Залежно від контингенту учасників виокремлюють – міжособистісне, особистісно-групове таміжгрупове. 3 страница

На відміну від статистичної моделі структури особистісті модель динамічної структури фіксує основні компоненти в психіці індивіда вже не відвернуто від щоденного існування людини, а лише в безпосередньому контексті людської життєдіяльності.

У кожен конкретний момент свого життя людина предстає не як набір тих або інших утворень, а як особистіть, що перебуває в певному психічному стані, який так чи інакше відбивається в поведінці індивіда. Якщо ми починаємо розглядати основні компоненти статистичної структури особистості в їх русі, зміні, взаємодії і живій циркуляції, то тим самим здійснюємо перехід від статистичної до динамічної структури особистості.

Дослідженню структури особистості присвячені праці багатьох психологів.

В зарубіжній психології широкого поширення набуло уявлення, пов'язане з психоаналізом, про пошарову структуру особистості (І.Хофман, Д.Браун і ін.): зовнішнім шаром є ідеали, внутрішнім – «глибинні» інстинктивні потяги.

Л. Клягесом запропонована схема, що включає компоненти особистості і характеру: 1) матерія; 2) структура; 3) рушійні сили.

Американський психолог Р. Кеттел указує на три аспекти особистості

1) інтереси; 2) здібності; 3) темперамент.

У вітчизняній психології існує багато спроб представити структуру особистості. Серед багатьох робіт по теорії особистості та її структурі в психології особливо виділяються погляди А.Г.Ковальова, С.Л.Рубінштейна та К.К. Платонова.

А.Г.Ковальов ставить питання про цілісну духовну зовнішність особистості, її походження та будову як питання про синтез складних структур: 1) темпераменту (структура природних властивостей); 2) спрямованості (система потреб, інтересів, ідеалів); 3) здібностей (система інтелектуальних, вольових і емоційних властивостей).

Всі ці структури виникають з взаємозв'язку психічних властивостей особистості, що характеризують стійкий, постійний рівень активності, який забезпечує найкраще пристосування індивіда до впливаючих подразників унаслідок найбільшої адекватності їх відображення. В процесі діяльності властивості певним чином зв'язуються один з одним відповідно до її вимог.

За С.Л.Рубінштейном, структура особистості включає три підструктури: 1) відносини і спрямованість (установки, інтереси, потреби) як основні тенденції особистості (те, що людина хоче); 2) здібності як людські можливості і потенції (те, що людина може); 3) темперамент і характер як домінуючі і стійкі тенденції використання, реалізації і розширення можливостей (це те, яка людина є).

С.Л.Рубінштейн розробив особистісний принцип, що розкривав залежність всіх психічних процесів від особистості як єдиної основи та розглядав особистість як основу зв'язку свідомості і діяльності. Розвиток здібностей за Рубінштейном, здійснюється по спіралі: реалізація можливостей, які представляє здібність одного рівня, відкриває нові можливості для подальшого розвитку здібностей більш високого рівня.

Але найбільш обґрунтованою, розгорнутою та п оширеною є запропонована К.Платоновим концепція динамічної функціональної структури особистості, якавиділяє детермінанти, що визначають ті або інші властивості і особливості психіки людини, обумовлені соціальним, біологічним і індивідуальним життєвим досвідом.

В структурі особистості К.К.Платонов виділив чотири процесуально-ієрархічні підструктури або рівні із субординацією нижчих підструктур відносно вищих, які розрізняються по «питомій вазі» соціального і біологічного змісту:

1) соціально обумовлені особливості або підструктура спрямованості особистості, яка включає – переконання (вища форма спрямованості ), світогляд, ідеали, установки, прагнення, інтереси, схильності, бажання, потяги, які взаємоповязані між собою та характеризують ставлення особистості, її матеріальні й духовні потреби та моральні якості. Спрямованість характеризує вибіркове ставлення людини до дійсності. Оскільки ставлення є не тільки якістю особистості, а насамперед елементом свідомості, що впливає на прояви її активності, то активність спрямованості здебільшого проявляється через переконання, які спонукають людину діяти відповідно до ціннісних орієнтацій. Поєднання компонентів спрямованості і відносини особистості виявляються як її моральні риси.

Елементи (риси) особистості, що входять у цю підструктуру, у своїй переважній більшості не мають безпосередніх уроджених задатків (крім потягів і схильностей), а відображують індивідуально преломлену суспільну свідомість, мислення. Ця підструктура формується шляхом виховання і визначається суспільним буттям індивіда. С оціальна детерміація особистості представлена саме на рівні цієї підструктури.

2) підструктура досвіду – придбані людиною знання, навики, уміння і звички. Досвід отримується в процесі навчання і виховання, і провідним в надбанні його вважається соціальний фактор. Набуті знання й сформовані в процесі навчання вміння і навички органічно вплітаються в структуру особистості, стають її невід'ємними властивостями. Цю підструктуру іноді називають індивідуальною культурою чи подготовленністю.

3) підструктура психічних процесів (форм відображення) – індивідуальні особливості окремих психічних процесів, що стали властивостями особистості (пам'яті, емоцій, відчуттів, мислення, сприйняття, почуттів і волі), які формуються в процесі соціального життя та специфічно проявляються в пізнавальній та емоційно-вольовій діяльності людини. Психічні процеси є динамічним відображенням дійсності в різних формах психічних явищ і забезпечують зв'язок особистості з дійсністю. На їх основі утворюються психічні якості особистості, які забезпечують певний кількісно-якісний рівень її психічної діяльності і поведінки, типовий для індивіда. Основні компоненти цієї підструктури формуються й розвиваються за допомогою вправ, при цьому великого значення набувають вольові якості індивіда, бо вони лежать в основі свідомого регулювання психічних процесів і станів особистості.

4) біологічно обумовлена (біопсихологічна) підструктура – об’єднує типологічні властивості (темперамент), статеві, вікові, а іноді патологічні зміни. Ця підструктура головним чином зумовлена фізіологічними особливостями мозку, а активність цієї підструктури визначається основними властивостями нервової системи. Соціальні впливи тільки субординують ці властивості.

Всі 4 підструктури особистості тісно взаємодіють між собою. Проте, домінуючий вплив завжди залишається за соціально-обумовленою стороною особистості – її світоглядом, переконаннями, спрямованістю, потребами, інтересами, ідеалами тощо.

Крім того, на всі зазначені ієрархічні рівні К.К. Платоновим " накладаються " два інтегральні особистісні утворення – характер і здібності, які на відміну від ієрархічних підструктур, пронизують усі чотири рівні ієрархії, вбираючи в себе якості з підструктур кожного виділеного рівня.

Володіючи різноманіттям властивостей, особистість разом з тим представляє собою єдине ціле.

За думкою деяких вчених причину змін в суспільстві слід шукати в специфіці структури особистості.

1. Рушійні сили формування і розвитку особистості.

Людина як особистість постійно розвивається і удосконалюється.

Всі визначення особистості як правило обумовлюються двома протилежними поглядами на її розвиток: 1) кожна особистість формується і розвивається відповідно до її природжених якостейздібностей, а соціальне оточення при цьому грає незначну роль; 2) повне заперечення впливу природжених внутрішніх рис і здібностей особистості на її розвиток, вважаючи що особистість - це деякий продукт, що повністю формується ході соціального досвіду. Це крайні точки зору процес формування особистості.

Взагалі більшість вчених наголошують, що необхідно враховувати як біологічні особливості особистості, так і її соціальний досвід.

Разом з тим практика показує, що соціальні чинники формування особистості вагоміші.

Так, у визначенні особистості, дане Ядовим особистість – це цілісність соціальних властивостей людини, продукт суспільного розвитку і включения індивіда в систему соціальних відносин за допомогою активної діяльності і спілкування". У відповідності з цим поглядом особистість розвивається з біологічного організму виключно завдяки різним видам соціального культурного досвіду. Але при цьому не заперечується наявність у неї природжених здібностей, темпераменту і схильностей, що значно впливають на процес формування особистісних рис.

Потрібно пам'ятати про рушійні сили, чинники, передумови і рівні розвитку особистості, що, з одного боку, дає можливість їх постійно відстежувати і фіксувати, а з іншого – активно впливати на процес навчання і виховання людини.

Рушійні сили психічного розвитку - це суперечності: між потребами особистості і зовнішніми обставинами; між її збільшеними фізичними здібностями, духовними запитами і старими формами діяльності; між новими вимогами діяльності і сформированными уміннями та навиками.

Чинники психічного розвитку – те об'єктивне що існує, що з необхідністю визначає життєдіяльність особистості в найширшому сенсі цього слова. Чинники психічного розвитку особистості можуть бути зовнішніми і внутрішніми.

Зовнішніми чинниками виступають навколишнє середовище і суспільство, в яких розвивається людина, внутрішніми - біогенетичні і фізіологічні особливості людини та її психіки.

Виділяють також наступні типи чинників, що впливають на формування і розвиток особистості: 1) біологічна спадковість; 2) фізичне оточення; 3) культура; 4) груповий досвід; 5) унікальний індивідуальний досвід.

Вплив цих чинників на особистість виявляється в наступному.

Біологічна спадковість кожної людини складає базу, на основі якої формується різними способами її особистість та індивідуальність.

Риси біологічної спадщини доповнюються природженими потребами людської істоти, які включають потреби в повітрі, їжі, воді, активності, сні, безпеці і відсутності болю, Якщо соціальний досвід пояснює в основному схожі, загальні риси, якими володіє людина, то біологічна спадковість багато в чому пояснює індивідуальність особистості, її початкову відмінність від інших членів суспільства. Разом з тим групові відмінності вже не можна пояснювати біологічною спадковістю, тут мова йде про унікальний соціальний досвід, про унікальну субкультуру.

Отже, біологічна спадковість не може повністю створити особистість, оскільки ні культура, ні соціальний досвід не передаються з генами. Проте біологічний чинник необхідно враховувати, оскільки завдяки ньому створюється нескінченна різноманітність темпераментів, характерів, здібностей, які роблять з кожної особистості індивідуальність, тобто неповторне, унікальне створіння.

Фізичне оточення. Деякі дослідники надавали фізичному оточенню вирішальне значення в розвитку особистості. Відомий соціолог Пітірім Сорокин в декількох роботах, опублікованих в 1928 р., узагальнив теорії багатьох учених – (Конфуція, Арістотеля, Гіппократа до сучасних учених), згідно яким групові відмінності в поведінці осіб в основному визначаються відмінностями в кліматі, географічних особливостях і природних ресурсах. Дійсно, в схожих фізичних і географічних умовах формуються різні типи осіб, і, навпаки, дуже часто буває так, що схожі групові ознаки осіб розвиваються в різних умовах навколишнього середовища. Таким чином, фізичне оточення може впливати на культурні особливості соціальної групи, але його вплив на формування окремої особистості незрівняний з впливом на особистість культури групи, групового або індивідуального досвіду.

Культура. Певний культурний досвід є загальним для всього людства і не залежить від того, на якому ступені розвитку знаходиться те або інше суспільство. Разом з тим кожне суспільство дає практично всім своїм членам деякий особливий досвід, особливі культурні зразки, які інші суспільства запропонувати не можуть. З соціального досвіду, єдиного для всіх членів даного суспільства, виникає характерна особистісна конфігурація, типова для багатьох членів даного суспільства. Наприклад, особистість, що сформувалася в умовах мусульманської культури, матиме інші риси, чим особа, вихована в християнській країні.

Отже, на формування особистості певний вплив роблять біологічні чинники, а також чинники фізичного оточення і загальні культурні зразки поведінки в окремій соціальній групі. Проте, головними чинниками, що визначають процес формування особистості безумовно є груповий досвід і суб'єктивний, унікальний особистісний досвід. Ці чинники повною мірою проявляються в процесі соціалізації особистості.

Передумови психічного розвитку особистості - те, що робить певний вплив на індивіда, тобто зовнішні і внутрішні обставини, від яких залежать особливості і рівень його психічного розвитку. Зовнішніми передумовами виступають якість і особливості виховання людини, внутрішніми – активність і бажання удосконалюватися, а також мотиви і цілі, якими керується людина на користь свого розвитку як особистості.

Рівні психічного розвитку — ступінь і показники психічного розвитку людини в процесі і на різних етапах формування її особистості.

Повнота змісту особистості та її основні соціально-психологічні особливості визначаються:

1) змістом і психологічною суттю світогляду. Світогляд людини – це система переконань, що склалася у неї, наукових поглядів на природу, суспільство, людські відносини, які стали її внутрішнім надбанням і відклалися у вигляді певної життєвої мети і інтересів, відносин, позицій;

2) ступенем цілісності світогляду і переконань, відсутністю або наявністю в них суперечностей, що відображають протилежні інтереси різних шарів суспільства;

3) ступенем усвідомленості людиною свого місця в суспільстві;

4) змістом і характером потреб і інтересів, стійкістю або легкістю їх переключення, їх вузькістю або багатогранністю;

5) специфікою співвідношення і прояву різних особистісних якостей.

Особистість настільки багатограннав своїх індивідуально-психологічних проявах, що співвідношення її різноманітних якостей може позначатися і на проявах світогляду, і на поведінці.

Розвиток - загальний принцип пояснення природи і суспільства, що включає розуміння незворотної, направленої, закономірної зміни, характерної для складу і структури стану суб'єкта. Незворотність, спрямованість і закономірність виступають основними характеристиками будь-якого розвитку як процесу.

У психології поняття соціального розвитку людини означає розвиток його особистості і психіки в процесі встановлення багатообразних соціальних відносин. Під розвитком особистості розуміється формування соціальної якості індивіда в результаті його соціалізації і виховання. Розвиток психіки визначається як з акономірна зміна психічних процесів в часі, виражена в їх кількісних, якісних і структурних перетвореннях.

Розвиток розглядають в процесі філогенезу і онтогенезу. Становлення філогенезу структури психіки здійснюється в ході біологічної еволюції виду. Онтогенетичне формування структури психіки відбувається протягом життя окремого індивіда від народження до смерті.

Виділяють три основні чинники розвитку особистості: завдатки, активність і зовнішнє оточення.

Вчення Л. С. Виготського про вищих психічних функціях людини зумовило необхідність дослідження розвитку психіки і соціального розвитку людини в діалектичній єдності. Він один з перших вивчив питання про вплив соціальних умов на динаміку психічних процесів людини, виділив психічні функції людини, які формуються в специфічних умовах соціалізації і володіють деякими особливими ознаками. Визначено два рівні психічних процесів: природні і вищі. Природні функції дані індивідові як природній істоті і реалізуються в спонтанному реагуванні (як, наприклад, у тварин). Вищі психічні функції (ВПФ) можуть бути розвинені тільки в процесі онтогенезу при соціальній взаємодії: Визначено п'ять основних ознак ВПФ: складність, соціальність, опосередкованість, довільність і пластичність.

Складність виявляється в тому, що ВПФ багатообразні за особливостями формування і розвитку, за структурою і складом умовно виділених частин і зв'язків між ними. Складність визначається специфікою відносин деяких результатів розвитку філогенезу людини з результатами онтогенетичного розвитку на рівні психічних процесів.

Соціальність ВПФ визначається їх походженням, вони можуть розвиватися тільки в процесі взаємодії людей один з одним.

Опосередкованість ВПФ спостерігається в способах їх функціонування.

Довільними ВПФ є за способом здійснення. Людина здатна усвідомлювати свої функції і здійснювати діяльність в певному напрямі, передбачаючи можливий результат, аналізуючи свій досвід, коректуючи поведінку і діяльність. Довільність ВПФ визначається тим, що індивід здатний діяти цілеспрямовано, долаючи перешкоди і докладаючи відповідні зусилля.

Пластичністю ВПФ є їх здатність до відносно стійкого існування незалежно від деяких пошкоджень.

1. Потреби та як джерело активності особистості, ієрархія потреб.

Відправною сходинкою в аналізі особистості є її потреби, тобто внутрішні спонуки її активності, діяльності.

Потреба – це нужда, необхідність для людини того, що забезпечує її існування і самозбереження.

Серед основних потреб особистості виокремлюють такі: біологічні (потреби в їжі, повітрі тощо); матеріальні (потреби в одязі, житлі і т. д.); соціальні (потреби в предметно-суспільній діяльності, в усвідомленні особистістю свого місця в суспільстві); духовні (потреба в пізнавальній, моральній та іншій інформації).

Найбільш відомим є підхід американського соціолога А.Маслоу (1908-1970) творця ієрархічної теорії потреб, згідно якої у суспільстві існує п'ять рівнів потреб, які він умовно розташував на шкалі згідно з принципом ієрархії у висхідному порядку – починаючи від нижчих (переважно матеріальних) і закінчуючи вищими (переважно духовними).

Перший рівень – фізіологічні потреби чи вітальні (в їжі, диханні, у відтворенні людей (сексуальні), русі, одязі, житлі, відпочинку). Ці потреби є насущними для людини: вони викликають необхідність в праці, в суспільно організованій виробничій діяльності.

Другий рівень – екзистенціальні або у безпеці (від лат. existentia – існування) - потреби безпеки власного існування, впевненості у завтрашньому дні, стабільності суспільства, гарантованості праці, здоров'я тощо). Ці потреби спонукають індивіда до діяльності, яка забезпечить організму недоторканність і безпеку, нормальні і зручні умови життя, існування.

Третій рівень – соціальні – (потреби в приналежності та любові) – потреби в комунікації, дружбі, спілкуванні, у приналежності до колективу, групи чи спільноти, любові, турботі про інших та увазі до себе тощо. Ці потреби спонукають людину бути членом групи, спілкуватися, щоб уникнути самоти, отримати підтримку.

Четвертий рівень – потреби у повазі та визнанні, престижі, самоствердженні, статусі, престижі, оцінки інших людей, самоповаги, у повазі з боку інших, їх визнанні та високій оцінці своїх якостей, у високому статусі у суспільстві. Ці потреби проявляються в прагненні досягти значущого, поважаного положення в суспільстві, добитися визнання.

П'ятий рівень – потреби самовираження (самоактуалізації) через творчість, самореалізацію (розкриття та реалізацію здібностей), розвиток власної особистості, досягнення сенсу життя. Потреби в самоактуализації спонукають людину до діяльності, в якій вона може розкрити свій духовний, творчий потенціал.

Перші два рівня потреб Маслоу вважає первинними і вродженими (постійними), інші — набутими (чи змінюваними). Але на думку Маслоу, самоактуалізація разом з цим – явище природжене, вона входить в природу людини – людина народжується з потребами в добрі, моральності, доброзичливості, які складають її ядро. І людина повинна уміти ці потреби реалізувати.

За Маслоу діє тенденція піднесення потреб, заміни первинних набутими людиною. Потреби першого та другого рівнів – нижчі, потреби третього, четвертого та п'ятого рівнів – вищі. Усі вони відображають об'єктивну шкалу потреб, яка існує в суспільстві.

Пересічна людина може мати суб'єктивну шкалу потреб, яка не обов'язково збігається з об'єктивною, що складається на рівні суспільства.

За А.Маслоу, особистість – це така людина, в якої суб'єктивна й об'єктивна шкали потреб збігаються, крім того вищі потреби на суб'єктивній шкалі розташовані згори, а нижчі – знизу. Виходячи з цього розуміння, не кожний індивід, який живе в суспільстві, є особистістю, він стає нею, якщо його діяльність не обмежується задоволенням примітивних потреб (фізіологічних і екзистенціальних), а пов'язується з досягненням значущих сенсожиттєвих цілей: набуттям знань і вмінь, усебічним розвитком особистості, здійсненням творчих задумів, допомозі іншим людям. Це веде до повної самореалізації особистості, включення у процес життєдіяльності всього внутрішнього духовного потенціалу людини, її соціальної активності.

Саме через думку про поступове підвищення потреб Маслоу робить спробу простежити ступеневий перехід людини від стану біологічної до стану соціальної істоти. Але вказана тенденція не є обовязково лінійним односкерованим процесом заміни нижчого вищим; у реальній діяльності особистості можуть знайти вираз декілька потреб, і не обов'язково у вказаній послідовності.

Потреби відображають стійкі вимоги внутрішнього середовища організму або зовнішніх умов життя і спонукають людину до активності. Задоволення потреб людиною є процесом присвоєння нею певної форми діяльності, зумовленої суспільним розвитком і соціальними відносинами.

Для життя люди створюють і розвивають суспільне виробництво матеріальних і духовних цінностей, в свою чергу самі потреби розвиваються із зростанням виробництва (тільки споживання відтворює потребу). Тому всі потреби людини суспільно обумовлені, їх розвиток багато в чому визначається характером суспільного виробництва і розподілу.

По відношенню до фізіологічних потреб суспільство визначає форму їх задоволення, а по відношенню до соціально-духовних – як форму, так і їх зміст.

Потреба завжди пов'язана з наявністю у людини почуття задоволеності або незадоволеності. Потреба активізує організм, стимулює його поведінку, направлену на пошук того, що потрібно.

Основні характеристики людських потреб – сила, періодичність виникнення і спосіб задоволення. Додатковою, але істотною характеристикою потреби є її наочний зміст потреби – сукупність тих об'єктів матеріальної і духовної культури, за допомогою яких дана потреба може бути задоволена.

Потреби певним чином впливають на переживання, мислення і волю людини.

У зв'язку із задоволенням або незадоволенням потреб, залежно від засобів і способів їх задоволення людина переживає емоції напруги або заспокоєння, задоволення або незадоволення.

Потреби – основна спонукальна сила пізнавальної і практичної діяльності людини. Для задовільнення своїх потреб, індивід намагається знайти ті або інші засоби, для чого повинен вирішувати певні теоретичні і практичні завдання.

Воля також спонукається потребами, а п отреби усвідомлюються і проявляються у формі волі. Завдяки вольовому зусиллю, наполегливості людина долає труднощі на шляху до мети і практично вирішує поставлену задачу, так або інакше пов'язану із задоволенням потреби.

Потреби людини знаходяться в певному зв'язку і взаємодії між собою та з іншими спонуками в цілісній системі спрямованості особистості. Домінуюча на даний час потреба може пригнічувати решуту і визначати основний напрям діяльності. Потреби мають тенденцію регулювати спрямованість психічної діяльності індивіда, але разом з цим вони самі піддаються регуляції з боку вищих спонук – етичних, моральних, усвідомлення громадського обовязку тощо.

З потребами також тісно повязані мотиви та інтереси особистості. Разом вони складають основу ціннісного ставлення особистості до оточуючого світу.

Будучи усвідомленими потреби проявляються у формі мотивів поведінки.

1. Спрямованість особистості та форми її прояву.

Незважаючи на розходження трактувань особистості, що існують у вітчизняній психології, у всіх підходах у якості ведучої характеристики виділяється її спрямованість.

У різних концепціях ця характеристика розкривається по-різному: як «динамічна тенденція» (С.Л. Рубинштейн), смислоутворюючий мотив (А.Н. Леонтьев), «домінуюче відношення» (В.Н. Мясищев), «основна життєва спрямованість» (Б.Г. Ананьев), «динамічна організація сутнісних сил людини» (А.С. Прангішвілі). Вона так чи інакше проявляється у вивченні всієї системи психічних властивостей і станів особистості: потреб, інтересів, схильностей, мотиваційної сфери, ідеалів, ціннісних орієнтацій, переконань тощо. Тобто, спрямованість виступає як системоутворююча властивість особистості, що визначає її психологічний склад.

Найчастіше в науковій літературі під спрямованістю розуміють – сукупність стійких мотивів, що орієнтують діяльність особистості та відносно незалежних від наявної ситуації. Тобто, спрямованість особистості – це система спонук, що визначає вибірковість відносин і активності людини.

Спрямованість особистості завжди соціально обумовлена і формується шляхом виховання. Спрямованість – це установки, що стали властивостями особистості.

Дата добавления: 2015-04-24