Міжособистісні взаємини людей у групах. Класифікація та види груп

Комунікація – це акт і процес встановлення контактів між суб'єктами взаємодії за допомогою вироблення загального сенсу передаваємої та сприймаємої інформації. Дії, метою яких є смислове сприйняття, називають комунікативними.

Головним завданням комунікації є досягнення соціальної спільності, коли індивідуальність та унікальність кожного суб'єкта взаємодії зберігаються.

У ширшому сенсі комунікація розглядається як соціальний процес, зв'язаний з спілкуванням, обміном відомостями, ідеями тощо, або з передачею змісту від однієї свідомості до іншої за допомогою знакових систем.

Комунікація – особлива функція спілкування, що проявляється в сприйнятті та передачі інформації і грає важливу роль в міжособистісних відносинах(інформаційні процеси у сучасному світі визначають значну частину життєдіяльності людини).

Комунікативна сторона спілкування пов'язана з виявленням специфіки інформаційного обміну між людьми як активними суб'єктами, воно реалізується з урахуванням відносин між людьми, їх установок, цілей і намірів.

Кожен акт спілкування – це ланцюг взаємозв'язаних комунікативних дій: 1) вхід суб'єкта спілкування в комунікативну ситуацію та оцінка ним її характеру (сприятлива або несприятлива); 2) орієнтація в комунікативній ситуації; 3) постановка комунікативного завдання з урахуванням особливостей ситуації спілкування; 4) оцінка емоційно-психологічного стану партнера; 5) оцінка ступеня готовності партнера до вступу до взаємодії; 6) вироблення підходу до партнера по взаємодії; 7) пристосування до партнера по взаємодії; 8) самонастроювання суб'єкта спілкування на емоційно-психологічний стан партнера; 9) залучення уваги партнера; 10) виведення емоційно-психологічних станів партнера на рівень психологічно ресурсного стану; 11) комунікативна дія суб'єкта спілкування на партнера; 12) оцінка суб'єктом спілкування реакції партнера; 13) стимулювання ходу у відповідь партнера; 14) хід у відповідь партнера по спілкуванню.

В ході комунікації ініціатива спілкування може належати або одному з партнерів, або їм обом. Важлива характеристика комунікативного процесу – „намір його учасників вплинути один на одного, забезпечити свою ідеальну представленість в іншому. Необхідні умови для цього — використання єдиної мови та однакове розуміння ситуації спілкування.

В процесі комунікації здійснюються – взаємний вплив людей один на одного, обмін інформацією – різними ідеями, інтересами, настроями, почуттями та відбувається орієнтація на іншого (аналізуються його мотиви, цілі, установки тощо). В акті міжособистісної комунікації важливу роль грають значущість інформації, прагнення сприйняти її загальний зміст.

Змістовна сторона спілкування реалізується через засоби спілкування.

Засоби спілкування можна визначити як способи кодування, передачі, переробки і розшифровки інформації, передаваємої в процесі спілкування від одного індивіда іншому.

Головним засобом спілкування в людському суспільстві є мова, але паралельно з нею усередині мовного спілкування широко використовуються немовні засоби: зовнішність, жести, міміка, положення партнерів щодо один одного, зображення.

У своєму спілкуванні людина використовує вербальні (словесні) та невербальні засоби.

Вербальні засоби спілкування – як знакові системи використовуються усна і письмова мова та невербальні – застосовуються немовні засоби спілкування.

Вербальне спілкування здійснюють, користуючись усною та письмовою мовою, яка є основою культури народу, сховищем вселюдського досвіду. Мова як засіб спілкування пов'язує людину з сучасниками, минулими та прийдешніми поколіннями. Володіння іншими мовами відкриває доступ до культурних традицій багатьох народів, розширює межі спілкування.

Мова – основний засіб спілкування, взаємного розуміння в людському суспільстві.

Природа мови є знаковою, кожне слово – це знак, який у певний спосіб співвідноситься з предметами зовнішнього світу. За кожним словом мови як знаком закріпилося певне значення, зрозуміле для спільноти, яка користується цією мовою.

Мова — це сукупність звукових сигналів, письмових знаків та символів, за допомогою яких людина отримує, переробляє, зберігає та передає інформацію. Мова є засобом накоплення та передачі суспільного досвіду.

Вербальна комунікація за допомогою слова — основна і найдосконаліша форма людського спілкування. Рівень володіння мовою, багатство та культура мовного висловлювання визначають можливості та ефективність спілкування кожної конкретної особистості.

Мова виявляє себе в конкретних актах мовлення, тобто у процесах висловлювання думок. Завдяки цьому мовлення є особливим видом суспільної діяльності.

Мовлення — конкретне використання мови для висловлення думок, почуттів, настроїв; форма існування мови як особливого виду суспільної діяльності. Мовлення не існує відірвано від мови.

Мова – цеявище не тільки лінгвістичне, а й психологічне, естетичне та суспільне, вона охоплює всі сфери суспільного життя – науку, освіту, мистецтво та ін.

Мова пов'язана з мисленням, з її участю відтворюється та формується думка людини. Основні якості мови: 1) точність (значення слів співвіднесені зі змістом та обсягом висловлюваних понять); 2) логічність (зв'язок значень, властивих словам, словосполученням і реченням, що увійшли в структуру мовлення, не суперечить законам логіки, законам мислення).

Мова виражає і передає не лише думки, а й почуття, волю людей, а також стани свідомості, які називають естетичними переживаннями. У ній відображаються й умови спілкування (місце, час, жанр, завдання комунікативного процесу). Зважаючи на мову людини, можна визначити її етнічну та соціальну належність.

Недоліки усного виразу думки – мовні помилки, багатозначність. Наприклад, одне і те ж речення допускає різні тлумачення.

Слова здійснюють суттєвий вплив на ефективність комунікації, у звязку з цим аналізується мова з погляду на спілкування. Удосконалення навичок вербального спілкування можливо за рахунок збагачення словарного складу мови.

Паралельно з мовою широко використовуються немовні засоби (жести, міміка, інтонація, паузи, манери, зовнішність). Спілкування як живий процес безпосередньої комунікації суб’єктів закономірно виявляє емоції тих, хто спілкується, утворюючи невербальний аспект обміну інформацією.

До невербальних засобів спілкування належить система знаків, які відрізняються від мовних способами та формою їх виявлення.У процесі взаємодії вербальні й невербальні засоби можуть підсилювати або послаблювати дію один одного. Відомо, наприклад, що мовчання іноді буває красномовнішим, ніж слова.

Невербальне (лат. verbalis, від verbum — слово) спілкування – вид спілкування, для якого характерне використання невербальної поведінки та невербальних комунікацій як головного засобу передачі інформації, організації взаємодії, формування образу, думки про партнера, здійснення впливу на іншу людину.

Невербальна комунікація – це будь-яка комунікація, що здійснюється без слів, це система символів, знаків, жестів, відчужених і незалежних від психологічних і соціально-психологічних властивостей людини, наділених чіткими значеннями, що використовуються для передачі повідомлення. Ці символи, знаки, жести можуть бути описані як лінгвістичні знакові системи.

До основних невербальних засобів спілкування відносять: 1) оптико-кінетичні – жести, міміка, пантоміміка, коли джерелом психологічної інформації є рухирук, обличчя (вираз глаз, обличчя), поза, напрям погляду, кожні реакції (почервоніння, виступ поту); 2)візуальний контакт – “ контакт очима”( важлива частота поглядів, тривалість, зміна статики та динаміки поглядів, уникання його ); періодично дивлячись в обличчя співрозмовника, людина приділяє йому увагу, що особливо цінується у спілкуванні; 3 )паралінгвістичні – система вокалізації, тобто якість, діапазон, тональність голосу; 4) екстралінгвістичні – використання у мові пауз, сміху, плач, кашель, вздохи таінших вкраплень; 5) просторово-часові або проксеміка (лат. proximus — найближчий) – особлива знакова система, що передбачає організацію простору і часу спілкування (часу затримання початку спілкування, розміщення партнерів за столом переговорів тощо), дистанції спілкування (відстань до співбесідника, кут повороту до нього, персональний простір тощо); 6)ольфакторні засоби– смак, запахи партнерів по спілкуванню та оточуючого середовища; 7) тактильно-кінестетичні – фізична дія (ведення сліпого за руку, контактний танець тощо); такесика – невербальна комунікація, повязана з тактильною системою сприйняття (потискування руки, поцілунок при зустрічі, ляскання по плечу тощо).

Допоміжні засоби спілкування, які є своєрідними знаковими системами в процесі комунікації – це особливості тілобудови (статеві, вікові) та засоби їх перетворення (одяг, косметика, окуляри, прикраси, татуїровка, вуса, борода, сигарета тощо).

Психологи виявили, що повідомлення через мову тіла впливає на співрозмовника сильніше, ніж вербальне.

Велике значення для встановлення змістовних та емоційних контактів у спілкуванні має зовнішній вигляд людини, який складається з тілесного вигляду, одягу, манери поводитися, звичок.

Найдинамічніше зовнішній бік невербального спілкування проявляється в жестах, міміці.

Жест — це соціально сформований та усталений рух, що передає певний психічний стан. Маючи соціальне походження, міміка та жести за біологічною природою містять елементи природженого характеру. Наприклад, міміка страху, жести погроз походять від біологічно доцільних захисних рухів, що спостерігаються в поведінці тварини. Міміка та жести у процесі вербального спілкування можуть посилювати смислові наголоси інформації, що передається, та емоційний ефект від усвідомлення її значущості.

Вираз обличчя іноді краще за слова говорить про відношення до співрозмовника. Відомі гримаси особистості, що виражають доброзичливість, лестощі, презирство, страх, заздрість тощо.

Тактильно-м’язова чутливість генетично є одним з найпотужніших каналів одержання життєво важливої інформації. За її допомогою можна пізнати досить широкий спектр характеристик іншої людини: її фізичну силу, особливості особистісного плану, стосунки, психічний стан тощо. Тримаючи, наприклад, у руці долоню іншої людини, залежно від обставин можна певною мірою дійти висновку про її психічний стан, взаєморозуміння та контакти, ставлення до ситуації, наміри.

Дуже важливу роль в ефективності спілкування відіграє просторове перебування співрозмовників один до одного, дистанція та комунікативна спрямованість. Загальновідомо, що важливі політичні акції — переговори керівників, окремі зустрічі — проводяться за “круглим столом”.

Комунікативне значення дистанції у спілкуванні вивчає напрямок психології, що називається “праксеміка”.:

Невербальні засоби спілкування, як правило, не можуть самостійно точно передаватизначення (за винятком деяких жестів), і зазвичай виявляються так чи інакше скоординованими між собою та словесними текстами. Розузгодження окремих невербальних засобів істотно ускладнює міжособистісне спілкування.

На відміну від мови невербальні засоби спілкування усвідомлюються людьми не повною мірою, практично неможливо всі свої невербальні засоби піддавати повному контролю.

Відповідність невербальних засобів спілкування цілям і завданням, змісту словесної комунікації — важливий елемент культури спілкування. Така відповідність надзвичайно важлива в роботі практичного психолога.

Спілкуючись, люди неоднаково реагують на невербальні сигнали: одні чутливі до них, інші — або не обізнані з цією сферою комунікації, або не мають досвіду фіксації та розшифрування знаків невербальної комунікації. Успішність кодування та інтерпретація невербальної поведінки залежать від віку, особистісних особливостей людей, від ситуації спілкування, комунікативних завдань і комунікативних установок, значущості для партнерів ситуації спілкування та їх взаємин.

На невербальні засоби накладає сильний відбиток кожна конкретна культура, тому немає загальних норм для всього людства. Невербальну мову іншої країни доводиться вивчати так само, як і словесну.

Мистецтво спілкування передбачає бездоганне володіння як письмовою та усною мовами, так і вмінням оптимально використовувати вербальну і невербальну мови у кожній ситуації спілкування. При цьому важливо не відсторонюватися від особистісних проблем співрозмовника, адже захоплення інструментальним аспектом спілкування може нівелювати духовну сутність особистості, спричинити спрощене трактування спілкування.

С пілкування людини з іншими людьми протягом життя відбувається в основному в групах і колективах.

Групи - більш менш стійкі об'єднання людей.

Групи поділяються на великі і малі. Великі представлені державами, націями, народностями, партіями, класами і ін. соціальними спільностями, що виділяються за професійними, економічними, релігійними, культурними, освітніми, віковими та ін. ознаками. Через ці групи опосередковано здійснюється дія ідеології суспільства на психологію людей.

Основним мікроелементом суспільства більшість психологів вважають малу групу, яка є безпосереднім провідником впливу суспільства і великих соціальних груп на індивіда, в якій розігруються ті соціально-психологічні процеси, від яких залежить емоційне самопочуття кожної окремої людини.

Мала група – невелике об'єднання людей (від 2–3 до 20–30 чол.), зайнятих певною загальною справою, що знаходяться в прямих взаєминах один з одним. Вона є елементарним осередком суспільства. Прикладами малих груп, найбільш значущих для людини є сім'я, шкільний клас, трудовий колектив, об'єднання близьких друзів, приятелів тощо.

Малу групу характеризує психологічна і поведінкова спільність її членів, яка виділяє і відособляє групу, робить її відносно автономним соціально-психологічним утворенням. Ця спільність може виявлятися за різними характеристиками – від чисто зовнішніх (територіальна спільність людей як сусідів) до достатньо глибоких внутрішніх (члени однієї сім'ї). Міру психологічної спільності визначає згуртованість групи – одна з основних характеристик рівня її соціально-психологічного розвитку.

Основні параметри, за якими виділяють, розділяють і вивчають малі групи в соціальній психології:

Кількісний склад групи називається її розміром, індивідуальний – композицією.

Канали комунікацій – с труктура міжособистісного спілкування, або обміну діловою і особистісною інформацією. Психологічний клімат групи – це етично-емоційний тон міжособистісних відносин. Групові норми – загальні правила поведінки, яких дотримуються члени групи.

Малі групи класифікують за рядом ознак: за близькістю і глибиною відносин, що складаються, принципом утворення, відношенням особистості до норм групи ін.

Вони можуть бути різними за величиною, за характером і структурою відносин, що існуютьміж їх членами, за індивідуальним складом, особливостями цінностей, норм і правил взаємин між учасниками, міжособистісним відносинам, цілями і змістом діяльності.

Розглянемо найбільш поширену класифікацію малих груп.

За принципом і способом утворення розрізняють реальні і умовні, офіційні і неофіційні групи.

Умовна група – це спільність людей, що існує номінально, люди виділяються в групу за певною ознакою. Наприклад, команда кращих футболістів світу, символічна команда найкращих журналістів року і ін. Ці групи характеризують випадкове об'єднання людей, що не мають ні постійних контактів один з одним, ні загальної мети.

В протилежність номінальним групам виділяються реальні.

Реальна група – це фактично існуюча група, спільність людей, об'єднана реальними відносинами. Як тільки декілька чоловік вступають між собою в спілкування, між ними виникають зв'язки, які об'єднують їх в групу. Наприклад, пасажири в купе поїзда - група, що багато в чому визначає емоційну атмосферу та настрій людей.

Число реальних груп величезне. Вони розрізняються між собою за значенням для людини, за тривалістю існування, за способом виникнення.

Природними називають групи, які складаються самі по собі, незалежно від бажання експериментатора, виникають і існують, виходячи з потреб суспільства або включених в ці групи людей.

Лабораторні групи створюються експериментатором з метою проведення якого-небудь наукового дослідження, перевірки висунутої гіпотези. Вони такі ж дієві, як і інші групи, але існують тимчасово (тільки в лабораторії).

Природні групи діляться на формальні і неформальні (інша назва – офіційні і неофіційні).

Формальні групи – спеціально кимось організовані обєднання людей для виконання ними певної діяльності. Неформальні групи – ті, що виникли стихійно.

Формальні групи створюються на основі офіційних документів, вони існують лише в рамках офіційних визнаних організацій. Наприклад, клас в школі, студентська група у вузі, штат співробітників відділу, лабораторіїтощо та ін. Цілі, що переслідуються офіційними групами, задаються ззовні на основі завдань, що стоять перед організацією, в яку дана група включена.

Між членами формальної групи встановлюються ділові контакти, передбачені документами. Вони припускають супідрядність або рівноправ'я, більшу або меншу відповідальність за виконання завдання. Зазвичай ділові відносини доповнюються особистими, не передбаченими інструкціями. Психологічна близькість членів групи - симпатія, пошана, дружба - допомагає в роботі,негативні відносини - антипатія, неповага, ворожнеча, заздрість - шкодять успіху справи.

Неформальні групи виникають і діють як би поза рамками певних організацій (наприклад, шкільний клас як офіційна мала група і неформальне молодіжне об'єднання як неофіційна група). Цілі неофіційних груп зазвичай виникають і існують на базі особистих інтересівїх учасників, можуть співпадати і розходитися з цілями офіційних організацій.

Неформальна (неофіційна) група виникає на основі симпатії, близькості поглядів, переконань, смаків і ін. Офіційні документи в цьому випадку не мають значення (групи товаришів, однодумців). Коли симпатії і прихильності членів групи зникають, група розпадається.

Малі групи також можуть бути референтними і нереферентними. Референтна група виділяється за ознакою відношення особистості до норм групи.

Референтна — це будь -яка реальна або умовна (номінальна) мала група, до якої людина добровільно себе зараховує або членом якої він хотів би стати, погляди, норми якої служать зразком. У референтній групі індивід знаходить для себе зразки для наслідування, її цілі і цінності, норми і форми поведінки, думки і почуття стають для нього значущими зразками для наслідування. Кожна людина має свою референтну групу, в якій вона формує свої ідеали, переконання, з думкою якої він вважається, чиєю оцінкою вона дорожить. Саме у референтній групі людина черпає норми, цінності і установки своєї поведінки.

Нереферентною вважається така мала група, психологія і поведінка якої чужі для індивіда або байдужі для нього. Окрім цих двох типів груп, можуть існувати і антиреферентні групи, поведінку і психологію членів яких людина абсолютно не приймає, засуджує і відкидає.

Всі природні групи поділяються на високорозвинені і слаборозвинені. Слабкорозвинені малі групи характеризуються тим, що в них немає достатньої психологічної спільності, налагоджених ділових і особистих взаємин, структури взаємодії, що склалася, чіткого розподілу обов'язків, визнаних лідерів, ефективної спільної роботи. Слаборозвинені за визначенням є, умовні і лабораторні групи (останні часто лише на перших етапах їх функціонування).

Серед високорозвинутих малих груп особливо виділяються колективи.

Кожна соціальна спільність має свою історію: зароджується, проходить певні етапи розвитку, досягає вищого рівня і іноді припиняє існування. Це відноситься до формальних та неформальних груп.

Початок формування групи - асоціація - об'єднання людей на основі тимчасового і просторової ознак. (Наприклад, 1-й клас, група I курсу, туристична група і ін.). Тут ще немає загальної мети, не налагоджені контакти ділові і особисті. Але ці контакти поступово встановлюються.

Тоді асоціація переростає в якісно іншу і складнішу групу - групу-кооперацію (корпорація) - замкнуте в самому собі об'єднання людей. Тут вже присутня єдність мети та діяльності по її досягненню.Але ця мета і діяльність відособлені, нерідко протиставляються цілям інших груп, суспільства в цілому. В такій групі немає і високого рівня психологічної комунікативності.

Вищою формою розвитку соціальної спільності людей є колектив.

У конкретно-психологічному плані міжособистісні стосунки – це сукупність об'єктивних зв'язків і взаємодій між особами, які належать до певної групи.

Дата добавления: 2015-04-24