Джерела римського права

Змісту - Рабовласницький спосіб виробництва

Правоугворення

- Звичаї,

- Закони (Постанови народних зборів, Постанови сенату, Постанови імператорів),

- Едикти магістратів,

- діяльність юристів.

Пізнання

- Археологія

- Папірусологія

- Нумізматика

- Літературні твори

- Пам'ятки права (кодифікації, правові акти, твори римських юристів)

6. Звичай як форма правоутворення в Стародавньому Римі.

Звичай - це правило поведінки, що склалося внаслідок фактичного застосування протягом тривалого часу Він був основною формою регулювання поведінки в додержавному суспільстві за умов родового ладу. Дотримання звичаїв за­безпечувалось засобами громадського впливу на порушни ка. Звичай стає джерелом права за виникнення держави і поділом суспільства на певні стани. Закони XII таблиць, прийняті в 450 р. до н.е., - найперше писане право і пер­ший запис звичаїв (mores majorum - звичаї предків), що існували ще за царів.

Аналіз тексту Законів XII таблиць підтверджує, що це санкціоновані Римською державою звичаї. В них зафіксовані пережитки первісного ладу, найпізніші традиції царських часів, а також результати боротьби плебеїв з патриціями Свою назву закони дістали внаслідок того, що були викар-бувані на дванадцяти мідних дошках. Закони XII таблиць мали величезний вплив на подальший розвиток римського суспільства і права.

Давній, пов'язаний з родовим ладом звичай замінюється писаним правом, що закріплює приватну власність, рабо­власництво та нерівноправність. Закони зафіксували право­ву відмінність патриціїв і плебеїв, патронів і клієнтів, вільних і рабів, закріпили повноту батьківської влади, регулювання відносин між подружжям, порядок опіки і спадкування Важ-ливим завоюванням плебеїв були обмеження позичкового процента та деякі інші привілеї.

Пізніше римські юристи високо оцінили звичаї як джерело права. Юліан писав, що колишній укорінений звичай заслужено застосовується як закон, і це право нази вається правом, що встановлено звичаями Самі закони зв'язують нас лише в силу того, що вони прийняті за рішен­ням народу.

Звичаї довго зберігалися в Стародавньому Римі. Проте їх характер починає змінюватися. З'явилися судові звичаї, су­дова практика. Нові соціально-економічні відносини в пері­од імперії надали звичаям відповідних завдань. Вони стали засобом відміни застарілих норм цивільного і квіритського права, розчистивши місце для нових норм права. В цьому полягає прогресивне значення звичаїв. Норми права звичаїв позначали термінами: звичаєва практика (usus); звичаї, що склалися в практиці жерців (commentarii pontificum); звичаї, що склалися в практиці магістратів (commentarii ma-gistratuum). В імператорський період з'явився термін со-nsuetudo (звичай)

Проте, не зважаючи на зміну характеру звичаїв, юридичну силу вони набували лише за санкцією держави, таким чи­ном перетворившись в державну волю.

7. Постанови народних зборів як джерело римського права.

Постанови народних зборів (lex-leges). Народні збори Стародавнього Риму вважались найвищим державним орга­ном. Вони приймали чи відміняли закони, оголошували війну та укладали мир, були верховною інстанцією, що розглядала апеляції і протести на рішення судових органів.

У Римі було три види народних зборів: куріатні, центуріатні і трибутні коміції. Коміціа в перекладі з латинської соmitia - сходка.

Найдавніша форма народних зборів - курі­атні коміції. Це замкнуті об'єднання патриціїв, створені внаслідок боротьби плебеїв з патриціями в V-IV ст.ст. до н.е. Сервієм Тулієм.

Незадоволені плебеї розпочали проводити свої збори по територіальних округах - трибах. Територія Рима була по­ділена на 34 округи (4 міських і 30 сільських) Із зростанням політичного значення плебеїв в трибутних коміціях прий­мають участь і патриції. Рішення трибутних плебейських коміцій визнавалися законом, були обов'язковими і для пат­риціїв. До початку II ст до н.е. цей вид народних зборів став основним і вирішальним в Римській державі.

Магістрат, який мав право скликати народні збори (консул, диктатор, претор), опрацювавши проект закону, повинен був подати його на обговорення до сенату. Без його схвалення законопроект на обговорення народних зборів не виносився Народні збори законодавчої ініціативи не мали. Поданий проект вони по­винні були або прийняти в цілому без обговорення або відхи­лити в цілому Прийнятий народними зборами закон про ходив ще одну (третю) стадію - схвалення сенату, без чого не міг стати законом. Отже, сенат і контролював, і керував діяльністю народних зборів.

За часів пізньої республіки голосування проходило в тако­му порядку. Кожен голосуючий мав один голос. Спочатку голоси підраховувалися всередині курії, центурії чи триби, і таким чином складався голос цієї одиниці - «за» або «про-

Функції куріатних, центуріатних і трибутних коміцій чітко не розмежовувались, що було «на руку» правлячій верхівці. Наприкінці І ст народні збори, хоча їх законодав­ча влада не була усунена, припинили проводити закони.

8. Практика преторів як джерело правоутворення.

В період республіки активним джерелом римського приватного права були едикти магістратів, передусім преторів.

Посада претора була введена в 366 р. до н.е., 247 р. до н.е. почали обирати двох преторів: міського і перегрінського.

Міський претор здійснює правосуддя в Римі, перегрінський вирішує майнові спори, що виникали між перегрінами або перегріна-ми. з одного боку, і римськими громадянами - з другого.

Як консул, він міг скликати народні збори, засідання сенату, головувати в них. Проте, мабуть, головним було його право проголошувати едикти по судових справах (jus dicere), шо відіграло значну роль у розвитку римського приватного права.

Кожний новообраний претор прий­мав свій едикт (правила судочинства, обов'язкові для всього населення і самого претора протягом року), який був наслідком творчості не тільки його автора, а й колективним творінням багатьох попередників, що увібрав в себе їх практичний досвід.

Потреба у розробці й проголошенні нових правил судо­чинства та правосуддя була зумовлена нездатністю цивіль­ного права надійно захистити нові відносини, що склада­лися під натиском нових соціально-економічних умов.

Едикти магістратів, насамперед преторів, були джерелом утворення особливої системи правових норм, яка дістала назву преторського права.

За часів принципату правотворча діяльність преторів по­мітно занепадає, оскільки не узгоджується з новими фор­мами державного ладу. За Адріана юрист Сальвій Юліан (бл. 125-126 pp.) здійснює остаточну редакцію постійного

торського едикту, а саме провадить кодифікацію претор­ського права. На пропозицію Адріана спеціальним сенатус-консультом едикт був затверджений і визнаний незмінюва­ним Тільки імператор мав право доповнювати едикг. Коди­фікація преторського едикту - перша велика кодифікація після Законів XII таблиць.

9. Місце постанов сенату в системі римських правових джерел.

З І до середини III ст. сенатус-конеульти стають головною формою законодавства. Сенат при цьому не мав законодав­чої ініціативи і своїми постановами фактично лише оформ­ляв пропозиції принцепсів, які на підставі своєї влади мали право проголошувати свою волю у вигляді усних або пись­мових промов у сенаті. В сенатус-консультах нерідко дава­лися лише загальні принципові положення, які претори по­винні були відображати в едиктах.

До складу сенату входили представники вищих кіл рабо­власницької знаті. Вони так само, як і принцепс, були ви­разниками інтересів пануючого стану - рабовласників. Відповідно до цього постанови сенату (сенатус-конеульти) виражали їх волю.

10. Діяльність юристів як джерело правоутворення.

В період республіки, як і в інші часи, юристи відносилися до пануючого стану і були виразниками його світогляду, в основному посідали високе службове становище. Свої кон­сультації та іншу юридичну допомогу вони здійснювали у вигляді порад, як належить поступити в тих чи інших спірних ситуаціях (respondere). Cavere - консультації з питань укла­дення договорів та інших правочинів, складання ділових документів тощо; Agere - керівництво процесуальними дія­ми сторін при розгляді спорів.

фактично створювали нові норми. В силу авторитету юристів та їхніх консультацій такі тлумачення набули загально­обов'язкового характеру і вже в республіканський період ста­ли своєрідним джерелом права. Консультаційна практика юристів, науково-практичні висновки їх безпосередньо впли­вали на розвиток права.

Проте найвищого розквіту римська юриспруденція досяг­ла за часів принципату, коли центр правотворчої діяльності переноситься від преторів до юристів. Претори як демокра-

Оскільки юристи користувалися великою повагою, Авгусу для надання стійкості своїй владі вирішив залучити їх на свій бік. Найвидатнішим юристам він надав право офіцій­них консультацій Gus publici respondendi).

Юристи, отримавши таке право, давали консультації ніби від імені принцепса, спираючись на його авторитет, що на­давало консультаціям офіційного характеру, а судді об­ґрунтовували свої рішення, приймаючи їх як обов'язкові. В такому союзі були зацікавлені обидві сторони - і принцеп-си, і юристи. Принцепси через авторитет юристів дістали опору своєї влади і активних провідників політики.

Практика надання окремим видатним юристам права офі­ційного тлумачення законів продовжувалося до V сt. Однак за встановленням абсолютної монархії правотворча ак­тивність їх помітно занепала. В 426 р. був прийнятий закон «Про цитування юристів», згідно з яким в основу судового рішення можна було покласти твори Папініана, Павла, Уль-піана, Гая, Модестіна і тих юристів, на кого вони посила­лись.

11. Роль імператорських конституцій у формуванні римської приватноправової системи.

Імператорські конституції. Від часів абсолютної монархії (домінату) правотворча діяльність повністю зосередилась в руках імператора як єдиного і необмеженого законодавця. Ще раніше Ульпіан зазначав: «Те, що вирішив принцепс, має силу закону», сам «принцепс вільний від обов'язку (до­тримуватися) закону» (Д. 1.4.1; Д. 1.3.31). Всі інші форми пра-вотворчості в цей період фактично припинилися.

Постанови (установлення) імператора дістали назву кон­ституцій від римського слова constituo - установляю.

Ще за часів принципату приймалися конституції чотирьох видів: едикти, декрети, рескрипти, мандати.

Едикти відрізнялися від преторських. Останні являли со­бою програму діяльності магістратів, тоді як імператор­ський едикт містив постанови обов'язкові для всього насе­лення Римської імперії. Декрети - рішення імператорів з конкретних судових справ. Рескрипти - письмові відповіді на запити, що надійшли імператору з різних питань. Манда­ти - інструкції чиновникам з адміністративних і судових справ.

Основною формою імператорської правотворчості за­лишився едикт. Імператорські постанови почали називати­ся законами - leges. В цей же час робляться спроби перших приватних кодифікацій імператорських конституцій, яких до того часу накопичилось досить багато. Наприкінці ІІІ ст (295 р.) прийнято Кодекс Грегоріана, названий на честь його укладача, в якому зібрані конституції, починаючи від Адріа-на. Він дістав офіційне визнання, але потім його було відміне­но Кодексом Юстініана.

Як доповнення до Кодексу Грегоріана незабаром прий­мається Кодекс Гермогеніана, також названий на честь його укладача, що складався з 120 конституцій, поділених за змістом на 69 титулів.

Однак першим офіційним зібранням конституцій був Ко­декс Феодосія, прийнятий східно-римським імператором Феодосієм II (402-450 pp.). В ньому знайшли відображення зміни, що сталися в державній і приватно-правовій сферах рабовласницької держави.

12. Загальна характеристика Corpus iuris civilis як основного джерела пізнання римського приватного права. Кодифікація Юстиніана.

За вказівкою візантійського імператора Юстиніана для кодифі­кації всього римського права було створено в 530 році спеціальну комісію в складі 17 чоловік під керівництвом видатного римського юриста Трибоніана. Внаслідок її роботи з'явилося декілька збірок римського права, які пізніше стали єдиним Зведенням законів.

Складовими частинами кодифікації Юстиніана були:

1) Дигести, або Пандекти, - своєрідна кодифікація праць видат­них римських юристів, яка була видана в 533 році. Вони є найважли­вішою частиною кодифікації. У Дигестах зібрано уривки майже з півто­ри тисячі творів 39 найвідоміших римських юристів. Ці фрагменти розташовано в систематичному порядку і розміщено в п'ятдесяти кни­гах, кожна з яких ділиться на титули з особливою назвою, що означає певний юридичний інститут. Дигести стали найбільш відомою і знач­ною частиною Збірника законів імператора Юстиніана;

2) Інституції - елементарний підручник римського цивільного права для юридичних шкіл. Він поділявся на чотири книги за зраз­ком Інституцій Гая. Інституції набули юридичної сили в 533 році, на них можна було посилатися суддям в процесі вирішення справ;

3) Кодекс Юстиніана (перше видання 529 року, друге - 534 року). Він становив зібрання імператорських конституцій, починаючи з імпе­ратора Адріана; складався з дванадцяти книг, з яких І і ІХ-ХІІ книги були присвячені різним питанням римського публічного права, а II-VIII - приватному праву.

Кодифікаційні роботи були завершені. Щоправда, Юстиніан мав намір кодифікувати все наступне законодавство, об'єднавши його в самостійну частину, яка б називалася «Новели». Але це було здійсне­но вже після смерті Юстиніана. Значно пізніше збірки новел почали включатися в кодифікацію Юстиніана як самостійна четверта її час­тина.

Таким чином, кодифікація Юстиніана, яка з ХП століття дістає назву Зводу цивільного права, стає найголовні­шим джерелом римського права. Вона є підсумком усієї його попе­редньої історії.

13.Значення Законів XII таблиць як першоджерела всього римського приватного і публічного права.

14. Поняття і види магістратур в Стародавньому Римі.

Магістратура в республіканському Римі була своєрідною «гілкою влади».

Магістрат (magistrates) у Стародавньому Римі був не просто службовцем, призначення якого полягає лише у вико­нанні визначеного кола посадових функцій. Магістрат - частка римського народу, носій його прав і величі. Отже, вла­да і повноваження магістрата немов передані йому римським народом. Відбувається ніби відчуження частки суверенітету римського народу. Разом з тим такий умовно переданий су­веренітет не міг не бути універсальним щодо виконання пуб­лічно-правових функцій. Тобто магістрати різнилися за_ рів­нем своєї влади, але всі вони не були «вузькими спеціаліста­ми» (один займався цивільним судочинством, інший - кар­ним, один - мав адміністративну владу, інший - військо­ву) - кожний мав частку від «загальної» державної влади.

Всі магістрати у Римі були виборними. Свої функції вони виконували безоплатно - обрання на посаду розглядалося як право і почесний обов'язок римського громадянина (honor). Відмовитися від виборної посади, якщо тобі вже ви­словили довіру, можна було лише з підстав, конкретно ви­значених нормами публічного права. Неналежне виконання обов'язків магістрату могло тягнути не тільки юридичну від­повідальність, а й моральний осуд.

Система магістратури сформувалася, головним чином, у республіканський період. її можна класифікувати за різними критеріями.

1. За обсягом повноважень магістратів можна поділити на такі категорії:

а) молодші магістрати (magistrates minores) - курульні едили і квестори. Вважалися такими, що мають менший обсяг влади (potestas);

б) старші магістрати (magistratus majores) - диктатор, консули, претори. Вважалися такими, що володіють макси­мально можливим обсягом влади (imperium).

2. За соціальним призначенням розрізняли магістратури:

а) плебейські - трибуни, плебейські едили. Могли обира­тися тільки з числа плебеїв і з метою соціальної і правової охорони саме цього стану;

б) патриціанські (всі інші посади, згадувані вище).

3. За ступенем почесності розрізняли:

а) курульні магістрати (magistratus curules), які викону­вали свої посадові функції, сидячи в спеціальному «куруль-ному» кріслі, що було не тільки символом влади, а й гаранту­вало недоторканність. До них належали диктатор, децемвіри, консули, претори, едили;

б) «некурульні» магістрати (magistratus incurules), до яких належали народні трибуни та інші магістрати, котрі за посадою не мали права на такий атрибут влади.

4. За способом утворення повноважень магістратури поді­лялися на:

а) magistratus ordinaria - посади постійні, звичайні для організації публічного правопорядку. До них належала біль­шість магістратур;

б) magistratus extraordinaria - ті, що створювалися тільки за надзвичайних обставин, хоч і з дотриманням вимог публіч­но-правової традиції. Вони вважалися ніби винятком із за­гального правила, порядку вирішення державних справ. До них належали диктатор, начальник кінноти тощо).

15.Причини виникнення державного судочинства у Стародавньому Римі.

Виникнення та посилення державної влади

16.Характерні відмінності легісакційного процесу від екстраординарного.

1- одностадійний,

2 – судові функції виконували:

У столиці – начальник міської поліції,

У провінціях – куратори,

Імператор – важливі стправи,

Муніципальні магістрати – незначні стправи.

3 – закрите засідання, сторони + почесні гості,

4 – неявка позивача – припинення стправи, відповідача – продовження,

5 – виклик відповідача до суду,

6 – оскарження до імператора,

Дата добавления: 2015-05-10