Розвиток вітчизняної психології

Власне гештальт являє собою функціональну структуру, що упорядковує різноманіття окремих явищ, тобтов центрі уваги цього напрямку – характерна тенденція психіки до організації досвіду в доступне розумінню ціле.

Стосовно психології особистості ідеї гештальт-психології розроблялися нім., а потім амер. психологом Куртом Левіним (1890-1947), який розширив сферу застосування гештальт-психології шляхом введення особистісного виміру, а свою теорію особистості назвав "Теорія психологічного поля". В ній представлено життя і розвиток особистості в психологічному полі оточуючих предметів, кожен з яких має певний заряд (валентність), який для кожної людини має свій знак. Але існують і такі предмети, які для всіх мають однаково привабливу або відштовхуючу силу. Впливаючи на людину, предмети викликають у неї потреби, які є свого роду енергетичними зарядами, що викликають напругу людини. У цьому стані людина прагне до розрядки, тобто задоволення потреби. Вчений розрізняв два види потреб - біологічні і соціальні (квазіпотреби), які знаходяться у взаємозвязку та в певній ієрархії. Причому квазіпотреби, які повязані між собою, можуть обмінюватися своєю енергією (процесс комунікації заряджених систем), що робить поведінку людини гнучкішою, дозволяючи їй вирішувати конфлікти, знаходити задовільний вихід зі складних ситуацій, розряджаючи напругу. Це розширює її адаптаційні можливості. Вчений вважає, що не тільки неврози, але і особливості когнітивних процесів (збереження, забування) пов'язані з розрядкою або напругою потреб.

Відомим втіленням гештальтпсихології є гештальт-терапія ( Фріц Перлз), базова ідея якої полягає на здібності психіки до саморегуляції, на творчому пристосуванні організму до навколишнього середовища і на принципі відповідальності людини за всі свої дії, наміри і очікування. Основна роль терапевта полягає в тому, щоб фокусувати увагу клієнта на усвідомленні того, що відбувається «тут і зараз» (в результаті розвивається усвідомленість, відповідальність і відновлюється здібність до переживання своїх реальних емоцій і почуттів).

Розвиток вітчизняної психології спочатку здійснювалося в руслі двох основних напрямів - філософсько-релігійного і природничо-наукового.

Перший напрям виходить з ідей видатного вітчизняного філософа Володимира Сергійовича Соловьйова (1853-1900), а найвидітнішими представниками цього напряму є Микола Якович Грот (1852-1899), Георгій Іванович Челпанов (1862-1936), Лев Михайлович Лопатін (1855-1920), Микола Онуфрієвич Лосський (1870-1965), які вважали, що основним предметом психології є душа та її дія, а як основний метод виділяли інтроспекцію.

Другий напрям пов'язаний з ідеями об'єктивно-експериментального дослідження людської психіки. Його найвідоміші представники - видатні вітчизняні фізіологи Іван Михайлович Сеченов (1829-1905), Володимир Михайлович Бехтєрев (1857-1927), Іван Петрович Павлов (1849-1936), Олексій Олексійович Ухтомський (1875-1942), ідеї яких лягли в основу рефлексології - наукового напряму, засновником якого був В.М. Бехтєрев. Як предмет психології в цьому напрямі почали розглядатися рефлекси, що протікають за участю кори головного мозку в співвідношенні з тими зовнішніми подразниками, які запускали їх дію. Психічна діяльність вивчалася у зв'язку з протіканням нервових процесів, а для пояснення психічних явищ використовувалася теорія фізіології вищої нервової діяльності.

Разом з тим розвивалися і інші підходи, представники яких прагнули знайти інші способи (строго наукові) вивчення психічних явищ, які дозволяли зрозуміти цілісну картину розвитку людини. Так, у 1911 р. Олександр Федорович Лазурський (1874-1917) запропонував схему природного експерименту. Ці ідеї знайшли продовження в працях Михайла Яковича Басова (1892—1931), присвячених розвитку методу спостереження як ведучого при вивченні психічного розвитку дітей.

Після жовтневої революції вітчизняна психологія продовжувала бурхливо розвиватися, виникла безліч шкіл і напрямів. Проте поступово, особливо в30-50-і роки, вітчизняна психологія, як і інші галузі науки і культури, виявилась під ідеологічним тиском, все більш упроваджувалось управління наукою за допомогою адміністративних методів. Заборонялись всі напрями так званої ідеалістичної психології, тобто психології як науки про душу. Її засновників виганяють з інститутів і університетів.

Єдиною філософсько-методологічною базою радянської психології висувається марксизм, при цьому максимально посилюється значення фізіологічних пояснень, які починають розглядатися не просто як необхідне, але як центральна ланка при дослідженні будь-яких психологічних явищ. Велику втрату психологічна наука понесла у зв'язку з проголошенням учення І.П. Павлова єдино вірним і можливим, у тому числі і для розвитку психології (1950). Проте психологія продовжувала розвиватися всупереч ідеологічному диктату, грунтуючись на єдиній методологічній базі - марксистсько-ленінському вченні про суспільно-історичну і соціальну суть людини і діяльність як основи її існування. Але на цій загальній основі розвивалися різні школи і напрями, формувалися різні галузі психології, що внесли істотний внесок до світової психології.

Засновником к ультурно-історичної концепції був Лев Семенович Виготський (1896-1934). Згідно цієї концепції психіка людини має культурно-історичний характер, і в процесі історії людство виробило певні засоби, за допомогою яких людина будує свої відносини зі світом, з навколишніми людьми, з самою собою. Ці засоби втілені у всьому, що складає людську культуру, починаючи від способів дії з різними предметами (напр., користування ложкою), складніших способів людської діяльності до вищих зразків науки, витворів мистецтва. Тому вищі форми психіки за Л.С.Виготським є опосередкованими формами.

За Л.С. Виготським психічний розвиток дитини – це перш за все процес її культурного розвитку, оволодіння, привласнення культурно заданих засобів дій з предметами і оволодіння собою, своєю психічною діяльністю, внаслідок чого розвиваються власне людські, вищі психічні функції і формується особистість. Вищі психічні функції (логічна пам'ять, понятійне мислення, довільна увага) відрізняються від простих, елементарних, «натуральних», по термінології Л.С. Виготського, форм. Вищі психічні функції спочатку виникають в зовнішній наочній діяльності, спілкуванні між людьми і опосередковані знаками ( засобами і способами, які були створені культурою). Універсальною формою знаку є слово. Тільки тоді вони переходять у внутрішній, психічний план, стаючи змістом психічного розвитку.

Згідно з законом розвитку вищих психічних функцій Л.С. Виготського – кожна вища психічна функція проявляється в процесі розвитку поведінки двічі: спочатку як функція колективної поведінки, форма співпраці або взаємодії та засіб соціального пристосування ( категорія інтерпсихологічна), а потім повторно – як спосіб індивідуальної поведінки дитини, засіб особистого пристосування та внутрішній процес поведінки (категорія інтрапсихологічна). Такий підхід взагалі вирішував проблему «непідвладності» суб'єктивних психологічних явищ об'єктивному вивченню, і вплинув на розвиток багатьох напрямів вітчизняній психології.

Одним з найважливіших напрямів розвитку цієї теорії з'явилася розроблена Олексієм Миколайовичем Леонтьєвим (1903-1979) теорія діяльності. Діяльність розглядалася О.М. Леонтьєвим як активна взаємодія з навколишньою дійсністю, що виражає відношення людини до світу і сприяє задоволенню її потреб. Психічний розвиток людини багато в чому складає процес розвитку його діяльності. О.М.Леонтьевим розроблена теорія провідної діяльності як такої, яка стає центральною, основною на різних етапах розвитку і робить найбільший вплив на формування свідомості особистості дитини на цьому етапі. Такою діяльністю для дошкільників є гра, а для молодших школярів - навчання. У руслі цього напряму працювали такі вітчизняні психологи, як Петр Якович Гальперін (1902-1988), Олександр Романович Лурія (1902-1977), Даніїл Борисович Ельконін ( 1904-1984), Олександр Володимирович Запорожець ( 1905-1981), Людмила Ілінічна Божович ( 1908-1981) та інші.

Єдність свідомості і діяльності. О дним з найважливіших питань, які хвилювали психологію з самого її початку, було питання про недоступність явищ свідомості об'єктивному дослідженню. Вітчизняний філософ і психолог Сергій Леонідович Рубінштейн (1899-1960) намагався вирішити це питання, сформулювавши як основний пояснювальний психологічний принцип – принцип єдності свідомості і діяльності. Діяльність для С.Л. Рубінштейна - це перш за все праця по перетворенню навколишнього світу. У праці людина створює «олюднене» середовище, культуру, свою власну психіку, змінює навколишній світ і себе. Тому, для вивчення свідомості необхідно не описувати ті або інші її сторони, доступні лише самоспогляданню, а аналізувати, як в процесі конкретної діяльності відбуваються зміни в об'єктах. Цей метод психологічного дослідження С.Л. Рубінштейн назвав методом єдності дії і вивчення.

С.Л. Рубінштейн дав відповідь і на питання про те, що визначає психічні явища - вплив середовища або внутрішні чинники. Він заперечував проти абсолютизації ролі середовища, яке було на той час майже пануючою ідеологічною установкою, що охоплювала не тільки психологію, але і всі природні науки. На противагу цьому він висунув принцип, згідно якому зовнішні причини впливають на об'єкт, у тому числі і людську психіку, через внутрішні умови.

Більшу частину свого життя С.Л.Рубінштейн перебував в Україні, в Одесі і багато сприяв становленню психології в Україні.

Психологія індивідуальних відмінностей – напрям у вітчизняній психології пов'язаний з такими іменами, як Борис Михайлович Теплов (1896-1965), Володимир Дмитрович Небиліцин (1930-1972), Вольф Соломонович Мерлін (1892-1982). У цьому напрямі отримала змістовну психологічну розробку теорія І.П. Павлова про типи вищої нервової діяльності. На її основі була розроблена психологія індивідуально-психологічних відмінностей, або диференціальна психологія. У руслі цієї теорії отримали нову розробку теорія типів темпераменту та теорія здібностей. Було визначено, що в основі здібностей лежать природжені особливості – завдатки, проте реальний розвиток здібностей здійснюється тільки в діяльності, що створює можливість для реалізації і формування цих здібностей.

Психологія відносин. Засновником цієї теорії був вітчизняний психолог, психоневролог і психотерапевт Володимир Миколайович Мясищєв (1892-1973). Він виходив з уявлення про те, що будь-яка людина з самого народження включена в систему суспільних відносин, які формують її суб'єктивні відносини до навколишнього світу, іншим людям і самої себе. Внутрішня система відносин, що формується таким чином, складає ядро особистості людини. Саме вона, а не характер, здібності або темперамент, визначає особливості особистості людини.Дійсні відносини людини, як вважав вчений, до певного моменту можуть не виявлятися, вони існують лише потенційно і розкриваються лише тоді, коли людина діє в дуже значущій для неї ситуації.

При цьому особистість В.М.Мясищев розглядав не як застиглу психічну істоту, що раз і назавжди сформувалася, а підкреслював її динамічність, мінливість під впливом зовнішніх, в першу чергу – соціальних дій.

Людинознавство як комплексна дисципліна -напрям отримав свою розробку в дослідженнях Бориса Герасимовича Ананьєва (1907-1972). Він вважав, що повноцінне вивчення людини може здійснюватися в руслі особливої комплексної дисципліни – людинознавства, об'єднуючої весь комплекс наук про людину, в його єдності з історією людства і розвитком всесвіту.

Основні напрями дослідницької діяльності Б.Г.Ананьева, окрім історії психології, стосувалися методологічних і теоретичних проблем психології; праці по загальній, педагогічній, віковій, індивідуальній психології, психології праці, мистецтва та ін., а також фундаментальні дослідження з проблеми відчуттів і сприйняття, дослідження життєвого шляху людини.

Проте основними напрямами теоретичних досліджень ученого є:

1) науково–обгрунтоване осмислення принципів сполучення наук, предметом пізнання яких виступає людина;

2) теоретична і інструментальна розробка і впровадження в науковий ужиток основ комплексного підходу до вивчення як найпростіших, так і найбільш складних утворень психіки і всього психічного світу в цілому;

3) освоєння нових, важливих, напрямків в психологічній науці — онтопсихологии (психологія буття – досліджує психичні процеси в їх первинній актуальності) та акмеології (досліджує психол. особливості та умови досягнення людиною акме (вершина) – найвищих досягнень).

В рамках комплексної дисципліни людинознавства психологічне дослідження зв'язується з рядом суміжних наук — біологічних, педагогічних, медичних, технічних, взаємодія яких необхідна при рішенні теоретичних і особливо практичних завдань. Так, інженерна психологія розглядалась Б.Г.Ананьевим як приклад створення нових психологічних дисциплін на межах наук, що розвиваються в зустрічних напрямах.

Вчений виділяв ієрархічно підлеглі одне одному (соподчиненные) рівні організації людини: індивід, особистість, індивідуальність, вважаючи, що остання складається на основі взаємозв'язку особливостей людини як особистості і як суб'єкта діяльності, які обумовлені природними властивостями людини як індивіда.Діяльність вважалась Б.Г.Ананьєвим однією з детермінант розвитку психіки, а індивідуальний розвиток розумівся як внутрішньо суперечливий процес, залежний від спадковості, середовища, виховання і власної діяльності людини.

Системоутворюючим в концепції Ананьєва є принцип цілісності людини, а предметом психології – багаторівнева системна організації психіки, що розглядається у всіх її зв'язках з різними сторонами природи людини (структурою, розвитком і діяльністю).

Тому, одним з основних питань в рамках онтопсихологічної науки вважалось вивчення процесу становлення цілісності особистості як багаторівневої системи,процесу перетворення її з об'єкту соціальних дій в суб'єкт індивідуального і суспільного розвитку впродовж всього життєвого шляху людини.

Теорія установки – особливий напрям в психології представляє система поглядів грузин. психолога Дмитра Миколайовича Узнадзе (1886 – 1950) і його учнів. Сам факт існування установки наголошувався психологами ще до Узнадзе, проте в його теорії установка є не приватним явищем в процесі сприйняття або діяльності, а загальнопсихологічним явищем, що розуміється як загальне явище в житті людей, яке грає в ній основну визначальну роль. Феномен установки в теорії Узнадзе перетворюється на центральне пояснювальне психологічне поняття.

Установка розумілася їм як цілісний психічний стан готовності суб'єкта до здійснення певної поведінки, що виникає на основі мотиваційних і ситуативних чинників, завдяки чому набуває здатності регулювати здійснення доцільної поведінки. Розробивши просту і ефективну експериментальну модель вивчення установки (метод фіксованої установки), Узнадзе разом із співробітниками виявив цілий ряд істотних загальнопсихологічних і диференціально-психологічних властивостей установки (цілісність, збудливість, міцність, динамічність ін.). На цій основі їм була побудована установочна типологія особистості. У роботах вченим розкрита і обгрунтована цілісно-особистісна природа установки, її несвідомий характер, закони її формування і протікання. Взагалі т еорія установки пояснює особливості несвідомих процесів, доцільної діяльності, а також закономірності соціальної поведінки людини.

Згідно поглядам Д.М.Узнадзе і його учнів, несвідоме, що лежить в основі протікання всього психічного життя і визначальна своєрідність процесів свідомості, існує і діє у формі установок. Концепція Узнадзе служить з'ясуванню шляхів формування структури і функцій несвідомого.

Оригінальним є трактування Д.М. Узнадзе психології - наука про цілісну духовну особистість, мотиви і вчинки якої можуть носити неусвідомлюваний характер.

Розвиток психологічної науки в Україні. У 30-х роках 20 ст. у Харкові на базі Психоневрологічного інституту створена Всеукраїнська психоневрологічна академія з сектором психології, яку очолював Олександр Романович Лурія, основні наукові досягнення якого повязані зі створенням ним теорії системної локалізації вищих психічних функцій людини та особливої галузі психологічної науки – нейропсихології. Крім того, найважливіші наукові розробки О.Р.Лурії стосуються: 1) вивчення форми порушень психічних процесів залежно від локалізації цих порушень (нейропсихологія пізнавальних процесів); 2) формулювання принципу мозкової організації вищих психічних функцій людини; 3) визначенні ролі глибинних підкоркових і серединних структур у мозковій організації психічних процесів.

Відділом дитячої та генетичної психології завідував О.М.Леонтьєв. У цьому відділі працювали Запорожець Олександр Володимирович, Божович Лідія Ілінічна, Гальперин Петр Яковлевич (1902—1988), Зінченко Петр Іванович. Відділ розробляв такі основні проблеми як «психологія практичної діяльності», «образ - процес», свідомість і дільність, память.

О.В.Запорожець із співробітниками досліджував проблеми сприймання, зокрема естетичного, Л.І.Божович та П.І.Зінченко – психологічні особливості засвоєння знань учнями на основі розвитку мислення, причому П.І.Зінченко вказував на залежність продуктивного запамятовування матеріалу від його місця у структурі діяльності. Зрештою було створено загальну теорію памяті, визначено відношення памяті до мотиву діяльності, дії, а організуючим фактором в системі людської пам’яті та у становленні індивідуального досвіду визначено – орієнтацію на майбутнє. Згодом було здійснено вихід до зв’язку пам’яті з особистістю, стратегією її поведінки, що виявляє принциповий учинковий підхід, учинковий системний осередок, який зібрав в єдиний методологічний вузол різні компоненти психічних феноменів (пам ’ ять, мислення, діяльність, поведінку тощо). Цей принцип став грунтом, на якому українська психологія 20 ст. розвивала свій оригінальний напрям – психологію вчинку.

Важливий внесок в розвиток української психологічної науки зробив також П.Я.Гальперин, найважливішою розробкою якого стала теорія поетапного формування розумових дій та понять. Усередині цієї теорії були висунуті і розвинені положення про види і властивості людських дій, про типи орієнтовної основи дії і відповідні ним типи навчання. Як теорії другого рівня Гальперин висунув і експериментально обгрунтував теорію мовної свідомості, теорію уваги та ряд інших приватних психологічних теорій.

Після війни сфери наукових інтересів вказаних українських дослідників дещо розділилися, практично кожний з них став займатися власною проблематикою і став засновником свого напрямку в психології: О.М.Леонтьєв - теорії діяльності, О.В.Запорожець - теорії сприйняття, П.І.Зінченко - теорії пам'яті, П.Я.Гальперин - теорії поетапного формування розумових дій, Л.І.Божович - теорії особистості. Але усі ці напрямки мали загальну підставу - теорію діяльності, що розроблялася спільними зусиллями. Хоча, О.М.Леонтьєв був лідером харківської групи, але її концепція створювалася колективним розумом. Крім того всі ці вчені вважали себе учнями Л.С.Виготського.

В Одеському регіоні було започатковано дослідження сприймання часу (Давид Генріхович Елькін), а згодом однієї з найважливіших галузей - історичної психології, що має насамперед своїм предметом становлення менталітету українського народу (Ілля Григорович Белявський). Розробляються методологічні засади історії психології, досліджуються окремі визначні періоди цієї історії, зокрема через ідею героїчного з урахуванням вчинкового напрямку у тлумаченні відповідних подій.

Львівський осередок української психології має своєрідність, що визначалась багатосторонніми впливами. Тут у першій половині 20 ст. консолідується українська і польська вченість зі своїми спрямуваннями, які в розробці ряду проблем сягали світового рівня. Львівсько-Варшавська філософська школа вплинула і на методологію психологічних досліджень. Найвідомішими в цьому напрямку були вчені – Юліан Охорович (1850—1917) та Степан Володимирович Балей (1885—1952).

Ю.Охорович – польсько-український психолог, філософ, засновник наукової психології в Західній Україні и Польші - займався проблемами психофізіології, історії психології, і проблемами несвідомого (дехто навіть стверджує, що окремі висновки, котрі ввійшли до концепції психоаналізу, Охорович сформулював раніше від З. Фрейда, а деякі представив точніше, наприклад стосовно сновидінь). Теоретик психологічної науки, прихильник експериментального напряму В.Вундта,пропагандистом прикладного значення психології, прагнув пов'язати її з педагогікою, історією, філософією, логікою, фізіологією і медициною. Розробляв наукові проблеми гіпнозу і методику психотерапії. Відстоював незалежність психології від філософії, указуючи, що предмет психології — явища духовного життя людини.

Основний науковий внесок Ю.Охоровича в розвиток психологічної науки полягав в тому, що він в конкретних теоретичних і досвідчених дослідженнях розробляв питання загальної, вікової, педагогічної, соціальної, медичної психології, а також психології народів, психології творчості і ін., як один із засновників цих галузей психології. Одним з перших він звертається до питань соціальної і історичної психології, підкречлюючи, що в поясненні соціальних явищ історик повинен виступати як психолог.

Степан Володимирович Балей – україно-польський психолог, психоаналітик, філософ, лікар, що створив підвалини психології виховання, розвинув вчення психоаналізу, не обмежуючись ідеями З. Фрейда, а розглядаючи його ширше, схиляючись до «глибинної» психології А. Адлера і К. Г. Юнга, чим створив ґрунтовну для свого часу наукову теорію особистості в Україні і Польщі, яка не втратила своєї цінності і в наші дні. Своєю творчістю він стверджував гуманістичні ідеали, повагу до людини, її особистості, толерантність у суспільних відносинах. У 20-х роках 20 ст. видав психологію українською мовою)

Ідеї культурно-гуманістичної психології посіли чільне місце в наукових працях та педагогічній діяльності О.М.Раєвського (1881-1971), який тривалий час очолював кафедру психології в Київському університеті. Його розробки насамперед стосувалися історії всесвітньої психології, проблем особистості та її мовного визначення. Раєвський виховав плеяду відомих психологів, серед них і один з найбільш видатних вчених та організаторів психологічної науки в Україні Г.С.Костюк, з ініціативи якого було створено Український інститут психології.

Григорій Силович Костюк (1899 – 1982) – видатний український психолог, ініціатор створення Науково-дослідного інституту психології (тоді – Наркомпроса УРСР) (жовтень 1945 р.), перший його директор (впродовж 27 років). Весь цей час Г.С. Костюк вів інтенсивну і плідну роботу з організації психологічних досліджень, підготовці психологічних кадрів, з успіхом продовжував викладацьку діяльність. Він багато зробивдля зміцнення зв'язків психології з соціальною практикою і з суміжними науками – педагогікою, фізіологією і ін. Його плідна співпраця з найбільшим ученим-кібернетиком – академіком В.М.Глушковим, знашла втілення в сумісних публікаціях з проблем програмованого навчання та в організації в НДІ психології УРСР досліджень психолого-кибернетического профілю.

Основні наукові праці Г.С.Костюка присвячені проблемам становлення людської особистості, психології мислення, психічного розвитку дитини, зокрема - здібностям та їх розвитку у дітей та принципу розвитку в психології. Вченому також належить багато праць з провідних питань психологічної теорії, з історії психології.

Одне з основних понять, що розрооблялось в працях Г.С.Костюка було поняття «завдання», яке виступає у нього як ефективний засіб психологічного аналізу. Вчений вважав, що в основі розуміння нового об'єкту лежить рішення певного пізнавального завдання. Саме пізнавальне завдання ставить перед учнями новий для них учбовий матеріал (наприклад, новий описовий текст, доведення геометричної теореми тощо). Г.С.Костюк характеризує учбові завдання як "структурні одиниці учбового матеріалу", диференціює їх за провідною роллю тих чи інших психологічних процесів (наприклад, мисленнєві, перцептивні тощо), підкреслює необхідність забезпечення центрального місця розумових завдань в структурі учення.

При дослідженні проблеми психічного розвитку дитини Г.С.Костюком підкреслювалось, що він не повинен зводитися до простого накопичення учбових надбань, а характеризується якісними змінами особистості дитини в цілому. В рамках цієї проблеми вчений розробляв питання про взаємозвязок та роль кількісних та якісних змін в психічному розвитку дитини. При цьому, рушійні сили психічного розвитку Г.С.Костюк убачав в характерних для суб'єкта внутрішніх суперечностях. Причому, за думкою вченого, педагогічні дії повинні сприяти, з одного боку, вирішенню суб'єктом його внутрішніх суперечностей в потрібному для суспільства напрямі, з іншого – виникненню нових внутрішніх суперечностей, без яких неможливий подальший розвиток.

Г.С.Костюк неодноразово наголошував про важливість врахування категорії «суб ’ єкта» у психічній діяльності, вважаючи, що ігнорування суб ’ єкта та суб ’ єктивного у психічній діяльності відриває останню від її носія.

Вчений вважав, що існуючі психологічні закономірності не можуть бути зведені до закономірностей фізіологічних, або соціальних, що відкриває можливість побудови справжньої наукової психології.

Зосереджуючись на проблемі розвитку, Г.С. Костюк, розробив принцип діяльності (враховуючи психологію вчинку). У теорії розвитку психіки він поглиблює ідеї саморуху, ініціативи, творчої активності, що призводить його до відшуку психологічних джерел особистості. У своїх визначних працях вчений закладає методологічні підвалини певної системи психології.

В останні десятиріччя пожвавилася розробка засадничих питань методологічних проблем психології. О.В.Киричук пропонує концепцію системно-суб’єктивного підходу до обєкта психолого-педагогічних досліджень, убачаючи в цьому альтернативу безсубєктивності підходу, що позбавляє людину права на вільний вибір життєвого шляху, індивідуальне самовираження, саморозвиток, творчість. В цьому контексті, психологія має сприяти формуванню життєво-активної, гуманістично спрямованої особистості, яка у своїй життєдіяльності керується національними та вселюдськими культурними цінностями.

Одним з найвидатніших українських вчених-психологів був Володимир Андрійович Роменець (1926-1998). О сновним його науковим доробком є праці в галузі історії психології, загальної психології, психології творчості. Центральним поняттям, довкола якого В.А.Роменець будував свій внутрішній і зовнішній світ було поняття «вчинку», в якому він бачив сутнісне ядро людського буття, із спроможністю до вчинку повязував можливість високого злету людської душі і людського духу. Був глибоко переконаний у тому, що психологія повинна вивчати сутнісні особливості людини, а серед них – те найвидатніше, на що вона може бути здатною. Тому серед категорій, що вивчалися вченим (крім вчинку) були поняття «творчість», «свобода», «самопожертва», «святість». Його приваблювала героїчність в людині. Особливо відомі розробки В.А.Роменця стосуються питань історії психології та психології творчості. (Віталій Олександрович Татенко, Тетяна Михайлівна Титаренко – учні Роменця).

Володимир Янів – сучасний український психолог, соціолог, історик (Мюнхен, Німеччина), будує свою психологію на теологічних засадах, убачаючи серьйозні недоліки гуманістичних учень 20 ст., в яких людина позбавлена думки про залежність від Бога і втрачає ціннісні критерії вищого порядку. Абсолютизація детермінізму (наукових підстав) гальмує розвиток учень про людську індивідуальність, творчу неповторність субєкта,що сам себе пізнає і сам себе створює, заглиблюючись у субстанцію народу і вселюдського. В.Янів указує на певний наступ деперсоналізації, втарату людської самості в масових явищах та двоякість моральних принципів сьогоднішнього стану людинознавства як системи наук про людину.

6. Рефлекторний характер психіки, умовні та безумовні рефлекси.

Відображувальна діяльність людської психіки зумовлена рефлекторною діяльністю мозку. Засновником вчення про рефлекторну природу психіки є видатний російський фізіолог І.M. Сеченов, який у свох працях зазначав, що джерелом психічних актів, як відображувальної діяльності є зовнішні подразники, що діють на організм, а взаємодія індивіда з оточенням здійснюється завдяки рефлекторній діяльності мозку, причому всі акти свідомого та несвідомого життя за способом походження є рефлексами і без зовнішнього чуттєвого подразнення психічна діяльність неможлива.

Ідеї Сеченова були розвинуті І.П.Павловим у вченні про вищу нервову діяльність. Засадовим стосовно вчення Павлова про ВНД є матеріалістичне розуміння єдності організму та середовища – в організмі все із середовища, а зв’язок організму з середовищем здійснює нервова система. Поведінка організму визначається тими умовами, середовищем, в якому живе і діє жива істота.

У своїх дослідженнях І.П.Павлов довів, що великі півкулі г.м. відіграють провідну роль у життєдіяльності всього організму, а кора великих півкуль г.м., разом з підкорковими нервовими центрами здійснює складну аналітично-синтетичну діяльність – у ній утворюються найскладніші тимчасові нервові зв ’язки, за допомогою яких регулюються відносини організму з зовнішнім середовищем та його діяльність. Діяльність великих півкуль головного мозку була названа вищою нервовою діяльністю.

Поведінка живого організму є певною системою реакцій або рефлексів на подразники зовнішнього і внутрішнього середовища.

Рефлекс – основна форма нервової діяльності, реакція організму у відповідь на роздратування із зовнішнього і внутрішнього середовища, яка здійснюється за участю ЦНС.

І.П.Павлову належить ідея про те, що рефлекси діляться на дві великі категорії. До першої належать природжені рефлекси – смоктання, ковтання, рефлекс «що таке?» (напрям погляду на новий подразник), відступ у разі небезпеки – безумовні рефлекси, які виникають без всяких додаткових умов, від народження, однотипно проявляються у живих істот одного і того ж виду (належать виду в цілому).

Дата добавления: 2015-04-24