Право на обов’язкову частку у спадщині

Свобода заповідального розпорядження обмежується в інтересах осіб, вказаних у ст.1241 ЦК України. Частка, на яку за всіх обставин мають зазначені спадкоємці називають обов’язковою часткою. Право на таку частку мають:

· неповнолітні діти спадкодавця;

· повнолітні непрацездатні діти спадкодавця;

· непрацездатна вдова (вдовець);

· непрацездатні батьки.

Вказані особи спадкують незалежно від змісту заповіту половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом. Розмір обов’язкової частки може бути зменшений судом з урахуванням відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також з інших обставин, які мають істотне значення. До обов’язкової частки зараховується вартість речей звичайної обстановки та вжитку, вартість заповідального відказу, встановленого на користь особи, яка має право на обов’язкову частку, а також вартість інших речей та майнових прав, які перейшли до неї як до спадкоємця. Будь – які обмеження та обтяження, встановлені у заповіті для спадкоємця, який має право на обов’язкову частку у спадщині, дійсні лише щодо тієї частини спадщини, яка перевищує його обов’язкову частку.

Нотаріус, а також інша особа, що посвідчує заповіт, не має права розголошувати відомості щодо факту складення заповіту, скасування, зміни, до відкриття спадщини.

1. Розкрийте порядок оформлення права на спадщину. Покажіть роль спадкового договору.

На майно, що переходить за правом спадкоємства видається свідоцтво про право на спадщину. При видачі свідоцтва про право на спадщину нотаріус перевіряє:

- факт смерті спадкодавця;

- час і місце відкриття спадщини;
наявність підстав для залучення до спадкування осіб, що подали заяву;

- склад спадкового майна;

- наявність заповіту;

- коло осіб, що мають на обов’язкову частку;

- з’ясовує чи не скасований заповіт.

Видача свідоцтва проводиться після представлення правовстановлюючих документів про приналежність цього майна спадкодавцю та перевірки відсутності заборони або арешту майна. свідоцтво на спадщину видається на ім’я кожного спадкоємця, який прийняв спадщину, із визначенням частки в спадщині. Однак відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину. При одержанні в спадщину нерухомого майна спадкоємець зобов’язаний звернутися до нотаріуса за одержанням свідоцтва про право на спадщину, тому що право власності на нерухоме майно виникає тільки після державної реєстрації цього майна.

Свідоцтво видається спадкоємцям після закінчення 6 місяців з часу відкриття спадщини. Спадкоємець може звернутися за його одержання в будь –який час, це строком не обмежено. Умовою дострокової видачі свідоцтва про право на спадщину є відсутність даних про інших спадкоємців, що підтверджено відповідними документами. Свідоцтво може бути отримано особисто спадкоємцем або за його дорученням іншою особою, а також відправлено спадкоємцю поштою.

При наявності відомостей про зачату, але не народжену дитину, що буде спадкоємцем, свідоцтво про право на спадщину не може бути видано до народження дитини.

До закінчення строку на прийняття спадщини, нотаріус може видати дозвіл на видачу зі спадкового майна грошових сум на покриття певних витрат:

· на догляд за спадкодавцем під час хвороби;

· на поховання;

· на задоволення претензій осіб, які працювали на спадкоємця чи відшкодування заподіяної спадкодавцем шкоди;

· витрати на охорону спадкового майна і управління ним;

· за заявою громадської організації за місцем останньої роботи чи проживання спадкодавця, а також родичів або інших близьких осіб померлого, про встановлення йому надгробка.

До свідоцтва про право на спадщину можуть бути внесені зміни, якщо на це є згода спадкоємців, які прийняли спадщину і цього потребують обставини справи (при пропуску строку для прийняття спадщини та інші. причинах). Якщо згоди спадкоємців немає, то це питання вирішується судом.

Свідоцтво про право на спадщину може бути визнано недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, який воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.

Спадковий договір – це договір, за яким одна сторона(набувач) зобов’язується виконати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває права власності на майно відчужувача.

Предмет договору – майно, яке переходить у власність набувача у випадку смерті відчужувача (картини, цінні бібліотека ті інш.). Предметом спадкового договору може бути і майно, яке належить подружжю на праві спільної власності або яке є особистою власністю будь – кого з подружжя.

Зміст договору – це ті умови, з приводу яких сторони дійшли угоди.

Д оговір є двостороннім, оплатним, реальним і консенсуальним. Якщо за умовами договору набувач повинен виконати певні дії після смерті відчужувача, договір є реальним, оскільки буде вважатися укладеним з моменту передачі майна набувачеві. Якщо ж договором передбачається, що набувач повинен виконати дії (наприклад, щомісячно виділяти відчужувачеві певне грошове відшкодування) за життя відчужувача, права і обов’язки сторін виникають у момент досягнення згоди, договір є консенсуальним.

Сторонами договору є відчужувач і набувач. Відчужувачем може бути повністю дієздатна фізична особа. Набувачем може бути повністю дієздатна фізична особа, а також і юридична особа.

Форма договору – письмова, засвідчена нотаріально.

Набувач за договором може бути зобов’язаний вчинити певну дію майнового або немайнового характеру до відкриття спадщини або після ії відкриття.

На майно, визначене у спадковому договорі, нотаріус, який посвідчив цей договір, накладає заборону відчуження. Заповіт, який відчужувач склав щодо майна. вказаного у спадковому договорі є нікчемним. Відчужувач має право призначити особу, яка буде здійснювати контроль за виконанням спадкового договору.

Спадковий договір може бути розірвано за рішенням суду на вимогу відчужувача у разі невиконання набувачем його розпоряджень або за вимогою набувача у разі неможливості виконання ним розпоряджень відчужувача

1. Розкрийте визначення походження дитини від батьків, які перебувають у шлюбі і батьків, які не перебувають у шлюбі.

Державні органи РАЦСу у порядку, встановленому законом, засвідчують народження дитини, а також походження дитини від матері та батька.

Відповідно до ст. 122 СК дитина, яка зачата і (або) народжена у шлюбі, походить від подружжя. Сама наявність шлюбу між жінкою та чоловіком є доказом походження дитини від них. При цьому мати дитини не повинна надавати доказів походження дитини від свого чоловіка, а останній – доводити своє батьківство. Сама наявність шлюбу між матір’ю дитини та чоловіком є доказом походження дитини від цього чоловіка. Батько й мати, які перебувають у шлюбі, записуються батьками дитини в Книзі реєстрації народжень за заявою будь- кого з них. Походження дитини визначається на підставі Свідоцтва про шлюб та документу закладу охорони здоров’я про народження дитини. Якщо дитина народжена до спливу 10 міс. після припинення шлюбу або визнання його не дійсним, то вона також походить від подружжя, крім випадку передбаченого ст. 124 СК України (повторного шлюбу). В цьому випадку вважається, що батьком дитини є особа, яка знаходиться у шлюбі з жінкою, що народила дитину. Батьківство ж попереднього чоловіка може бути визначено наступним чином:

- у добровільному порядку при подачі до органу РАЦСу спільної заяви попереднього чоловіка та чоловіка у повторному шлюбі;

- у примусовому порядку за наявності судового рішення про визначення батьківства попереднього чоловіка.

Дружина і чоловік мають право подати до державного органу РАЦСу спільну заяву про невизнання чоловіка батьком дитини. У цьому разі походження дитини визначається відповідно до ч.1 ст. 135 СК. Факт перебування жінки та чоловіка у шлюбі встановлюється на момент народження дитини. Однак, якщо на момент народження дитини жінка не перебуває у шлюбі (наприклад, чоловік помер до народження дитини або шлюб визнаний недійсним), юридичне значення має факт зачаття дитини у шлюбі.

Новим у кодексі є те, що закон тепер визначає походження дитини від батька та матері при штучному запліднені та імплантації зародка (ст..123 СК). При цьому повинна бути письмова згода подружжя на імплантацію зародка. Подружжя записуються батьками дитини. Якщо зародок, зачатий чоловіком, який перебуває у шлюбі, та іншою жінкою, імплантовано в організм його дружини, дитина вважається такою, що походить від подружжя. У разі імплантації до організму іншої жінки зародка, зачатого подружжям, батьками дитини є подружжя. У разі народження дитини жінкою, якій було імплантовано зародок зачатий подружжям, реєстрація народження провадиться за заявою подружжя, яке дало згоду на імплантацію. При цьому одночасно з документом, що підтверджує факт народження дитини з цією жінкою, подається посвідчена нотаріусом її письмова згода на запис подружжя батьками дитини.

Визначення походження дитини, батьки якої не перебувають у шлюбі між собою.

В разі, якщо батьки дитини не перебувають у шлюбі, то походження дитини від матері визначається на підставі документа закладу охорони здоров’я про народження дитини, а батька:

- за спільною заявою матері та батька (ст.126 СК);

- за заявою чоловіка, який вважає себе батьком дитини (ст.127 СК);

- у судовому порядку (ст. 128 СК).

Законодавець закріплює 2 порядки визначення походження дитини, батьки якої не перебувають у шлюбу:

- добровільний;

- судовий.

Ст. 126 СК визначає добровільний порядок визначення походження дитини. Заява про реєстрацію дитини може бути подана до народження дитини і після її народження до органу РАЦСу. Заява може бути подана особисто і через представника. В разі подання такої заяви неповнолітнім орган РАЦСу повідомляє про це батьків, опікуна піклувальника неповнолітнього. Заява може бути направлена поштою. Її може подати представник на підставі нотаріально засвідченого доручення. Якщо заява про визнання себе батьком дитини подана неповнолітньою особою, то орган РАЦСу повинен повідомити про це батьків, опікуна, піклувальника неповнолітньої дитини про запис його батьком дитини.

Волевиявлення особи, що визнає себе батьком дитини, недостатньо, повинна бути ще і згода жінки на те, щоб ця особа була записана батьком дитини.

Визначення батьківства за рішенням суду (ст.128 СК) проводиться за наявності спору щодо особи, яка є батьком дитини. Підставою для визнання батьківства можуть слугувати будь – які відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до ЦПК України.

Визнання батьківства в суді здійснюється у порядку позовного провадження. Позов може бути поданий матір’ю, опікуном, піклувальником дитини або особою, яка утримує і виховує дитину, а також самою повнолітньою дитиною.

1. Дайте поняття шлюбу та розкрийте порядок його укладення.

Шлюб є початком і ядром сім”і, він пов’язаний з народженням дітей та їх вихованням. Ст.21 СК України визначає, що шлюб це сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану.

Не виникають шлюбні відносини при проживанні однією сім’єю без шлюбу та при релігійному обряді шлюбу.

Ознаки шлюбу:

· це союз жінки та чоловіка, який знаходиться під захистом держави;

· це вільний і моногамний союз;

· це рівноправний союз жінки та чоловіка;

· це союз, який укладається у встановленій державою формі;

· це, в принципі, довічний союз, спрямований на утворення сім”і, народження дітей, члени цього союзу пов’язані взаємною моральною і матеріальною підтримкою.

Під умовами вступу до шлюбу слід розуміти обставини, наявність яких необхідна для того, щоб шлюб мав юридичну силу. В теорії сімейного права розрізняють позитивні та негативні умови укладення шлюбу.

До позитивних відносять наступні умови:

1) досягнення шлюбного віку (жінки,, чоловіки 18, однак за заявою особи, яка досягла 14 років, за рішенням суду ії може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає ії інтересам).

2) добровільність шлюбу, повинно бути вільне волевиявлення осіб щодо укладення шлюбу.

До негативних відносяться умови:

1) перебування однієї з сторін в іншому зареєстрованому шлюбі;

1) знаходження жінки та чоловіка у родинних зв’язках між собою по прямої лінії споріднення та в деяких випадках бокової лінії споріднення (не можуть перебувати у шлюбі рідні (повнорідні, неповнорідні) брат та сестра, двоюрідні брат та сестра, рідні тітка, дядько та племінник, племінниця, усиновитель і усиновлений, однак шлюб між ними може бути зареєстрований при умові скасування усиновлення;

2) визнання особи недієздатною.

3) тяжка хвороба, або хвороба, небезпечна для другого з подружжя і (або) їхніх нащадків.

Юридичне оформлення шлюбу відбувається шляхом його державної реєстрації. Заява за встановленою формою подається особисто жінкою та чоловіком до будь – якого державного органу реєстрації актів цивільного стану за їхнім вибором. Якщо заява не може бути подана особисто, то їх заяву, засвідчену нотаріально, можуть подати їх представники, повноваження яких також повинні бути нотаріально засвідчені.

Особи, що подали заяву про реєстрацію шлюбу, вважаються нареченими. Заручення не створює обов’язку вступу в шлюб, однак, особа, яка відмовилася від шлюбу, зобов’язана відшкодувати другій стороні затрати понесені у зв’язку з приготуванням до реєстрації шлюбу та весілля (ст. 31СК), при цьому не має значення, хто поніс витрати – сама особа, її батьки або інші родичі. Але, якщо наречений (наречена) відмовився д шлюбу внаслідок протиправної, аморальної поведінки нареченої (нареченого), приховання обставин, що мають істотне значення, то пісні витрати не підлягають відшкодуванню. Моральна шкода, що спричинена відмовою від реєстрації шлюбу, не відшкодовується. Відповідно до п. 4 ст.31 СК у разі відмови від шлюбу особи, яка одержала подарунок, договір дарування може бути розірваний в судовому порядку за вимогою дарувальника.

Ст. 30 СК покладає на наречених обов’язок повідомити один одного про стан свого здоров’я.

Орган РАЦСу при прийнятті заяви визначає місце та дату реєстрації шлюбу, ознайомлює наречених з їхніми правами та обов’язками та попереджує про відповідальність за приховання перешкод до реєстрації шлюбу.

Шлюб реєструється після спливу 1 місяця від дня подання заяви. При наявності поважних причин керівник органу РАЦСу дозволяє реєстрацію раніше (ст. 32 СК України). Кодекс не визначає перелік поважних причин, це може бути термінове відрядження, переїзд на постійне місце проживання в іншу місцевість тощо. Шлюб може бути зареєстрований в день подання заяви, якщо наречена вагітна, або якщо у неї народилася дитина, або є безпосередня загроза для життя нареченої або нареченого.

Реєстрація шлюбу може бути відкладена за рішенням керівника РАЦСу, але не біль ніж на 3 місяця і пов’язується з отриманням відомостей про наявність перешкод до реєстрації шлюбу. Про таке рішення наречені повинні бути повідомлені.

Наречені мають право на вибір прізвища одного з них або іменуватися дошлюбними прізвищами, а також мати подвійне прізвище. Шлюб є підставою для виникнення прав та обов’язків подружжя.

1. Назвіть підстави недійсності шлюбу.

СК України містить вичерпний перелік обставин, які слугують підставами для визнання шлюбу недійсним. Недійсність шлюбу – це форма відмови держави визнання укладеного шлюбу як юридично значущого ату, виражена в рішенні суду, винесеному в порядку цивільного судочинства у зв’язку з порушенням встановлених законом умов укладення шлюбу, що є за своєю суттю заходом захисту. Залежно від того, яки вимоги закону були порушені при укладення шлюбу, останні поділяються на:

- абсолютно недійсні;

- шлюби, які визнаються недійсними за рішенням суду;

- шлюби, які можуть бути визнані недійсними судом.

Абсолютно недійсними вважаються шлюби, які укладені всупереч встановленим законом перешкодам до їх укладення:

- зареєстрований з особою, яка одночасно перебуває в іншому зареєстрованому шлюбі (ч.1 ст.39 СК);

- зареєстрований між особами, які є родичами по прямої лінії споріднення або між рідними братом і сестрою (ч.2 ст.39СК);

- зареєстрований з особою, яка визнана недієздатною (ч.3 ст.39СК).

Такі шлюби вважаються недійсними з моменту їх реєстрації і не потребують судового рішення щодо цього. Анулювання актового запису відбувається органом РАЦСу на підставі заяви зацікавленої особи з наданням відповідних доказів порушення умов укладення шлюбу.

За рішенням суду недійсними визнаються шлюби:

- укладені без вільної згоди жінки або чоловіка;

- фіктивні шлюби.

За рішенням суду можуть бути визнані недійсними шлюби:

- укладені між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною;

- між двоюрідними братом і сестрою;

- між тіткою, дядьком та племінником, племінницею;

- з особою, яка приховала свою тяжку хворобу або хворобу, небезпечну для другого з подружжя і (або) їх нащадків;

- з особою, яка не досягла шлюбного віку і який не надано права на шлюб.

Шлюб не може бути визнаний судом недійсним у разі вагітності дружини, народження дитини у шлюбі між: усиновлювачем та усиновленою ним дитиною; між двоюрідними братом і сестрою; між тіткою, дядьком та племінником, племінницею; з особою, яка не досягла шлюбного віку і який не надано права на шлюб, або якщо той, хто не досяг шлюбного віку, досяг його або йому було надано право на шлюб.

1. Назвіть підстави припинення шлюбу та розірвання його в органах державної реєстрації актів цивільного стану та у суді.

Припинення шлюбу є юридичним фактом, із яким закон пов’язує важливі правові наслідки. В разі припинення шлюбу припиняються особисті та майнові правовідносини подружжя.

Відповідно до ст. 104 СК України підставами припинення шлюбу є:

1) смерть одного з подружжя або оголошення його померлим;

2) розірвання шлюбу, яке може бути здійснено на

- підставі постанови органу РАЦСу;

- на підставі рішення суду.

Якщо шлюб припиняється внаслідок смерті одного з подружжя або оголошення його померлим, припинення шлюбу не потребує спеціального оформлення. Відповідні права та обов’язки в цьому випадку припиняються внаслідок самого факту смерті або оголошення особи померлою. Реєстрація смерті і отримання свідоцтва про смерть є достатнім підтвердженням припинення шлюбу. Якщо особа оголошена померлою, то правовою підставою припинення шлюбу є відповідне рішення суду.

Якщо один з подружжя звернувся до суду про розірвання шлюбу, а потім один з подружжя помер до набрання чинності рішенням суду про розірвання суду, то вважається що шлюб припинився внаслідок його смерті, а якщо у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу один з подружжя помер, то вважається, що шлюб припинився внаслідок його розірвання. У першому випадку припинення шлюбу підтверджується свідоцтвом органу РАЦСу, а в другому – відповідним рішенням суду щодо розірвання шлюбу.

4.Припинення шлюбу внаслідок його розірвання.

Розірвання шлюбу відбувається в певних межах під контролем держави і може здійснюватися відповідними державними органами – органами реєстрації актів цивільного стану або судом.

На підставі постанови органу РАЦСу розірвання шлюбу проводиться у наступних випадках (ст. 106,107СК України):

1) якщо у подружжя не має неповнолітніх дітей (постанова виноситься після спливу 1 місяця від дня подання заяви) і існує взаємна згода подружжя про розірвання шлюбу.

2) якщо один з подружжя визнаний безвісно відсутнім,

3) якщо один з подружжя визнаний недієздатним,

Шлюб розривається незалежно від наявності між подружжям майнового спору. Питання про розподіл майна подружжя можуть вирішити у судовому порядку. Орган РАЦСу виносить постанову про розірвання шлюбу після спливу 1 місяця від дня подання спільної заяви. Таким чином законодавство дає змогу подружжям обдумати своє рішення і остаточно визначити серйозність своїх намірів щодо розірвання шлюбу.

На підставі рішення суду шлюб розривається:

1) якщо між подружжям є спір щодо розірвання шлюбу;

2) за спільною заявою подружжя, якщо у подружжя є спільні діти (разом із заявою про розірвання шлюбу подається письмовий договір про те, з ким будуть проживати діти, яку участь у забезпеченні умов їхнього життя братиме той, хто буде проживати окремо, умови про виховання дітей, договір про розмір аліментів на дитину має бути нотаріально посвідчений).

Заява про розірвання шлюбу не може бути поданий протягом вагітності дружини та протягом одного року після народження дитини, Сімейний Кодекс встановлює нове правило, шлюб не може бути розірвано за ініціативи не тільки чоловіка, а й жінки, крім випадків, коли один з подружжя вчинив протиправну поведінку, яка містить ознаки злочину, щодо другого з подружжя або дитини.

Суд приймає позов про розірвання шлюбу, вживає заходи щодо примирення подружжя, якщо це не суперечить моральним засадам суспільства. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечили б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.

1. Розкрийте право особистої приватної та спільної сумісної власності подружжя.

Сімейний кодекс України визначає певні види майна, яке є роздільним і належить кожному з подружжя. Роздільним є майно:

1. Яке кожен з подружжя набув до шлюбу (ч.1 ст. 57 СК).Майно, набуте кожним з подружжя до шлюбу зберігає режим роздільності незалежно від тривалості шлюбу, навіть якщо цим майном користується і іншій з подружжя.

2. Яке набуте кожним з подружжя за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування (п.2 ч.1 ст.57 СК).

3. Майно, яке набуте подружжям за час шлюбу, але за кошти, які належали їм особисто (п.3 ст.57 СК). Це правило стосується як грошей, які були набуті одним з подружжя до шлюбу, так и тих, які були отримані одним із подружжя під час шлюбу за договором дарування, внаслідок спадкування тощо.

4. Речі індивідуального користування кожного з подружжя (одяг, аксесуари, косметичні засоби тощо). Коштовності є приватною власністю того з подружжя, хто ними користується. У разі поділу майна ці речі не враховуються і поділу не підлягають (ч.2 ст.57 СК).

5. Премії та нагороди, які один з подружжя одержав за свої заслуги (ч.3 ст.57СК). Але якщо буде встановлено, що другий з подружжя сприяв її одержанню, суд може визнати за ним право на частку цієї премії або нагороди, розмір частки буде визначатися судом і залежатиме від усіх обставин справи.

6. Майно, одержане як відшкодування шкоди за користування майном, яке належало одному з подружжя.

7. Відшкодування завданої моральної шкоди (ч.4 ст.57 СК).

8. Страхові суми, одержані нею, ним за обов’язковим особистим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою приватною власністю кожного з них (ч.5 ст.57 СК).

9. Якщо подружжя проживають окремо але шлюб не розірвано і за цієї період ними набуте майно, то це майно суд може визнати власністю дружини або чоловіка (ч.6 ст. 57 СК).

10. Плоди, доходи, приплід, які дає річ, що належить на праві власності одному з подружжя, є власність цього з подружжя (ст..58 СК).

11. Ч.1 Ст. 57 СК закріплює режим майна, що іноді називають “змішаним”. Йдеться про випадки, коли в придбання майна вкладені окрім спільних також роздільні кошти. У частці, яка відповідає внеску одного з подружжя, майно належить йому на праві приватної власності, в іншій частці – майно належить подружжю на праві спільної власності.

Той з подружжя, хто є власником майна, визначає режим володіння та користування ним з урахуванням інтересів сім’і. При розпорядженні своїм майном дружина, чоловік зобов’язані враховувати інтереси дитини, інших членів сім’ї, які відповідно до закону мають право користування ним.

3. Правовий режим спільного майна подружжя.

Режим спільного майна подружжя означає, що:

· майно, набуте подружжям за час шлюбу, вважається спільним, якщо інше не встановлено домовленістю сторін;

· подружжя мають рівні права щодо майна, яке належить їм на праві спільної сумісної власності;

· майно належить подружжям без визначення частки кожного з них у праві власності,;

· права на майно визнаються рівними, незалежно від того, що один з них не мав самостійного заробітку (ведення домашнього господарства, виховання дітей тощо);

· вважається, що кожен з подружжя, який здійснює право чини щодо розпорядження спільним майном, діє в інтересах іншого з подружжя, поки не буде доведено протилежне.

Види майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя:

1. Майно, набуте за час шлюбу (ч.1 ст.60СК). Перелік такого майна відсутній у законодавстві. При реєстрації прав на нерухоме майно, яке набуте під час шлюбу, на одного з подружжя, не визначає права власності на нього тільки одного з подружжя, вказане майно є спільною сумісною власність подружжя.

2. Заробітна плата, пенсія, стипендія та інші доходи, одержані одним з подружжя (ч.2 ст.61 СК).

3. Якщо одним з подружжя укладено договір в інтересах сім”і, то гроші, інше майно, гонорар, виграш, які були одержані за цим договором є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

4. Речі для професійних занять кожного з подружжя, якщо вони придбани за час шлюбу, то вони є спільною сумісною власністю подружжя. Це музичні інструменти, оргтехніка, лікарські обладнання тощо, вони мають особливий правовий режим. При поділі такого майна один з подружжя, кому це майно передається повинен сплатити іншому частину вартості цього майна, відповідно до його частки.

Якщо майно дружини, чоловіка істотно збільшилося за час шлюбу у своєї вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об’єктом права спільної сумісної власності.

Якщо один з подружжя своєю працею або коштами брав участь в створенні майна, належному другому з подружжя, в управлінні цим майном чи догляді за ним, то дохід (приплід, дивіденди), одержані від цього майна, у разі спору за рішенням суду може бути визнані об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Подружжя мають рівні права щодо володіння, розпорядження, користування майном. Сімейним кодексом встановлено декілька правил щодо розпорядження таким майном:

1. Дайте характеристику усиновлення, розкрийте права та обов’язки усиновлювачів.

Усиновлення – правовий інститут, що здійснюється в інтересах дитини, єдиний або обидва батька якої померли, невідомі, позбавлені батьківських прав, визнані в судовому порядку недієздатними, безвісно відсутніми чи оголошені померлими; дали згоду на усиновлення; понад шість місяців не проживають разом із дитиною та без поважних причин не беруть участі в її вихованні та утриманні, не виявляють щодо дитини уваги і турботи.

В основу організаційно-правового механізму усиновлення в Україні покладені принципи, які відповідають міжнародним вимогам, наприклад, кожна дитина має право на виховання, приоритетним є національне усиновлення, заборона посередницької комерційної діяльності щодо усиновлення, укладення договорів з іноземними державами про правову допомогу; здійснення контролю за умовами виховання та утримання дітей тощо.

Облік дітей, які залишилися без батьківського піклування здійснюється системою державних органів:

- відділами та управліннями районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрації, виконавчими комітетами міських районних рад;

- Міністерством освіти АР Крим, відповідними управліннями освіти обласних, Київської, Севастопольської міських держадміністрацій (безпосередньо ведення справ щодо опіки та піклування);

- Центром з усиновлення дітей при спеціально уповноваженому центральному органові виконавчої влади в галузі освіти, у порядку, встановленому КМ України.

Облік дітей, що залишилися без батьківського піклування і можуть бути усиновлені, здійснюється Центром з усиновлення дітей, основним завданням якого є формування банку даних про дітей-сирот і дітей, позбавлених батьківського піклування, надання громадянам України та іноземцям необхідної інформації про дітей, стосовно яких виникли підстави для усиновлення.

Усиновлення – цескладний юридичний факт, який включає волевиявлення усиновлювача та рішення суду. Суб’єктами усиновлення є усиновлювачі і усиновлені.

Усиновленою може бути неповнолітня дитина і у виняткових випадках – повнолітня особа, яка не має матері та батька або була позбавлена їх піклування.

Усиновлювачем може бути:

1) повнолітня і дієздатна особа, старша за дитину, яку вона бажає усиновити, не менш як на 15 років;

2) подружжя.

Законом встановлений перелік осіб, які неможуть бути усиновлювачами (ст. 212 СК). Всі ці особи поділяються на 2 групи:

До першої групи відносяться

- особи, які за станом здоров’я не можуть виконувати функції усиновлювачів;

- особи, які обмежені в дієздатності;

- особи, які визнані недієздатними;

- перебувають на обліку в психоневрологічному чи наркологічному диспансері;

- зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами;

- страждають на хвороби, перелік яких затверджується Міністерством здоров’я України.

До другої групи належать:

- особи, які у минулому припустилися серйозних порушень у своїх зобов’язаннях щодо виховання дітей; внаслідок чого були позбавлені батьківських прав, і ці права на момент усиновлення не були поновлені;

- були усиновлювачами іншої дитини, але усиновлення було скасоване або визнане недійсним з їх вини;

До третьої групи належать:

- особи, яки з об’єктивних прчин не можуть бути усиновлювачами (наприклад, забезпечити дитину, створити її належні умови для проживання)

До четвертої групи відносяться:

- особи однієї статі;

- особи, інтереси яких суперечать інтересам дітей.

2. Умови, порядок та правові наслідки усиновлення.

Умови усиновлення – це згода осіб, які відповідно до законодавства мають на це право: самої дитини; її батьків або осіб, що їх замінюють; одного з подружжя, якщо він не виступає усиновлювачем.

Згода дитини на усиновлення може братися до уваги тільки з того моменту, коли остання може сформулювати і висловити її у формі, яка відповідає її віку. Дитину необхідно проінформувати щодо правових наслідків усиновлення. Відмова дитини дати згоду на усиновлення повинна розглядатися як серйозна перешкода на усиновлення. І лише тоді, коли судом буде встановлено, що заперечення дитини не має під собою обґрунтування і не тягне встановлення перешкод до створення нормальних відносин між ним і усиновлювачем, усиновлення проводиться без згоди дитини.

Згода батьків на усиновлення дитини, якщо батьки у дитини є. Ця згода лише після досягнення дитиною двомісячного віку. Згода повинна бути безумовною, безоплатною.

Усиновлення дитини без згоди батьків можливе, якщо вони значною мірою втратили зв'язок з дитиною(невідомі, визнані безвісно відсутніми, недієздатними, позбавлені батьківських прав). Без згоди повнолітніх батьків проводиться усиновлення, якщо судом буде встановлено, що вони, не проживаючі з дитиною понад 6 місяців без поважних причин, не проявляють до неї батьківської турботи і піклування, не виховують дитину не утримують її.

Згода опікуна та піклувальника, закладу охорони здоров’я, навчального закладу на усиновлення дитини потрібна у письмовому вигляді, якщо дитина знаходилася в у них.

Згода одного з подружжя на усиновлення дитини, повинна бути нотаріально посвідчена. Усиновлення може проводитися без згоди одного з подружжя, якщо він визнаний безвісно відсутнім, недієздатним, встановлений режим окремого проживання подружжя (ст.. 220, 120), з інших підстав, які мають істотне значення.

Порядок усиновлення – це процедура, яка складається з певних стадій і здійснюється органами за правилами, що встановлені законодавством.

Дата добавления: 2015-05-08