установа).

Влада завжди передбачає взаємодію її агентів, що ґрунтується на підлеглості одного іншому. Якщо така підлеглість відсутня, тоді немає і В. Для структури В. характерними є такі елементи: а) суб’єкт – особа або орган (організація), наділені правом розпорядження; б) об’єкт – особа або орган (організація), до яких звернене розпорядження та які зобов’я- зані його виконувати; в) правові та інші умови і засоби взаємодії суб’єктів і об’єктів В.

Виділяють два головних методи реалізації В.: 1) шляхом переконання виконавця 2) шляхом примусу, тобто спираючись на силу, фізичний вплив. Функції примусу виконують армія, поліція (міліція), суди, прокуратура, інститут юридичної відповідальності тощо.

Важливим є раціональне співвідношення вказаних методів у процесі реалізації владних повноважень. В., що спирається тільки на силу, не відповідає сучасним вимогам демократії.

У системі політичної влади розрізняють три функціонально взаємодіючі її рівні: вищий рівень – макрополітична система вищих органів В. (законодавчих, виконавчих, судових); середній або проміжний рівень – це апарат політичної В. середньої ланки, бюрократія різних рангів (цей рівень пов’язує інституційну В. з неформально-громадськими організаціями, партіями, рухами і населенням); мікрорівень включає безпосереднє політичне спілкування людей, малих груп.

Саме на цьомурівні формуються думки людей про політику, їх переконання, політична культура в цілому.

Система влади у цивілізованомусуспільстві починається з людини і закінчується людиною, існує для неї. У цьому є соціальність В., а поле її дії– піклування про людину (суспільство), її інтереси, права і свободи, захист, забезпечення їй гідного людського життя. Для цього люди обирають тих, хто від їхнього імені стає за кермо В., створює закони і сам у першу чергу виконує їх.

На думкуГідденса, В. потенційно визначає всі відносини в суспільстві, використовуючи для цього два рівноцінних типи ресурсів: матеріальні і авторитетні. Отже, механізм реалізації В. спирається як на повноваження суб’єкта, так і на його авторитет. М.Вебер визначає ефективність влади мірою її раціональності, яка залежить від раціональності владних структур та керівних осіб. Більшість сучаснихнауковців бачать перспективурозв’язання проблеми державної В. в подальшомувдосконаленні структури і функцій державногомеханізмуі засобів громадського контролю над прийняттям і дотриманням законів.

Виконавча влада – один з видів державної влади, який здійснюється системою спеціалізованих державних органів, покликаних забезпечити практичну реалізацію відображеної в законах загальнодержавної волі.

Виокремлення В.в. відбувалося в межах концепції поділу державної влади. Головна вимога висунутої Дж. Локком і Ш.Л. Монтеск’є доктрини полягала в тому, що для утвердження політичної свободи, забезпечення законності й запобігання зловживанню влади з боку будь-якої соціальної групи, установи чи окремої особи необхідно відокремити владу законодавчу як формування та безпосереднє виявлення загальнодержавної волі від практичної діяльностіщодо здійсненнядержавного управління.

Однак поширення доктрини поділу влади за умов нічим не обмеженого абсолютизму королівської влади, свавілля бюрократії і поліції було зумовлене цілком прагматичними цілями. За вимогою виокремлення законодавчої влади стояло прагнення передати функцію встановлення меж і засобів втручання держави у приватну сферу в руки повноправного представницького органу. Водночас таке виокремлення було неможливим доти, поки виконавча влада зберігалася в руках суверена-монарха. Як писав уже в середині ХІХ ст. Дж.Ст.Міль, “у будь-якій країні виконавча влада є саме тією, у якої сила безпосередньо в руках і яка перебуває у прямому контакті з народом; вона більше, ніж будь-яка інша влада, уособлює сподівання і страх народу, в ній же сполучаються благодійницька і каральна сила уряду... Тому, якщо інші власті, призначені для утримання її в межах, не мають опори в сильних почуттях і думці нації, то виконавча влада завжди знайде засіб абодіяти, незважаючи на інші власті, або ж примусить їх служити собі і може бути впевнена, що її завжди підтримають”. Поділ влади, доцільний з точки зору саме вдосконалення управління, набув визнанняі належногоюридичного закріплення.

Утім, слід зазначити, що у Великобританії та державах, які успадкували британські політико-правові традиції, формально концепція поділу влади не визнається, тож стосовно них доцільно говорити не про існування виконавчої влади, а про систему органів влади, які здійснюють розпорядчо-виконавчі функції.

Утім, саме визначення “ В.в. ” є певною мірою умовним, оскільки в жодній країні органи В.в. усвоїй практичній діяльності не обмежуються тільки виконанням законів. Ще Дж.Локк визнавав, що саме становище уряду вимагає від нього постійних дій незалежно від того, надані йому відповідні повноваження законом чи ні. За сучасних умов уряди всюди є ініціаторами та розробниками законів; вони в окремих державах наділені повноваженням видавати акти делегованого законодавства, які є законом не тільки в матеріальному, а й у формальному розумінні; уряду може належати повноваження здійснювати первинне правовстановлення (регламентарна влада).

Як інституційне утворення В.в. являє собою систему ієрархічно організованих державних органів, які, здійснюючи не тільки правозастосування, а й правовстановлення, забезпечують належне впорядкування суспільної життєдіяльності та розвиток суспільства.

Повнота відповідальності за здійснення В.в. усюди покладається на уряд – інституцію, що перебуває на вершині управлінської ієрархії. Офіційновона здебільшогоназивається Кабінетом або Радою міністрів, у Скандинавських країнах – Державною радою, у Швейцарії – Федеральною радою, у країнах Америки – переважно адміністрацією. У державах з президентськими системами правління (Аргентина, Венесуела, Колумбія, Мексика, США) реалізація основоположного принципу демократичного суспільства – джерелом влади в державі може бути тільки народ– стосовно В.в. забезпечується всенародним обранням її глави – президента, якому належать чільна роль у формуванні персонального складу адміністрації і безпосереднє керівництво нею.

У країнах з парламентськими системами правління мандат на здійснення В.в. передається уряду від народу опосередковано – через парламент. Уряд може здійснювати повноваження винятково за умови його постійної підтримки парламентом (фактично – парламентською більшістю). Уряд очолює посадова особа, яка офіційно називається переважно прем’єр-міністром (в Iталiї – Головою Ради мiнiстрiв, в Австрії та Німеччині– Федеральним канцлером, Швейцарії – Федеральним президентом). Прем’єр уповноважується парламентською більшістю (абсолютною чи відносною) формувати уряд і керувати його роботою.

На фактичний статус глави уряду практично не впливає конституційне визначення глави держави (монарха або президента) главою В.в. Єдність В.в. забезпечується конституційними нормами про те, що:

1) акти глави держави в частині здійснення В.в. (подекуди – будь-які акти) підлягають обов’язковомуконтрасигнуванню (скріплен-ню підписом) прем’єром та (або) відповідальним мiнiстром, без чого вони є нечинними;

2) уряд є підзвітним винятково парламенту. Глава держави, як правило, не може на власний розсуд відправити уряд у відставку.

Специфічним є керівництво урядом в умовах біцефальної (двоголової) системи управління (Франція, Фінляндія). За президентом закріплено певні важелі впливу на управління (головування на засіданнях Ради міністрів, окремі дискреційні повноваження). Однак роль президента в управлінні є чільною винятково за умови його підтримки парламентською більшістю. У цьому випадку прем’єр підпорядковується главі держави. Якщо ж президент не спирається на підтримку парламентської більшості (як це було уФранції в 1986-1988, 1993-1995, 1997-2002 рр.), прем’єр-міністр перебирає на себе провідну роль у здійсненні В.в.

Організація В.в. на центральному рівні внаслідок складності завдань, особливостей об’єктів управління, об’єктивної потреби в поділі управлінської праці усюди будується на засадах відомчості.

Специфіка міністерств як центральних органів В.в. визначається перебуванням їх керівників у складі уряду і відповідним рівнем репрезентації відомчих інтересів. Міністерство не всюди є універсальною назвою: у Великобританії, США та Швейцарії використовується назва “департамент”. Унаслідок недієвості численного уряду кількість найважливіших відомств, очолюваних міністрами, звичайно перебуває в межах 12-20. Зокрема, станом на 2010 р. нараховується 8 міністерств – в Угорщині; 11 – Італії та Фінляндії; 12 – Австрії, Естонії та Швеції; 14 – Бельгії, Латвії, Литві, Німеччині, Чехії; 15 – Греції, Словаччині, США, Франції; 17 – Великій Британії, Польщі; 18 – Данії, Росії; 22 – Ізраїлі; 23 – Білорусі; 24 – Китаї; 34 – Індії. Спостерігається загальна тенденція до скорочення кількості міністерств та забезпечення на цій основі більшої працездатності уряду.

На номенклатуру міністерств визначальним чином впливає обсяг діяльності в конкретних галузях управління. Збіг назв міністерств в окремих країнах не завжди тотожний збігу об’єкта управління. Приміром, у СШАДепартамент внутрішніх справ контро-лює використання державних земель і ресурсів, збереження історичних пам’яток, безпеку гірничих робіт, опікується справами індіанців. Натомість федеральна поліція структурно входить до Департаменту юстиції. Поряд з міністерствами існують й інші центральні органи В.в., які передусім відповідають за практичну реалізацію державної політики та надання послуг фізичним і юридичним особам.

Органiзацiї В.в. на місцевому рівні притаманна наявність периферійних підрозділів центральних міністерств і відомств (місцеві органи В.в. спеціальної компетенції). В окремих державах функціонують місцеві органи В.в. загальноїкомпетенції. У цьому випадку представник держави та його апарат здійснюють як координацію діяльності периферійних органів В.в., так і контрольно-наглядові функції щодо органів місцевого самоврядування.

На організації В.в. у західних демократіях, крім національних традицій, відчутно позначилися розбіжності у формі державного устрою. Вiдмiннiсть організації управління у державах з федеративним устроєм (Австралiя, Австрія, Аргентина, Бразилiя, Венесуела, Iндiя, Канада, Мексика, Німеччина, США, Швейцарія) зумовлена тим, що суб’єкти федерації (штати, провінції, землі) є державними (державоподiбними) утвореннями, наділеними правом самостійно визначати основи своєї політичної організації. Тож органами В.в. є інституції як федерації, так i її суб’єктів.

Унаслiдок того, що на рiвнi як федерації, так i її суб’єктів діють досить вiдокремленi механізми формування органів В.в., виникає потреба в узгодженні їх практичної діяльності. Форми узгодження вiдрiзняються. На органи В.в. суб’єктів федерації конституціями федеративних держав зазвичай покладається здійснення державних повноважень i вирішення загальнодержавних завдань. Натомість у США федеральні органи В.в. функціонують незалежно від органів В.в. штатів.

Однак у цілому для організації В.в. характерна спрямованiсть на забезпечення проведення єдиної загальнодержавної полiтики.

Література:

1. Зайчук О. В. Теорія держави і права. Академічний курс: підручник / О. В. Зайчук, Н. М. Оніщенко. – К.: Юрінком Інтер, 2006;

2. Страшун Б. А. Конституционное (государственное) право зарубежных стран: Общая часть: учеб. для вузов / Б. А. Страшун. – М.: ИНФРА-М-НОРМА, 2007;

3. Шаповал В. М. Конституційне право зарубіжних країн. Академічний курс / В. М. Шаповал. – К.: Юрінком Інтер, 2008.).

В

иконавча влада в Україні (надалі скорочено – В.в.) – одназ трьох гілок державної влади. В.в. у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, указами Президента України і постановами Верховної РадиУкраїни, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами КабінетуМіністрів України.

Відповідно до Конституції України 1996 р.вищим органом у системі органів В.в. є КабінетМіністрів України, який володіє вищими повноваженнями в системі нагляду завиконанням положень Конституції і законівУкраїни.

Кабінет Міністрів України спрямовує та координує роботу центральних органів В.в. (ЦООВ – міністерства – від лат. ministro –служу, керую), інших органів В.в. (комітети, агентства, служби, головні управління,комісії, інспекції тощо) та центральнихорганів В.в. зі спеціальним статусом (Національний банк України, Служба безпеки України). Вони забезпечують розробку тавтілення в життя державної політики увідповідній галузі, загальнодержавних програм, виконання законів, нагляд за нижчими органами В.в.

До органів В.в. належать територіальні органи міністерств, комітетів, інших центральних органів В.в. на місцевому рівні тощо. Їхзавданням є забезпечення виконання загальнодержавних програм на місцях, розв’язання безпосередніх проблем територіальнихгромад, нагляд за законністю рішень органівмісцевого самоврядування та регіонального самоуправління. Компетенція В.в. охоплює всі сфери суспільного життя та забезпечує проведенняполітики у сферах: науки, освіти, культури,соціальній та охорони здоров’я, економічній,захисту прав і свобод громадян, нормотворчої діяльності, забезпечення дотримання законодавчих норм, національної безпеки, оборони та зовнішніх відносин з країнами світу.

В.в. використовує значні людські, фінансові,інформаційні, силові ресурси для вирішенняпроблем та завдань, що виникають, для управління повсякденним життям суспільства з метою задоволення потреб кожного громадянина шляхом здійснення державної політики.

Дата добавления: 2015-03-29