Основні відмінності почуттів та емоцій. 4 страница

У людини в слуховій зоні знаходяться специфічні мовні центри (рис.2): нервові шляхи, які пов'язують з мозком кортієв орган, що знаходиться на барабанній перетинці, закінчуються в звилині Гешля. Порушення функцій цієї звилини викликає випаданню відповідного слухового відчуття. Наприклад, поразка її внутрішньої частини спричиняє за собою втрату слуху відносно високих звуків, порушення зовнішніх частин – втрату слуху відносно низьких звуків. Отже, ця область є проекцією кортієва органу і є центром, з яким первинно пов'язані слухові відчуття, інтеграція яких відбувається на суміжних ділянках скроневої частини, розташованих в 1-й і частково в 2-й скроневих звилинах.

Зі слуховими центрами мови пов'язана також і письмова мова. В ситуаціях порушення функцій слухової мови порушується і письмова мова. Але для процесів письма необхідна також нормальна робота центрів інтеграції тонких рухів руки, зокрема центрів інтеграції зорових сприймань, що знаходяться в потиличних долях, відповідаючих за співвідношення зорового сприймання із звуковими образами центрів скроневих доль, регулюючих рухи очей центрів лобових доль. Отже, всі форми мовної діяльності регулюються не окремими мозковими центрами, а їх складною системою, об'єднуючою багато ділянок кори головного мозку. Тобто всі ділянки кори, що відповідають за окремі мовні функції не є самостійними й суворо ізольованими центрами мовного процесу, а лише окремими ланками складного нервового процесу мовної діяльності.

Так, дослідженнями М. Жинкіна, присвяченими з’ясуванню механізму мовлення, доведено існування кількох механізмів мовної діяльності.

За М.Жинкіним, перш ніж будувати мовний акт, людина будує його смисловий кістяк (за допомогою предметно-зображувального кола уявлень, образів і схем) – це і є механізм програмування висловлювання. Далі включається група механізмів, пов’язаних з переходом від плану програми до граматичної (синтаксичної) структури речення. До цієї групи належать механізм граматичного прогнозування синтаксичної конструкції, механізм, що забезпечує запам’ятовування, зберігання та реалізацію граматичних характерних слів, механізм переходу від одного типу конструкцій до іншого (трансформація),механізм розгортання елементів програми у граматичні конструкції та ін.

Окрім названих М. Жинкін виокремив ще механізми, які забезпечують пошуки потрібного слова за смисловими та звуковими ознаками, механізм вибору необхідних звуків мови та механізм реального існування звукового мовлення.

Отже, фізіологічне підгрунтя процесу мовлення складне, воно розгортається в певній послідовності та в часі.

Сприймання мовлення забезпечується механізмами, аналогічними говорінню. Сприймання мовлення – це також поетапне переведення сприйнятого на смисловий (предметно-зображувальний) код, ототожнення окремих слів, словосполучень, а також цілих фраз із мовним досвідом. Розуміння мовлення є завершальною стадією процесу переведення, коли л юдина співвідносить зміст сприйнятого (звернену мову, прочитаний текст тощо) із змістом свідомості та різними чинниками діяльності.

Такі уявлення про фізіологічне підгрунтя та механізми мовлення підтверджуються сучасними дослідженнями мовної діяльності, афазій, що виникають при пораненнях, пухлинах та ін. порушеннях діяльності тих чи інших ділянок кори великих півкуль. Істотний внесок в їх характеристику на рівні різних механізмів зробив вітчизняний психолог О. Лурія, який виокремив динамічну афазію, пов’язану з порушенням здатності говорити фразами, хоча хворий не відчуває труднощів ні в повторенні слів, ні в називанні предметів, ні в розумінні мови. Це є наслідком порушення механізму програмування висловлювання або механізму граматично-семантичної організації.

Сенсорна афазія виявляється у втраті фонематичного слуху – в порушенні зв’язку між звуковим складом і значенням слова, що є наслідком порушення звукового аналізу слова.

Семантична афазія – це порушення, що виявляється у труднощах знаходити слово та в розумінні семантичних відношень між словами. Наприклад, хворий розуміє слова “батько”, “сестра”, але не може зрозуміти, що означає сполучення “ сестра батька ”.

Еферентна моторна афазія – руйнування структури висловлювання при збереженні окремих слів і відсутності здатності поєднувати слова у певній послідовності. Близькою за характеристикою є аферентна моторна афазія – порушення членоподільних мовних артикуляцій,труднощі підбору потрібного звука.

Крім розладів мовлення, що пояснюються ураженням коркових частин аналізаторів, трапляються і функціональні його розлади, пов’язані з діяльністю мовно-рухової частини. Одним із них є заїкання, яке викликається судомами мовних м’язів, до яких можуть приєднуватися судоми обличчя, рук тощо.

Заїкання виникає з різних причин: сильного нервового збудження, нервової травми, інфекції, успадкування. Усунути його можна, якщо своєчасно звернутися до лікувальних логопедичних закладів.

Друга сигнальна система працює в єдності з першою, а порушення взаємодії веде до того, що мова перетворюється на беззмістовний потік слів.

1. Різновиди та функції мовлення.

Прояви мовної діяльності неоднорідні, їх поділяють та класифікують на певні різновиди за різними ознаками. Розрізняють 2 форми мовлення: зовнішню і внутрішню. Зовнішнє мовлення включає декілька психологічних своєрідних видів: усну (діалогічну і монологічну) і письмову, схожість між якими полягає в тому, що письмова мова, як і усна, є звуковою: знаки письмової мови виражають не безпосереднє значення, а передають звуковий склад слів.

Усне мовлення – основний різновид мовлення, яке є звучним і сприймається іншими за допомогою слуху. Воно поділяється на діалогічне та монологічне.

Діалогічне мовлення – мовлення, що протікає у формі розмови між двома або кількома співрозмовниками, які міняються ролями того, хто слухає, та того, хто говорить, тобто постають як пасивний чи активний співрозмовник. Поділ на “активного” та “пасивного” учасника розмови відносний, оскільки і одна, і інша сторона виявляють активність, хоча й різного плану. Співбесідник ставить в ході її уточнюючі питання, може закінчити думку іншого, дати свої репліки, що полегшує говорячому можливість виразити свою думку, висловити своє відношення і бути зрозумілим співбесідником. Діалог ведеться при емоційно-експресивному контакті учасників розмови в умовах їх взаємного сприйняття одне одного. Співрозмовники впливають один на одного жестами, мімікою, тембром і інтонацією голосу, часто спільно спостерігають за обговорюваним предметом.

Отже, діалогічне мовлення – це розмовне мовлення, головною особливістю якого є те, що воно активно підтримується співбесідником, тобто в процесі розмови беруть участь двоє, використовуючи прості обороти мови і фрази.

Це мовлення в психологічному плані є найбільш простою формою, бо не вимагає розгорненого виразу мовлення, оскільки співбесідник в процесі розмови добре розуміє те, про що йде мова, і може в думках добудувати фразу, вимовлену іншим співбесідником. У подібних випадках одне слово може замінювати собою цілу фразу.

Рівень знання мови, її лексичного багатства, граматичної будови та фразеології, практика користування мовою відіграють важливу роль у функціонуванні діалогічної форми мовлення. Засадовим щодо цього процесу є автоматизм, вироблений на системі тимчасових нервових зв’язків. Діалогічне мовлення тісно пов’язане із ситуацією, в якій ведеться розмова, й тому називається ситуативним. Водночас воно є контекстуальним, бо, здійснюючись як певна діяльність двох або кількох осіб, кожне висловлювання значною мірою зумовлене попереднім висловлюванням.

Діалогічне мовлення недостатньо організоване граматично та стилістично, і як правило здійснюється простими мовними конструкціями, які зумовлені контекстом, попередніми висловлюваннями. Велику роль у ньому відіграють звичні сполучення слів, репліки, шаблони, ідіоматичні вирази, наприклад: “ так би мовити”, “от”, “і хто б міг подумати” тощо.

Монологічне мовлення – це таке мовлення, коли говорить одна особа, а інші слухають, сприймають її мову, але прямо в ній не приймають участі. Це також тривалий, послідовний, зв'язний виклад системи думок, знань однією особою. Прикладами монологічного мовлення є доповідь, лекція, виступ на зборах, пояснення вчителем нового матеріалу тощо. Це відносно розгорнутий і складний різновид мовлення, який потребує від говорящего уміння зв'язно, строго послідовно висловлювати свої думки, при цьому він повинен оцінювати те, як засвоюється передавана ним інформація слухачами, тобто він повинен стежити не тільки за своїм мовленням, але і за аудиторією.

У монологічному мовленні порівняно мало використовується позамовна інформація, яку отримують з розмовної ситуації. Порівняно з діалогічним монологічне мовленнябільшою мірою є активним чи довільним його різновидом. Так, для того щоб виголосити монологічний акт мовлення, той, хто говорить, повинен усвідомлювати повний зміст думки і вміти довільно будувати на підставі цього змісту власне висловлювання чи послідовно кілька висловлювань.

Монологічне мовлення є організованим різновидом мовлення. Той, хто говорить, наперед планує чи програмує не лише окреме слово, речення, а й увесь процес мовлення, увесь монолог загалом, іноді подумки, а іноді як запис у вигляді плану чи конспекту.

Монологічне мовлення у розгорнутих формах потребує певної підготовки, яка полягає в попередньому відборі змісту, чіткому плануванні та відповідному словесному оформленні.

За своєю зовнішньою формою ці два види мовлення можуть бути схожі один з одним. Так, наприклад, монолог може бути побудований по своїй зовнішній формі як діалогічна мова, тобто той, що говорить звертається періодично або до слухачів, або до уявного опонента.

Діалогічна і монологічна мова може бути активною або пасивною – ці терміни умовні і характеризують діяльність людини, що говорить або слухаюча. Активна форма мови – це мова людини, що говорить, мова слухаючої людини виступає в пасивній формі (коли ми слухаємо, ми повторюємо про себе слова того, що говорить). Зовні це не виявляється, хоча мовна діяльність присутня.

В зрілішому віці люди розрізняються за ступенем розвитку активної і пасивної форм мови. Дуже часто буває так, що людина добре розуміє мову іншої людини, але погано передає свої власні думки, або навпаки.

Письмове мовлення – це особливий різновид мовного процесу, що дає можливість спілкуватися з відсутніми співрозмовниками як сучасниками того, хто пише, так і з майбутніми поколіннями.

Воно є різновидом монологічного мовлення, але воно здійснюється як писання та читання написаного у вигляді письмових знаків (слів). Історично письмове мовлення виникло пізніше від усного і на його грунті порівняно з усним має низку специфічно психологічних особливостей: 1) воно відбувається поза безпосереднім контактом із співрозмовниками, а тому виключає інтонацію, міміку і жести, сприймання реакції читача, його репліки, які мають важливе значення для усної мови; 2) у ньому і зміст, і своє ставлення до нього треба виразити на папері, тому воно більш розгорнуте, ніж усне монологічне; 3) у ньому треба зважати на майбутнього читача, дбати про те, щоб писемні знаки були зрозумілі йому, йому слід усе пояснити, щоб не виникало жодних непорозумінь.

Отже, структурна складність письмового мовлення набагато зростає порівняно з усним; перше висуває більше вимог до людини, потребує більш розгорнутого, розчленованого, послідовного, повного викладу думок, суворішого дотримання правил граматики, добору слів і виразів. Якщо в усному мовленні пропуск окремих слів можна заповнити певними виражальними засобами, то такі пропуски роблять письмове мовлення незрозумілим. Письмове мовлення – це найдовільніший різновид мовлення. Сприйняття письмової мови обов'язково припускає роботу уяви.

Успішне використання письмового мовлення потребує оволодіння людиною її засобами. У процесі індивідуального розвитку людина навчається письму і читанню значно пізніше, ніж говорінню усно, але між усним та письмовим мовленням існує тісний зв’язок. Так, оволодіння письмом, читання художньої літератури сприяють подальшому розвитку усного мовлення особистості, збагаченню її активного словника та усвідомленню граматичної будови. Письмове мовлення, спираючись на усне, не тільки доповнює, а й приводить до певної його перебудови. Для більшості людей залежно від їх освіти та змісту діяльності письмовий виклад думок буває важчим, ніж усний. Тому навчання організованому культурному мовленню містить і навчання письмовому.

Однією з найважливіших відмінностей усної мови від письмової полягає в тому, що в усній мові слова строго слідують одне за іншим, так що коли звучить одне слово, то те, що передує йому вже не сприймається ні тим, що говорить, ні слухачами. У письмовій мові справа йде інакше – як той, що пише, так і той, що читає мають в полі свого сприймання одночасно ряд слів, а в тих випадках, коли в цьому є потреба, вони можуть знов повернутися на декілька рядків або сторінок назад. Це створює певні переваги письмової мовиперед усною. Письмову мову можна будувати більш довільно, оскільки написане завжди перед нашими очима, тому письмову мову легко зрозуміти. З іншого боку, письмова мова є складнішою формою мови, бо вимагає більш продуманої побудови фраз, точнішого викладу думок, тому що можна додати письмовій мові емоційне забарвлення, супроводжувати її необхідними жестами. Крім того, процес формування і виразу думцки протікає в усній і письмовій мові неоднаково. Так, що нерідко одним людям легко виразити свою думку письмово, а іншим – усно.

Існує ще один вид мовлення – кінетичне мовлення, який в даний час використовується в основному як емоційно-виразні елементи мови – жести, які дуже часто супроводжують нашу мову, що додає їй додаткову виразність.

Існують досить великі групи людей, для яких кінетичне мовлення як і раніше залишається основною формою мови (глухонімі від народження люди або ті, що втратили можливість чути або говорити в результаті нещасного випадку або захворювання). Така мова володіє цілою системою знакових сигналів.

Існує також поділ мовлення на 2 основні різновиди: внутрішнє і зовнішнє мовлення. Усне та письмове мовлення, що може виражатися в діалогічній та монологічній формах, є зовнішнім мовленням, якепов'язане з процесом спілкування, обміну інформацією. Внутрішня мова перш за все пов'язана із забезпеченням процесу мислення, це дуже складне з психологічної точки зору явище, яке забезпечує взаємозв'язок мови і мислення.

Внутрішня мова – розмова людини з самою собою, за допомогою якої протікає мислення, виникають наміри і плануються дії. Основною ознакою внутрішнього мовлення є її невимовність, вона беззвучна. Внутрішнє мовлення розділяють на внутрішнє промовляння і власне внутрішню мову.Людина користується, коли щось обмірковує, планує свої дії, не висловлюючись вголос і не записуючи на папері, не контактуючи при цьому з іншими людьми.

Внутрішнє мовлення беззвучне, тобто не вимовлюється вголос, хоча часто виявляється у вигляді шепотіння, а то й починає звучати, переходячи в розмову із самим собою. Це трапляється у разі великого напруження думки, що супроводжується виразними емоціями.

За структурою внутрішнє мовленнявідрізняється від зовнішнього тим, що воно дуже скорочене, уривчасте, у ньому виключається більшість другорядних членів речення. Унаслідок цього внутрішнє мовлення справляє враження незв’язності та незрозумілості для іншого, часто в реченні залишається один тільки підмет чи присудок, що є центром думки, навколо якого об’єднуються образи. Можливість такого скорочення внутрішнього мовлення пов’язана з тим, що людині, яка міркує подумки, добре відомо, про що йдеться, тому і відпадає нібито необхідність розгорнуто викладати свої думки для себе. Звичка думати таким “скороченим” способом має й недоліки. Часто те, що немовби цілком зрозуміле при внутрішньому мовленні за його спрощеною та скороченою синтаксичною структурою, виявляється далеко не таким зрозумілим, коли доводиться переказувати зміст думки іншим людям: окремі моменти виявляються незрозумілими, думки неаргументованими, логічно непослідовними. Відомі випадки, коли добре зрозумілу думку передати у зв’язній мові усно чи письмово неможливо.

Внутрішнє мовлення породжується потребою, перш ніж виразити щось усно чи письмово, спланувати його, окреслити основні контури, побудувати вислів, схему міркування.

Обидва різновиди мовлення людини (зовнішнє та внутрішнє) перебувають у тісному взаємозв’язку та постійних взаємопереходах. Легкість і швидкість таких взаємопереходів залежать від багатьох умов, а саме: змісту, складності та новизни розумової діяльності, мовного досвіду та індивідуальних особливостей людини.

Мовлення у різних людей має індивідуальні особливості, що виявляються в темпі, ритмі, емоційності, виразності, точності, плавності, голосності, логічній послідовності, образності висловлювання думок. Індивідуальні особливості мовлення людини залежать від її вміння володіти мовленням, використовувати його як засіб спілкування, регулювати його. Залежно від цього одні люди балакучі, інші відзначаються певною стриманістю, замкненістю. Вольова саморегуляція мовлення є важливим моментом його функціонування. Характер діяльності позначається на мовленні й разом з тим потребує володіння певними його особливостями. Мовлення повинно бути стилістично і логічно досконалим та переконливим, емоційно-образним, науково доказовим і впливовим. Такі властивості професійного мовлення не просто виробляються у процесі набуття практичного досвіду, вони потребують і власної саморегуляції, прагнення до вдосконалення мовлення.

Будь-який вид мови, зокрема усна і письмова мова, виконує певні функції. Основними функціями мовлення є вираз, дія, повідомлення, позначення.

Функція виразу полягає в тому, що за допомогою мови людина висловлює своє відношення до певного предмету, явища і до себе. При вислові нашого відношення до чого-небудь мовлення має певне емоційне забарвлення, що сприяє розумінню оточенням нашого відношення до предмету, про який мовиться.

Функція дії полягає в тому, що з а допомогою мовлення ми намагаємося спонукати іншу людину або групу людей до певної дії або формуємо у слухачів певну точку зору на що-небудь. Ця функція мовлення здійснюється через наказ, заклик або переконання. Фізіологічною основою здійснення даної функції мовлення є особливе положення другої сигнальної системи в структурі психічної регуляції організму і поведінки людини. Так, за допомогою суггестії лікар-психотерапевт може викликати у людини певні відчуття, зокрема пов'язані з лікувальним ефектом. Наприклад, навіювання відчуття тепла часто дозволяє зняти напад астми.

Функція повідомлення полягає в обміні думками і інформацією між людьмиза допомогою слів. Ця функція забезпечує здійснення контактів між людьми. В процесі цих контактів ми організовуємо не тільки обмін інформацією, але і нашу взаємодію.

Функція позначення полягає в здатності давати назви предметам і явищам. Завдяки цій функції ми в змозі мислити відвернуто за допомогою абстрактних понять, а також вести обмін інформацією з іншою людиною. Ця функція є вищою функцією мови, здійснення якої можливе лише на вищих ступенях мовного розвитку.

1. Мовленневі властивості особистості.

У мовленні розкривається спрямованість особистості: її інтереси, потреби, переконання, яка визначає зміст, предмет розмов людини.

Тісний зв'язок між мисленням і мовою дозволяє зрозуміти, що в мовних властивостях особистості відображується цілий ряд особливостей її мислення. Так, образному мисленню відповідає образна мова. Понятійне мислення пов'язане з великою узагальненістю мови, з логічною, а не образною довідністю міркувань. Мовні властивості особистості залежать від завдань, на вирішення яких постійно направлена розумова діяльність. Завдання передати знання, розкрити в мовному спілкуванні перебіг свого розумового процесу в розгорнених логічних формах шліфує форми виразу мислення в слові.

У стилі мовлення відбиті особливості розумової і трудової діяльності людини, специфіка її професії. Найнижчим стилем мовлення є неорганізований розмовний стиль, в якому той, що говорить вживає неточні слова і вирази, багато вигуків та слів-паразитів.

На основі розмовного діалогічного мовлення виникає і набагато вищий стиль мовлення – образно-емоційний, для якого характерні чистота мови, образність виразів, точна передача думки і слова без використання наукової термінології.

Науково-діловий стиль мовлення склався в результаті впливу на розмовну мову письмової і монологічної мови. Він сухіший, менш багатий образними виразами, для нього характерне включення великої кількості наукової термінології.

В мовленні проявляються морально-вольові якості особистості. Оцінюючи розмову з людиною, завжди можна відзначити, чи говорила вона упевнено, переконано або невпевнено. Приховати відношення до висловлюваного важко навіть майстерному оратору. Боязкість, нахабство, пошана, як і багато інших відносин і рис характеру розкриваються в змісті і в емоційно-інтонаційному забарвленні висловів людини.

Важливим моментом є вольова саморегуляція мовлення. Виступаючий зазвичай не тільки говорить, але одночасно і слухає себе як би з боку. Оратор повинен уміти в думках поставити себе на місце слухачів. Темп мовлення і відносна сила голосу зв'язані зазвичай з силою процесу збудження. Ритм мовлення, особливо його зміни відповідно до вимог обстановки, свідчить про рухливість нервових процесів. Емоційність приймається як показник темпераменту.

1. Розвиток мовлення.

Розвиток мовлення у дитини проходить декілька етапів. Найчастіше виділяють 4 періоди розвитку мовлення у дитини: 1) період підготовки словесної мови – від народження до кінця 1-го року життя дитини; Голосові реакції спостерігаються вже у новонароджених (хникання, а декілька пізніше в 3-4 тижні – рідкісні уривчасті звуки зачатків лепету). Ці перші звуки позбавлені функції мовлення і виникають із-за органічних відчуттів або рухових реакцій на зовнішній подразник. Але у віці 2–3 тижнів діти починають прислухатися до звуків, а у віці 2–3 місяців – пов'язувати звуки голосу з присутністю дорослого (почувши голос, тримісячна дитина починає очима шукати дорослого – перші зачатки мовного спілкування).

Після 3–4-ох місяців звуки, вимовляємі дитиною, стають численнішими і різноманітнішими, що пов'язано з тим, що дитина починає несвідомо наслідувати мову дорослого, її інтонаційну і ритмічну сторони). У лепеті дитини з'являються співучі голосні, які, в поєднанні з приголосними звуками, утворюють склади, що повторюються, наприклад «да-да-да» або «ня-ня-ня».

З 2–ої половини 1–го року життя у дитини з'являються елементи справжнього мовного спілкування, які виражаються спочатку в тому, що у дитини з'являються специфічні реакції на супроводжувані словами жести дорослого. Наприклад, на жест руками дорослого, що зве, зі словами «йди-йди», дитина починає тягнути руки. Діти цього віку реагують і на окремі слова. Наприклад, на питання «Де мама?» дитина починає повертатися у бік матері або шукати її очима. Починаючи з 7–8 місяців у дитини збільшується кількість слів, які вона пов'язує з певними діями або враженнями.

Перше розуміння слів дитиною виникає, як правило, в дієвих і емоційних для дитини ситуаціях (ситуація взаємної дії дитини і дорослого з якими-небудь предметами). Перші слова, що засвоюються дитиною, сприймаються нею достатньо своєрідно, вони невіддільні від емоційного переживання і дії. Для самої дитини ці перші слова ще не є справжньою мовою.

Виникнення перших осмислених слів, що вимовляє дитина також відбувається в дієвих і емоційних ситуаціях. Їх зачатки виявляються у вигляді жесту, що супроводжується певними звуками. З 8–9 місяців у дитини починається період розвитку активної мови – дитина постійно намагається наслідувати звуки, вимовляємі дорослими. При цьому дитина наслідує звучання тільки тих слів, які у неї викликають певну реакцію, тобто придбали для неї деякий сенс.

Одночасно з початком спроб активної мови у дитини швидко збільшується кількість слів, що розуміються. Так, до 11 місяців приріст слів в місяць складає від 5 до 12 слів, а в 12-13-й місяці – збільшується до 20-45 нових слів. Це пояснюється тим, що разом з появою у дитини перших вимовляємих нею слів розвиток мовлення відбувається в процесі власного мовного спілкування. Тепер мовлення дитини спричиняється зверненими до неї словами.

У зв'язку з початком розвитку власне мовного спілкування, яке виділяється в самостійну його форму, відбувається перехід до наступного етапу оволодіння дитиною мовою.

2) період первинного оволодіння мовою і формування розчленованої звукового мовлення – починається в кінці 1–го або на початку 2–го року життя, і у нормальних умовах протікає достатньо швидко і, як правило, закінчується до кінця 3-го року життя. В основі цього періоду лежить швидкий розвиток і ускладнення відносин дитини з навколишнім світом, що створює у неї потребу про щось сказати (потреби в мовному спілкуванні), яка стає однією з життєвих потреб дитини.

Перші слова дитини відрізняються своєрідністю: дитина вже може вказати або позначити який-небудь предмет, але ці слова невіддільні від дії з даними предметами і відношення до них. Дитина не користується словом для позначення абстрактних понять. Звукові подібності слів і окремі членороздільні слова в цей період завжди пов'язані з діяльністю дитини, маніпуляцією предметами, з процесом спілкування. При цьому, одним і тим же словом дитина може називати абсолютно різні предмети. Наприклад, слово «кі–кі» у дитини може означати і кішку, і хутряну шубу.

Дата добавления: 2015-04-24