Види права власності

Поняття шлюбу

Сім'я починається з шлюбу. Римські Юристи приділяли багато уваги правовим

питанням шлюбних відносин, вивчивши та проаналізувавши, дали відповідні

оцінки їх різновидам. Давньоримське суспільство намагається ідеалізувати

сім'ю. Римські юристи досить ідеалістично визначали шлюб. Наприклад,

Модестін писав: «Шлюб є союз чоловіка і жінки, спільність всього життя,

єднання божественного і людського права». Між тим в усі часи

рабовласницької держави дружина, жінка ніколи не займала рівного з

чоловіком, мужем становища. Вона завжди знаходилася в залежності від

батька, чоловіка, брата, опікуна тощо. Йдеться не про традиційну моральну

чи фактичну залежність, а про правову нерівність. Римляни цього не

приховували. Римському праву відомі два види шлюбу: законний римський шлюб

і шлюб, що укладався між перегрінами та іншими вільними, які не мали права

вступати до римського законного шлюбу. римський законний шлюб, в свою

чергу, історично поділявся на два види: шлюб з чоловічою владою і шлюб без

чоловічої влади. Законний римський шлюб укладався відповідно до норм

цивільного права, допускався тільки між римськими громадянами. Шлюби між

римськими громадянами, з одного боку, і перегрінами, з другого, категорично

заборонялися. Деякі станові обмеження щодо вступу до шлюбу зберігалися

навіть після того, як усі вільні Римської імперії були проголошені

римськими громадянами. Так, особи сенаторського звання не могли брати шлюб

з вільновідпущеницями, провінціальний магістр не міг брати за дружину

громадянку цієї провінції, мали місце й деякі інші обмеження..Перегріни

брали шлюб між собою відповідно до норм права народів, тобто до свого

національного права. Фактичні шлюбні відносини людей, які не могли вступити

в законний римський шлюб (різне громадянство чи стан), дістали назву

конкубінат.

Довгий час римляни визнавали найбільш давній, відомий ще за Законами XII

таблиць вид права власності — квіритську власність. Квіритами спочатку

називали тільки римських громадян, які відносилися до одноіменного

старовинного роду, а квіритське право власності встановлювалося на особливо

важливі з точки зору господарювання речі (рабів, землю, худобу, сервітути)

і лише пізніше воно поширилося на інші речі. Характерним є й те, що

спочатку його суб'єктами могли бути тільки римські громадяни, а потім —

латини, оскільки вони одержали римську правоздатність у сфері майнових

відносин.

Квіритська власність була лише римською, національною, мала замкнутий

характер, кастові риси. Поки існувала Римська держава-місто, вона повністю

відповідала його внутрішнім потребам, проте з виходом Риму за межі своїх

міських стін вона стала гальмом розвитку цивільного обороту.

Преторська, або бонітарна, власність - це власність, що одержала захист

від претора, тобто річ, придбана покупцем, стає його майном. Консервативний

характер права ккіритської власності не тільки не сприяв цивільному обороте

а й стримував розвиток права власності.

Власність перегрінів. Римляни змушені були вступати в цивільно-правові

відносини з особами, які населяли територію навколо Риму і не мали статусу

римського громадянина, — це так звані перегріни, тобто неримські громадяни

Врешті-решт їхнє тривале безправ'я виявилося невигідним передусім римським

громадянам і спричинилося до надання перегрінам певної правоздатності. У

цивільно-правовій сфері перегріни підпорядковувалися місцевим правовим

системам.

На початку періоду республіки римляни змушені були допустити перегрінів до

римської власності шляхом здійснення правочинів, насамперед з приводу

рухомих речей і в інтересах самих римських громадян.

Внаслідок цього деякі перегріни набували власність у римських громадян і

таким способом ставали власниками речей, які раніше були у власності тільки

римських громадян. Однак до вільної участі в цивільному обороті римлян

перегрінів все ж таки не допускали. Отже, права перегрінів порівняно з

римськими громадянами були значно менше захищені.

Провінційна власність. Внаслідок розширення загарбницьких війн

виникає провінційна власність на землю. Земля підкорених Римом народів є

власністю римського народу, тобто державною. Одна частина загарбаних земель

поповнювала державний фонд і була власністю держави, інша — також

переходила у власність Римської держави, але залишалася при цьому у

володінні і користуванні підкореного народу. Рим в будь- який час міг

припинити це володіння і користування, оскільки був власником землі.

Земля з державного фонду передавалась у володіння і користування, але

тільки римським громадянам. Провінційна власність на землю відрізнялася від

квіритської на італійських землях головним чином тим, що власники

провінційних земель зобов'язані були вносити до скарбниці певні платежі,

які не стягувалися з квіритських власників. Окрім того, в цивільному

обороті власники провінційних земель користувалися тільки засобами права

народів.

Дата добавления: 2015-05-10