Основні відмінності почуттів та емоцій. 3 страница

Коливання уваги виражаються в зменшенні продуктивності роботи і в збільшенні числа пропусків.

Для вивчення концентрації і стійкості уваги найчастіше використовується коректурна проба, запропонована Б. Бурдоном. Обстеження проводиться за допомогою спеціальних бланків з рядами розташованих у випадковому порядку букв (2000 знаків по 50 букв в рядку). Випробовуваний переглядає ряд за рядом і викреслює або підкреслює певні букви. Наприклад, в парних рядках підкреслити букву "К" і викреслити букву "І", а в непарних – букву " К" викреслювати, а букву " І " підкреслювати. Результати проби оцінюються за кількстю пропущених (не відмічених) букв, а також за часом виконання заданої кількості рядків. Результати дослідження легко виразити кількісно.

Рівень концентрації (зосередженості) уваги виражається за допомогою індексу точності (К): К = S/n, де S — число рядків таблиці, опрацьованих випробовуваним; n — кількість помилок (пропусків і помилкових відміток знаків).

Показник стійкості уваги виражається індексом темпу виконання завдання (А): А = S/t, де S — кількість знаків в опрацьованій частині таблиці; t — час виконання.

Даний варіант тесту дозволяє обчислити також і індекс перемикання уваги (С): С = So/S r100, де So — кількість помилково оброблених рядків; S — загальна кількість рядків в опрацьованій частині таблиці випробовуваним.

Методика "Коректурна проба" має багато варіантів виконання (буквені, цифрові і знакові варіанти), обробки результатів і побудови нормативів залежно від конкретних завдань дослідження.

Аналогічне значення мають таблиці Е.Крепеліна, що складаються із стовпчиків цифр, які випробовуваний повинен складати протягом тривалого часу. Продуктивність роботи і число помилок, що допускаються – показники коливань уваги.

Для підвищення вимог до довільної організації уваги, проведення описаних проб ускладнюється виділенням відволікаючих чинників. Так, випробовуваному дається завдання викреслювати певні букви не в безглуздому наборі букв, що дається в таблицях Бурдона, а в цікавому за змістом тексті. При цьому відволікаючий вплив цікавого тексту може привести до підвищення числа пропусків і зниження продуктивності роботи, і навпаки, стійкість довільної уваги виражається в тому, що виконання необхідного завдання залишається незмінним, навіть в умовах введення відволікаючих увагу впливів.

Велике значення має дослідження розподілу уваги. Ще ранніми експериментами В. Вундта було доведено, що людина не може зосередити увагу на двох подразниках, що одночасно пред'являються, і що так званий «розподіл уваги » між двома подразниками фактично є зміною уваги, що швидко переходить від одного подразника до іншого. Це було показано за допомогою так званого комплікаційного апарату, який давав можливість пред'являти зоровий подразник (наприклад, стрілку в положенні «1») одночасно із звуковим подразником — дзвінком.

Досліди показали, що, якщо випробовувані звертають увагу на рухому стрілку, їм здається, що дзвінок, супроводжуючий її проходження мимо відповідної відмітки, запізнюється і з'являється на декілька ділень пізніше; якщо ж вони звертали увагу на дзвінок, то сприйняття рухомої стрілки запізнювалося, і випробовуваний відносив появу дзвінка до ранішого моменту.

Для оцінки перемикання та розподілу уваги використовується модифікація таблиць Шульте, запропонована Ф.Д. Горбовим в 1959 р. В цій таблиці дається два ряди безладно розкиданих червоних і чорних цифр: чорні (від 1 до 25) і червоні (від 1 до 24). Випробовуваний повинен в послідовному порядку указувати на серію цифр, чередуючи кожного разу червону і чорну цифру, або за ускладнених умов указувати на чорні числа в зростаючому порядку, а червоні — в убуваючому. Для оцінки переключення уваги – фіксується час пошуку кожних 10 цифр і помилок (заміна порядку, заміна цифри, заміна кольору). Можливість тривало розподіляти свою увагу виражається в кривій, що відмічає час на знаходження кожної з цифр, що входять в обидва ряди.

За даними досліджень виразно виступають індивідуальні відмінності у окремих випробовуваних; які можуть надійно відображати деякі реакції в силі і рухливості нервових процесів і можуть з успіхом бути використані в діагностичних цілях.

Вибірковість уваги – найчастіше використовується методика німецького психолога Хуго Мюнстерберга. Це буквений текст, де потрібно щонайшвидше (норматив — 2 хвилини) підкреслити приховані в нім слова (25 слів). Реєструються також і помилки — пропущені і неправильно виділені слова.

При дослідженні уваги слід враховувати, що якостіуваги у однієї і тієї ж людини залежать від багатьох чинників: можливі коливання уваги залежно від стомлення і загального стану організму, відношення людини до того або іншого виду діяльності, її емоційного стану. З іншого боку, увага завжди "включена" в найрізноманітніші психічні явища, при її дослідженні існує необхідність вичленення, "витягування" її з цих процесів. Більшість розроблених проб на дослідження у ваги мають варіанти, що дозволяють не тільки виявляти, але і кількісно виражати різні властивості уваги.

1. Поняття про мову і мовлення. Фізіологічні механізми мовної діяльності.

Мова і мовлення пронизують усе психічне життя людини і забезпечують можливість активного задоволення її пізнавальних і суспільних потреб, вони є також засобами реалізації внутрішнього світу та можливостей особистості.

Мова є специфічно людським засобом спілкування, що існує об’єктивно в духовному житті людського суспільства.

Мова – це система умовних символів, знаків, які функціонують як засоби спілкування і знаряддя думки. За допомогою них передаються поєднання звуків, що мають для людей певне значення і сенс.

Мова – суспільне явище, найважливіший засіб організації людських стосунків, за допомогою якої люди досягають розуміння, обмінюються думками, здобувають знання, передають їх нащадкам, отримують можливість налагодити спільну діяльність в усіх галузях людської практики.

Одним з феноменів мови є те, що кожна людина навчається вже готовій мові, на якій говорять оточуюючі. Але, ставши носієм мови, людина стає потенційним джерелом її розвитку і модернізації.

Слово і мова є найважливішими змістовними і структурними компонентами психіки. Слово пов'язане зі всіма проявами психіки людини. На рівні відчуттів мова впливає на пороги чутливості, тобто визначає умови проходження стимулу. Виділення предмету з фону, утворення цілісного образу залежить від завдання сприйняття, поставленого словесно. Уявлення викликається словом і тісно з ним пов'язано. Почуття людини викликаються не тільки об'єктами матеріального світу: слово може підбадьорити людину і уразити, принизити і прославити. Наміри як компонент особистості і волі виражаються в слові. Особливо тісний зв'язок існує між мисленням і мовою – думка існує і виражається в слові.

Мова включає слова з їх значеннями і синтаксис, а також певну систему значущих слів – лексичний склад мови; певну систему різних форм слів і словосполучень – граматика мови та певний звуковий, або фонетичний склад, властивий тільки конкретній мові. Засоби, з яких будується мовне повідомлення, є фонеми (усна мова) і графеми (письмова мова). З цих соціально відпрацьованих звуків і графічних знаків будуються слова і речення, що закріплюють досвід людства. Граматичні категорії мови поєднуються з логічними, які є загальнолюдськими. Вираз логічних категорій через відповідні граматичні побудови специфічний для кожної мови. При перекладі з однієї мови на іншу думка залишається інваріантною, а мовні засоби виразу змінюються. На відміну від поняття (логічна категорія), яке має строго певний зміст, слово, що виражає поняття, асоціюється в мові з різними значеннями і своєї визначеності набуває в контексті фрази.

Слово як одиниця мови має 2 боки – зовнішній звуковий (фонетичний) та внутрішній смисловий (семантичний), єдність яких ( але не тотожність) утворює слово. Зовнішня фонетична форма слова – це умовний знак предмета або явища, що не передає прямо й безпосередньо його властивостей.

У слові зливаються функції знака та значення. Значення історично розвивалося, звужувалось, узагальнювалось, переносилось на нові об’єкти. Унаслідок цього виникла багатозначність слів.

Основні елементи мови – її словниковий склад і граматична будова.

Словниковий склад – це сукупність слів у кожній окремій мові. Його специфіка характеризує рівень розвитку мови: чим багатший і різноманітніший словник, тим багатша і різноманітніша мова. У практиці користування мовою розрізняють такі словники – активний (слова, якими людина користується для вираження власних думок при спілкуванні з іншими) та пасивний ( слова, які вона розуміє, коли їх чує або читає, але сама вживає не всі з них). Обсяг і характер активного та пасивного словників людини залежать від її освіти, професії, міри володіння мовою, характеру та змісту діяльності. Але словниковий склад, узятий сам по собі, ще не становить мови.

Граматика визначає правила зміни слів, сполучення їх у речення, що забезпечується граматичною будовою мови. Граматика формулює правила зміни слів (морфологія) і правила сполучення їх у речення (синтаксис) і цим дає змогу виражати поняття та судження, робити умовиводи про предмети та явища, їх ознаки та відношення.

Основні функції мови: 1)сигніфікативна (означальну) – фіксація у слові об’єктивної реальності та суспільно-історичного досвіду в різних формах їх прояву; як система знаків, мова забезпечує закріплення за кожним словом певного значення, яке є завжди узагальненням. Наприклад, слово «машина», об'єднує цілу систему предметів, наприклад,автомашини всіх різновидів і будь-яких моделей або які-небудь механічні пристрої, що виконують певні операції; 2)вираження змісту предмета інформації – забезпечує можливість формулювання думки і передання змісту повідомлення. Вона зумовлюється потребами людського спілкування та розвитком її граматичної будови.

Охарактеризовані основні елементи та функції мови стають засобом спілкування, засобом обміну думками за умови, що відбувається процес мовлення між людьми.

Мова і мовлення — поняття не тотожні. Мовлення – це процес використання людиною мови для спілкування. Мовлення може здійснюватися у формі повідомлення, вказівки, питання, наказу. Предметом психологічного вивчення є мовлення, а не мова.

Мовлення – це складне явище. Для того, щоб передати за допомогою нього яку-небудь інформацію, необхідно підібрати відповідні слова, що мають певне значення і конкретизувати їх. Будь-яке слово є узагальненням, тому в мові воно повинне бути звужене до певного сенсу, що досягається введенням слова в певний контекст. Так, в прикладі з машиною якби ми запитали: «Чия це машина?», то тим самим співбесіднику було б ясно, що нас цікавить не сам предмет, а те, кому він належить.

Окрім сенсу, в мові виражається і емоційне відношення до того, про що ми говоримо – емоційно-виразна сторона мови, яка обумовлена тоном звучання слів, який використовується для вимовлення висловлюваної фрази.

Мова може мати і психологічну сторону, оскільки в ній часто міститься смисловий підтекст, що відображає мету (або мотив мови), з якою була сказана та або інша фраза. Наприклад, коли ми запитуємо про щось, то тим самим показуємо співбесіднику, що нас цікавить особливості цього явища і все, що з ними пов'язане. Але смисловий підтекст не у всякій фразі використовується як певне інформаційне навантаження. У певних випадках він може носити характер латентного (прихованого) сенсу. Наприклад, ми запитали про автомобіль, знаючи про захоплення нашого співбесідника автомашинами, і тим самим більше розташувати його до себе, показавши йому, що нас цікавлять ті ж проблеми, що і його.

Мовлення розглядається і як мовна діяльність, бо воно забезпечує спілкування, розв’язання мнемонічних або мислиннєвих завдань. При цьому м овлення може набирати вигляду мовних дій, що є складовими іншої цілеспрямованої діяльності, наприклад, трудової чи навчальної.

Отже, мовне спілкування (мовлення) є складним і багатогранним процесом та специфічно людською діяльністю.

Мова є основним засобом людського спілкування, яка надає людині можливість отримувати і передавати велику кількість інформації, зокрема таку, яка несе велике смислове навантаження або фіксує в собі те, що неможливо сприйняти за допомогою органів відчуттів (абстрактні поняття, безпосередньо не сприймані явища, закони, правила тощо). Письмове мовлення виконує функцію передавання досвіду майбутнім поколінням та багатьом людям своїх думок і почуттів. Завдяки мовленню індивідуальна свідомість людини, не обмежуючись особистим досвідом, збагачується досвідом інших людей, причому в набагато більшому ступені, чим за допомогою спостереження та безпосереднього пізнання, здійснюваного через органи чуття. Через мовлення психологія і досвід однієї людини стають доступними інших людей, збагачують їх, сприяють їх розвитку.

За своїм життєвим значенням мова має поліфункціональний характер, вона є: засобом спілкування і мислення, носієм свідомості, пам'яті, інформації (письмові тексти), засобом управління поведінкою інших людей і регуляції власної поведінки людини. Відповідно до цього мовлення є поліморфною діяльністю – в своїх різних функціональних призначеннях представлена в різних формах: зовнішня, внутрішня, монолог, діалог, письмова, усна тощо.

Важливо відрізняти мову від мовлення. Їх основна відмінність полягає тому, що мова – це система умовних символів, за допомогою яких передаються поєднання звуків, що мають для людей певне значення і сенс. Мовлення ж – це сукупність вимовних або сприйманих звуків, що мають той же сенс і те ж значення, що і відповідна ним система письмових знаків. Мова єдина для всіх людей, що користуються нею, а мовлення є індивідуально своєрідним, в ньому виражається психологія окремо узятої людини або спільності людей, для яких дані особливості мови характерні, а мова відображає в собі психологію народу, для якого вона є рідною, і не тільки сучасних людей, але і тих, які жили раніше і говорили на цій мові.

Мовлення без засвоєння мови неможливе, тоді як мова може існувати і розвиватися відносно незалежно від людини, по законах, не пов'язаних з її психологією та поведінкою. Разом з тим мова існує як жива тільки за умови, що активно використовується людьми. Мова розвивається і вдосконалюється у процесі мовного спілкування, а мовлення є формою актуального існування кожної мови.

Зв'язуючою ланкою між мовою і мовленням є значення слова, якевиражається як в одиницях мови, так і в одиницях мовлення. Мовлення несе в собі певний сенс, що характеризує особу тієї людини, яка нею користується. Сенс на відміну від значення виражається в суто особистих думках, відчуттях, образах, асоціаціях, які дане слово викликає саме у цієї людини. Сенси одних і тих же слів для різних людей різні, хоча мовні значення можуть бути однаковими. Сенс відображає не тільки об'єктивний, але і суб'єктивний світ даної людини і суто індивідуальний. У мовленні, насиченому суб'єктивним смисловим змістом, відображується вся психологія людини. Залежно від віку, характеру діяльності, середовища мовлення людини набирає певних особливостей незважаючи на те, що люди спілкуються однією мовою. Так, мовлення однієї людини образне, яскраве, виразне, переконливе, а іншої – навпаки: обмежене, бідне, сухе, малозрозуміле. У цьому виявляється відмінність у володінні мовою. Кожній людині властиві індивідуальний стиль мовлення, відмінність в артикуляції звуків, інтонуванні, логічній виразності; кожна людина говорить по-своєму, хоча й користується спільною для всіх мовою.

Все це є підставою для використання мови в системі особистісної психодіагностики.

Фізіологічним підгрунтям мовлення є умовно-рефлекторна діяльність кори великих півкуль головного мозку, подразниками для якої є слова, “сигнали сигналів” (І.Павлов), що замінюють безпосередні предмети та їх властивості. Як подразник слово постає у 3-ох формах: слово почуте; слово побачене; слово вимовлене. Функціонування слова пов’язане з діяльністю периферійного апарату мовлення та центрально-мозкових фізіологічних механізмів .

До центральних відносяться певні структури головного мозку, а до периферійних – голосовий апарат і органи слуху.

Периферійний (голосовий) апарат мовлення (рис. 1) складається з 3-ох основних систем: 1) органів дихання (легенів, бронхів, трахеї); 2) гортані; 3) порожнини рота і носа (глотки, носової порожнини, носоглотки, язичка, піднебіння, язика, зубів і губ). Кожний з цих органів відіграє певну роль в утворенні звуків мови.

Органи дихання забезпечують струм повітря, що примушує вібрувати голосові зв'язки гортані, коливання яких і створює звукову хвилю. До органів дихання, крім легких і м’язів, що приводять їх в рух, відноситься також діафрагма (грудобрюшна перешкода), яка, вигинаючись куполоподібно вгору, тисне знизу на легені і спричиняє окремі видихальні поштовхи різної сили, що забезпечує вимовлення складів мови. По бронхах і трахеї повітря підводиться до гортані.

Гортань (А) є продовженням дихального горла (Б), вона утворена 4–ма хрящами, в просторі між якими в горизонтальній площині розташовані голосові зв'язки (В) – два еластичні м'язи, які приводяться в коливальний рух струмом повітря. Голосові зв'язки можуть здійснювати зміни двоякого роду: 1) можуть натягуватися або залишатися ненатягнутими; 2) можуть бути зімкнуті між собою або розходитися своїми кінцями так, що між ними утворюється простір – голосова щілина. Завдяки цьому відбувається наступне: 1) якщо голосові зв'язки натягнуті і зближені між собою (голосова щілина закрита), то повітря, що видихається, прориваючись між зверненими один до одного краями зв'язок, приводить їх в коливальний рух, який утворює голосову хвилю; 2) якщо зв'язки не натягнуті і голосова щілина не закрита, то повітря проходить вільно, не викликаючи ніякого звуку.

Проходячи крізь гортань, струм повітря породжує звукову хвилю, яка потрапляє в порожнину рота і носа, які виконують функції резонуючої труби. Порожнина рота – це головний резонатор звукових хвиль, що виникли в гортані. Шляхом зміни величини і форми порожнини рота утворюються різні звучання явних звуків. Порожнина рота є також органом, що створює перешкоди струму повітря, який, долаючи ці перешкоди, породжує звуки – приголосні.

Носова порожнина виконує функцію додаткового резонатора, прохід в який може бути відкритий або закритий піднебінною завіскою (задньою рухомою частиною ньоба). У 1–му випадку виходять так звані носові звуки — м, н, а у 2–му – неносові.

Діяльність периферійного мовного апарату підпорядкована корі великих півкуль головного мозку, якою вона спрямовується і функцією якого вона є. Ця функція властива лише людському мозку. Мовні зони кори становлять собою кілька аналізаторів, які взаємодіють і координаційно пов’язані з усією діяльністю НС. Мовлення як рефлекторний за природою процес здійснюється за участю 2-ої сигнальної системи в тісному взаємозв’язку з 1-ою.

Слово завдяки попередньому психічному досвіду людини пов’язане з усіма зовнішніми та внутрішніми подразненнями, що надходять до кори великих півкуль, і може сигналізувати про них, змінювати їх чи викликати певні реакції на них. У результаті в корі утворюються відповідні системи тимчасових нервових зв’язків. В утворенні цих зв’язків беруть участь зоровий, слуховий і руховий аналізатори.

Кора великих півкуль двобічно-еферентними та аферентними шляхами пов’язана з різними частинами периферійного мовного апарату.

Процес мовлення залежить від роботи всієї кори великих півкуль, але окремі її ділянки відіграють специфічну роль, яка полягає в локалізації в них мозкових закінчень аналізаторів, що регулюють процес слухання та говоріння.

Встановлено, що центри мовлення розташовані у скроневій частині лівої півкулі, проте вся ця ділянка пов’язана з різними мовно-руховими механізмами мовлення.

Понад 100 років тому П. Брока помітив, що пошкодження певної ділянки кори, а саме задньої частини 3-ої чолової звилини лівої півкулі, призводить до порушення мовної артикуляції – моторної афазії – хворий втрачає здатність довільно висловлювати слова, думки, хоча руховий артикуляційний апарат залишається непошкодженим. Зовні залишається здатність вимовляти звуки,рухати язиком, але людина як би втрачає «пам'ять прийомів вимовлення слів», тобто порушується інтеграція окремих звуків в слова. П. Брока дійшов висновку, що ця ділянка (центр Брока) є центром “моторних образів слів” – руховим центром мовлення. Цей нервовий центр присутній тільки у людини. Центр Брока пов'язаний з іншим – слуховим центром кори Верніке.

Рис. 2. Центральні органи мовлення (за В. В. Крамером).

Пізніше К.Верніке встановив, що внаслідок ураження верхньої скроневої звилини лівої півкулі у хворого порушується розуміння мови, тобто у цій частині локалізуються “ сенсорні образи слова ”. Центр Верніке – це специфічний слуховий нервовий центр мовлення, який забезпечує розрізнення звуків мови. Його ушкодження призводить до сенсорної афазії – порушення здатності розуміти мову інших ( впізнавати слова – людина не може пов’язати звучання слів з певним значенням), хоча окремі слухові відчуття залишаються непорушеними.

При афазії Брока у хворого спостерігається уривчастість мови, вона дуже неплавна, навіть у простих реченнях багато пауз і замешательств. Навпаки, у пацієнтів з афазією Верніке мова бігла.

Крім того, мовлення пацієнта з афазією Брока складається в основному із знаменательних слів, у ній мало складних речень, їй властивий телеграфний стиль, що нагадує двухсловну стадію придбання мови. У пацієнтів з афазією Верніке, мова зберігає синтаксис, але помітно позбавлена змісту, тут явні проблеми з підбором потрібного іменника, і час від часу слова винаходяться випадково. Тобто, при афазії Брока порушення відбувається на синтаксичному рівні, а при афазії Верніке – на рівні слів і понять.

Отже, мова тісно пов'язана із слуховою (центр Верніке) і моторною (центр Брока) зонами, що забезпечують її здійснення.

Розвиток здатності вимовлення членороздільних звуків пов'язаний з розвитком здатності їх сприймати, яка здійснюється за допомогою органів слуху – навчаючись говорити членороздільно, людина вчиться і розуміти те, що вона говорить. Мовна діяльність завжди знаходиться під контролем, і в неї можуть бути внесені необхідні корективи тільки завдяки слуху.

Дата добавления: 2015-04-24