Управлінська культура. Державно-управлінський процес. Результативність управління. Раціоналізація державного управління

Поняття механізму державного управління. Методи державного управління. Управлінські технології. Внесок Фр.Тейлора, А.Файоля, Г.Емерсона, Г.Форда в розвиток управлінських технологій.

М

еханізми державного управління (надалі – М.д.у.) – способи розв’язання суперечностейявища чи процесу в державному управлінні,послідовна реалізація дій, які базуються наосновоположних принципах, цільовій орієнтації, функціональній діяльності з використанням відповідних форм і методів управління.За формою подання М.д.у. – це схематичнезображення статично-динамічного (структурно-функціонального) змісту процесу управління як взаємодії суб’єкта і об’єкта,єдності діяльності і відносин, функціонування певної системи чи підсистеми. М.д.у. відображає взаємозв’язок явищ, дій і заходів, результатом яких є узгодження інтересів, визначення цілей, розробка рішень та їхреалізація за допомогою ресурсів держави(влада, апарат, засоби та методи управління).

У М.д.у. виокремлюють блоки його формування та реалізації. Перший містить потреби,інтереси, суперечності, цілі, волю, мотиви,стимули; другий – рішення, дії, результати.Суспільні потреби, інтереси і цілі зумовлюютьздійснення в державному управлінні необхідних дій, а саме: ухвалення і практичну реалізацію рішень. Таким чином, відбувається реалізаціяфункцій державного управління.

Склад елементів та порядок функціонування М.д.у. визначається метою, засобамивпливу на об’єкт, зв’язками між елементамисистеми, наявністю ресурсів та можливостей конкретної ситуації. Обов’язковими складовими є: цілі, принципи, функції, методи,інформація, технологія та технічні засоби.

Специфіка державного управління зумовлюєпевні особливості відповідних механізмів.

Масштабність і складність об’єкта, у якостіякого виступає усе суспільство, зумовлюєнеобхідність формування великого узагальнюючого механізму або, як називають йогоокремі науковці, державного механізму управління. Конкретні, що описують регулювання певних сфер життєдіяльності населення, є теж досить громіздкими. Це пов’язаноз великою кількістю зацікавлених учасників,інтереси яких необхідно враховувати у процесі регулювання підприємницької діяльності чи функціонування соціальної сфери,закладів освіти, охорони здоров’я тощо.

Жорсткість правового середовища державного управління, виключне право держави наформування законодавчих актів вимагаютьобов’язкового передбачення правових методів впливу суб’єкта на керований об’єкт і взагалі організації їх взаємодії. Відкритість і прозорість державно-управлінських процесів детермінує необхідність створення можливостей для ознайомлення громадян із змістом та технологією функціонування певних механізмів.

М.д.у. має бути побудований таким чином,щоб його функціонування забезпечувалозміцнення цілісності відповідної системи,для чого необхідно обрати оптимальнийрівень децентралізації прийняття управлінських рішень. При його створенні чи удосконаленні корисним є урахування досвіду попередніх напрацювань, це дає змогу використати усі ефективні досягнення і запобігтиопору працівників, що завжди виникає під часрізких змін. Механізм має сприяти виконанню основних і конкретних управлінськихфункцій, не суперечити логіці процесу прийняття і реалізації рішення, забезпечуватиреалізацію інтересів об’єкта і суб’єкта, атакож інших зацікавлених сторін (насамперед населення як джерела влади і головного споживача управлінських і соціальнихпослуг), створювати умови для раціонального розподілу і кооперування праці, забезпечувати узгодження повноважень і відповідальності усіх учасників відносин, а такожцілеспрямованість функціонування.

Велике значення для організації ефективноїроботи будь-якого механізму має творчаактивність людини, професіоналізм, глибоке розуміння сутності процесів, що відбуваються в системі і в суспільстві взагалі.

Кожний конкретний управлінський механізмформують люди – працівники певної галузіта установ вищих ієрархічних рівнів. Їх навички, усвідомлення основ демократичного врядування, бажання сприяти прогресивному розвитку країни відбиваються на побудові механізмів.

Принципи побудови М.д.у.: системність урахування інтересів і особливостей усіх учасників відносин; історичність і ситуативність(використання досягнень і урахування специфіки обставин, щосклалися); сприяння виконанню основних і конкретнихфункцій, розподілуі кооперації праці; створення умов для розвитку людини, реалізації її творчої активності.

Процеси побудови, функціонування чи удосконалення М.д.у. мають містити такі етапи:обґрунтування мети функціонування механізму; визначення кола учасників відносин(суб’єкта і об’єкта управління, споживачів послуг, зацікавлених фізичних або юридичних осіб), їх інтересів, цілей, завдань щодореалізації загальної мети; виявлення зонзбігу інтересів та головних суперечностей;обґрунтування форм і методів взаємодії усіхучасників відносин; відбір економічних технологічних процесів і оптимальних методів;розробка плану дій з реалізації взаємодії;виконання планових заходів; аналіз отриманих результатів; обґрунтування заходів зудосконалення механізму, їх реалізація.

Залежно від засобів, які використовуютьсяу конкретних М.д.у., вони можуть бути політичними, економічними, соціальними, організаційними та правовими, а також комплексними відповідно до основних сфер суспільної діяльності.

У вітчизняній науці ще немає єдиного підходудо визначення поняття “ М.д.у. ”. Тим часом,проблемиформування М.д.у., забезпечення їхдієвості досліджується багатьма вітчизняними фахівцямиугалузі державного управління,зокрема В.Д.Бакуменком, В.М.Князєвим,О.А.Машковим, Н.Р.Нижник, О.Ю.Оболенським, Г.С.Одінцовою, В.М.Олуйком та ін.

Методи державного управління (надалі Мт.д.у.) – систематизовані способи владноговпливу державних органів на процеси суспільного і державного розвитку, діяльністьдержавних структур і конкретних посадовихосіб, що приводять до вирішення поставленихуправлінських завдань на основі знання певних принципів державного управління. Мт.д.у. безпосередньо пов’язані з практичною реалізацією державної влади, її керуючим впливомна об’єкти державного управління відповіднодо інтересів і волі держави, із забезпеченнямреалізації цілей і функцій державного управління, оскільки в них містяться механізмивстановлення взаємовідносин між суб’єктомі об’єктом державного управління, реалізаціїкомпетенції суб’єктів державного управліннявідповідно до їх владно-управлінських повноважень. Умеханізмах державного управлінняважливе значення надається методам, що стимулюють, активізують та спрямовують на досягнення поставлених цілей.

Існує велика кількість класифікацій, а такожвиділення груп Мт.д.у., але загалом їх можнаподілити на дві категорії: загальні та спеціальні. Загальні Мт.д.у., або методи функціонування органів державної влади – це методи,з допомогою яких здійснюється державнеуправління, тобто розробляються, приймаються і реалізуються державно-владнірішення, здійснюється правова і організаційна державно-управлінська діяльність. Загальні М.д.у. поділяють на дві групи – прямого адміністративного і непрямого регулюючого впливу з боку органів державноївлади на відповідні об’єкти управління. Допершої групи належать методи правовогорегулювання, переконання, примушеннятощо, до другої – виховання, стимулювання, демократизації управління, розміщеннядержавних замовлень, маніпуляції тощо.

Серед методів першої групи: метод правового регулювання, за допомогою якогодержава через свої органи справляє впливна суспільні відносини, даючи змогу їх учасникам здійснювати дії правового характеру,надаючи їм відповідні права і покладаючина них певні обов’язки, а також дає можливості вибору варіантів поведінки в межах,установлених правовими нормами; методпереконання, найбільш поширений у державному управлінні, оскільки він вимагає авторитету влади, створення певних умов, соціального клімату, наявності вагомих аргументів, внаслідок чого посилюється мотивація посадової поведінки; метод примушення використовується, коли виникає загрозадержавній цілісності, здійснюються злочинні діяння тощо. Усі загальні Мт.д.у. застосовуються не ізольовано, а в поєднанні (примушення здійснюється у правових формах, переконання досягається як виданням правовихактів, так і організаційними методами тощо).

Спеціальні Мт.д.у. – це методи, які застосовуються для забезпечення реалізації конкретних функцій або підфункцій державногоуправління. Виділяються такі основні груписпеціальних М.д.у.: адміністративні; економічні; соціально-політичні; морально-етичні; науково-аналітичні. Адміністративні методи управління передбачаютьпрямий вплив на волю виконавця шляхомвстановлення його обов’язків, норм поведінки і надання конкретних команд. Їх відносять до жорстких методів впливу, враховуючи такі характерні ознаки: одностороннійвибір способу вирішення завдання, варіантаповедінки, однозначне вирішення ситуації,що підлягає обов’язковому виконанню; безумовна обов’язковість розпоряджень і вказівок, невиконання якихможе мати наслідкомрізні види санкцій. Прикладами адміністративних методів є заборони, дозволи, регламентація діяльності (інструкції, порядки,методики, стандарти, норми і т. ін.), створення або ліквідація організаційних структуртощо. Економічні методи управління полягають у використанні різноманітних економічних механізмів впливу на об’єкти державного управління, що зумовлюються роллюекономічних інтересів у житті суспільстваі, відповідно, в управлінських процесах. Дотаких методів можна віднести, наприклад,матеріальне стимулювання, оподаткування,розподіл бюджетних ресурсів, кредитування,захист і заохочення конкуренції, створенняневигідних умов для монополій тощо. Соціально-політичні методи передбачаютьроз’яснення і популяризацію певних ідей,вплив на інтереси певних соціальних груп,статус людей у суспільстві, соціальні умови їх життєдіяльності та можливості самореалізації. Серед прикладів соціально-політичних методів можна назвати інформування, пропаганду, рекламу, залучення громадяндо процесів державного управління, вирішення нагальних проблем певних соціальнихгруп, підвищення статусу певних категорійгромадян, надання їм кращих можливостей для самореалізації тощо. Морально-етичні методи базуються на зверненні до честі, гідності та совісті людей. Їх завдання полягає у формуванні в суспільстві, зокрема в державнихорганах, морального стану, що сприяє досягненню цілей суспільного розвитку. До морально-етичних методів можна віднести моральне заохочення і накладення стягнень (нагороди, відзнаки, грамоти, догани, публічна критика, колективний осуд тощо), встановлення моральних стандартів поведінки та контроль заїх дотриманням, виховання патріотизму, формування почуття відповідальності за справутощо. Науково-аналітичні методи передбачаютьформування управлінських рішень набазі детального раціонального аналізу проблем із залученням досягнень сучасної наукидержавного управління. До науково-аналітич них належать методи дослідження операцій,економічного аналізу, системного аналізу, аналізу політики тощо.

Якщо адміністративні методи характеризуються прямим впливом на волю і поведінку людей за допомогою адміністративного примусу за невиконання розпоряджень, то економічні й соціально-психологічні методи –опосередкованим управлінським впливом наїх економічні і духовні інтереси та економічним і моральним примусом тих працівників, чиядіяльність не відповідає установленим нормамі є неефективною. Не слід розраховувати наавтоматичну дію цих методів і вкрай важковизначити не тільки силуїх впливуна індивідіві групи людей, але й на кінцевий ефект. Це пов’язано з тим, що економічні методи, які забезпечуютьматеріальне стимулювання колективів і окремих працівників, побудовані на використанні економічнихмеханізмів, а соціально-психологічні методи, які забезпечують їхморальне стимулювання, засновані на використанні соціальнихмеханізмів (система взаємовідносин у колективі, задоволення соціальнихі духовних потреб тощо).

Управлінські технології (надалі У.Т.) – різновид соціальних технологій, сукупність методів та процесів управління, а також науковий опис способів управлінської діяльності, у т. ч. управлінських рішень для досягнення цілей організації. У.т. розвиваються шляхом типізації управлінських ситуацій, виділення найбільш характерних процедур і операцій.

Управління – це сфера найбільш широкого використання соціальних технологій, тому що в ній дуже гостро стоїть проблема оптимальності дій. У цій сфері протягом багатьох століть концентрувався досвід та знання технологізації діяльності. Особливо інтенсивно вони розпочали свій розвиток на початку ХХ ст. із виникненням наукового менеджменту. Його класики Фр.Тейлор, А.Файоль, Г.Емерсон, Г.Форд не тільки зробили значний внесок у визначення основних принципів наукового менеджменту, а й в технологізацію управління. Так, Фр.Тейлор сформулював підходи до раціоналізації та операціоналізації управління працівником, заклавши систему цехового менеджменту. А.Файоль визначив суть та технології адміністративного управління. Г.Емерсонсформулював дванадцятьпринципів управлінської продуктивності праці, що підштовхнуло розвиток У.т. Особливо значний внесок у практику технологій менеджменту зробив Г.Форд, який створив першу успішно функціонуючу промислову компанію.

Розвиток У.т. в СРСР та Україні гальмувався адміністративно-командною системою управління, несприйняттям принципів ринкової регуляції та західного менеджменту. Тому У.т. розвивалися значною мірою тільки у сфері адміністративного управління. Нині в умовах становлення ринкової економіки та розвитку демократії формуються нові передумови технологізації управління, серйозні завдання проведення адміністративної реформи, модернізації управління, збагачення його досягненнями світової цивілізації.

Світ У.т. такий великий і різноманітний, що для його опису потрібні десятки книжок та спеціальних наукових досліджень. Наведемо тільки загальнуїх класифікацію, використовуючи основні елементи системи управління.

Усі У.т. діляться на цілісні та часткові. Перші включають у себе другі, напр., технологію розробки рішень методом “мозкового штурму”.

Основними вимогами до У.т. є ефективність, оперативність, своєчасність, простота, доступність як для керівників, так і для виконавців, відкритість, відповідність нормам та законам, гуманність тощо.

Серед основних тенденцій розвитку У.т. найбільш рельєфними є: зростання уваги до людського капіталу, людських ресурсів організації; У.т. розглядаються як ефективні інструменти реалізації інновацій, забезпечення динаміки об’єкта; спостерігається демократизація систем управління за всіма аспектами; У.т. отримують гнучкість, варіативність, перетворюються на специфічні різновиди управлінських комп’ютерних технологій; базуються на інформаційно-аналітичних технологіях тощо.

Актуальними напрямами удосконалення У.т. державного управління є: забезпечення належної організованості, необхідної регламентації та ефективності розвитку міжгалузевих, міжтериторіаль- них, проблемних цільових програм різного рівня; розроблення в межах державного апарату науково обґрунтованих технологій підготовки, прийняття і реалізації управлінських рішень; розвиток технологій для організаційних форм управлінської діяльності; розроблення технологій зворотних зв’язків управлінських процесів.

Література:

1. Актуальные проблемы разработки и внедрения социальных технологий в трудовых коллективах. – М.: [б. и.], 1991;

2. Атаманчук Г. В. Государственное управление (организационно-функциональные вопросы):учеб. пособие / Г. В. Атаманчук. – М.: Экономика, 2000;

3. Атаманчук Г. В. Теория государственного управления: курс лекций / Г. В. Атаманчук. – 4-е изд., стер. – М.: Омега-Л, 2006;

4. Браун П. Посібникз аналізу державної політики / П. Браун; пер. зангл. – К.: Основи, 2000;

5. Государственное управление: основытеории и организации: учебник / под ред. В. А. Козбаненко.– М.: Статут, 2000;

6. Державне управління в Україні: навч. посіб. / за заг. ред. д.ю.н., проф.В. Б. Авер’янова.– К.: ТОВ “СОМИ”, 1999;

7. Державне управління в Україні: наукові, правові, кадрові та організаційні засади: навч. посіб. / за заг.ред. Н. Р. Нижник, В. М. Олуйка.– Львів: Вид-воНац. ун-ту “Львівська політехніка”, 2002;

8. Дядченко Л. Я. Социальные технологии в управлении общественными процесами / Л. И. Дяченко. – Белгород: Центр соц. технологий, 1993;

9. Иванов В. Н. Социальные технологии: учеб. пособие / В. Н. Иванов, В. И. Патрушев; Акад. наук социал. технологий и мест. самоуправления. – 2-е изд., испр. И доп.– М.: Муницип. мир, [б. г.];

10. Иванов В. Н. Социальные технологии в современном мире / В. Н. Иванов. – М.: Славян. диалог, 1996;

11. Князев В. Н. Технология как предмет социально-философского исследования: дис. … д-ра филос. наук / В. Н. Князев. – К.: [б. и.], 1991;

12. Лем Ст. Сумма технологии / Ст. Лем. – М.: Мир, 1968;

13. Марков М. Технология и эффективность социального управления / М. Марков. – М.: Прогресс, 1982;

14. Мельник А. Ф. Державне управління: підручник /__ А. Ф. Мельник, О. Ю. Оболенський, А. Ю. Васіна;за ред. А. Ф. Мельник. – К.: Знання, 2009.

15. Нижник Н. Р. Системний підхід в організаціїдержавного управління / Н. Р. Нижник, О. А. Машков.– К.: Вид-во УАДУ, 1998;

16. Оболенський О. Ю. Державна служба України: реалізація системних поглядів щодо організаціїта функціонування: монографія / О. Ю. Оболенський.– Хмельницький: Поділля, 1998;

17. Одинцова Г. С. Теорія та історія державного управління: навч.посіб. / Г. С. Одинцова, В. Б. Дзюндзюк, Н. М. Мельтюхова.– К.: Видавн. дім “Професіонал”, 2008).

18. Патрушев В. И. Введение в теорию социальных технологий / В. И. Патрушев. – М.: Изд-во “ИКАР”, 1998;

19. Подшивалкина В. И. Социальные технологии: проблемы методологии и практики / В. И. Подшивалкина.– Кишенев: [б. и.], 1997;

20. Словник системного аналізу в державному управлінні / Ю. П. Сурмін, Л. Г. Штика, В. Д. Бакуменко, Л. М. Гогіна. – К.: Вид-во НАДУ, 2007;

21. Социальные технологии: толковый слов. / отв. ред. В. Н. Иванов. – М.; Белгород: Луч – Центр соц. технологий, 1995;

22. Стефанов Н. Общественные науки и социальная технология / Н. Стефанов. – М.: Прогресс, 1976;

23. Сурмин Ю. П. Теория социальных технологий: учеб. пособие / Ю. П. Сурмин, Н. В. Туленков. – К.: МАУП, 2004).

У

правлінська культура (надалі У.к.) – частина загальної культури суспільства, яка розглядається як єдність управлінських знань, цінностей, управлінських та організаційних відносин на певному етапі розвитку суспільства, управлінської діяльності. Елементи У.к.: управлінські знання (теорії управління, відповідна свідомість, настрій); суспільні відносини, насамперед управлінські та організаційні, у яких матеріалізуються знання, норми, цінності суспільства і в процесі соціалізації особистості стають надбанням культури кожного; управлінська діяльність, яка має творчий характер і дозволяє також трансформувати норми й цінності суспільства в мотиви особистої поведінки, у стійкі риси особистості, формувати саму особистість як самостійний суб’єкт управління.

У системі державного управління функціонування У.к. відбувається на двох рівнях: рівень політичного управління та рівень адміністративного управління, представлений державною службою. У.к. виконує такі функції: ціннісну – як система координат у відносинах об’єкта і суб’єкта управління; пізнавальну – як засіб пізнання учасників управлінськогопроцесу; гуманістичну– розвиток творчого потенціалу учасників управлінського процесу; інформаційну – трансляція управлінського досвіду, забезпечення зв’язку між поколіннями; нормативно-регулюючу – виступає засобом соціального контролю за поведінкоюучасників управлінських процесів.

Виділяють три типи У.к.: 1) адміністративно- командна – ґрунтується на домінуванні адміністративногоправа і державнихструктур. Такий тип культури характерний для тоталітарних режимів; 2) інформаційно-аналітична – передбачає домінування інформаційних технологій та комп’ютерних систем. Тут пріоритетним є технократичний компонент; 3) соціально орієнтована – головним суб’єктом виступає людина, перевага віддаєтьсярозкриттю творчогопотенціалу. Основою нової інтегральної У.к. виступає соціально орієнтована культура, заснована на принципах гуманізму, захисту, відтворення і розвитку як природи, так і людини.

Важливою складовою У.к. виступає управлінський інтелект, що формується на основі особистого досвіду, на основі наукових знань і є складовою частиною інтелектуальної власності. Важливою рисою управлінського інтелекту є здатність до рефлексії, потреба в постійному вдосконаленні.

Державно-управлінський процес (Д.-у.п.) (англ. public management process) – свідома і цілеспрямована послідовна діяльність, пов’язана з реалізацією державно-владних повноважень суб’єктами державного управління, унаслідок чого відбувається зміна суспільних станів, подій і явищ. Д.-у.п. являє собою сукупність неперервних взаємопов’язаних дій та функцій, спрямованих на забезпечення досягнення цілей держави.

Д.-у.п. спрямований на впровадження вжиття державної стратегії та політики і є основним способом реалізації суб’єкт-об’єктних відносин на державному рівні, де суб’єктом державного управління є система державної влади у вигляді спеціально утворених органів, між якими розподілені певніфункції державного управління, а об’єктом державного управління є все суспільство.

Основними елементами Д. - у.п., які можуть виконуватися в різних комбінаціях та послідовності на різних етапах становлення і розвитку держави, є:

- визначення форми державного правління;

- визначення державного режиму;

- визначення державного устрою;

- визначення основних цілей і функцій держави, їх пріоритетності;

- розподіл повноважень між вищими органами державної влади (між гілками влади);

- визначення стратегії розвитку держави;

- визначення структури органів державної влади (відповідно до стратегічних цілей та функцій держави);

- визначення або коригування завдань і функцій органів державної влади;

- розроблення державної політики за основними напрямами діяльності держави;

- програмування (формування плану дій), розроблення сценаріїв і графіків реалізації функцій органів державної влади (складу та послідовності завдань, програм, проектів, інших заходів);

- складання бюджету (розрахунок обсягу витрат і розподіл ресурсів за роботами, запланованими для досягнення цілей);

- реалізація державної політики (оперативне та тактичне управління).

У будь-якій країні Д.-у.п. утворюється внаслідок взаємодії системи або окремих органів державної влади та управління (суб’єкт) із суспільством або між собою (об’єкт такого управління). Це, насамперед, процес вироблення та реалізації регулюючих, організуючих і контролюючих впливів у будь-яких сферах і галузях суспільства, що покладений в основу діяльності органів державної влади та управління. Його характеристики і властивості безпосередньо пов’язані із становленням і розвитком системи державної влади та суспільства й відображають як їх особливості, так і особливості відповідних державно-управлінських (суб’єкт-об’єктних, суб’єкт-суб’єктних і об’єкт-суб’єктних) відносин у часовому вимірі.

Процес державного управління є формою існування динамічної системи таких відносин. Це узагальнений інтегрований процес, якийфактично складається з численних процесів державного управління, що конкретизуються на циклах управління через визначення певних суб’єктів та об’єктів управління. Саме дослідження узагальненого процесу дає змогу правильно оцінювати проблемні ситуації становлення і розвитку державного управління в країні, оскільки згідно із закономірністю цілісності системи в ній виникають інтегративні якості, не властиві окремим компонентам.

Ефективність процесу державного управління залежить від дієздатності системи державної влади та стану суспільства, рівня та активності суспільної діяльності. Як зазначав відомий український учений В.Цвєтков, методологічно істотним для дослідження проблеми визначення ефективності державного управління є фіксування того, в якому режимі функціонує управління. За його оцінкою, державне управління може здійснюватися в двох режимах – нормальному та надзвичайному.

Така дуальна оцінка допомагає краще зрозуміти сутність проблемної ситуації розвитку процесу державного управління, яка з позиції системної філософії виникає внаслідок невідповідності існуючого і бажаного стану як цього процесу, так і в цілому системи державного управління. На думку Г. Атаманчука, проблемна ситуація породжується діалектикою життя і виникає тоді, коли стає явною необхідність зміни цілей та параметрів діяльності, що задані.

Вищезазначена проблемна ситуація виникає в основному за двох умов: у зв’язку з постановкою нових цілей розвитку (нормальний режим управління) та внаслідок кризового розвитку подій у державі (надзвичайне або кризове управління). Інакше кажучи – це або проблема досягнення нового, кращого за те, що було, або проблема втрати останнього, перша з яких пов’язана з усвідомлюваною зміною межі майбутнього, а друга – з неочікуваним порушенням межі існуючого. Відповідно виникає різне ставлення та різні підходи до вирішення таких проблем. У першому випадку має здійснюватися управління за відхиленням, тобто за розбіжністю між параметрами функціонування об’єкта управління та цілями управління, а в другому– за збуренням, коли керуюча система, в нашому випадку суб’єкт державного управління, реагує на можливість відхилення від стану нормального функціонування об’єкта управління внаслідок зовнішніх причин.

За нормальногорежиму управління в сучасній світовій практиці процес державного управління, як правило, набуває характеру стратегічного, а прикризовомууправлінні він, як зазначавВ.Цвєтков, забезпечується в рамках чинних законів політичної боротьби, обмеження прав і свобод громадян, а також значного звуження діїмеханізмів саморегуляції. Відповідно до положень теорії синергетики (синоніми – теорія дисипативних структур, теорія динамічного хаосу), з одного – системна криза свідчить, що вичерпані ресурси колишніх джерел розвитку відповідної системи й руйнівні процеси набули переваги, а з другого – дезорганізація створює нові можливості для поновлення процесу самоорганізації.

Результативність упраління (надалі – р.у.) – властивість алгоритму управління (алгоритм –від імені середньовічного математика аль-Хорезм іAlgorithmi), визначає систему операцій, які застосовуються за чітко визначенимиправилами і після послідовного їх виконання приводять до розв’язання поставленогозавдання), яка передбачає, що після йоговиконання має бути отриманий результат.

Якщо ж результат не може бути отриманий,то алгоритм повиненмістити пояснення причин такої ситуації. Р.у. – це міра точностіуправління, яка характеризується досягненням очікуваного стану об’єкта управління,мети управління або рівнем наближення донеї. Вона пов’язана з виробничими, технологічними та управлінськими процесами,конкретними проблемами і способами їхрозв’язання. Вони можуть характеризуватися як високими, так і низькими коефіцієнтами.

У реальній практиці організація як система може перебувати в різних станах: стабілізації, динамічної рівноваги елементів системи, втрати динамічної рівноваги складових організації. Цепотребує прийняття різнихуправлінських рішень і критеріїв їх оцінки.

Р.у., з одного боку, залежить від створенняумов і результатів праці на конкретномуоб’єкті, а з другого – від зовнішнього середовища та ситуацій, які визначають, напр.,кон’юнктуру ринку, величину акціонерногокапіталу й величини ситуаційного доходу відреалізованого товару. Фактори, що впливають на Р.у. організації: потенціал системиорганізації; збалансованість складовихорганізації; процеси на всіх стадіях кругообігу фондів; рівень розвитку всіх підсистем; раціональність співвідношення між Р.у. господарською і Р.у. фінансовою діяльністю; оптимальна залежність між активною іпасивною адаптивними реакціями системи;потенціал конкурентного статусу організаційних формувань тощо.

Правильний вибір критеріїв у розв’язанніпроблеми стратегічного, тактичного та оперативного характеру дає змогу обгрунтувати управлінські рішення, забезпечити ефективність їх реалізації. Це потребує формування ефективної системи управління за результатами. Необхідність цього зумовленатакими чинниками: наявністю як основної,так і розмаїття інших цілей, які вимагаютьвирізнення певної неоднозначної системикритеріїв оцінки; складнощами в часі та ситуаційному просторі з урахуванням визначення пріоритетних критеріїв оцінки Р.у.; коефіцієнтами ризику факторів зовнішнього середовища внаслідок високого рівня ймовірності їхнього прояву; незбалансованістю складових виробничих підприємств; адаптивністю зовнішнього і внутрішнього середовища тощо.

Р.у. не завжди мають характеризувати лишекількісні показники. За умов забезпечення конкурентних позицій система менеджментуорганізацій може знизити рівень якісних параметрів свого функціонування з урахуваннямцілей майбутньої поведінки. Визначення Р.у. організації системи можна зобразити схемою.

Формуючи систему управління Р.у. організації,слід ураховувати, що кінцева результативністьвизначається рівнем забезпечення раціональної взаємодії зовнішнього і внутрішнього середовищ, а також рівнем використання їхніхфакторів як основи формування конкурентнихпереваг господарюючих структур.

Так само як змінюються цілі управління, змінюються і критерії ефективності. Тому при визначенні ефективності управління слід чітко формулювати й диференціювати цілі управління. Критерій результативності управління має застосовуватися не до засобів, а до мети.

Питання теорії, методології і методики оцінки функціонування апарату управління не отримали у вітчизняній літературі глибокої розробки. Наведені в літературі критерії оцінки стосуються передусім ділових характеристик працівників, тоді як більш важливе значення у справі підвищення ефективності управлінської діяльності мають періодична оцінка стану реалізації завдань, оцінка виконуваної роботи за основними параметрами, орієнтація на результати праці, комплексна оцінка якості й кількості виконаної роботи. Значно легше визначити економічну складову ефективності, в показниках якої досить зручно представляти результати досягнення мети функціонування системи. Оцінка тут заснована на кількісному вимірі економії трудових, часових та фінансових витрат.

Критерії оцінки Р.у. можуть бути різними йзалежать вони від поставленої мети, якоїнеобхідно досягти.

Раціоналізація державного управління – сукупність цілеспрямованих, послідовних і взаємопов’язаних дій зудосконалення організації управлінських процесів зметоюпідвищення рівнів управлінськоїдіяльності в цілому. Процес Р.д.у. передбачаєрозробку та реалізацію комплексних заходів,спрямованих на прогресивну зміну елементівкеруючої підсистеми в цілому або її окремихланок (організаційнихструктур управління, управлінських технологій, процедур, операцій)для підвищення ефективності державного управління і досягнення кращих результатівфункціонування системидержавного управління вцілому. Цей процес включає цілий комплекстаких заходів, як організаційно-технічні, структурно-функціональні, інформаційно-комунікативні, соціально-економічні, соціально-психологічні, санітарно-гігієнічні тощо.

До основних напрямів Р.д.у. відносять: удосконалення методів організації форм розподілу і кооперації управлінської праці; упорядкування організаційних структур апарату управління; унормування інформаційно-комунікативного та документаційного забезпечення; впровадження інноваційних технологій іпроцедур виконання основнихфункцій управління і видів управлінських робіт; покращення організації робочих місць та умов праціуправлінського персоналу.

Проблема Р.д.у. пов’язана з ім’ям М.Вебера, який розглядав раціоналізацію як найважливішухарактеристику капіталістичного суспільства, процес проникнення раціонального начала у всі сфери його матеріальної і духовної культури. Вибудовуючи теоретичнумодель ідеальної бюрократії (як найефективніший тип виконавчогоштату в системі управління), М.Вебер трактував раціональну бюрократію як елемент легальноїформи панування і своєрідну машину зпідготовки та реалізації управлінськихрішень, що працює за наявності чіткої, установленої ззовні мети.

Подальші дослідження Р.д.у. були здійсненіА.Етционі в межах розробленої ним концепції раціональної організації. На його думку, існує дві принципово можливі моделіраціональності управління організацією:модель ефективності та модель виживання.

Перша модель пов’язана з орієнтацією керівництва організації на реалізацію виключноцільової функції та максимізацію результативності діяльності, а друга – спрямована напідтримку і підвищення здатності організації до виживання у зовнішньому середовищі, збереження її як колективного суб’єкта діяльності з позицій функціональності тадисфункціональності схвалюваних керівництвом управлінських рішень.

У практиці державного управління розрізняють поточну та перспективну раціоналізацію. У межах поточної Р.д.у. виявляються та реалізуються організаційні резерви,які можна використовувати одразу, безістотних капітальних вкладень і витрат, задопомогою існуючої організаційної структури, наявних управлінських технологій іпроцедур. Перспективна Р.д.у. потребує витрат, технічного переозброєння управлінського апарату, підготовки і перепідготовки персоналу, зміни форм і методів управління тощо.

Література:

1. Атаманчук Г. В. Государственное управление (организационно-функциональные вопросы): учеб. пособие / Г. В. Атаманчук.– М.: ОАО “НПО “Экономика”, 2000;

2. Атаманчук Г. В. Теория государственногоуправления: курс лекций / Г. В. Атаманчук.– 4-еизд., стер. – М.: Омега – Л., 2006;

3. Бакуменко В. Д. Прийняття рішень в державному управлінні: навч. посіб.: у 2 ч. / В. Д. Бакуменко // Ч. 1. Теоретико-методологічні засади. – К.: ВПЦ АМУ, 2010;

4. Булыгин Ю. Е. Организация социальногоуправления (основные понятия и категории): словарь-справочник / Ю. Е. Булыгин. – М.: Контур,1999;

5. Виконавча влада і адміністративне право / за заг. ред. В. Б. Авер’янова. – К.: Видавн. дім “Ін Юре”, 2002;

6. Гаєвський Б. А. Культура державного управління: організаційний аспект: монографія / Б. А. Гаєвський, В. А. Ребкало. – К.: Вид-во УАДУ, 1998;

7. Державний службовець в Україні (пошук моделі) / Н. Р. Нижник, В. В. Цвєтков, Г. І. Леліков та ін. – К.: Ін-Юре, 1998;

8. Енциклопедичний словник з державного управління / уклад.: Ю. П. Сурмін, В. Д. Бакуменко, А М. Михненко та ін.; за ред. Ю. В. Ковбасюка, В. П. Трощинського, Ю. П. Сурміна. – К.: НАДУ, 2010;

9. Застосування механізмів ефективності менеджменту в діяльності державнихорганів: теорія та практика: пер. з англ. та фр. /ресурс. центр розвитку громад. орг. “Гурт”.– К.:Видавн. Дім “КМ Академія”, 2001;

10. Мескон М. Х. Основы менеджмента: пер. с англ./ М. Х. Мескон, М. Альберт, Ф. Хедоури. – М.:Дело, 1998;

11. Нижник Н. Р. Государственно-управленческие отношения в демократическом обществе: монография / Н. Р. Нижник. – К.: [б. и.], 1995;

12. Нижник Н. Р. Державне управління в Україні: організаційно-правові засади: навч. посіб. / Н. Р. Нижник, С. Д. Дубенко, В. І. Мельниченко та ін. – К.: Вид-во НАДУ, 2002;

13. Пригожин А. И. Современная социология организаций / А. И. Пригожин. – М.: [б. и.], 1999;

14. Словарь-справочник менеджера / под ред.М. Г. Лапусты.– М.: ИНФРА•М, 1996;

15. Социологический энциклопедический словарь / редактор-координатор Г. В. Осипов. – М.: ИНФРА•М-НОРМА,1998;

16. Туленков М. В. Теоретичні основи раціональності соціального управління: монографія / М. В. Туленков, О. Г. Чувардинський.– К.: Аспект-Поліграф, 2009;

17. Туленков М. В. Раціональність управління втранзитному суспільстві: монографія / М. В. Туленков. – К.: ІПК ДСЗУ, 2007;

18. Цвєтков В. В. Державне управління: основні фактори ефективності (політико-правовий аспект) / В. В. Цвєтков. – X.: Право, 1996.;

19. Шахмалов Ф.Основы теории государственного управления:учеб. для вузов / Ф. Шахмалов. – М.: ЗАО “Изд-во“Экономика”, 2003;

20. Щербина В.В. Социальные теории организции: словарь / В. В. Щербина. – М.: ИНФРА•М, 2000).

21. Эмерсон Г.Двенадцать принципов эффективности // Г. Эмерсон, А. Файоль идр. Управление– это наука и искусство.– М., 1993;

22. Ясин Е. Г. Культура и инновации: к постановке проблемы / Е. Г. Ясин, Н. М. Лебедева. – М.: Форсайт, 2009;

Дата добавления: 2015-03-29