О.М. Ткаченко прийняв обидва формулювання як такі, що складають діалектичну єдність

Динамічний стереотип(від грец. - твердий і “typos”– відбиток) – поняття, що відображає інтеграцію умовнорефлекторних процесів в корі великих півкуль, яка досягається при багатократному пред'явленні одних і тих же позитивних або гальмівних умовних подразників, що слідують з постійними інтервалами часу між ними. Тобто, динамічним стереотипом є стійке закріплення певної послідовності реакцій.

Безумовні рефлекси — це уроджені, генетично запрограмовані реакції організму, властиві усім тваринам і людині. Вони виробилися і закріпилися у процесі тривалого періоду біологічного розвитку живих істот, вони потрібні тварині з перших днів життя для забезпечення її існування (забезпечують пошук їжі, уникнення шкідливих впливів тощо). Безумовні рефлекси мають консервативні, що мало змінюються рефлекторні дуги, які проходять головним чином через підкіркові відділи центральної нервової системи.

БР – спричинені безумовними подразненнями, діючи на відповідні рецептори – смаковий, дотиковий та інші, викликають відповідні реакції організму.Вони не зникають і весь час діють при нормальному стані організму. Складна система безумовних рефлексів становить діяльність, яка зветься інстинктивною.

Безумовні рефлексиповністю не задовольняють потреб вищих організмів, що живуть у складних умовах, оскільки зовнішнє середовище постійно змінюється, і пристосовуватися до нього неможливо за допомогою лише БР. Виникає необхідність доповнення їх тимчасовими звязками, які утворюються в процесі життя.

Основним принципом роботи півкуль головного мозку, як довів Павлов, є утворення тимчасових нервових звязків, або умовних рефлексів – друга категорія рефлексів, які виробляються в процесі індивідуального життя і розвитку тварин, людини, в процесі їх взаємодії з соціальним і природним середовищем. Умовні рефлекси — індивідуальні, придбані реакції вищих тварин і людини, що виробилися в результаті научения (досвіду). Ці рефлекси завжди індивідуально своєрідні та виникають при поєднанні певного роздратування, що не має значення для живої істоти (нейтрального подразника) з життєво важливим для неї (їжею або небезпекою). Наявність такої обов'язкової умови спричинило назву – умовні рефлекси.Вони індивідуальні – належать індивіду, особистості. Рефлекторні дуги умовних рефлексів характеризуються високою рухливістю, здатністю змінюватися під дією факторів середовища. Вони проходять через вищий відділ головного мозку — КГМ.

І.П. Павлов і його співробітники проводили безліч цікавих дослідів (з собаками, мавпами), і у найбільш відомих його експериментах собаки вчилися реагувати на нейтральний подразник (дзвінок, спалахи світла тощо) так само, як реагують на їжу – виділенням слини. Ці подразники були названі умовними. Було показано, що коли на тварину діють два подразники: один – безумовний (іжа) і другий умовний, що сам по собі не викликає рефлексу (дзвінок), то у головному мозку виникають 2 осередки збудження – від їжі та від дзвінка, і через те, що вони діють одночасно, між збудженими нервовими центрами утворюються замикання – тобто нервовий звязок, внаслідок якого умовний подразник починає викликати рефлекторну реакцію, як безумовний.

Умови для формування умовних рефлексів: 1) умовний подразник повинний завжди трохи передувати безумовному підкріпленню, тобто служити біологічно значимим сигналом; 2) умовний подразник по силі свого впливу повинний бути слабкіше безумовного подразника; 3) для формування умовного рефлексу необхідно нормальний (діяльний) функціональний стан нервової системи, насамперед — головного мозку.

Могутніми факторами, що сприяють формуванню умовно-рефлекторної діяльності, є заохочення і покарання. При цьому слова «заохочення» і «покарання» розуміються в більш широкому сенсі, ніж просто «задоволення голоду» чи «болючий вплив», саме в такому сенсі ці фактори широко застосовуються в процесі навчання і виховання дитини.

Але, до 3 років для вироблення корисних рефлексів у дитини ведуче значення має ще «харчове підкріплення».

Але потім ведуче значення як підкріплення при виробленні корисних умовних рефлексів здобуває «словесне заохочення». Експерименти показують, що в дітей старше 5 років за допомогою похвали можна виробити будь-який корисний рефлекс у 100 % випадків.

Таким чином, навчально-виховна робота, завжди зв'язана з виробленням у дітей і підлітків, різних умовно-рефлекторних реакцій або реакцій їх складних взаємозалежних систем.

За зміною умов життя змінюються і рефлекси – вони зникають (гальмуються), якщо умовний подразник не підкріплювати безумовним, і поновлюються, якщо умовний подразник знову підкріпити безумовним.

У рефлекторному механізмі розрізняють три частини – чуттєва, центральна та рухова (від перифірії до центру та зворотньо), що являють собою рефлекторну дугу.

Рефлекторна діяльність – основна форма діяльності НС.

Умовно-рефлекторна діяльність людини – надзвичайно складна, різноманітна і тонка система зв’язків. Нові нервові зв’язки утворюються на грунті не лише безумовних, але і вже існуючих, раніше утворених умовних звязків, які набрали відповідної сили та стійкості. Необхідними умовами утворення умовних рефлексів є о птимальна сила подразника, активність кори великих півкуль г.м. та підкріплення умовних подразників безумовними. У навчанні, наприклад, такими підкріпленнями є інтерес до знань, допитливість, здивування новизною явищ.

Рефлекторний характер діяльності нервової системи забезпечує:

1. Сприйняття дій, що йдуть із зовнішнього середовища і внутрішніх органів і систем організму.

2. Перетворення їх в нервові (електричні) імпульси і передачу команд в мозок.

3. Переробку прийнятої інформації і передачу їх відповідним органам і системам організму.

4. Прийом і переробку інформації про результати дії (зворотний зв'язок).

5. Корекцію повторних реакцій і дій з урахуванням цього зворотного зв'язку.

Павлівська теорія показала, що рефлекторна діяльність мозку (що завжди включає безумовний і умовний рефлекси) — продукт приуроченої до мозкових структур динаміки нервових процесів, що виражає змінні відносини індивіда із зовнішнім світом. Просування рефлекторного принципу на головний мозок призвело до включення психічної діяльності в рефлекторну діяльність мозку.

Ядром рефлекторного розуміння психічної діяльності служить положення, згідно якому психічні явища виникають в процесі здійснюваної мозком взаємодії індивіда зі світом, тому психічні процеси, невіддільні від динаміки нервових процесів, не можуть бути відособлені від дій зовнішнього світу на людину, її дій, вчинків, практичної діяльності, для регуляції якої вони служат ь.

Рефлекторне розуміння психічної діяльності виражається в двох положеннях: 1) психічна діяльність не може бути відокремлена від єдиної рефлекторної діяльності мозку; вона «інтегральна частина» останньої; 2) загальна схема психічного процесу аналогічна будь-якому рефлекторному акту: психічний процес бере початок в зовнішній дії, продовжується в ЦНС і закінчується у відповідь діяльністю індивіда (рухом, вчинком, мовою). Психічні явища виникають в результаті «зустрічі» індивіда із зовнішнім світом.

Отже, затвердження рефлекторного характеру психічного пов'язано з визнанням психічного відображення буття.

7. Основні процеси і закони вищої нервової діяльності.

Теорія І.П. Павлова спрямована на розкриття внутрішніх закономірностей нервових процесів, найбільш важливим є фізіологічний аспект рефлекторної теорії. Внутрішніми законами НП є відкриті І.П.Павловим закони іррадіації і концентрації збудження і гальмування та їх взаємної індукції.

Фізіологічні механізми психічної діяльності у людини набувають якісно іншого характеру - свідоме управління своєю поведінкою і діяльністю, планування їх і оцінка результатів.

ВНД людини забезпечує сенсорну, еферентну, асоціативну і психічну функції і є головною в регуляції діяльності всіх систем цілісного організму.

Координація функцій кори великих півкуль здійснюється завдяки взаємодії основних процесів НД – збудження і гальмування. На кору головного мозку одночасно діє багато різних подразників, але на велику кількість з них організм не реагує, оскільки збудження, викликані ними, гальмуються.

Динаміка руху і взаємодії процесів збудження і гальмування відтворює головний механізм діяльності ВНД, який підлягає законам ірадіації, концентрації та інтеграції.

Діяльність кори підкоряється двом основним законам: 1) ірадіації та концентрації НП (закон поширення чи зосередження збудження та гальмування) – при розповсюдженні (ірадіації) збудження по корі одночасно відбувається процес гальмування, що концентрує збудження в одному участку мозку; при концентрації збудження у певній ділянці кори, інші її ділянки в цей час гальмуються. Завдяки іррадіації збудження у свідомості виникають різні асоціації – образи, думки, почуття, які або посилюють, або гальмують виконувану діяльність;

2) взаємної індукції (законвзаємодії збудження і гальмування) –нервовий процес викликає (індуцирує) в сусідніх участках мозку протилежний процес – збудження в певних ділянках кори викликає гальмування в інших ділянках і навпаки. Так, завдяки гальмуванню цілої низки ділянок кори, збудження скеровується у якомусь одному напрямку й зосереджується в певній ділянці кори.

Розрізняють позитивну і негативну індукцію.

При позитивній індукції гальмування в певній ділянці кори викликає збудження в інших її ділянках. При цьому діяльність організму відбувається в напрямі збудження (посилюється увага до змісту діяльності).

При негативній індукції збудження в якійсь ділянці кори викликає гальмування в тих її ділянках, які були до цього діяльними – спостерігається при відхиленні від основної діяльності й зосередженні на випадкових подразненнях, які гальмують збудження від основного подразнення ( відвертається увага від виконуваної діяльності).

Гальмування НП буває безумовне (зовнішнє), і умовне (внутрішнє).

Зовнішнє (безумовне) гальмування настає внаслідок дії сильного стороннього подразника. Вироблений умовний рефлекс (наприклад виділення собакою слини на засвічування електричної лампочки), припиняється, якщо починає діяти сильний звук.

Зовнішнє гальмування як прояв дії негативної індукції може проявлятися у вигляді позамежового гальмування – коли дія збудження перевищує можливості працездатності нервової клітини. При цьому сила подразника не викликає посилення реакції, а навпаки – реакція зменшується або зовсім гальмується, це оберігає нервову клітину від руйнування (захисне гальмування).

Внутрішнє (умовне) гальмування також зумовлюється зовнішніми обставинами – коли умовний подразник (світло), на який вироблений умовний рефлекс час від часу не підкріплюється безумовним подразником (їжею) – утворений звязок при цьому гальмується і рефлекс згасає. Якщо умовний подразник знову підкріпити безумовним, то загальмований тимчасовий нервовий звязок легко поновлюється, і умовний подразник знову викликає умовний рефлекс. Одним з проявів внутрішнього гальмувння є послаблення тимчасових звязків ( г альмування тимчасових нервових звязків спричиняє забування).

Проявом внутрішнього гальмування є диференційне гальмування – при вибірковому підкріпленні умовних подразників, на які виробився умовний рефлекс, безумовним подразником (деяких з них), умовний рефлекс виникає саме на ті умовні подразники, які підкріплюються безумовними. При цьому збудження від інших подразників, що не підкріплюються, гальмуються (умовний рефлекс на них не проявляється). Якщо у виробленому умовному рефлексі на звук підкріплювати звук лише певної частоти чи інтенсивності, то умовний рефлекс далі виникатиме лише на звук тієї висоти чи інтенсивності, яка підкріплюється. Відбувається диференціювання подразнень – організм відрізняє точно дійові (підкріплювані) подразники від недійових, що не підкріплюються безумовним подразником.

Диференційне гальмування сприяє уточненню та розрізненню виправданних життям подразників від невиправданих (спостерігається в навчально-виховній роботі). Розрізнення, уточнення та засвоєння знань або актів поведінки ефективні тоді, коли істотні властивості в них тими чи іншими засобами підкріплюються, а неістотні – гальмуються.

Будь-яка поведінка визначається потребами, які створюють в ЦНС очаг збудження, який визначає діяльність, що слугує задоволенню саме цієї потреби. Сильне вогнище збудження підпорядковує собі інші, об'єднує їх. Чим сильніше потреба, тим більш сильним є цей очаг і об'єднання, тим більше він домінує в поведінці. Вітчизняний фізіолог А.А. Ухтомський (1875-1942), що відкрив і описав це явище, назвав його домінантою.

Наприклад, ви прийшли додому, вам треба терміново комусь подзвонити, і, при цьому ви страшно голодні. Якщо ви дуже сильно голодні, то в першу чергу відкриєте холодильник, а якщо там їжі не буде - почнете шукати її в шафі, духовці тощо. В цьому випадку домінувати буде потреба в їжі і, отже, відповідний тимчасовий орган.

Якщо ж телефонний дзвінок, який Ви повинні зробити, для Вас дуже важливий, то Ви можете забути про їжу і відразу почнете дзвонити, а якщо телефон зайнятий, Ви будете знов і знов набирати номер, забувши про все. Домінантний очаг збудження здатний загальмувати всі конкуруючі очаги збудження. Тому, коли ми сильно захоплені чим-небудь, то не чуємо і не бачимо нічого, що відбувається навколо.

Поряд із замикальною функцією великі півкулі головного мозку виконують також аналітико-синтетичну.

Взаємодіючи із середовищем, організм відповідає лише на ті подразнення, які слугують задоволенню його потреб. Розрізняючи подразники, мозок на одні з них відповідає, а на інші ні - так аналізуються предмети зовнішнього світу.

Найпростіший елементарний аналіз виконують і нижчі відділи ЦНС. Вищий аналіз ( засадовий щодо актів поведінки) здійснюється за допомогою кори великих півкуль головного мозку, суть роботи яких полягає в аналізі та синтезі подразнень, які надходять до неї.

Аналітична діяльність відбувається за допомогою спеціальних механізмів, які Павлов назвав аналізаторами. Великі півкулі є грандіозним аналізатором зовнішнього і внутрішнього світу організму. Аналізатори здійснюють аналітичну діяльність у звязку з гальмівними процесами в корі великих півкуль головного мозку.

Одні подразнення чи комплекси подразнень, що надходять до кори великих півкуль гол.мозку, виокремлюються - викликають там збудження (на них спостерігається реагування, відповідь), а інші подразнення гальмуються - на них немає відповіді.

Аналіз має підгунтя: 1) в аналізаторній здатності рецепторів, перифірійних закінчень; 2) у процесі гальмування, що відокремлює відповідні дійсності подразники від невідповідних і сприяє вдосконаленню коригування аналітичної діяльності великих півкуль головного мозку.

Одночасно з аналізом великі півкулі г.м. здійснюють синтез, сутність якого полягає в замиканні нервових звязків. Синтетична діяльність великих півкуль буває дуже складною - утворюються цілі ланцюги і системи тимчасових звязків. А соціації – це утворення тимчасових звязків (акти синтезу). Мислення є асоціацією (спочатку – елементарною, а потім – ланцюгами асоціацій), проте кожна перша асоціація є моментом народження думки.

Для орієнтування в оточенні необхідно вміти аналізувати та синтезувати його. Пізнавальні процеси, мислення – це складна аналітико-синтетична діяльність кори великих півкуль г. м.

Специфічне людське мислення виникає на грунті складнішої аналітико-синтетичної діяльності кори великих півкуль на основі мови.

Діяльність великих півкуль головного мозку – це сигнальна діяльність, вони реагують завжди на різноманітні подразники - сигнали про значущі для життя організму події (наприклад, звук може сигналізувати про наявність небезпеки тощо). Сигнали можуть безпосередньо уловлюватися органами чуття (відчуття кольору, запаху, відчуття болю, втрати рівноваги і тощо), або можуть бути представлені через мову, через слова.

Сигнали, які викликають предмети та їх властивості або явища природи, становлять собою першу сигнальну систему, що властива тварині і людині, яка є фізіологічним підгрунтям відчуттів, сприймань, уявлень. Дійсність для тварин сигналізується майже виключно подразненнями, які безпосередньо надходять до спеціальних клітин зорових, слухових та іншихрецепторів організму, та їх відображеннями у великих півкулях.

ВНД людини якісно відрізняється від ВНД тварин, перш за все тим, що у людей є звукова мова як засіб звязку та взаємного спілкування. С лово у житті людини є своєрідним сигналом – воно є другою специфічно людською сигнальною системою дійсності. Кожне слово замінює відповідний перший сигнал – сигналізує перші сигнали.

Відчуття та сприймання предметів і явищ навколишнього світу для людини – перші, конкретні сигнали дійсності, а мова ( насамперед кінестезичні подразнення, що йдуть до кори головного мозку від мовних органів) – це другі сигнали – сигнали сигналів.

Слово є засобом спілкування, носієм абстракції і узагальнення, реальність думки, і повязано з усіма зовнішніми та внутрішніми подразненнями, що надходять до великих півкуль – воно їх сигналізує, замінює і може викликати всі дії, реакції, які викликають конкретні подразнення.

Друга сигнальна система виникає на основі першої і без неї існувати не може, вона діє лише у звязку з першою сигнальною системою, вступаючи з нею у найскладніші взаємозвязки. Друга сигнальна система у взаємодії з першою - фізіологічне підгрунтя вищого, абстрактного мислення людинита її свідомості, засіб самопізнання, а також процесів сприймання, пам'яті, уяви, утворення навичок тощо. Участь другої сигнальної системи у цих процесах робить їх свідомими.

Але друга сигнальна система, як і перша, — це не система зовнішніх явищ, що слугують подразниками, а система рефлекторних зв'язків в їх фізіологічному вираженні; це не мова і не мислення, а принцип кіркової діяльності, створюючий фізіологічну основу для їх пояснення.

Дві сигнальні системи взаємоповязані та взаємозумовлені. Слово може викликати радість або смуток навіть більше, ніж конкретний предмет. Приклад, шкільні неврози у дітей часто викликаються грубими, а іноді і просто необережними словами вчителя.

Розвиток першої і другої сигнальної системи має дуже велике значення для людини. Наприклад, при відносному переважанні першої сигнальної системи формується художній тип особистості, а при переважанні другої – мисленнєвий.

Великі півкулі г.м. – дуже складна динамічна система, в процесі її діяльності постійно утворюються нові умовні звязки, які обєднуються в певні системи, щозабезпечує успішну діяльність тварини та людини. Процеси, які відбуваються у великих півкулях г.м., постійно прагнуть до стериотипної обєднувальної діяльності. Безліч подразнень, що надходять до великих півкуль ззовні і зсередини організму, стикаються, взаємодіють, систематизуються й завершуються динамічним стериотипом, що потрібний для успішної взаємодії організму із середовищем.

Звикаючи до певного способу дій, виробляючи певний спосіб сприймання,мислення, людина автоматизуючи свої дії виробляє навички і звички. Провідну роль у цьому відіграють динамічні стериотипи.

При формуванні динамічного стереотипу відбуваються істотні енерговитрати, які надалі окупаються за рахунок підвищення ефективності роботи нервової системи, оскільки після кожної реакції відбувається автоматична підготовка до подальшої.

Отже, організм пристосовується до зовнішніх дій, що стереотипно повторюються, виробленням системи реакцій. Динамічний стереотип — фізіологічна основа багатьох явищ психічної діяльності людини, наприклад навичок, звичок тощо. Комплекс динамічних стереотипів є фізіологічною основою стійких особливостей поведінки особистості.

Динамічний стереотип є виразом особливого принципу роботи мозку – системності – полягає в тому, що на складні комплексні дії середовища мозок реагує не як на ряд окремих ізольованих подразників, а як на цілісну систему. Зовнішній стереотип — закріплена послідовність дій відоборажується у внутрішньому нервово-динамічному стереотипі. Зовнішніми стереотипами є всі цілісні предмети і явища (вони завжди представляють певну сукупність ознак): звична обстановка, послідовність подій, устрою життя тощо.

Злам звичного стереотипу завжди супроводжується великою нервовою напругою (суб'єктивно це виражається в смутку, нервозності, дратівливості і тощо).

Але нові умови формують новий стереотип (тому він і названий динамічним). В результаті багатократного функціонування він все більше закріплюється і у свою чергу стає важкозмінним.

У процесі діяльності постійно утворюються нові динамічні стериотипи, при цьому старі не зникають, а взаємодіють з новоутвореними (сприяють або перешкоджають їх утворенню), внаслідок чого успішне утворення нових стериотипів гальмується.

Динамічний стериотип краще утворюється і підтримується за умови дії подразників у певній системі, послідовності та порядку (підтримка ДС додержанням певного зовнішнього порядку, системи та режиму діяльності).

8. Методологічні принципи загальної психології.

Методологія науки – це її світоглядні позиції, що визначають розуміння предмету, що вивчається, підхід до нього, призначення, спрямованість і спосіб досліджень.

Іншими словами, методологія – це вчення про систему наукових принципів, форм і способів дослідження діяльності.

Методологія базується на своєрідності предмета науки і поділяється на на технічну та філософську.

Технічна методологія вивчає зовнішні та спеціальні ознаки явищ, які потребують спеціальних прийомів дослідження. Технічна методологія психології визначає процедурні особливості як методик психологічного дослідження, так і методик психологічного впливу.

Філософська методологія пізнає загальні широкі властивості та співвідношення явищ, які взагалі відрізняють одну науку від інших. Філософською методологією психології є філософія людини (філософська антропологія), яка виявляє себе у принципах побудови психологічного дослідження – тобто вихідних положеннях, які обумовлюють наукову взаємодію психолога із психологічно-змістовними явищами світу.

Найбільш загальноприйнятими методологічними принципами дослідження психіки та психічних явищ є наступні: детермінізму, випереджального відображення, єдності психіки (свідомості) та діяльності, розвитку, системності, обєктивності.

Принцип детермінізму (або системного детермінізму психічного) – визнання причинної обумовленості психічних явищ процесами вищої нервової діяльності і діями зовнішнього середовища.

Цей принцип означає:

1) всі психічні явища, як і психіка в цілому, розуміються як вторинне утворення, явища, причинно обумовлені об'єктивною дійсністю, як віддзеркалення цієї дійсності;

2) всі психічні явища розглядаються як обумовлені діяльністю мозку;

3) принцип припускає при вивченні психічних явищ обов'язкове встановлення причин, які викликали ці явища.

В цьому аспекті, цей принцип вказує на причинну обумовленість, загальний закономірний зв'язок природи, суспільства, мислення, закономірну і необхідну залежність психічних явищ від чинників, що породжують їх.

Тобто, це припускає необхідність врахування впливу різних чинників на виникнення і розвиток психологічних явищ, і зокрема, обумовленість потреб, інтересів, установок, уявлень людей соціальним мікро- і макросередовищем, в якому вони знаходяться. При цьому, необхідно враховувати, що поведінка людини детермінується не тільки зовнішніми матеріальними причинами або соціальною ситуацією, але і мотиваційно-цільовими суб'єктивними чинниками, а також уявленнями про минулі, справжні і майбутні події.

Принцип детермінізму був запропонований С.Л. Рубінштейном у формулюванні «зовнішнє через внутрішнє» (тобто зовнішні причини впливають на людину, лише заломлюючись крізь внутрішні умови); за внутрішнім як суб'єктом визнається влада внутрішньої причинної обумовленості психічних явищ – внутрішнє корегує зовнішні впливи, воно не повністю залежить від зовнішнього, а має власну сутність, розвивається за власною логікою.

О.М. Леонтьєв його переформулював як «внутрішнє через зовнішнє» (внутрішнє, суб'єкт, діє крізь зовнішнє, й тим себе змінює); підкреслюється, що діяльність слугує засвоєнню індивідом соціально вироблених засобів діяльності.

Принцип випереджального відображення – т вердження, що свідомість є суб'єктивне віддзеркалення об'єктивного світу.

Визнання необхідності для психологів вивчати психіку не просто як щось, що розвивається за власними законами, а як обумовленої об'єктивним буттям, віддзеркаленням якого вона є.

У найбільш жорсткій формі – психічне не є само по собі об'єктивним буттям, а просто віддзеркалює у свідомості буття зовнішнього світу. Згідно з цим принципом всі психічні функції за своєю природою є відображувальними; причому психічне відображення має сигнальний характер (повідомляє суб'єкта про значущі для нього об'єкти за допомогою нейтральних подразників).

Принцип єдності психіки (свідомості) та діяльності (належить С. Л. Рубінштейну, але у нього мова йшла про єдність із діяльністю свідомості). Згідно з цим принципом психіка (свідомість) і діяльність завжди знаходяться в нерозривній єдності, взаємозв’язку і взаємовпливі. Психіка (свідомість) створює внутрішній план діяльності (життєдіяльності, засвоєння соціального досвіду, його виробництва), діяльність є не просто умовою, але й засобом виникнення і розвитку свідомості.

Отже, в рамках цього принципу діяльність розуміється як умова виникнення, чинник формування і об'єкт (приложения) свідомості людини. А свідомість є регулятором поведінки і дій людини.

Свідомість невіддільна від діяльності, вона не тільки проявляється, але і формується в процесі діяльності. Психіка виникає та розвивається в рамках діяльнісної активності людини. Тому кращий спосіб дослідження психічних явищ - це вивчення їх в умовах реальної діяльності або моделювання компонентів провідної діяльності в психологічних тестах (наприклад, в лабораторному експерименті).

Отже, цейпринцип визнає необхідність для психологів вивчати психічні процеси не абстрактно, а у зв'язку з конкретними видами діяльності.

Принцип розвитку передбачає,що п сихіку можна правильно зрозуміти, якщо її розглядати в безперервному розвитку як процес і результат впливу вікового фактора, життєвих умов, діяльності, яка виконується, соціального оточення й особистої активності людини. Всі компоненти, які створюють внутрішній світ людини, безперервно змінюються.

Тобто, іншими словами, принцип розвитку припускає розгляд психічних явищ в постійній зміні, русі і розвитку, вирішенні протиріч під впливом системи зовнішніх і внутрішніх детермінант. Даний принцип орієнтує психологів на вивчення умов виникнення психічних явищ, тенденцій їх зміни, якісних і кількісних характеристик цих змін.

Принцип системності – (с истемно-структурний принцип – або системного устрою психічних явищ ) представляє психіку як систему взаємопов'язаних елементів; причому особливий акцент робиться на відкритості цієї системи: взаємодія із біологічною, соціальною системами та культурно-історичними цінностями суспільства.

Тобто, цей принцип трактує психічні явища як внутрішньо зв’язані компоненти цілісної психічної організації. Жодне з психічних явищ не може бути відірваним від загального контекстужиттєдіяльності або цілісної організації внутрішнього світу людини, приймаючи у відповідному контексті нерідко зовсім інший сенс і значення, ніж якби воно аналізувалося окремо.

Принцип системності вимагає аналізувати кожен елемент психіки в тісному зв'язку з її функціонуванням в цілому. Він припускає, що психічні явища виникають тільки як результат єдиних, взаємозв'язаних процесів цілісно працюючого організму, що має нервову систему і здійснює зовнішню поведінку. Психіку не можна «зліпити» з відчуттів, сприйняття, пам'яті і інших процесів, бо психічне є системою взаємодіючих компонентів її структури.

Принцип об'єктивності (вивчення психічних явищ) потребує вивчення психічних явищ за їх об'єктивними показниками, які виникають в процесі якоїсь діяльності.В основі цього принципу - ідея про цілісність свідомості, психіки та діяльності.

Цей принцип означає, що при вивченні психічних явищ завжди необхідно прагнути до встановлення матеріальних причин їх виникнення. Через це даний принцип вимагає, щоб будь-які психічні явища розглядалися в єдності з тими зовнішніми причинами і внутрішніми умовами, в яких вони виникають і проявляються. При цьому реалізується основний принцип психології — детермінізму — причинної зумовленості психічних явищ.

Принцип об'єктивності вимагає також вивчення людини в процесі її діяльності, оскільки про психічні особливості людини можна судити тільки по її реальних вчинках. Виходячи з цього принципу необхідно вивчати психічні явища як у типових, так і нетипових для конкретної людини умовах, аналізувати треба всі факти, в тому числі й суперечливі, які не можна просто відкидати. Останні повинні привернути особливо пильну увагу, їх у жодному випадку не можна просто відкинути, а обов'язково слід або знайти їм пояснення, або провести додаткове вивчення.

Тільки у такому разі можна всесторонньо охарактеризувати людину і не упустити нічого істотного.

Принцип об'єктивності також потребує, щоб використані в дослідженні методи і позиції дослідника не впливали на здобуті результати. Доказом збереження принципу об'єктивності є отримання однакових результатів не тільки в разі повторного дослідження цим дослідником, а й іншими при використанні різних методів.

Правильність об'єктивного вивчення психіки людини підтверджується практикою життя. На практиці ми завжди судимо про людей, їх розум, почуття, характер, здібності не за їхніми висловлюваннями про себе, а за їх поведінкою — вчинками, справами.

Згаданий перелік принципів не є єдино можливим! Сучасна онтологічно-орієнтована психологія, засновником якої є С.Л. Рубінштейн, користується іншими принципами побудови психологічного дослідження. Найбільш повний перелік цих принципів наведений київським вченим І.П.Манохою: об'єктивності психологічного дослідження, багатомірного і багаторівневого існування предмета психології, дослідження психічних явищ у їх розвитку, творчої самодіяльності, організації розвиваючих та формуючих психологічних впливів.

Принципи психології використовуються у взаємозв’язку для пояснення будь-яких психічних явищ та у процесі наукового пізнання.

9. Загальні вимоги до організації та проведення психологічного дослідження.

Наукове дослідження – це вид організованої пізнавальної діяльності людини, яке орієнтовано на отримання істиного знання і є способом реалізації цієї мети в науці.

Наукові дослідження можна умовно розділити на емпіричні та теоретичні. Теоретичне дослідження відрізняється від емпіричного орієнтацією на отримання достовірного, узагальненого і зіставного знання, отриманого на основі докладного аналізу існуючих теоретичних наукових фактів, їх зіставлення, систематизації тощо.

Термін "емпірія" (емпірика) походить від грецького слова "emperia" (досвід). Початково він мав два основні значення: 1) людський досвід, сприйняття зовнішнього світу за допомогою органів чуття; 2) спостереження, здійснюване в звичайних природних умовах, на відміну від експерименту.

В даний час в багатьох науках під емпірією (емпірикою) розуміють будь-яку сукупність наукових фактів, даних, і не тільки тих, які доставляє чуттєвий досвід. Емпіричним (емпіричною частиною) називають таке дослідження, метою якого є отримання даних різними способами – методами спостереження і самоспостереження, лабораторного або природного експерименту, моделювання.

Але виділення емпіричного і теоретичного рівнів є умовним, більшість досліджень має теоретико-емпіричний характер. Будь-яке дослідження здійснюється не ізольовано, а в рамках цілісної наукової програми або в цілях розвитку наукового напряму.

У будь-якому дослідженні до збору або відбору, аналізу фактів психолог завжди приходить, зробивши вибір дослідницької парадигми і теоретичного базису роботи. З іншого боку, будь-яка теоретична робота, іноді опосередковано, спирається на той або інший масив фактів, явно або неявно ділить дані на достовірні і менш достовірні, а своїми твердженнями і висновками орієнтує в певному напрямі пошук фактів і методів їх отримання.

За характером вирішуваних завдань і залежно від ступеня орієнтації на практику дослідження можна розділити на фундаментальні і прикладні. Фундаментальне дослідження орієнтоване на аналіз психологічних закономірностей і спрямоване на пізнання реальності без одночасної настроєності на отримання практичного ефекту від застосування нових знань. Прикладне дослідження проводиться в цілях отримання знання, призначеного для вирішення конкретного практичного завдання – вироблення шляхів вдосконалення об'єкту дослідження.

Комплексні дослідження проводяться за допомогою системи методів і методик, за допомогою яких вчені прагнуть охопити максимально (або оптимально) можливе число значущих параметрів реальності, що вивчається. Унікальне дослідження спрямоване на виявлення одного, найбільш істотного, на думку дослідника, аспекту реальності.

Кожне психологічне дослідження на будь-якому етапі розвитку психології може бути реалізоване в трьох типах моделей: концептуальній, процедурній і емпіричній.

Концептуальна модель - це цілісна система понять, категорій і законів, що розкриває теоретичну суть даного явища і що дозволяє його описувати, пояснювати або безпосередньо управляти їм. У конкретному психологічному дослідженні основу концептуальної моделі складають теоретичні положення і концепції (звідси термін «концептуальна модель»), в рамках яких висувається гіпотеза для вирішення поставленої наукової проблеми.

Процедурна модель -це певні правила, алгоритми, методики і методи конкретної науки по отриманню і переробці інформації.

У емпіричній моделі як цілісній системі кількісних і якісних характеристик явища, що цікавить нас, в конкретних просторово-часових рамках реалізується ступінь правомірності концептуальної моделі.

Основою розвитку психології як науки є концептуальні моделі, на базі яких будуються процедурні і емпіричні моделі.

Основні вимоги до проведення і організації психологічного дослідження відображені в методологічних принципах (дивись питання № 8).

Наукове психологічне дослідження припускає усвідомлений вибір мети дослідження і його засобів (методологію, підходи, методи, методики), орієнтацію дослідження на відтворюваність результату. Наукове дослідження засноване на використанні наукового методу пізнання.

Психологія висуває до методів дослідження психічних явищ певні вимоги: 1) психічні явища потрібно вивчати в їх розвитку, взаємозв’язку та взаємозалежності; 2) метод психологічного дослідження має бути адекватним предметові дослідження, розкривати істотні, а не випадкові, другорядні особливості досліджуваного психологічного процесу, стану чи властивості.

Основним принципом психологічного дослідження є його об’єктивність. Методами, які забезпечують об’єктивність розкриття досліджуваного психічного явища, є спостереження, експериментальне дослідження, аналіз продуктів діяльності (навчальної, трудової, спортивної), бесіда, інтерв’ю та ін. Метод самоспостереження, особливо інтроспективна його форма, не може бути єдиним і вірогідним способом вивчення особливостей психічних процесів, станів і властивостей особистості. Самоспостереження легко піддається суб’єктивному тлумаченню психічних явищ, особливо тоді, коли досліджувана особа малорозвинена і не здатна до самоспостереження. Перевірити ж описи психічних переживань, що досліджуються самоспостереженням, здебільшого неможливо. Втім, при дослідженні об’єктивними методами самоспостереження може використовуватись у формі словесного звіту піддослідного про те, що і як він переживає під час самоспостереження психічного процесу чи стану.

Провідним принципом об’єктивних методів у психологічному дослідженні є єдність свідомості та діяльності, опосередкованість пізнання внутрішніх, психічних явищ зовнішнім їх виявленням у вчинках, поведінці, мовленні, мімічних рухах, жестах та інших реакціях. Наприклад, закономірності спостереження виявляються у ступені адекватності та швидкості розпізнавання предмета, виокремлення його серед інших об’єктів, знаходження спільного та відмінного в них.

Дата добавления: 2015-04-24