Залежно від контингенту учасників виокремлюють – міжособистісне, особистісно-групове таміжгрупове. 7 страница

4) етап закріплення і високої автоматизації дій – цілеспрямоване та систематичне повторення дій (вправи) з метою додання дії потрібної швидкості і плавності, точне, економне, стабільне виконання дій поєднується з виконанням інших більш складних дій під контролем свідомості. Тут дії стають заученими, що дає можливість удосконалювати їх та доводити до вищого рівня майстерності.

В результаті увага звільняється від сприйняття способів дій і переноситься на результат дії та на навколишнє оточення. Це дає можливість використовувати навичку у складі різних дій з різними цілями. Наприклад, людина може вести документацію, фіксувати результати експериментального дослідження, складати конспект лекцій, використовуючи сформовану навичку писання, яка спочатку, коли людина тільки вчилася писати, виступала самостійною дією, що вимагає значних зусиль і зосередження свідомості на процесі написання букв і слів.

Отже, при автоматизації дій і операцій, їх перетворенні на навички, в структурі діяльності відбувається ряд перетворень: 1) автоматизовані дії і операції зливаються в єдиний, цілісно протікаючий акт, який іменується умінням (наприклад, складна система рухів людини, що пише текст, виконує спортивну вправу, хірургічну операцію тощо). При цьому зайві, непотрібні рухи зникають, а кількість помилкових різко падає; 2) контроль за дією або операцією при їх автоматизації зміщується з процесу на кінцевий результат, а зовнішній, сенсорний контроль заміщається внутрішнім – пропріоцептивним. Швидкість виконання дії і операції різко зростає, досягаючи деякого оптимуму або максимуму.

Таким чином, розвиток і вдосконалення діяльності розуміється як перехід компонентів окремих умінь, дій і операцій на рівень навичок. Діяльність людини завдяки автоматизації її окремих компонентів, «розвантажуючись від регулювання щодо елементарних актів, може прямувати на вирішення складніших задач».

Фізіологічною основою автоматизації компонентів діяльності, спочатку представлених в її структурі у вигляді дій і операцій та потім таких, що перетворюються на навички, є перехід управління діяльністю або її окремими складовими на підсвідомий рівень регуляції і доведення їх до автоматизму (Н.А.Бернштейн).

Уміння на відміну від навичок утворюються в результаті координації навичок, їх об'єднання в системи за допомогою дій, які знаходяться під свідомим контролем. Через регуляцію цих дій здійснюється оптимальне управління умінням, якеполягає в тому, щоб забезпечити безпомилковість і гнучкість виконання дії, тобто отримання в результаті – надійного підсумку дії. Сама дія в структурі уміння контролюється за його метою. Наприклад, учнімолодших класів при навчанні письму виконують дії, пов'язані з написанням окремих елементів букв. При цьому навички тримання олівця в руці та здійснення елементарних рухів рукою виконуються, як правило, автоматично.

Головне в управлінні уміннями полягає в тому, щоб забезпечити безпомилковість кожної дії, її достатню гнучкість. Це означає практичне виключення низької якості роботи, мінливість і можливість пристосування системи навичок до умов діяльності,що змінюються час від часу, іззбереженням позитивних результатів роботи. Наприклад, уміння робити що-небудь власними руками означає, що людина, яка володіє таким умінням завжди працюватиме добре і здатна зберегти високу якість праці в будь-яких умовах.

Одна з основних якостей умінь, полягає в тому, що людина в змозі змінювати структуру умінь – навичок, операцій і дій, що входять до складу умінь, послідовність їх виконання, зберігаючи при цьому незмінним кінцевий результат. Уміла людина, наприклад, може замінити один матеріал іншим при виготовленні певного виробу, зробити сама або скористатися інструментами, які є під рукою, іншими підручними засобами, тобто знайде вихід практично в будь-якій ситуації.

У виробленні навичок істотну роль грають індивідуальні відмінності – у одних навички формуються значно швидше, ніж у інших. Тому не існує єдиної універсальної кривої навчання.

Процес формування умінь та навичок відбувається нерівномірно. Стомлення, ослаблення уваги, тимчасове падіння інтересу до діяльності, бажання або небажання вчитися можуть стати причиною затримки розвитку навички. Але за періодом спаду може послідувати новий підйом, який багато в чому залежить від уваги і поведінки дорослих по відношенню до дітей.

1. Взаємодія навичок: перенесення та інтерференція.

Кожна навичка формується в системі інших навичок, якими вже володіє людина, тобто вироблення нової навички спирається на раніше утворені навички. Фізіологічним механізмом цього є те, що новоутворені динамічні стериотипи накладаються у корі великих півкуль на раніше утворені стериотипи, які співіснують та взаємодіють.

Загальний закон вироблення навички полягає в тому, що людина кожне нове завдання намагається виконувати уже відомим способом, використовуючи раніше сформовані прийоми діяльності. Оскільки навички входять в структуру дій та різних видів діяльності у великій кількості, вони зазвичай взаємодіють між собою, утворюючи складні системи навичок. Характер їх взаємодії може бути різним – від узгодженості до протидії, від повного злиття до взаємно негативного гальмівного впливу (інтерференції).

Важливе значення для розуміння процесу формування навичок має їх перенесення – розповсюдження та використання навичок, сформованих в результаті виконання одних дій та видів діяльності на інші (позитивний вплив раніше утворених навичок на процес формування нових навичок). Іншими словами це розповсюдження позитивного ефекту від тренування однієї навички на іншу. Наприклад, вчитель вирішує з учнями завдання, а потім говорить: «Цю задачу вирішите самі».

Явище перенесення обумовлено наявністю схожих та тотожних рис старих та нових навичок, загальних прийомів виконання дій. Елементи старої навички при цьому включаються в структуру новоутвореної навички та полегшують цим процес оволодіння нею. Тобто, в нових ситуаціях раніше виниклі часові нервові звязки зєднуються в нові звязки.

Перенос проявляється також в тому, що людина, навчившись виконувати певну дію одним органом (наприклад, писати правою рукою), може без спеціальної вправи виконати цю дію (правда менш досконало) іншим органом (наприклад, лівою рукою).

Правильно і успішно здійснити перенос засвоєних дій на нові завдання – значить швидко і з мінімумом помилок засвоїти нові види діяльності. Для нормального здійснення цього перенесення необхідно, щоб навичка стала узагальненою, універсальною, такою, що узгоджується з іншими навичками, діями і видами діяльності, доведеними до автоматизму.

Узгодження навичок відбувається тоді, коли: а) система рухів, що входять в одну навичку, відповідає системі рухів, включених в іншу навичку (наприклад, навички малювати допомагають дитині оволодіти навичками письма); б) коли реалізація однієї навички створює сприятливі умови для виконання іншої (одна з навичок служить засобом кращого засвоєння іншої) (наприклад, той, хто вміє грати на піаніно, легше навчитися друкувати на машинці); в) коли кінець однієї навички є фактичним початком іншої (наприклад, засвоєна навичка написання букви «Л» є початком для навчання навичці написання букви «А»).

Чим свідоміше вироблятиметься навичка, тим легше вона буде узагальнюватися та переноситися. В процесі вправ, навчання вони не просто закріплюються, але і удосконалюються.

Іноді навички, що вже склалися, ускладнюють утворення нових або знижують їх ефективність. Це явище зветься інтерференцією – негативний, гальмуючий вплив раніше утворених навичок на створення нових, що проявляється в зниженні продуктивності дій, виникненні помилок тощо. Наприклад, навичка біглого читання заважає перевіряти свої помилки учню або чужі – вчителю.

В інтерференції проявляється суперництво, що виникає між старими та створюваними новими стериотипами дій.

Інтерференція має місце тоді, коли у взаємодії навичок з'являється одна з наступних суперечностей: 1) система рухів, включених в одну навичку протирічить, не узгоджується з системою рухів, складаючих структуру іншої навички (наприклад, якщо у худ. гімнастиці вчать тягнути носок, це може затримувати формування навички правильного тримання стопи при навчанні їзді верхи, коли пятка повинна бути опущеною трохи вниз, а носок піднятий догори); 2) коли при переході від однієї навички до іншої фактично доводиться перенавчатися, ламатиструктуру старої навички( наприклад – перехід в деяких країнах з лівостороннього руху автомобілів на правосторонній тривалий час приводив до виникнення автомобільних аварій, бо навичка лівосторонньої їзди негативно впливала на формування навички правостороннього руху); 3) коли система рухів, що входять в одну навичку, частково міститься в іншій, вже доведеній до автоматизму – при виконанні нової навички автоматично виникають рухи, характерні для раніше засвоєної навички, що призводить до спотворення рухів, потрібних для засвоюваної навички (наприклад, людину навчають стрибкам через барєри, при цьому автоматично можуть виникати рухи повязані з технікою стрибків у висоту, що засвоєна раніше, які заважають засвоєнню нової техніки стрибка); 4) коли початок і кінець послідовно виконуваних навичок не зістикуються один з одним; 5) коли на один подразник виробляється дві або декілька різних реакцій (наприклад, при вивченні іноземної мови виникають помилки у вимовленні букв, однакових за своєю графічною схемою з буквами рідної мови, але різні за вимовлянням («с», «х», «р» тощо); 6) раніше вироблені прийоми дії використовуються в новій ситуації без урахування її відмінностей (наприклад, оператора переводять з устрою старої конструкції на устрій нової, де змінена послідовність операцій).

При повній автоматизації навичок явище інтерференції зводиться до мінімуму або зовсім зникає.

Отже, знаючи та передбачаючи дію певних обставин, при яких може виникнути інтерференція, можна попередити її, полегчуючи оволодіння новими навичками.

Вироблені у людини навички утримуються на певному рівні, якщо вони використовуються. Якщо навички тривалий час не використовуються, то вони послаблюються, знижується якість і швидкість виконання певних дій (системи тимчасових нервових звязків послаблюються. Наприклад, велика перерва в управлінні автомобілем, у виробничій, музичній, спортивній діяльності призводить до погіршання якості виконання певних дій. Причому навички тим більше послаблюються, чим слабше вони сформовані та закріплені. Їх послаблення проявляється в деавтоматизації виконуваних дій.

На порушення звичних дій також впливають хвилювання, стомлення, нові умови виконання дії, а також патологічні порушення в роботі мозку.

1. Поняття спілкування та його особливості. Види спілкування.

Спілкування є невід'ємним аспектом існування людини, важливою передумовою формування її як соціальної істоти, взаємодії з різноманітними спільнотами та необхідною умовою існування суспільства.

Потреба людини у спілкуванні зумовлена суспільним способом її буття та необхідністю взаємодії у процесі діяльності.Будь-яка спільна діяльність не може здійснюватись успішно, якщо між її виконавцями не будуть налагоджені контакти та взаєморозуміння.

У процесі розвитку індивіда потреба у спілкуванні має соціально-вибірковий характер.

У найзагальнішому вигляді спілкування виступає як форма і спосіб існування соціуму. Спілкування є глибоко соціальним явищем, його соціальна природа виражається в тому, що воно завжди відбувається в середовищі людей, де суб’єкти спілкування завжди постають як носії та передавачі соціального досвіду. Соціальний сенс спілкування – передача форм культури, соціального досвіду (норм поведінки, традицій), сприяння збагаченню знань, умінь і навичок учасників спільної діяльності, задовільнення соц. потреби в психологічному контакті, координування зусиль людей.

Соціальний досвід спілкування проявляється у змісті інформації, яка є його предметом (знання, відомості, способи діяльності), у засобах (мовна та немовна комунікація при спілкуванні), у суспільно вироблених різновидах спілкування.

Спілкування є один з виявів людської сутності, особистісна форма існування й функціонування суспільних відносин. Завдяки спілкуванню, яке відображає об'єктивну потребу людей жити в соціумі, об'єднуватись і співпрацювати відбувається координація дій, узгодження цілей, обмін думками, формування внутрішнього світу людини, її свідомості, почуттів, знань.

Спілкування спрямовано на встановлення психічного контакту між людьми; метою його є зміна взаємин між людьми, встановлення взаєморозуміння, вплив на знання, думки, відносини, почуття і інші прояви спрямованості особистості.

Отже, спілкування — це складний багатоплановий процес встановлення та розвитку контактів між людьми, які зумовлені потребами спільної діяльності.

У широкому сенсі спілкування – увесь спектр зв'язків і взаємодій людей у процесі духовного і матеріального виробництва, спосіб формування, розвитку, реалізації та регуляції соціальних відносин і психологічних особливостей окремої людини, що здійснюється через безпосередні чи опосередковані контакти, в які вступають особистості та групи.

За змістом спілкування охоплює всі царини людського буття та діяльності, об’єктивні та суб’єктивні їх прояви. Звужене тлумачення цього поняття пов'язане з міжособистісними стосунками людини.

Міжособистісне спілкування – процес взаємодії людей, в якій кожен учасник реалізує певні цілі, водночас пізнаючи і змінюючи себе й співрозмовника.

Спілкування включає обмін інформацією та вироблення єдиної стратегії взаємодії, сприйняття і розуміння партнера. Специфіка спілкування полягає в тому, що в його процесі суб'єктивний світ однієї людини розкривається для іншої, відбувається обмін думками, інтересами, почуттями, діяльністю, інформацією тощо. У процесі спілкування відбувається інтелектуальна та емоційно-чуттєва взаємодія індивідів, досягається єдність і злагодженість їх дій, що зумовлює формування спільних настроїв і поглядів, взаєморозуміння, згуртованості тощо.

Важлива особливість спілкування — у його нерозривному зв’язку з діяльністю. Діяльність є основним середовищем і необхідною умовою виникнення й розвитку контактів між людьми, передачі необхідної інформації, взаєморозуміння та узгодження дій.

Змістовий бік спілкування завжди становить інформація, зумовлена потребами взаємодії людей, яка може стосуватися повідомлення нових знань (наприклад роз’яснення вчителем понять, пояснення сутності певних явищ, процесів тощо). Спілкування також є засобом передачі певних умінь і навичок. За допомогою словесного опису та пояснення дії, її демонстрації та вправ людину можна навчити виконувати будь-яку діяльність. Саме так відбувається процес оволодіння професійними навичками, фізичними та іншими діями.

С пілкування – це реальність людських взаємин, які охоплюють усі форми спільної діяльності людей, тобто будь-які форми спілкування належать до специфічних форм спільної діяльності (люди завжди спілкуються у відповідній діяльності).

Очевидним є, що діяльність та спілкування людини є взаємопов'язаними і відокремлено існувати не можуть. Так, будь-який різновид, форма людської діяльності (гра, керівництво, виховання тощо) реалізуються через спілкування, а спілкування – через них.

У результаті спілкування реалізуються певні контакти, міжособистісні відносини, здійснюється об'єднання (розмежування) людей, виробляються правила і норми поведінки, розкривається увесь спектр якостей, комунікативний потенціал, соціальна значущість особистості, виявляються людські симпатії та антипатії, любов і дружба, сумісність і несумісність.

Важливим також є вміння спілкуватися з самим собою, вести внутрішні роздуми-діалоги, “розмовляти”, “радитися” з власним сумлінням дуже важливе для прийняття зважених рішень, уникнення помилок, духовного та професійного розвитку людини, збереження її внутрішньої гармонії.

Отже, спілкування виступає як соціальний і особистісно-орієнтований процес, в якому реалізуються не тільки особистісні відносини, але і установки на соціальні норми. Через спілкування як соціальний процес суспільство впливає на індивіда.

Спілкування як соціальне явище охоплює всі сфери суспільного буття та діяльності людей, тому може бути охарактеризоване за різними параметрами, а саме: залежно від контингенту учасників, тривалості стосунків, міри опосередкування, завершеності, бажаності тощо.

Міжособистісне спілкування – виявляється у безпосередніх контактах, що здійснюються між людьми, воно характерне для первинних груп, в яких усі члени підтримують між собою безпосередні контакти і спілкуються один з одним.

Особистісно-групове спілкування спостерігається тоді, коли одну із сторін спілкування репрезентує особистість, а іншу — група. Таким є спілкування вчителя з класом, керівника — з колективом підлеглих, оратора — з аудиторією.

Міжгрупове спілкування передбачає участь у цьому процесі двох спільнот, кожна з яких обстоює власну позицію, домагається власних цілей, або ж обидві групи намагаються дійти згоди щодо певного питання, досягти згоди. У міжгруповому спілкуванні кожна особистість постає як виразник колективного інтересу, активно його обстоює, добираючи для цього засоби, що найповніше відображують колективну позицію.

2. За мірою опосередкування виділяють – безпосереднє та опосередковане спілкування

Безпосереднє спілкування – взаємодія сторін, між якими встановлюється комунікативний зв’язок, коли співрозмовники безпосередньо сприймають один одного, встановлюють контакти й використовують для цього всі наявні у них засоби. Під час цього спілкування функціонує багато каналів зворотного зв’язку, що інформують співрозмовників про ступінь ефективності спілкування.

Опосередковане спілкування — це комунікація, в яку входить проміжна ланка – третя особа, технічний засіб або матеріальна річ. Опосередкування може бути репрезентоване телефоном як засобом зв’язку, написаним текстом (листом), адресованим іншій особі, чи посередником. Міра опосередкування у спілкуванні може бути різною залежно від засобів, що використовуються для досягнення цієї мети.

На характер спілкування істотно впливає час, упродовж якого триває процес – регламент — це своєрідний каталізатор змісту та способів спілкування.

3. За тривалістю стосунків або взаємодії розрізняють короткочасне та довготривале спілкування. Одні люди налаштовані на певну тривалість взаємодії, не допускаючи того, щоб спілкування їх поглинуло, а інші — в кожному акті комунікації шукають можливості для розширення сфери контакту, продовжуючи спілкування.

Короткочасне спілкування – таке, що виникає із ситуаційних потреб діяльності чи взаємодії та обмежується розв’язанням локальних комунікативних завдань. Такими різновидами спілкування є консультація з певного конкретного питання, обмін враженнями з приводу актуальних подій тощо.

Довготривале спілкування – це взаємодія в межах однієї чи кількох тем, обмін розгорнутою інформацією щодо змісту предмета спілкування. Тривалість комунікативних зв’язків визначається цілями спілкування, потребами взаємодії та характером інформації, якою оперують співрозмовники.

4. За завершеністю виділяють: 1) завершене спілкування – коли повністю вичерпано зміст теми, учасники однозначно оцінюють результати взаємодії як вичерпані; 2) незавершене спілкування – коли зміст теми розмови залишається нерозкритим до завершення спілкування та не відповідає очікуванням сторін. Незавершеним воно може бути з об’єктивних причин, коли між співрозмовниками виникають просторові проблеми (роз’єднаність людей) або щодо засобів зв’язку та інших необхідних умов для підтримування контактів. До суб’єктивних причин належать заборона, небажання учасників продовжувати спілкування, усвідомлення необхідності припинити спілкування.

5. За результативністю спільної взаємодії та досягнутим ефектом виокремлюють: а)необхіднеспілкування – міжособистісні контакти, без яких спільна діяльність стає неможливою; б) бажане – передбачає міжособистісні контакти, що сприяють успішному розв'язанню виробничих, виховних та інших завдань; в) нейтральне – міжособистісні контакти не заважають, але й не сприяють розв'язанню завдань; г)небажане – міжособистісні контакти, які ускладнюють досягнення завдань спільної взаємодії.

6. За типом зв'язків між учасниками взаємодії виокремлюють монологічне і діалогічне спілкування.

Монологічне спілкування передбачає одностороннє спрямування інформації, коли один з учасників взаємодії викладає свої думки, ідеї, почуття, не відчуваючи при цьому необхідності в зворотному зв'язку з партнером. Найчастіше це відбувається за позиційної нерівноправності партнерів по спілкуванню, коли один із них є впливовою особою, наділеною активністю, усвідомлюваними цілями і правом їх реалізувати. Співрозмовник сприймається як особа пасивна, що має мешн значущі, ніж свої цілі. За таких умов відбувається суб'єкт-об'єктне спілкування.

Діалогічне спілкування – взаємини індивідів як активних суб'єктів, коли кожний учасник ставиться до свого партнера як до суб'єкта, і, адресуює йому інформацію, аналізуючи його мотиви, цілі, установки, сподівається на адекватну реакцію та ініціативу. Діалогічний вид спілкування допомагає людині відкрити відмінну від власної реальність іншої людини, її почуттів, уявлень, думок, навколишнього світу. Його часто називають гуманістичним спілкуванням (К. Роджерс), воно є найпродуктивнішим для міжособистісних контактів.

Діалог є рівноправним суб'єкт-суб'єктним спілкуванням, яке має на меті взаємопізнання, самопізнання і саморозвиток його учасників.

Умови досягнення діалогічної взаємодії – довіра, позитивне особистісне ставлення одне до одного, намагання кожного відчувати психологічне буття партнера як власне.

7. До особливої категорії належить конфліктне спілкування – характеризується зіткненням різних поглядів, інтересів і дій людей та груп. Небезпека його полягає у наповненості негативними емоціями, стресами, переживаннями, розчаруваннями тощо. Психологічна ціна його дуже висока – під час конфлікту може змінитися система відносин і цінностей, люди по-іншому починають сприймати реальність, вдаватись до не властивих їм дій.

З одного боку, конфлікти створюють напружені взаємини в колективі, переключають увагу з безпосередніх турбот виробництва на з'ясування стосунків, негативно позначаються на нервово-психічному стані, а з іншого — нерідко виявляють творчу силу – їх подолання сприяє поліпшенню умов праці, розвитку технологій, партнерських взаємин, а іноді – зростанню самосвідомості учасників конфлікту. Це характерно для соціально-значущих конфліктів.

Залежно від ситуації, характеру та цілей спілкування його класифікують також за іншими критеріями.

1. Функції спілкування.

Функціїспілкування – зовнішній прояв властивостей спілкування, ролі і завдання ,які воно виконує у процесі життєдіяльності індивіда в соціумі.

Функції спілкування різноманітні, більшість з них пов'язані з обміном інформацією, взаємодією та сприйняттям людьми одне одного.

У звязку з виділенням у спілкуванні трьох взаємозв'язаних сторін (вказаних вище) прийнято виділяти три основні функції спілкування – комунікативну (інформаційну), інтерактивну та перцептивну.

Комунікативна функціяспілкування – передбачає обмін інформацією, встановлення комунікативних зв’язків для досягнення цілей діяльності – реалізується через різні форми та засоби обміну і передавання інформації, завдяки яким стають можливими збагачення досвіду, накоплення знань, оволодіння діяльністю, узгодження дій та взаєморозуміння людей. Комунікативна функція спілкування, яка здійснюється за допомогою мови, є необхідною умовою наступності розвитку поколінь, соціального та наукового прогресулюдства, індивідуального розвитку особистості. Обмін інформацією відбувається в усіх царинах життя суспільства між людьми в різних видах діяльності.

Інтерактивна функція спілкування – функція організації взаємодії між індивідами, що спілкуються та взаємовпливу. Спілкування завжди передбачає певний вплив на інших людей, зміну їх поведінки та діяльності. Поради, інструкції, вимоги, накази, що висловлені у мовній формі та адресовані іншій особі, є спонуканнями до дії та регуляторами її поведінки.

Перцептивна функція спілкування проявляється в безпосередньому сприйманні та пізнанні фізичних, психологічних та індивідуальних особливостей, притаманних кожній стороні спілкування, а також встановлення на цій основі взаєморозуміння.

В більш менш аналогічному сенсі виділяються інформаційно-комунікативна, регуляційно-комунікативна та афективно-комунікативна функції спілкування (Б. Ломов, 1984).

Інформаційно-комунікативнафункція, в широкому сенсі полягає в обміні інформацією або в прийомі-передачі інформації між взаємодіючими індивідами. Вона охоплює процеси формування, передачі та прийому інформації. Реалізація її має кілька рівнів: 1) вирівнювання розбіжностей щодо інформованості людей, що вступають у психологічний контакт; 2) передавання інформації та прийняття рішень (спілкування реалізує цілі інформування, навчання та ін.); 3) пов'язаний із прагненням людини зрозуміти інших (спілкування спрямоване на формування оцінок досягнутих результатів).

Регуляційно-комунікативна функція – регуляція поведінки, спільної діяльності у процесі взаємодії. Завдяки спілкуванню людина регулює не тільки власну поведінку, а й поведінку інших людей і реагує на їхні дії;

Афективно-комунікативнафункція – регуляція емоційної сфери людини. Вона характеризує емоційну сферу людини, в якій виявляється її ставлення до навколишнього середовища, в тому числі й соціального.

Осмислення особливостей структури і функцій спілкування доводить його багатоаспектність, яка виявляється в тому, що спілкування є потребою людини і умовою її виживання; має інформаційно-комунікативне та інтерактивне навантаження; передбачає процес обміну цінностями і соціальним досвідом; є специфічною знаковою системою; є засобом нормативного регулювання поведінки індивідів; формує взаємоставлення партнерів по спілкуванню та до суспільства тощо.

Спілкування може виступатиу формі комунікації, яка пов'язана з інформаційними обмінами, які відбуваються між людьми в процесі спільної діяльності і спілкування.

Дата добавления: 2015-04-24