Попроцессний метод калькулювання

Калькуляція

Класифікація інновацій

Ознака класифікації	Види інновацій
За результатами	Наукові, технічні, конструкторські, виробничі, інформаційні
За темпами впровадження	Стрибкоподібні, швидкі, зростаючі, уповільнені, затухаючі
За масштабами	Глобальні, транснаціональні, регіональні, місцеві
За результативністю	Зростаючі, високі, низькі, стабільні
За характером ефективності	Фінансові, бюджетні, економічні, соціальні
За розповсюдженням	Одиничні, дифузійні
За охопленням очікуваної частини ринку	Локальні, системні, стратегічні
За глибиною внесених змін	Радикальні (базові), покращуючі, модифікаційні
За місцем у виробничому процесі	Сировинні, технологічні, продуктові

Калькуляція – це обчислення собівартості одиниці продукції (товарів, послуг) або виконаної роботи за встановленою номенклатурою затрат (галузева) з урахуванням місця їх виникнення і призначення.

Попроцессний метод калькулювання застосовується у видобувних галузях промисловості (вугільної, гірничорудної, газової, нафтової, лісозаготівельної та ін) і в енергетиці. Крім того, він може використовуватися в переробних галузях з найпростішим технологічним циклом виробництва (наприклад, в цементній промисловості, на підприємствах з виробництва асфальту та ін.)

характеризується масовим типом виробництва, нетривалим виробничим циклом, обмеженою номенклатурою продукції, що випускається (послуг, послуг), єдиною одиницею виміру і калькулювання, повною відсутністю або незначними розмірами незавершеного виробництва. У результаті продукція, що випускається (надається послуга) є одночасно і об'єктом обліку витрат, і об'єктом калькулювання [5, С. 106].

Метод простого одноступінчатого калькулювання може застосовуватися не тільки в галузях матеріального виробництва, але і у невиробничій сфері, при наданні послуг.

Його практичне використання передбачає наявність на підприємстві найпростішої системи обліку витрат за місцями їх виникнення. Це дозволяє виділити витрати виробничої сфери та адміністративно-збутові витрати.

Метод простого двоступінчастого калькулювання дозволяє:

• оцінити запаси і готову продукцію за виробничою собівартістю;

• віднести витрати по керуванню і збуту в повному обсязі на кількість проданої продукції.
2.2 Попередільний метод калькулювання

Попередільний калькулювання використовується в галузях промисловості з серійним і потоковим виробництвом, коли вироби проходять в певній послідовності через всі етапи виробництва, звані переділами. Як правило, це виробництва, де застосовуються фізико-хімічні та хімічні методи переробки сировини, і процес отримання продуктів складається з декількох послідовних технологічних стадій. У цих випадках об'єктом калькулювання стає продукт кожного закінченого переділу, включаючи й такі переділи, в яких одночасно отримують декілька продуктів.

Сутність попередільного методу полягає в тому, що прямі витрати відбивають у поточному обліку не за видами продукції, а по переділах (стадіях) виробництва, навіть якщо в одному переділі можна отримати продукцію різних видів. Отже, об'єктом обліку витрат зазвичай є переділ.

Переділ - це частина технологічного процесу (сукупність технологічних операцій), що закінчується отриманням готового напівфабрикату, який може бути відправлений у наступний переділ або реалізований на сторону. У результаті послідовного проходження вихідного матеріалу через всі переділи отримують готову продукцію, тобто на виході з останнього переділу маємо не напівфабрикат, а закінчений продукт.

Застосування методу умовних одиниць дозволяє перерахувати не повністю закінчені обробкою вироби в умовно готові вироби.

Калькулювання витрат може здійснюватися:

• методом ФІФО, відповідно до якого обробка одиниць продукції відбувається по мірі того, як нові вироби надходять в обробку, тобто перш ніж запущені у виробництво предмети праці не будуть оброблені, нові матеріали не надійдуть у I переділ;

• методом усереднення, який передбачає, що запаси одиниць продукції на початок періоду були розпочаті та завершені у межах звітного періоду.

Цей метод простіший і менш трудомісткий, ніж напівфабрикатний. Його основна перевага полягає у відсутності будь-яких умовних розрахунків, розшифровуючих витрати попередніх цехів і переділів.

Однак у бесполуфабрикатном методі обліку є й недоліки, основний з яких полягає в тому, що бесполуфабрікатний метод обліку не дозволяє визначити собівартість напівфабрикатів при передачі їх з одного переділу в інший. А це необхідно в тих випадках, коли напівфабрикати власного виробництва реалізуються підприємством на сторону.
2.3 Позамовний метод калькулювання

Позамовний метод обліку собівартості використовується при виготовленні унікального або виконуваного за спеціальним замовленням вироби.

У промисловості він застосовується, на підприємствах з одиничним типом організації виробництва. Такі підприємства організуються для виготовлення виробів обмеженого споживання.

Випуск великого замовлення вимагає серйозних матеріальних, трудових та інших витрат, але їм, як правило, не можна повністю завантажити виробничі потужності підприємства.

Серія - це певна кількість однакових по конструкції виробів, що запускаються у виробництво одночасно або послідовно. Дрібносерійні виробництва організуються для випуску продукції, що вимагається споживачеві в незначних кількостях.

Область застосування позамовного методу обліку не обмежується промисловим виробництвом. Він успішно використовується в будівництві, науково-дослідних інститутах, установах охорони здоров'я.

Розрахунок бюджетної ставки розподілу непрямих витрат виконується бухгалтерією напередодні наступаючого звітного періоду в три етапи:

1. Оцінюються непрямі витрати майбутнього періоду.

У значній мірі точність цього прогнозу залежить від досвіду, знань та інтуїції бухгалтера-аналітика, так як, даючи такі прогнози, необхідно врахувати багато чинників - як об'єктивні (які залежать від діяльності підприємства), так і суб'єктивні (залежні від нього).

2. Вибирається база для розподілу непрямих витрат між окремими виробничими замовленнями, і прогнозується її величина.

3. Розраховується бюджетна ставка шляхом ділення суми прогнозованих непрямих витрат на очікувану величину базового показника.

Нормативний метод обліку витрат на виробництво застосовують для щоденного виявлення відхилень від діючих норм на виробництво з метою запобігання надмірних витрат коштів підприємства.

Сутність нормативного методу зводиться до того, що витрати на виробництво облічуються з поділом їх на три елементи обліку:

Витрати в межах норми (плану, кошторису, квоти тощо);

Зменшення (економія) або збільшення (перевитрати) витрат порівняно з нормою (квотою, кошторисом тощо) внаслідок зміни норми під впливом технічного прогресу;

Відхилення витрат порівняно з нормою (квотою, кошторисом, планом тощо) до зменшення (економія) або збільшення (перевитрати).

Важливим елементом нормативного методу обліку витрат на виробництво є складання нормативної калькуляції. Нормативна калькуляція складається на основі діючих на початок року норм витрат на конкретний вид продукції у розрізі елементів собівартості (статей витрат).

Параметричний метод передбачає визначення собівартості виробу залежно від його параметрів, які відображають його найбільш важливі технічні або експлуатаційні характеристики.
Найчастіше використовують два різновиди цього методу — кореляційне моделювання та метод питомих витрат.

Метод кореляційного моделювання передбачає встановлення кореляційної залежності собівартості від технічних параметрів виробу. Це дає змогу визначити собівартість виробу на початкових стадіях проектування, коли відомі його технічні характеристики. Метод ґрунтується на одному з розділів математичної статистики — теорії кореляції. При цьому вирішуються два головних завдання: визначення форми аналітичної залежності показника У від параметрів-аргументів X та оцінювання щільності кореляційного зв'язку. Є стандартні програми, які дають змогу вирішити ці завдання за допомогою комп'ютера.

Кореляційне моделювання передбачає побудову парної або багатофакторної моделі. Парна кореляція характеризує зв'язок між собівартістю виробу та основним параметром

Множинна кореляція забезпечує більшу точність, ніж парна, проте існують певні обмеження її використання. По-перше, показники, які включаються до математичної моделі, мають бути досить незалежними один від одного, що під час конструювання машин зустрічається не дуже часто. По-друге, кількість об'єктів для дослідження повинна бути більша від кількості параметрів-аргументів (не менше ніж у 6—7 разів). Саме відсутність належної інформаційної статистичної бази стримує використання кореляційного моделювання для розрахунків собівартості продукції. Цей метод ширше використовують у важкому машинобудуванні.

Другий різновид параметричного методу — це метод питомих витрат, який передбачає визначення собівартості на одиницю основного конструктивного параметра виробу (маса, потужність, продуктивність та ін.)

Найчастіше у машинобудуванні як технічний показник використовується маса виробу. Головним недоліком методу питомих витрат є невелика точність, оскільки при цьому не враховується використання нових матеріалів, комплектуючих виробів порівняно з виробом-аналогом.

Наближену собівартість нового виробу можна визначати також методом структурної аналогії. Сутність цього методу базується на аналізі структури собівартості аналогічних машин, приладів тощо з огляду на статті калькуляції або частки окремого вузла, блока у собівартості виробу в цілому.

Розрахунково-аналітичний метод калькулювання - коли прямівитрати на виробництво одиниці продукції розподіляються на основідіючих норм, а непрямі - пропорційно заробітній платі.

35Взаємозв’язок інновацій і інноваційної діяльності підприємства.

Аналіз різних визначень приводить до висновку, що специфічний зміст інновації становлять зміни, а головною функцією інноваційної діяльності є функція зміни.

Терміни «інновація» й «інноваційний процес» не однозначні, хоча й близькі. Інноваційний процес пов’язаний зі створенням, освоєнням і поширенням інновацій.

Творці інновації (новатори) керуються такими критеріями, як життєвий цикл виробу й економічна ефективність.

Їхня стратегія спрямована на те, щоб перевершити конкурентів, створивши нововведення, що буде визнано унікальним у певній галузі.

Науково-технічні розробки й нововведення виступають як проміжний результат науково-виробничого циклу й у міру практичного застосування перетворюються в науково-технічні інновації. Науково-технічні розробки й винаходи є створенням нового знання з

метою їх практичного застосування, науково-технічні інновації (НТІ) є матеріалізацією нових ідей і знань, відкриттів, винаходів і науково-технічних розробок у процесі виробництва з метою їхньої комерційної реалізації для задоволення певних запитів споживачів. Неодмінними властивостями інновації є науково-технічна новизна й виробнича застосовність. Комерційна реалізованість стосовно інновації виступає як потенційна властивість, для досягнення якої необхідні певні зусилля. НТІ характеризує кінцевий результат науково-виробничого циклу (НВЦ), що виступає як особливий товар — науково- технічної продукції — й є матеріалізацією нових наукових ідей і знань, відкриттів, винаходів і розробок у виробництві з метою комерційної реалізації для задоволення конкретних потреб. Отже, інновацію — результат потрібно розглядати з урахуванням інноваційного процесу.

ДЛЯ ІННОВАЦІЇ РІВНОЮ МІРОЮ ВАЖЛИВІ ТРИ ВЛАСТИВОСТІ:

1. науково-технічна новизна,

2. виробнича застосовність,

3. комерційна реалізованість.

Відсутність будь-якої з них негативно позначається на інноваційному процесі.

Комерційний аспект визначає інновацію як економічну необхідність, усвідомлену через потреби ринку. Варто звернути увагу на два моменти: «матеріалізацію» інновації, винаходів і розробок у технічно по-новому зроблені види промислової продукції, засоби й предмети праці, технології й організації виробництва й «комерціалізацію», що перетворює їх у джерело доходу.

Отже, науково-технічні інновації повинні:

а) мати новизну;

б) задовольняти ринковому попиту й приносити прибуток виробникові.

Поширення нововведень, як й їх створення, є складовою частиною інноваційного процесу (ІП).

РОЗРІЗНЯЮТЬ ТРИ ЛОГІЧНИХ ФОРМИ ІННОВАЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ:

1. простий внутрішньоорганізаційний (натуральний);

2. простий між-організаційний (товарний);

3. розширений.

Простий ІП припускає створення й використання нововведення усередині однієї й тієї ж організації, нововведення в цьому випадку не набуває безпосередньо товарної форми. При простому між організаційному інноваційному процесі нововведення виступає як предмет купівлі-продажу. Така форма інноваційного процесу означає відділення функції творця й виробника нововведення від функції його споживача. ся.

В умовах товарного інноваційного процесу діє як мінімум два господарських суб’єкти: виробник (творець) і споживач (користувач) нововведення. Якщо нововведення є технологічним процесом, його виробник і споживач можуть сполучатися в одному господарському суб’єкті. У міру перетворення інноваційного процесу в товарний виділяються його

дві органічні фази:

1. створення й поширення;

2. дифузія нововведення.

Перша фаза в основному включає послідовні етапи наукових досліджень, дослідно-конструкторських робіт, організацію дослідного виробництва й збуту, організацію комерційного виробництва. На першій фазі ще не реалізується корисний ефект нововведення, а тільки створюються передумови такої реалізації.

На другій фазі суспільно-корисний ефект перерозподіляється між виробниками нововведення (НВ), а також між виробниками й споживачами. У результаті дифузії зростає число й змінюються якісні характеристики як виробників, так і споживачів. Безперервність процесів, що вводяться, впливає на швидкість і широту дифузії НВ у ринковій економіці. Дифузія інновації — процес, за допомогою якого нововведення передається по комунікаційних каналах між членами соціальної системи в часі. Нововведеннями можуть бути ідеї, предмети, технології тощо, що є новими для відповідного господарюючого суб’єкта. Іншими словами дифузія — це поширення вже один раз освоєної й використаної інновації в нових умовах або в місцях застосування.

Поширення інновації — це інформаційний процес, форма й швидкість якого залежить від потужності комунікаційних каналів, особливостей сприйняття інформації господарюючими суб ’єктами, їхніх здатностей до практичного використання цієї інформації тощо. Це обумовлено тим, що господарюючі суб’єкти, які діють у реальному економічному середовищі, проявляють неоднакове ставлення до пошуку інновацій і різну здатність до їхнього засвоєння.

Дата добавления: 2015-05-08