Державне управління як діяльність держави і вид економічної діяльності. Державне управління як освітня і наукова галузь. Управління суспільним розвитком. 2 страница

Державна політика – сукупність дій урядута його територіальних органів на місцях,спрямованих на забезпечення функціонування та ефективного розвитку всіх сфер життєдіяльності суспільства, розв’язання проблем, що виникають, і визначення шляхів

удосконалення та розвитку.Головним органом у здійсненні державної політики є В.в.

В.в. – це цілісний комплекс державних установ, які здійснюють владно-політичні та адміністративно-організаційні функції на різних рівнях, його називають “апаратом державного управління”.

Апарат державного управління – основна ланка механізму держави, що забезпечує повсякденну роботу системи органів В.в. і управління стосовно здійснення практичних заходів, спрямованих на реалізацію функцій держави. Саме апарат державного управління забезпечує виконання прийнятих у суспільстві норм, правил, вживає заходів, що забезпечують функціонування як системи В.в., так і самої держави.

Система організації В.в., яка нині діє в Україні (Конституційний суд скасував зміни до констутиційної реформи від 8 грудня 2004 р., де Верховна Рада ухвалила Закон “Про внесення змін до Конституції України” №2222-IV, який передбачав перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської форми правління), почала складатися після прийняття 5 липня 1991 р. закону УРСР “Про запровадження поста президента” як найвищої посадової особи в державі, що очолює органи державного управління. За Конституцією України 1996 р. Президент є главою держави. Президент України маєширокі повноваження в різних сферах державної діяльності, зокрема у В.в. головне – це одноосібне звільнення Прем’єр-міністра і фактично одноосібне звільнення міністрів, визначальний вплив на рішення уряду, право виносити на розгляд парламенту власні законопроекти як позачергові. Ці повноваження роблять Президента України фактичним керівником В.в. В.в. відповідальна перед Президентом України, підконтрольна та підзвітна Верховній Раді України в межах, передбачених у ст. 85, 87 Конституції України.

За різних форм державного правління у демократичних країнах В.в., її формування і функціонування можуть бути відносно відокремленими від законодавчої влади (президентські чи президентсько-парламентські республіки), а можуть бути цілком підпорядковані й підконтрольні їй (парламентські або кабінетно-парламентські республіки чи конституційні монархії). Своєрідною є система організації й підпорядкування В.в. за умов змішаної форми державного правління. Ефективністю В.в. та ступенем контролю за нею з боку суспільства визначається ступінь його демократизму.

Політична влада (надалі – В. п.)– здатність та можливість однієї людини чи групи осіб справляти визначальний вплив на політичнудіяльність і політичну поведінку громадянта їх об’єднань; організаційно-управлінський та регулятивно-контрольний механізмздійснення політики.

З точки зору державного управління В.п. здійснюється політичними структурами тадержавними установами й визначається якздатність контролювати поведінку громадянвиходячи із загальнонаціональних та загальнодержавних завдань. Таке визначення ототожнює поняття “влада державна” та “влада політична”.

В.п. в історичному контексті поступово демократизується. Процес демократизації В.п. виявляється в трансформації архаїчних формїї здійснення (насилля, підпорядкування) удемократичні (консенсус, самоврядування).У XVII ст. політико-філософська думкаприйшла до ідеї такої структурної організації В.п., що мала її демократизувати, підпорядкувати закону й зробити більш ефективною.З цієї метою було створено проект поділуєдиної В.п. (ототожнення з владою державною) на кілька незалежних, але тісно взаємодіючих гілок. Ш.Монтеск’є вже у XVIII ст.створив теорію поділу В.п. в її сучасномувигляді на законодавчу, виконавчу й судову.Ця ідея була також висунута і сформульована на кілька років раніше українським мислителем політичним і діячем Пилипом Орликом у проекті конституції України.Погляди на розуміння сутності В.п. розвивалися неоднозначно. Так, послідовники антропологічного підходу виходячи з уявлення про політику як регуляцію людськихвідносин, що спирається на владу і авторитет, поширюють поняття В.п. на всі соціальні утворення: від родини до держави.

Прихильники марксистської точки зору вважають В.п. втіленням волі економічно пануючого у суспільстві класу. Більшість напрямів сучасної політології пов’язують політичність влади із взаємодією суспільнихінтересів, з асоціативною діяльністю різноманітних соціальних груп, які у своєму протиборстві прагнуть до організованого примусу як основи здійснення своєї політики.

Характерними ознаками В.п. є: верховенство рішень влади для всього суспільства,публічність (влада діє на основі закону відімені всього суспільства), легальність у використанні сили й примусу, різноманітнийспектр засобів для реалізації та утриманнявлади. Серед видів В.п. виділяють: економічну владу (економічні ресурси, що перебувають у розпорядженні держави та бізнес-еліт); соціальну владу (підвищення або пониження соціального статусу індивіда державою, привілейоване соціальне становище окремих осіб та соціальних груп, яке дає їмзмогу справляти вплив на політику держави); інформаційну владу (контроль державинад поширенням інформації, вплив на суспільство через державні та приватні ЗМІ);примусову владу (спеціальні інститути примусу державної влади, які є дієвим засобомвпливу на суспільство); правову владу (обґрунтування дій влади законом). Основними функціями В.п. є: керівництво суспільством; забезпечення стабільності в державі;консолідація суспільства (мотивування йоб’єднання різних політичних сил та соціальних верств навколо загальнонаціональних інтересів); оптимізація політичної системи (пристосування державних і суспільних інститутів для вирішення цілей політичних сил, які отримали політичну владу).

Важливою ознакою В.п. є її легітимність,народне визнання, довіра та підтримка. Термін“легітимність” виник на початку ХІХ ст. уФранції та вперше був обґрунтованийМ.Вебером, який виділяв три основних джерелазаконності, легітимності влади: відповідність традиціям (монархія); харизматичність (через велику особисту популярність політичного діяча); раціонально-правовий тип (влада визнається народом,томущо вона спирається на раціональні, визнані в суспільстві закони й цінності).

Сучасними науковцями виокремлюються додатково такі джерела легітимності: легітимність на засадах участі, раціонально-цільова легітимність, соціально-евдемонічна легітимність та національно-патріотичналегітимність.

В.п. досягає найвищого рівня інституціалізації, завершеності і єдності у владі державній. Однак В.п. ширша за змістом, ніжвлада державна, оскільки відносно самостійне значення мають владні відносини уполітичних об’єднаннях (партії, групи тискута ін.), а також вольові дії громадян під часвиборів, інших масових громадсько-політичних акцій. Сутність В.п. розкриваєтьсячерез її функції, основними з яких є: формування політичної системи суспільства; політичні відносини, щовключають у себе відносини між державою та суспільством, соціальнимигрупами, класами, асоціаціями, політичними інститутами, апаратами й організаціямидержавного управління, партіями, громадянами та ін.; управління справами суспільстваі держави на різних рівнях; керівництво органами влади політичними, а також неполітичними процесами; контроль політичних таінших відносин, і в кінцевомупідсумку, створення певного, характерного для того чиіншого суспільства типу правління, політичного режимуі державного устрою (монархічного, республіканського), відкритого або закритого, замкнутого, відстороненого від держави (автократичного) суспільства, прита- манної даній державі політичної системи,відповідних їй політичних відносин та іншихполітичних характеристик. Загальні організаційні, регулятивні й контрольні функції В.п. конкретизуються через безліч видів політичної діяльності: управління, прийняття рішень,обрання цілей, визначення завдань виконавцям, їх підбор та розстановку, орієнтацію уполітичних та неполітичних ситуаціях, створення власної структурної організацїї та ін.

Відносини влади, як і політичні відносини,характеризуються універсальністю (присутністю в усіх інших видах суспільних відносин), а також включеністю, інклюзивністю,здатністю проникати в усі сфери життя йдіяльності. На сучасному етапі суспільногорозвитку структура інституціональної В.п. включає три функціональних взаємодіючихрівні:

1) макрополітичну систему вищихінстанцій, яка поширюється на основнівнутрішні процеси суспільства й зовнішньо-політичнудіяльністьдержави, її зовнішні органи - уряд, його центральні заклади;

2) В.п. середнього або проміжного рівня (мезорівень),створену апаратом політичної середньої ланки, бюрократією різних рангів, аж до муніципальних органів. Цей рівень безпосередньо пов’язує інституціональну В.п. з неінституціональною, неформальною, В.п. з неполітичною;

3) мікрорівень В.п., який охоплюєбезпосереднє політичне спілкування людей,малих груп, самоврядування. На цьому рівніформується й виявляється політична культура, складаються переконання, думки та ін.Мікрорівень не є нижчим рівнем, він тількифункціональновідрізняється від інших рівнів, утворюючи разом з ними загальнуполітичну тканину суспільства.

Література:

1. Kundel Е. Marx und Engels im Kampf um die revolutionare Arbeitereinheit. Zur Geschichte des Gothaer Vereinigungskongresses von 1875. – В., 1962.;

2. Бебик В. M. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика: монографія / В. M. Бебик. – К.: [б. в.], 2000;

3. Вебер М. Избранное. Образ общества / М. Вебер. – М.: [б. в.], 1990;

4. Гидденс Э. Социология / Э. Гидденс; при участии К. Бердсолл: пер. с англ. – Изд. 2–е, полностью перераб. и доп. – М.: Едиториал УРСС, 2005;

5. Державне управління в Україні: централізація і децентралізація: монографія / кол. авт.; відп. ред. проф. Н. Р. Нижник.– К.: Вид-во УАДУ, 1997. – 448 с.;

6. Державне управління і менеджмент: навч. посіб. у табл. і схемах / Г. С. Одінцова, Г. І. Мостовий, О. Ю. Амосов та ін.; за заг. ред. д-ра екон. наук, проф. Г. С. Одінцової. – Х.: ХарРІ УАДУ, 2002. – 492 с.;

7. Державне управління та державна служба: словник-довідник / уклад. О. Ю. Оболенський. – К.: КНЕУ, 2005. – 480 с.;

8. Енциклопедичний словник з державного управ-ління / уклад.: Ю. П. Сурмін, В. Д. Бакуменко,А. М. Михненко та ін.; за ред. Ю. В. Ковбасюка,В. П. Трощинського, Ю. П. Сурміна. – К.: НАДУ,2010. – 820 с.

9. Загальна теорія держави і права / за ред. В. В. Копєйчикова. – К.: [б. в.], 1997;

10. Конституція України // Відом. Верховної Ради України. – 1996. – №30;

11. Малиновський В. Я. Словник термінів і понять з державного управління / В. Я. Малиновський. – Вид. 2-ге, допов. і випр. – К.: Центр сприяння інституц. розв. держ. служби, 2005. – 254 с.;

12. Нижник Н. Р. Системний підхід в організації державного управління: навч. посіб. / Н. Р. Нижник, О. А. Машков; за заг. ред. Н. Р. Нижник. – К.: Вид-во УАДУ, 1998;

13. Одінцова Г. С. Теорія та історія державного управління: навч. посіб. / Г. С. Одінцова, В. Б. Дзюндзюк, Н. М. Мельтюхова та ін. – К.: Видавн. дім “Професіонал”, 2008. – 288 с).

14. Основи демократії / М. Бєссонова, О. Бірюков, С. Бондарук та ін.; за заг. ред. А. Колодій; М-во освіти і науки України; Акад. пед. наук України; Укр.-канад. Проект “Розбудова демократії”; Ін-т вищ. освіти. – Вид. 2-ге, стер. – К.: Вид-во “Ай Бі”, 2004. – 668 с.).

15. Парсонс Т. О социальных системах / Т. Парсонс. – М.: Аспект Пресс, 2001.

16. Політологічний словник / упоряд. В. П. Горбатенко; за ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. – 2-ге вид., доп. і перероб. –К.: Генеза, 2004. – 736 с.;

17. Політологія: навч. посіб. / О. В. Бабкіна, В. П. Горбатенко. – К.: ВЦ, 2006;

18. Філософія політики: корот. енциклопед. слов. / авт.-упоряд.: В. П. Андрющенко та ін. – К.: Знання України, 2002. – 670 с.;

Д

ержавне управління (надалі – Д.у.) (англ. governance) – діяльність держави (органів державної влади), спрямована на створення умов для якнайповнішої реалізації функцій держави, основних прав і свобод громадян, узгодження різноманітних груп інтересів у суспільстві та між державою і суспільством, забезпечення суспільного розвитку відповідними ресурсами. Видатний німецький учений М.Вебер визначив Д.у. як конкретний вид діяльності щодо здійснення державної влади, який має функціональну та компетенційну специфіку, що відрізняє її від інших видів та форм реалізації державної влади. В енциклопедії Britanika Д.у. охарактеризоване як діяльність, що включає здійснення політики та програм урядів.

Ключовими поняттями для Д.у. є держава і державна влада, оскільки Д.у. є способом функціонування й реалізації державної влади з метою становлення і розвитку держави.

Держава є основним інструментом політичної системи суспільства, щоздійснює управління останнім, охорону його економічної та соціальної структури, організацію й упорядкування соціально неоднорідного суспільства, забезпечення його цілісності та безпеки. Це історично складена структура для забезпечення потреб політичної еліти, соціальних груп і громадян.

В основу держави покладена державна влада, щоє інструментом забезпечення існування держави та досягнення її цілей, її обов’язковим атрибутом. Державна влада має здатність впливати на процеси в суспільстві за допомогою спеціальних органів та установ. Останні є складовими єдиного механізмудержавної влади. Д.у., на думку відомого українського вченогоВ.Цвєткова, за змістом є процесом реалізації державної влади, її зовнішнім, матеріалізованим вираженням, яке поза цим не існує.

Сфери діяльності держави безпосередньо трансформуються у сфери Д.у. Це розроблення й здійснення внутрішньої та зовнішньої політики, правове визначення і регулювання відносин у масштабах усього суспільства, формування та реалізація державного бюджету тощо. Дуже важливим аспектом розуміння стану і розвитку Д.у. є врахування його об’єктивних основ, а саме природно-географічних умов, культурно-історичної спадщини та соціально-економічних умов.

На непростий шлях становлення Д.у. як окремого виду суспільної діяльності опосередковано вказує той факт, що й досі немає сталого, прийнятого в усьому світі визначення державного управління. Передусім це пов’язано з тим, що існують якнайменше два різних підходи до розуміння змісту Д.у.

У першому з них, т. зв. американському, зорієнтованомуна всі процеси і функції управління в спектрі повноважень держави, Д.у. розглядається як галузь, що включає законодавчу, виконавчу і судову гілки влади, а в другому, т. зв. європейському, Д.у. розглядається як підгалузь права. Інакше кажучи, перший підхід передбачає поєднання політичних, правових та адміністративних функцій, а другий– їх розмежування, тобто визначення Д.у. як всієї незаконодавчої та несудової діяльності держави, або як підзаконної виконавчо-розпорядчої діяльності органів держави.

Поняття американського та європейського підходів досить умовні, до того ж поступово відбуваються процеси поширення першого на інші країни світу. Наприклад, відомий французький учений Б. Гурне відмічає таке поширення на Францію, зокрема він визначає, що багато авторів визнали за потрібне розглянути проблеми державного управління під кутом зору, який би не був повністю юридичним; вони визнали за слушне розвинути дисципліну, відміну від публічного права, – науку управління суспільством або адміністративну науку. Безумовно, що в цій науці одну з найважливіших ролей продовжуватиме відігравати право, оскільки правова форма є основною формою зовнішнього вираження Д.у.

До визначення Д.у. можна підійти виходячи з досить важливої властивості будь-якого управління – його цілеспрямованості. Відтак, основним завданням управлінської діяльності держави є забезпечення досягнення поставлених цілей, а змістом є дії щодо їх досягнення. На думку видатного американського вченого П.Друкера, управління є особливим видом діяльності, щоперетворює неорганізований натовп в ефективну цілеспрямовану та продуктивну групу. Перефразовуючи іншого з найвідоміших представників науки управління А.Файоля, можна сказати, що управляти державою – це вести її до цілей з максимально можливим використанням усіх наявних ресурсів.

Підтвердження цієї думки також знаходимо у Г.Райта, яким управління трактується як організація і спрямування ресурсів з метою досягнення бажаного результату.

Заслуговує на увагу визначення Д.у. відомим російським ученим Г.Атаманчуком як практичного, організуючогота регулюючоговпливудержави на суспільнужиттєдіяльність людей з метою її упорядкування, збереження або перетворення, що спирається на її силу влади, а також відомим українським ученим В.Цвєтковим як діяльності держави щодо організації упорядкування різних соціальних процесів у суспільстві.

З погляду системного підходу під Д.у. слід розумітипроцесцілеспрямованого впливусуб’єкта Д.у., що представляє державну владу у вигляді спеціальноутворених органів та їх системи, на об’єкт управління, яким є все суспільство або йогочастина, внаслідок якогозадовольняються потреби держави й суспільства. Останнє В. Цвєтков визначив як складну динамічну самокерованусистему, а управління ним як соціальнуфункцію, щовиявляється у владно-організуючій діяльності, яка забезпечує узгодженість спільної праціі побутулюдей длядосягнення суспільно значущих цілей та завдань.

Держава виконує роль структури, а Д.у. – механізму суспільного самоуправління.

Українські вчені Н. Нижник та С. Мосов запропонували розглядати Д.у. як діяльність органів та установ усіх гілок державної влади (законодавчої, виконавчої, судової) з вироблення й здійснення регулюючих, організуючих і координуючих впливів на всі сфери суспільства з метою задоволення його потреб, що змінюються.

У виданому Національною академією державного управління при Президентові України “Енциклопедичному словнику з державного управління” (за ред. Ю.В.Ковбасюка, В.П.Трощинського, Ю.П.Сурміна), в якому зроблено першу спробу систематизації термінів з державного управління в Україні, підкреслюється, щорозуміння сутності Д.у. зазналоеволюції внаслідок розвитку демократії та громадянського суспільства у світі та в Україні зокрема. Сьогодні аспект взаємодії держави і громадянського суспільства в Д.у. є дуже важливим на відміну від традиційного бачення Д.у. як організуючого і регулюючого впливу держави на суспільну життєдіяльність людей.

З погляду суб’єкт-об’єктних відносин Д.у. є неперервним процесом реалізації відповідних управлінських функцій, у зв’язку з чим для нього можна застосувати визначення через ці функції, а саме: Д.у. є процесом планування, організації, мотивації, контролю та пов’язуючих їх функцій комунікації і прийняття рішень з метою формулювання та досягнення цілей держави. Уточнюючи та доповнюючи це визначення, до предмета Д.у. слід віднести процеси здійснення суб’єктом Д.у. функцій управління (планування, організації, мотивації, контролю, комунікації, прийняття рішень) з метою досягнення цілей держави шляхом формування організуючого, координуючого та контролюючого впливів на об’єкт Д.у.

В Україні у Класифікаторі видів економічної діяльності Д.у. визнане як один з основних видів такої діяльності (секція L, розділ 75 “Державне управління”), що охоплює Д.у. загального характеру в економічній та соціальній галузі (75.11 – державне управління загального характеру; 75.12 – управління в соціальній сфері; 75.13 – регулювання та сприяння ефективному веденню економічної діяльності; 75.14 – допоміжна діяльність у сфері державного управління), надання державних послуг суспільству в цілому (75.21 – міжнародна діяльність; 75.22 – діяльність у сфері оборони; 75.23 – діяльність у сфері юстиції та правосуддя; 75.24– діяльність у сфері охорони громадського порядку та безпеки; 75.25 – діяльність з пожежної охорони), діяльність у сфері обов’язкового соціального страхування (75.3).

В Україні, в першій з країн на просторі колишнього СРСР, Д.у. отримало визнання і як економічна діяльність, і як освітня галузь, і як галузь науки. Провідну роль у цьому відіграло створення Української (з серпня 2003 р. – Національна) Академії державного управління при Президентові України Указом Президента України “Про систему підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців” від 30 травня 1995 р. №398 як головного державного вищого навчального закладу у загальнонаціональній системі підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців і посадових осіб місцевого самоврядування.

Становлення та розвиток в Україні освітньої галузі “Державне управління” супроводжується залученням до підготовки магістрів Д.у. та державної служби все нових вищих навчальних закладів, переважно національних університетів, іформуванням та впровадженням державних стандартів за спеціальностями і спеціалізаціямиосвітньої галузі “Державнеуправління” (8.150000 - Державне управління, 8.150102 - Управління суспільним розвитком, 8.150101 - Державна служба та ін.).

Наукова галузь “Державне управління” фактично запроваджена включенням її до Переліку галузей науки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 листопада 1997 р. №1328. Наказом ВАК України від9 вересня 2002 р. №368, зареєстрованим уМіністерстві юстиції України 20 вересня 2002 р. за № 772/7060, внесено зміни в спеціальності галузі науки “Державне управління”, серед яких встановлено такі: “Теорія та історія державного управління” (25.00.01), “Механізми державного управління” (25.00.01), “Державна служба” (25.00.01), “Місцеве самоврядування” (25.00.01).

На освітню та наукову галузі “Державне управління” покладається важливе завдання забезпечення ефективного вирішення проблем державного будівництва в Україні, насамперед формування досконалої державної кадрової політики та адекватного кадрового забезпечення державної служби.

Слід зазначити, що розуміння сутності Д.у. зазнає еволюції внаслідок розвитку демократії та громадянського суспільства у світі та в Україні зокрема. проблеми і перспективи / кол. авт.; наук. кер. В. В. Цвєтков. – К.: Оріяни, 1998).

Управління суспільним розвитком (надалі – У.с.р.) – узагальнюючий показник, що характеризує співвідношення одержаних суспільством кінцевих результатів та сукупних витрат на його досягнення, покликаних забезпечити їх високу ефективність. Ефективність реалізації У.с.р. насамперед пов’язана звідповідними ресурсами – наявними матеріальними, духовними, енергетичними та іншими реальними можливостями, які суб’єкти суспільного управління використовують для забезпечення керованості інших учасників суспільних відносин з метою досягнення цілей розвитку. Виділяють такі типи ресурсів: економічні, фінансові, матеріально-технічні, кадрові, організаційні, інформаційні. Можна також розглядати й інші типи ресурсів. Зокрема: геополітичні ресурси – це можливості географічного положення держави, регіону, території; культурні ресурси, до яких слід віднести духовні цінності, знання, вірування, управлінську культуру, освітній рівень; правові ресурси, що засновані на правосвідомості громадян країни і характеризуються якістю законів та підзаконних актів, їх виконанням, дотриманням режиму законності; мотиваційні ресурси, що характеризують здатність підвищення або пониження соціального статусу як суспільно значущої ролі людини відповідно до соціальної стратифікації; силові ресурси – це засоби і апарат силового впливу тощо.

У.с.р. володіє численними чинниками впливу й супроводжується великою імовірністю ризиків. Серед чинників впливу виділяють три базові групи: 1) економічні, які пов’язані з організаційними ресурсами: грошовими, людськими, матеріальними, часовими;

2) технічні – нормативна регламентація, структурна побудова, інформаційне забезпечення;

3) соціальні – досвід керівника і виконавців, здатність швидко орієнтуватися в екстремальних умовах, знання (передусім спеціальні), кваліфікація і т.ін.

У.с.р. ґрунтується на двох основних формах суспільного розвитку – еволюцiйній та революцiйній. Еволюційна форма передбачає повiльнi, поступовi змiни у соцiальнiй системi або її елементах. Революційна – якiснi зрушення в усiх суспiльних структурах, що здiйснюються шляхом докорiнної перебудови суспiльних вiдносин i соціальних iнститутiв. Важливу роль у забезпеченнi стабiльностi суспільного розвитку вiдiграють суспільні реформи та стратегічне управління. Передбачуванi змiни, нововведення та перетворення стимулюють розвиток. Саме тому полiпшення системи У.с.р. на основi демократизації суспiльних вiдносин забезпечує найкращi результати у вдосконаленнi суспiльства та прискореннi його розвитку.

Спiввiдношення у змінах реформування й революцiї слід розглядати як співвідношення активних еволюційних процесів та революцій, що зумовлюється конкретно-iсторичною взаємодiєю об’єктивних i суб’єктивних чинникiв, зокрема своєрiднiстю, станом і спiввiдношенням рiзноманiтних соціальних прошаркiв, страт суспiльства, його рiзномасштабних соціальних груп у кожнiй країнi i в мiжнародному масштабi.

Для кожної держави як цілісної системи найбільш небезпечними є періоди переходу від однієї до іншої стадії розвитку, коли різні суспільні групи мають різну ціннісну орієнтацію, що зумовлює внутрішні конфлікти.

У.с.р., як правило, супроводжується різноманітними трансформаціями та модернізаціями. В У.с.р. трансформація проявляється як перехід до нових принципів управління й завжди супроводжується нестандартними змінами. Вона найчастіше починається за існуючої організаційної структури, а завершується досягненням якісно нового рівня управління. Модернізація спрямована на впровадження нових форм суспільного буття, перехідвід традиційного суспільства довідкритого, від індустріального – до постіндустріального (інформаційного), від тоталітарного й авторитарного – до демократичного. Процес модернізації, на думку відомого західного політолога С.Блека, проходить кілька стадій: а) усвідомлення мети; б) консолідація зорієнтованої на модернізацію еліти; в) період трансформації; г) інтеграція суспільства на новій основі. Модернізація включає насамперед удосконалення політичних структур і механізмів соціально-політичногорозвитку. Пріоритетними проблемами цього напряму вважаються: упорядкування геополітичного простору через утворення національних або федеративних держав, централізацію та децентралізацію влади; здатність держави до структурних змін в усіх сферах суспільного життя зі збереженням стабільності та внутрішньої консолідації суспільства; залучення широких мас населення до участі в політичному процесі і встановлення політичної демократії; удосконалення соціально-політичних механізмів та рушіїв модернізації – ролі і функцій держави, структури і взаємодії інститутів, діяльності соціальних суб’єктів оновлення (модернізаторської еліти, зацікавлених соціальних груп, політичних лідерів); політична соціалізація особи, спрямована на розширення її політичної участі, утвердження як неперехідної цінності людського виміру політики.

Література:

1. Атаманчук Г. В. Государственное управление (организационно-функциональные вопросы): учеб. пособие / Г. В. Атаманчук.– М.: ОАО “НПО “Экономика”, 2000;

2. Бакуменко В. Д. Прийняття рішень в державному управлінні: навч. посіб.: у 2 ч. / В. Д. Бакуменко // Ч. 1. Теоретико-методологічні засади. – К.: ВПЦ АМУ, 2010;

3. Белл Д. Социальные рамки информационного общества / Д. Белл // Новая технократическая волна на Западе / под ред. П. С. Гуревича. – М.: Прогресс, 1986;

4. Горбатенко В. П. Стратегія модернізації суспільства: Україна і світ на зламі тисячоліть: монографія / В. П. Горбатенко. – К.: Видавн. центр “Академія”, 1999;

5. Гурне Б. Державне управління / Б. Гурне; пер. з фр. В. Шовкуна. – К.: Основи, 1993;

6. Енциклопедичний словник з державного управління / уклад.: Ю. П. Сурмін, В. Д. Бакуменко, А. М. Михненко та ін.; за ред. Ю. В. Ковбасюка, В. П. Трощинського, Ю. П. Сурміна. – К.: НАДУ, 2010;

7. Національний класифікатор України. Класифікація видів економічної діяльності: Наказ Держспоживстандарту України від 26 груд. 2005 р. № 375. – Режим доступу: http:// search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2005_12_26/ FIN18658.html;

8. Нижник Н. Р. Системний підхід в організації державного управління / Н. Р. Нижник, О. А. Машков. – К.: Вид-во УАДУ, 1998;

9. Райт Г. Державне управління / Г. Райт; пер. з англ. – К.: Основи, 1994;

10. Суспільні відносини та розвиток: теорія, історія, практика: монографія / А. М. Михненко (кер. авт. кол.). – К.: НАДУ, 2009;

11. Управління суспільним розвитком. Вступ до спеціальності: навч. посіб. / А. М. Михненко, В. Д. Бакуменко, С. О. Кравченко, С. О. Борисевич. – К.: Вид-во НАДУ, 2006;

12. ЩокінГ. Управління суспільним розвитком: загальнаконцепція / Г. Щокін. – К.: МАУП, 2005).

Дата добавления: 2015-03-29