Залежно від контингенту учасників виокремлюють – міжособистісне, особистісно-групове таміжгрупове. 4 страница

Спрямованість включає в себе пов'язані ієрархічні форми: потяги, установки, бажання, прагнення, інтереси, схильності, ідеали, світогляд, переконання. Усі форми спрямованості особистості разом з тим є мотивами її діяльності.

До неусвідомлюваних форм спрямованості особистості (або мотивів ) відносять потяги і установки.

До усвідомлюваних форм спрямованості особистості (або мотивів ) відносять: бажання; прагнення; інтереси; схильність; ідеали; світогляд;переконання.

Основна роль спрямованості особистості належить усвідомленим мотивам.

Поведінкою людини можуть керувати різні мотиви (матеріальні, духовні тощо), але разом з тим у кожної дорослої людини є щось провідне, що визначає основну спрямованість особистості.

Коротко охарактеризуємо кожну з виділених форм спрямованості.

Людина часто не усвідомлює (чи усвідомлює неповністю) справжні причини чи спонукання до здійснення визначених вчинків або поведінкових актів. Тому, важливою галуззю мотивації людських дій і вчинків є неусвідомлювані спонукання, серед яких найкраще вивчені установки.

Установка – неусвідомлюваний особистістю стан готовності, схильності до діяльності, за допомогою якої може бути задоволена та чи інша потреба, це готовність, схильність певним чином дозволяє сприйняти, зрозуміти, осмислити об'єкт чи діяти відповідно до минулого досвіду.

Установка ( від «аптус» – фізичний чи розумовий стан підготовленгості до дії) – стереотипна готовність, схильність суб'єкта до сприйняття майбутніх подій і дій в певному напрямі та готовність діяти у відповідній ситуації певним чином, що виникла на основі минулого досвіду. Вона забезпечує стійкий характер протікання відповідної діяльності, служить основою доцільної виборчої активності людини.

Установка – це неусвідомлена основа діяльності: не усвідомлюється ні мета, ні потреба здійснення цієї діяльності. Установка нерідко викликає інертність, відсталість і спричиняє утруднення в пристосуванні до нової ситуації. Наприклад, установка слідчого на винність допитуваного веде до домінування в його свідомості звинувачувальних доказів, відсовує на другий план виправдування.

За допомогою установки може бути здійснена та або інша потреба.

У структурі установки виділяють три підструктури:

1) когнітивну – сукупність того, що готова пізнати і сприйняти людина;

2) емоційно-оціночна – комплекс симпатій і антипатій до об'єкту установки;

3) поведінкова – готовність певним чином діяти відносно об'єкту установки, здійснювати вольові зусилля.

Теорія установки була розроблена в психологічній школі Д.М.Узнадзе, де вперше були експериментально виявлені феномени когнітивних і практичних установок. В результаті повторення "настановних ситуацій" у суб'єкта поступово складається "ряд фіксованих установок ", які непомітно для самої людини визначають її життєву позицію в сприйнятті навколишньої реальності.

Потяг – безпредметне спонукання, найбільш примітивна, за своєю суттю біологічна форма спрямованості. З психологічної точки зору — це психічний стан, прагнення задовольнити недиференційовану, неусвідомлену або недостатньо усвідомлену потребу. Як правило, потяг є скороминущим явищем, оскільки представлена в нім потреба або згасає, або усвідомлюється, перетворюючись на бажання.

Бажання – усвідомлена потреба і потяг до визначеного або невизначеного обєкта; відображення переживання людини, для якого характерна більша або менша усвідомленість образу того, до чого людина прагне. Бажання, будучи достатньо усвідомленими, мають спонукальну силу – загострює усвідомлення мети майбутньої дії і побудову її плану. Бажання характеризується усвідомленням не тільки своєї потреби, але і можливих шляхів її задоволення.

Прагнення виникає тоді, коли в структуру бажання включається вольовий компонент. Тому прагнення часто розглядається як цілком певна спонука до діяльності.

Найяскравіше характеризують спрямованість особистості її інтереси – пізнавальна форма спрямованості на предмети; специфічна форма прояву пізнавальної потреби, що забезпечує спрямованість особистості на усвідомлення цілей діяльності і тим самим сприяє орієнтуванню особистості в навколишній дійсності.

Інтереси – це розширені мотиви людської активності,стійкі, вибіркові, емоційно-окрашені стремління особистості до життєво значущих обєктів. Тобто, інтерес – це вибіркове відношення особистості до об'єкту через його життєве значення і емоційну привабливість. Суб'єктивно інтерес проявляється в емоційному тоні, супроводжуючому процес пізнання або увагу до певного об'єкту. Однією з найбільш істотних характеристик інтересу є те, що при його задоволенні він не згасає, а викликає нові інтереси,відповідні вищому рівню пізнавальної діяльності.

Інтереси є найважливішою спонукальною силою до пізнання навколишньої дійсності. Розрізняють безпосередній інтерес, що викликається привабливістю об'єкту, і опосередкований інтерес до об'єкту як засобу досягнення цілей діяльності.Непрямою характеристикою усвідомленості потреб, що відбиваються в інтересах, є стійкість інтересів, яка виражається в тривалості їх збереження і в їх інтенсивності. Широта і зміст інтересів можуть служити однією з найбільш яскравих характеристик особистості.

Інтереси виникають на грунті потреб, але не зводяться до них. Потреба виражає необхідність, а інтерес завжди повязаний з особистісною зацікавленістю в обєкті, з бажанням краще пізнати його, оволодіти ним. Інтерес може проявлятися в симпатії, зацікавленості людини певною діяльністю, літературою, спортом тощо. Інтерес, що поглибився і утвердився, може стати потребою.

Аналізуючи психологічний зміст інтересу психологи, як правило, виділяють в них потреби і позитивне переживання цієї потреби. У звязку з цим виділяються процесуальні та процессуально-цільові інтереси (Б.І.Додонов).

У процесуальних інтересах підкреслюється насолода переживаннями від певних видів діяльності, проте чисто процесуальні інтереси займають незначне місце в житті людини, бо вона прагне не тільки до переживання приємних емоцій, але і до задоволення своїх потреб. В процесуально-цільових інтересах відбувається одночасне задоволення значущих для людини потреб і насолода від приємних емоцій, що переживаються при цьому.

Інтереси індивіда зрештою формуються іншими людьми, колективом, суспільством, суспільною психологією і залежать від рівня розвитку виробництва і духовної культури суспільства, розвитку соціальних відносин тощо.

Інтереси мають істотне значення в житті і діяльності людини, бо вони спонукають до діяльності, активізують особистість. І.П. Павлов розглядав інтерес як те, що активізує стан кори головного мозку. Робота, що відповідає інтересам, здійснюється легко і продуктивно.

Інтерес в динаміці свого розвитку може перетворитися на схильність, коли в інтерес включається вольовий компонент. Схильність характеризує спрямованість індивіда на певну діяльність. ЇЇ основами є: 1) глибока стійка потреба індивіда в тій або іншій діяльності (так званий інтерес до певного виду діяльності); 2) прагнення удосконалювати уміння і навички, пов'язані з даною потребою. Прийнято вважати, що схильність може розглядатися як передумова до розвитку певних здібностей.

Ідеал – вирішальні життєві цілі, що конкретизуються в образах або уявленнях, тобто те, до чого прагне, на що орієнтується людина. Ідеали людини є однією з найбільш значущих характеристик світогляду людини.

Під світоглядом розуміють систему поглядів на природу, суспільство і людське мислення. Світогляд у вузькому сенсі слова – це система поглядів на суспільне життя, тобто морально-політичні принципи, що відображають суспільне буття людей.

Розрізняють світогляд суспільства і світогляд окремої особистості, що належить до цього суспільства. Світогляд суспільства виражається в ідеології або систематизованій, узагальненій суспільній свідомості.

Світогляд особистості складає ядро її спрямованості, її відносин до різних сторін суспільного життя. Суспільна свідомість і свідомість особистості співпадають в своїй суті, але можуть розрізнятися за обсягом, глибиною і ступенем дієвості.

Світогляд особистості відображає як особисте буття, так і буття і психологію цілого суспільства і формується під впливом певної ідеології.

Світогляд окремої особистості формується під впливом (спонтанним або цілеспрямованим) світогляду суспільства, в якому людина існує. Проте особистісний світогляд завжди відрізняється своєрідністю, в якій знаходить свій вираз специфічний життєвий досвід даного індивіда. З одного боку, переконання формує світогляд, а з іншого – основну роль в світогляді займають знання, які впливають на появу переконань, а останні формують етичне і емоційне відношення до знань і до самої реальності. Світогляд включає не всю сукупність знань, які має в своєму розпорядженні людина, а тільки певну їх частину, яка є найбільш значущою.

Світогляд служить вищим регулятором поведінки і дій особистості. Імпульс до діїспіввідноситься з моральними поглядами людини і, відповідно, санкціонується або загальмовується ними. Твердість світогляду додає визначеність і стійкість особистості.

Світогляд не тільки визначає загальну спрямованість особистості, її цілеспрямованість, додаючи стійкість і твердість характеру – воно позначається на всій зовнішності людини, на сукупності особливостей її поведінки і дій, звичок і схильностей.

У світогляді також відображуються ціннісні орієнтації, принципи пізнання і діяльності та переконання людей.

Переконання – вища форма спрямованості — це система мотивів особистості, спонукаючих її поступати відповідно до своїх поглядів, принципів, ціннісних орієнтацій, світогляду. Переконання - думка, точка зору, що міцно склалася, упевнений погляд на що-небудь.

У основі переконань лежать усвідомлені потреби, які спонукають особистість діяти, формують її мотивацію до діяльності.

Переконання є однією з складових частин світогляду особистості, разом з принципами, поглядами, цінностями, ідеалами. Вся ця система визначає відношення людини до дійсності, що оточує її, загальне розуміння світу, а також життєві позиції, програми діяльності людини.

Зміст переконань відображає певне розуміння природи і суспільства. Утворюючи впорядковану систему поглядів (політичних, філософських, естетичних і ін.), сукупність переконань виступає як світогляд людини. Наявність стійких переконань свідчить про високий рівень активності особистості.

Переконаність – це особлива якість особистості, що визначає загальну спрямованість всієї її діяльності і ціннісних орієнтацій, і виступаюче регулятором її свідомості і поведінки. Переконання виражаються в суб'єктивному відношенні особистості до своїх вчинків, пов'язана з глибокою і обгрунтованою упевненістю в істинності знань, принципів і ідеалів, якими вона керується.

В поведении человека есть две функционально взаимосвязанныестороны: побудительная и регуляционная. Розглянуті форми спрямованості забезпечують в основному регуляцію поведінки. А стимулюючу або спонукальну активізацію і спрямованість поведінки забезпечують мотиви і мотивація.

1. Мотиваційна сфера особистості.

Всю сукупність мотивів, які формуються і розвиваються впродовж життя особистості, називають мотиваційною сферою особистості.

Мотиваційна сфера особистості являє собою складне інтегральне психологічне утворення і виконують функції спонукання, спрямування і регулювання діяльності.

Мотиваційна сфера представлена: 1) актуальними мотивами, які фактично спонукають до діяльності; 2) потенційними мотивами, які сформовані, але не проявляються в діяльності.

Образи, що відображають об'єкти задоволення потреб і спонукаючі людину до діяльності по задоволенню цих потреб, називаються мотивами (від лат. movere — приводити в рух, штовхати). Отже, мотив – це спосіб прояву потреби, психологічна форма її існування.

Іншими словами, мотив — реальне стремління, яке відбиваючись у свідомості людини спонукує її до діяльності, направляючи її на задоволення певної потреби. У загальному вигляді мотив є відображенням потреби, що діє як об'єктивна закономірність, виступає як об'єктивна необхідність. Тому, потреби єважливими за своїм мотиваційним значенням, вони виступають джерелом активності людини. Завдяки потребам здійснюється регулювання поведінки особистості в соціумі, визначається спрямованість мислення, емоцій, почуттів і волі людини.

Під мотивом також часто розуміють причину, лежачу в основі вибору дій і вчинків, сукупність зовнішніх і внутрішніх умов, що викликають активність суб'єкта.

Мотив характеризується силою і стійкістю; виконує спонукаючу, направляючу і регулюючу функції.

Основні характеристики мотиву: 1) сила – в иступає показником непереборного прагнення особистості і оцінюється за мірою і глибиною усвідомлення потреби і самого мотиву. Сила мотиву обумовлена фізіологічними і психологічними чинниками. До перших відноситься сила мотиваційного збудження, а до других – знання результатів діяльності, розуміння її сенсу, певна свобода творчості; 2) Стійкість – оцінюється за наявністю мотиву у всіх видах діяльності людини, по збереженню його впливу на поведінку в складних умовах діяльності та по збереженню в часі.

Функції мотиву: 1) спонукаюча – характеризує енергетику мотиву, викликає і обумовлює активність людини, її поведінку і діяльність; 2) спрямовуюча – відображає спрямованість енергетики мотиву на певний об'єкт, тобто вибір і здійснення певної лінії поведінки; 3) регулююча – в изначає характер поведінки і діяльності, а її реалізація завжди пов'язана з ієрархією мотивів.

Мотиви можуть бути в більшій або меншій мірі усвідомленими або неусвідомлюваними, тобто людина може усвідомлювати або не усвідомлювати те, що спонукає її до діяльності.

У класифікації мотивів також виділяють матеріальні і духовні, як основні, а також економічні, соціальні, ідеологічні тощо. У свою чергу, кожні з них мають свій внутрішній поділ: наприклад, в духовних мотивах вирізняють моральні та естетичні, релігійні, філософські та інші. В системі мотивів виокремлюють також домінуючі чи периферійні, провідні чи другорядні тощо.

Види мотивів: 1) біологічні мотиви – це потяги, бажання людини, що зазвичай відображають її біологічні потреби; 2) соціальні мотиви – це інтереси, ідеали, переконання особистості, які грають значну роль в житті людини.

Також виділяють наступні мотиви:

1) мотив досягнення – стійке прагнення особистості досягти максимально високого результату діяльності (вперше був виділений Мюррєєм). При вираженому мотиві успіху люди, як правило орієнтуються на успіх, віддаючи перевагу при цьому середнім за складністю завданням (ризикують обачливо). Таким людям властиві: велика активність, упевненість в собі, висока самооцінка.

Згодом цей мотив був диференційований на мотив досягнення успіху і мотив уникнення невдачі.

2) мотив уникнення невдачі виражається в прагненні особистості вибрати або легкі для себе цілі, що гарантують їй успіх, або дуже важкі (в цьому випадку невдача не сприймається як особистий неуспіх, а як наслідок незалежних від особистості обставин);

3) мотив афіліації – прагнення людини бути в товаристві інших людей, налагодити добрі, емоційні відносини з ними. Високий ступінь вираженості цього мотиву формує невимушений, упевнений, відкритий стиль спілкування. Він позитивно пов'язаний з прагненням людини до схвалення з боку оточуючих, з бажанням самоствердження. Такі люди активні і ініціативні в спілкуванні, відносини з іншими будуються на основі взаємної довіри.

4) Зворотною стороною цього мотиву є мотив відшштовхування – острах бути неприйнятим, знехтуваним іншими людьми, унаслідок чого у людини переважають невпевненість, скутість, незручність;

5) мотив влади, що розуміється як потенціал впливу, що виявляється в тому, щоб спонукати інших поступати відповідно до своїх інтересів і потреб, добиватися їх прихильності, впливати, направляти, диктувати умови, визначати норми і правила поведінки тощо. У основі цього мотиву лежить комплекс переваги, який, на думку А.Адлера, є природженим і фундаментальним мотивом людського життя.

Також виділяють предметні та функціональні мотиви.

Предметні мотиви є стійкими для особистості, проявляються в різних ситуаціях і видах діяльності, забезпечують надситуаційну стійкість і своєрідність поведінки особистості. У цій якості вони стають атрибутами особистості, тобто її сутнісними особливостями.

Функціональні мотиви пов'язані з конкретними видами діяльності людини, наприклад з учбовою, професійною, суспільно-політичною тощо.

Система мотивів, яка визначає конкретні форми діяльності або поведінки людини, називається мотивацією. В цілому мотивація є сукупністю причин психологічного характеру, які пояснюють поведінку і вчинки людини, їх початок, спрямованість і активність. Вона є специфічним видом психічної регуляції поведінки і діяльності, а у найбільш широкому сенсі мотивація визначає поведінку.

Термін «мотивація» є більш ширшим ніж термін «мотив» і використовується в психології в двоякому сенсі: 1) те, що позначає систему чинників, які детермінують поведінку (зокрема, потреби, мотиви, цілі, наміри, прагнення тощо) і 2) характеристика процесу, який стимулює і підтримує поведінкову активність на певному рівні.

Мотивація є процесом безперервного вибору і ухвалення рішень на основі зважування поведінкових альтернатив.

Мотив на відміну від мотивації – це те, що належить самому суб'єкту поведінки, є його стійкою особистісною властивістю, зсередини спонукаючою до здійснення певних дій.

У цілому мотиваційна сфера динамічна і розвивається в залежності від обставин, але деякі мотиви відносно стійкі, домінуючі і утворюють стрижень усієї сфери (в них проявляється спрямованість особистості).

Динамічність мотиваційної сфери особистості виражається в тому, що мотивація може посилюватися або послаблюватися, можуть змінюватися ієрархія і стійкість мотивів.

У мотиваційній сфері вирізняють три зони мотивації:

1) центральна зона, у межах якої незадоволені потреби, виступаючи в формі високозначущих мотивів, зумовлюють активну, напружену діяльність людини;

2) зона мотивації, пов'язана з потребами, що постійно і легко задовольняються – значущість їх часто людиною недооцінюється, однак втрата одразу ж виявляє високу особистісну цінність;

3) зона мотивації, в основі якої потреби, для задоволення яких поки що немає можливостей.

Зовнішнє стимулювання (в тому числі соціальне) може змінювати організацію спонукань людини, переводити потенційні мотиви в зону активної мотивації.

Взагалі мотиваційна сфера особистості відноситься до власне регуляційного блоку психічних явищ.

За розвиненістю мотиваційну сферу людини оцінюють за наступними параметрами: широта, гнучкість і иєрархієзованість.

Під широтою мотиваційної сфери розуміється якісна різноманітність мотиваційних чинників – диспозицій (мотивів), потреб і цілей. Чим більше у людини різноманітних мотивів, потреб і цілей, тим більше розвиненою є його мотиваційна сфера.

Гнучкість мотиваційної сфери виражається в тому, що для задоволення мотиваційної спонуки більш загального характеру (більш високого рівня) може бути використане більше різноманітних мотиваційних спонукачів нижчого рівня. Скажімо, для одного індивіда потреба в знаннях може бути задоволена тільки за допомогою телебачення, радіо і кіно, а для іншого за допомогою ще читання різноманітин книг, періодичних видань, спілкування з людьми.

Але широта і гнучкість характеризують мотиваційну сферу людини по-різному: широта — це різноманітність потенційного кола предметів, здатних служити для даної людини засобом задоволення актуальної потреби, а гнучкість — рухливість зв'язків, що існують між різними рівнями ієрархічної організації мотиваційної сфери: між мотивами і потребами, мотивами і цілями, потребами і цілями.

Наступна характеристика мотиваційної сфери — це ієрархієзованість мотивів. Людині властива ієрархія мотивів – від найбільш загальних, які характеризують спрямованість її діяльності (концепція життя, система цінностей), до ситуативних, пов'язаних із задоволенням певних потреб у конкретній ситуації. Серед цих мотивів одні з них мають більше, інші – менше значення. Одні мотиви і цілі сильніше за інші і виникають частіше; інші — слабкіше і актуалізуються рідше. Чим більше відмінностей в силі і частоті актуалізації мотиваційних утворень певного рівня, тим вище ієрархієзованість мотиваційної сфери.

Можливі ситуації, коли має місце зіткнення різних мотивів.

Людина часто не усвідомлює (чи усвідомлює неповністю) справжні причини чи спонукання до здійснення визначених вчинків або поведінкових актів. Тому, важливою галуззю мотивації людських дій і вчинків є неусвідомлювані спонукання, серед яких найкраще вивчені установки.

До неусвідомлюваних мотивів відносяться також потяги, що визначаються як безпредметне спонукання.

Б.Ф.Ломов вважає, що для розуміння сутності мотиваційної сфери (її складу, побудови, динаміки) та її розвитку необхідно розглядати зв'язки і відносини особистості з іншими людьми. У процесі розвитку в суспільстві індивід як би виходить за межі безпосередніх зв'язків з іншими людьми, а його мотиваційна сфера починає формуватися під істотним впливом життя суспільства: ідеології, політики, етики тощо.

Величезну роль у формуванні мотиваційної сфери грають суспільні інститути (школа, сімя, вищий навчальний заклад тощо). Належність до спільноти є однією з найважливіших детермінант мотиваційної сфери особистості. Розвиток мотиваційної сфери розглядають не тільки як внутрішній процес індивіда, а в плані розвитку його зв'язків з різними спільнотами людей. Тому, перехід від одного рівня мотивації до іншого визначається не законами спонтанного розвитку індивіда, а розвитком його відносин і зв'язків з іншими людьми, із суспільством у цілому. В мотивах індивіда відображуються потреби, властиві різними спільнотам, у які він включений.

В цілому розвиток мотиваційної сфери протікає залежно від обставин, але в ній виділяються стійкі мотиви, які направляють поведінку особистості відносно незалежно від зовнішніх умов. Така сукупність стійких мотивів, орієнтуючих діяльність особистості та відносно незалежних від наявних ситуацій, називається спрямованістю особистості.

1. Самосвідомість особистості та її розвиток.

Необхідною умовою існування особистості є самосвідомість. Завдяки самосвідомості людина усвідомлює себе як індивідуальну реальність, окрему від природи і інших людей і стає істотою не тільки для інших, але і для себе. Особистість усвідомлює не тільки навколишню дійсність, але і саму себе в своїх відносинах з оточуючими.

Самосвідомість є вінцем розвитку вищих психічних функцій, бодозволяє людині не тільки відображати зовнішній світ, але, виділивши себе в цьому світі, пізнавати свій внутрішній світ, переживати його і певним чином відноситься до себе.

Проблемі самосвідомості присвячено немало досліджень як у вітчизняній (Л.І.Божович, О.М.Леонтьєв, С.Л.Рубінштейн, В.С.Мерлін, І.С. Кон, І.І.Чеснокова, В.В.Столін, А.Г.Спіркін та інші), так і у закордонній психології (Р.Бернс, К. Роджерс, А.Маслоу).

Психологи неодностайні у визначенні поняття самосвідомості.

В більш загальному вигляді самосвідомість – це процесс усвідомлення себе, своїх потреб, мотивів, якостей. Самосвідомість в психологічній літературі розуміється як складний розгорнений в часі процес, особлива форма свідомості, що характеризується спрямованістю на себе і включає самопізнання, емоційно-ціннісне відношення до себе і саморегулювання поведінки.

В.С.Мерлін вважає, що самосвідомість – це складна психологічна структура, що включає у себе особливі компоненти: 1) свідомість своєї тотожності; 2) свідомість свого власного “я“ як активного, діяльного початку; 3) усвідомлення своїх психічних властивостей і якостей; 4) певна система соціально-етичних самооцінок.

У психологічних дослідженнях різних авторів структура самосвідомості представлена неоднорідною. У структурі самосвідомості можна виділити: 1) усвідомлення близьких і віддалених цілей, мотивів свого "Я" ("Я як суб'єкт, що діє"); 2) усвідомлення своїх реальних і бажаних якостей ("Реальне Я" і "Ідеальне Я"); 3) пізнавальні, когнітивні уявлення про себе ("Я як спостережуваний об'єкт"); 4) самовідношення (емоційне відношення до самого себе).

Самосвідомість особистості – це сукупність її уявлень про себе, що виражається в «концепції –«Я» і оцінка особистістю цих уявлень – самооцінка.

Структурою і продуктом самосвідомості, що належить "Я", є Я-концепція – стійке особистісне утворення, сукупність всіх уявлень індивіда про себе, зв'язана з їх оцінкою. «Я-концепція» об'єднує всі знання людини про себе і те, як вона оцінює себе. Вона існує не тільки на усвідомлюваному, але і на неусвідомлюваному рівні.

У Я – концепцію входить – власне усвідомлення своїх фізичних, інтелектуальних і інших якостей, самооцінка та суб'єктивне сприйняття зовнішніх чинників, що впливають на дану особу. Вона визначає як про себе думає певний індивід, як дивиться на свій діяльний початок і можливості розвитку в майбутньому.

Дата добавления: 2015-04-24