Набути римське громадянство. 2 страница

- Рухомі (res mobiles), Нерухомі (res immobiles)

- Що знахо­дяться в обігу (res in commercio), Вилучені з обігу (et res extra commercium)

- Манципні, Неманципні

- Родові (genus), Індивідуально-визначені (et species)

- Споживчі (res quae usu consumuntur), Неспоживчі (res quae usu non consumuntur)

- Подільні (divisae), Неподільні (indivisae)

- Прості (simplices), Складні (summae)

- Одиничні, Сукупність речей

- Головні, Додаткові (побічні) – Прирощення, Належності, Плоди

Римські юристи розрізняли плоди природні (fructus naturales) і цивільні (fructus civiles). Плоди, вирощені природою, тобто самою річчю (наприклад, фрукти саду, приплід тварин), на­зивалися природними. Плід, який приносить річ внаслідок використання її в обороті, називався цивільним (наприк­лад, проценти, одержані за договором позики, плата за ко­ристування річчю за договором найму).

32. Місце інституту володіння в системі речових прав. Посідання.

У римському праві (як і в сучасному багатьох країн) по няття «володіння» (possessio) мало двояке значення: 1) са­мостійний правовий інститут, незалежний від права влас­ності; 2) одна з правомочностей власника. У першому зна­ченні мають на увазі саме володіння, а в другому - право володіння Навіть зараз ці поняття ототожнюються: воло­дільця не відрізняють від власника, а власника - від воло­дільця Разом з тим такі різні правові категорії змішувати не можна Слід завжди пам'ятати: володілець - це фактичний володар речі, незалежно від наявності права на неї; власник - фактичний володар речі й має право власності на неї.

Римські юристи слово «володіння» - possessio - виводили від sedere - сиджу як володар.

Римські юристи розуміли володіння як фак­тичне обладання річчю поєднане з наміром вважати її своєю. При цьому вони розуміли під фактичним обладанням не короткочасне, а стабільне, тривале, що склалося внаслідок більш-менш давніх відносин. Таке визначення містить два істотних елементи: 1) об'єктивний - corpus possessions - володіння, тобто фактична наявність речі; 2) суб'єктивний - animus possessionis - вважати дану річ своєю, володіти від свого імені.

Фактичним обпаданням річчю вони розуміли нормаль­не відношення до речі і речі до володільця, в якому звичайно знаходяться власники щодо об'єктів своєї власності.

Другий елемент володіння (animus possessionis) характери­зує суб'єктивне ставлення обладателя до речі. Володілець повинен вважати річ своєю.

Володіння - це фактичне обладання річчю, поєднане з наміром вважати її своєю, а держання - фактичне обла­дання річчю без наміру вважати її своєю (наприклад, облада-тель речі на підставі договору).

33. Підстави виникнення і припинення володіння.

Володіння набувалося поєднанням двох елементів - co­rpus і animus.

Законне володіння, що базується на правовому титулі, набувалося тим же способом, що і право власності, чи на підставі відповідного договору. Отже, володіння, основа­не на праві власності, може набуватися тими самими спо­собами, що й право власності: а) первісним (захват нічий­них речей, переробка речей, набуття за давністю, змішу­вання і злиття, прирощення тощо); б) похідним (купівля-продаж, позика, дарування, перехід за спадкуванням тощо) У першому випадку первісне володіння набувалося разом з правом власності на певну річ і було елементом права власності, правомочністю власника; в другому (похідне) - засобом відповідного договору: володіння заставодерж-ця засобом договору застави, прекаріста - засобом пере­дачі власником свого майна в його тимчасове і безоплат­не користування, нарешті, володіння секвестра за волею сторін, між якими виник спір, що передали йому на збері­гання спірну річ

Незаконне володіння набувалося тими самими способа­ми, що і право власності, проте з одним істотним відхилен­ням: право власності до набувача не переходило. Мала місце і Незаконним, але добросовісним володіння ставало, наприк­лад, через купівлю-продаж манципних речей, проте без до­тримання манципації.

Припинення володіння. Володіння припинялось у таких випадках:

а) фізичної загибелі речі - не можна здійснювати володін­ня річчю, якої немає;

б) юридичної загибелі речі, тобто коли вона вилучалася з цивільного обороту - не була об'єктом права приватної влас­ності і, отже, об'єктом володіння;

в) якщо володілець втрачав один з правових елементів володіння (тіло володіння чи володільницьку волю), тоб­то фактичне обладання річчю, бажання вважати її своєю Іншими словами, володіння припинялося тими самими способами, як і набувалося.

34. Специфіка захисту володіння у римському праві.

ЗАХИСТ ВОЛОДІННЯ І РЕЧОВИХ ПРАВ

Посесорний (володільницький чи інтердиктний) захист, який застосовувався для захисту воло­діння і не потребував доведення права

- Інтердикти для утримання наявного во­лодіння

▪ Нерухомими речами (interdictum uti possidetis)

▪ Рухомими речами (utrubi)

- Інтердикти для повернен­ня втраченого володіння (interdicta recuperandae possessionis, так звані рекуператорні)

▪ Надавався володільцю, насильно позбавленому володіння (unde vi)

▪ Надавався володільцю позбавленому володіння таємно

▪ Надавався особі, яка передала річ (майно) іншій в тимчасове і безоплатне користування (de precario)

Петиторний захист, що застосовувався для захисту речових прав і потребував доведення права власності

- Захист права власності

- Захист сервітутних прав (Конфесорний позов, проти­лежний негаторному)

- Захист емфітевзиса і суперфіція (за аналогією):

▪ Віндикаційний позов,

▪ Негаторний позов,

▪ Публіціанський позов

- Захист заставного права

▪ Іпотечний позов

▪ Інтердикт Сальвіана

за аналогією:

▪ Конфесорний позов

▪ Негаторний позов

При застосуванні зазначе­них інтердиктів немає відповідача і позивача, оскільки во­лодіння могло бути визнаним не за тим, хто закладав інтердикт, а за іншою стороною.

Для захисту добросовісного володіння можна було скорис­татися спеціальним засобом - публіціанським позовом, який надавався особі, володіння якої відповідало всім вимогам.

35. Виникнення і розвиток інституту права власності у Стародавньому Римі.

Спочатку римське приватне право знало державну і об­щинну власність на землю, а також приватну власність на інше майно. Уже в Законах XII таблиць згадується право власності, яке в ті часи позначалося терміном dominium, до якого додавали jure Quiritium - власність по праву квіритів, найдавнішого племені. Цим римляни хотіли підкреслити давність, а отже, усталеність, непохитність, недоторканість, відносин власності (dominium - від лат. domus - будинок, дім, житло, сім'я, господарство, майно, звідси dominus - володар, хазяїн, власник). Спочатку цим терміном визнача ли всі права на річ, всю сукупність влади в будинку. Проте вже з І ст. римляни розмежовують різні значення терміна dominium. Наприкінці класичного періоду (III ст.) власність почали визначати терміном proprietas.

Користування окре­мих родів общинними землями, що продовжувалося протя­гом багатьох віків, згодом стало безроздільним привілеєм їх. Проте це стано­вище вимагало правового забезпечення і закріплення проти посягань з боку безземельних і малоземельних селян. З цією метою претори спочатку конструюють такий правовий інститут, як володіння, надавши володільцю правову основу на користування державною землею і юридичний захист проти будь-яких посягань. Однак при цьому необмеженому і без­роздільному володарюванні все ж власником землі залиша­лася держава. Необхідно було передати це володарювання фактичним обладателям земель, що й було здійснено преторською практикою. До терміна dominium додається ex jure Quiritium, що засвідчує і підтверджує родову приналежність іемлі і, отже, давнє походження безроздільного володарю­вання на ній саме даного роду чи сім'ї. Так поступово без­роздільність і необмеженість володарювання над земельни­ми наділами перемістилася від держави до їх фактичних во­лодільців. Приватне володіння перетворюється в приватну власність на землю.

36. Поняття і зміст права власності.

Обсяг і межі права приватної власності римляни визнача­ли шляхом правомочностей власника. Сукупність цих правомочностей становила зміст права власності. Римський влас­ник мав такі правомочності: право володіння; право корис­тування; право розпорядження; право одержувати прибут­ки; право захисту. Зчасом дублюючі правомочності, такі як право одержувати прибут­ки та право захисту, відпали.

Право володіння - jus possidendi - правомочність власни­ка, яка полягає в тому, що власник має право фактично обладати своєю річчю. Це значить, що річ має знаходитися

Право користування - jus utendi - це більш містка по­рівняно з правом володіння правомочність власника.

Право розпорядження -jus abutendi - полягало в тому, що власник міг визначати правову долю речі, тобто відчужувати усіма дозволеними способами, заповідати, встановлювати сервітути на користь інших осіб тощо. Володільці земельних

У сукупності всі три правомочності (знаменита тріада) ста­новлять зміст права власності, його сутність, хоча і не ви­черпують всієї різноманітності прояву володарювання влас­ника над річчю, його правового впливу на відносини влас­ності.

Право приватної власності - це виключне право особи володіти, користуватися і розпоряджатися річчю згідно зі свої­ми інтересами .

37. Види права власності у Стародавньому Римі.

Довгий час римляни визнавали найбільш давній, відомий ще за Законами XII таблиць вид права власності - квіритську власність - dominium ex jure Quiritium. Межі і зміст цього права були встановлені цивільним правом і свої витоки ве­дуть з глибокої давнини. Квіритами спочатку називали тільки римських громадян, які відносилися до одноіменного ста­ровинного роду, а квіритське право власності встановлюва­лося на особливо важливі з точки зору господарювання речі (рабів, землю, худобу, сервітути) і лише пізніше воно поши­рилося на інші речі. Характерним є й те, що спочатку його

Іншою характерною рисою квіритського права власності були суворо встановлені форми набуття її: манципація і по­ступка права в ході процесу in jure cessio.

Преторська, або бонітарна, власність - це власність, що одержала захист від претора, від лат. in bonis habere - мати в своєму добрі, тобто річ, придбана покупцем, стає його май­ном.

ності. Паралельно виникла преторська власність. Для її за­хисту був встановлений спеціальний публіціанський позов.

Власність перегрінів.

У цивільно-правовій сфері перегріни підпорядковувалися місцевим правовим сис­темам.

Деяким общинам і окре­мим громадянам-перегрінам надавалося право брати участь цивільному обороті римлян - jus in commercio.

До вільної участі в цивільному обороті римлян перегрінів все жтаки не допускали. Участь їх обмежувалася окремими правочинами: манципацією і літеральними договорами. Набуте право власності захищалося едиктами перегрінського претора шляхом «фіктивних позовів», тобто при-

пускалося, що перегрін став римським громадянином і тому на нього поширюються правові засоби захисту квіритської власності. Отже, права перегрінів порівняно з римськими громадянами були значно менше захищені.

Провінційна власність. Внаслідок розширення загарбниць­ких війн виникає провінційна власність на землю. Земля підкорених Римом народів є власністю римського народу (ager populi romani), тобто державною.

Земля з державного фонду передавалась у володіння і ко­ристування, але тільки римським громадянам.

У II ст за володільцями провінційних земель було визна­но право, яке позначалося терміном, близьким до володін­ня, а фактично це було право власності. Вони могли не тільки ники провінційних земель зобов'язані були вносити до скарб­ниці певні платежі, які не стягувалися з квіритських влас­ників. Окрім того, в цивільному обороті власники про­вінційних земель користувалися тільки засобами права на­родів - jus gentium.

Зростання потреб Римської держави у коштах зумовило поширення спеціального податку і на італійські землі. Крім того, була встановлена єдина форма публічної реєстрації земельного правочину на всій території Риму Все це при­звело до усунення правових відмінностей між італійськими і провінційними землями.

Отже, відмінності в правовому режимі різних видів влас­ності за часів Юстініана повністю зникли. Натомість було вироблено єдине поняття права приватної власності - dominium ex jure private Характерними ознаками цього права були належність власності приватним особам (фізичним і юридичним) і необмежені можливості отримання нетрудо­вих доходів за рахунок експлуатації рабів та інших нижчих кіл вільного населення.

38. Право спільної власності та його види.

Не може бути кількох прав власності на одну й ту саму річ, проте одне право власності на одну і ту саму річ може належати кільком особам, і тоді наявне право спільної власності, яке римські юристи назива­ли communio, condominium.

Оскільки річ в цілому і в усіх своїх частках належить всім власникам разом, то звідси випливає непорушне правило - розпорядження, володіння і користування річчю може здіснюватися тільки за згодою всіх співвласників.

Однак кожний із співвласників має право на свій розсуд розпоряджатися своєю часткою права спільної власності. Він може її продати, обміняти, передати в спадщину, подарува­ти і взагалі здійснити все, що не заборонено законом.

Однак переважне право на придбання відчужувальної од­ним із співвласників своєї частки права в спільній власності належить іншим співвласникам. Тільки при відмові їх від придбання зазначеної частки співвласник-відчужувач має, право продати свою частку будь-якій третій особі.

Кожний із співвласників правомочний вимагати розділу спільної власності в будь-який час. Інші співвласники не можуть йому в цьому відмовити, якщо тільки негайний розділ не зашкодить самій речі.

39. Підстави набуття і втрати права приватної власності.

Римляни в усій різноманітності форм виникнення права влас­ності почали розрізняти два самостійних, але взаємопов'я­заних моменти - спосіб набуття права власності (modus ac-quirendi) і титул набуття (titulus acquirendi). Факти, з настан­ням яких виникає право власності у конкретної особи, дістали назву способи набуття права власності, а юридичні факти, які є правовою основою виникнення права власності, - титули набуття.

СПОСОБИ НАБУТТЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ І

Первісні

- Загарбання нічийних ре­чей (заволодіня) (occupatio rei nullius) - спосіб набуття права власності, який свідчить про час його виникнення.

- Переробка речей (specificatio) - спосіб виготовлення, створення, вироблення нової речі з якого-небудь матеріалу.

- Набуття права власності за давністю (usucapio) - спосіб набуття, заснований на давності володіння май ном, яке не належано його обладателю.

- З'єднання і змішування речей - це таке їх з єднання, за яким неможливо встановити, яка з речей поглинула іншу

- Конфіскація -

- Реквізиція

Похідні

- Купівля-продаж

- Позика

- Дарування

- Міна

- Спадкування

- Фідуціарна застава

Первісний спосіб набуття права власності полягає в тому, що право власності виникає вперше або проти волі колишнього власника.

Похідний спосіб набуття права власності полягає в тому, що право власності переходить від однієї особи до іншої за їхньою взаємною волею, за їхнім бажанням.

Манципація (mancipatio) символічний акт, за яким в присутності п яти свідків і вагаря проходила фактична передача речі відчужувачем набувачу.

Поступка правом (in jure cessio) виникла вже в преторському праві й являла собою уявний судовий процес.

Передача (traditio) полягала в передачі фактичного володіння річчю від відчужувача до набувача, тобто виконанні попередньої угоди, якою був договір купівлі-продажу, міни, дарування тощо Для перенесення права власності засобом традиції мала зна­чення підстава - causa justa possessionis, за якою передача здійснювалася Цією підставою і була взаємна воля, вираже­на в договорі, який мав передувати передачі речі.

40. Цивільно-правові способи захисту права власності.

цивільно-правові засоби захисту права власності

Речово-правові

- Віндикащйний позов

- Негаторний позов

- Публіціанський позов

- Власник мав змогу скористатися також володільницькими інтердиктами

▪ Інтердикти для утримання володіння (власності)

▪ Інтердикти для повернення втраченого володіння (власності)

Зобов'язально-правові

- Позов з договору

- Позов про повернення краденого

- Позов проти злодіїв, співучасників, посібників і переховувачів

▪ FURTUM MANIFESTUM (Відповідальність у розмірі чоти­рикратної вар­тості краденого) та FURTUM NEC MANIFESTUM (Відповідальність у розмірі двократ­ної вартості кра­деного) - У такому розмірі несе відпові­дальність кожен із злодіїв, співучас­ників, пособникш і переховувачів - кумулятивна відповідальність

- Деліктний позов неправомірного знищення чи по ушкодженню чужого майна

Віндикаційний позов (віндикація) - rei vindicatio (vim di-cere) - спосіб оголошення про застосування сили. Віндика­ція - це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого невласника.

Відповідач за віндикаційним позовом - завжди фак­тичний володілець речі. Позивачем за цим позовом був тільки власник речі, володіння якою він втратив.

Обсяг відповідальності відповідача за віндикаційним позовом:

Загибель речі:

Добросовісн відповід - Відповідав тільки після зак­ладення позову

Відповідав в усіх випадках після закладення позову незалежно від вини

Плоди (ДОХОД):

Добросовісн відповід -Відповідав тільки за плоди, одержані після закладення позову, і за ті. що виявилися в мо­мент закладення позову хоча і одержані до цього

Недобросовісн відповід - Відшкодовував вартість одержаних і тих. які міг одержати сам чи власник

Необхідні витрати:

Добросовісн відповід - Мав право на відшкодування

Недобросовісн відповід - Мав право на відшкодування (крім злодія)

Корисні витрати:

Добросовісн відповід - Мав право на відшкодування

Недобросовісн відповід - Мав право лише зняти поліпшення без пошкодження речі

Витрати розкоші:

Добросовісн відповід - Мав право зняти прикраси без пошкодження речі

Недобросовісн відповід - Не відшкодовувались

Негаторний позов - actio negatona - застосовувався для усунення перешкод, шо заважали власнику нормально здійснювати своє право власності Позивачем був власник речі, якому хтось перешкоджав у який-небудь спосіб здійсню­вати право власності (наприклад, ходіння або проїзд по зе­мельній ділянці без правової на те підстави)

Публіціанський позов - actio Publiciana - введений прето­ром для захисту преторської (бонітарної) власності, за своєю конструкцією був таким самим, як і віндикаційний позов, що не міг застосовуватися для захисту власності, яка тільки виникла. Оскільки преторська власність за характером була нічим іншим, як добросовісним володінням, то публіціан­ський позов застосовувався також для захисту будь-якого добросовісного володіння.

41. Виникнення, поняття і види прав на чужі речі.

Одним із істотних обмежень права приватної власності є права на чужі речі, сукупність яких становить ще одну групу речових прав. Сутність прав на чужі речі полягає в тому, що суб'єкт цього права має змогу користуватися чужою річчю або навіть розпоряджатися нею. Римське приватне право знало три види прав на чужі речі: а) сервітути: б) емфітевзис і суперфіцій; в) заставне право. Найдавнішим пра­вом на чужі речі є сервітути. Емфітевзис і суперфіцій. а та­кож заставне право - це вже породження пізніших часів.

ПРАВО НА ЧУЖІ РЕЧІ

Емфітевзис

Суперфіцїй

Сервітути

- Особисті

▪ Право користування кімнатами в чужому домі (будинку)

▪ Право користування чужою річчю і її пло­дами - узуфрукт

▪ Право користування чужою річчю без одер­жання плодів - узус

▪ Право користування чужими рабами або тваринами

- Земельні (предіальні) – Сільські

▪ Право проходу по сусідній землі

▪ Право проїзду верхи на коні по сусідній землі

▪ Право провозу вантажів по чужій землі

▪ Право прогону худоби по чужій землі

▪ Право випасу худоби на чужій землі

▪ Право користування водою на чужій землі

▪ Інші види користування чужою землею

- Міські

▪ Право спирати колоду на стіну сусіда

▪ Право стоку дошовоі води на двір сусіда

▪ Право прокладати каналізаційні труби через двір сусіда

▪ Інші види користування чужою міською землею

Дата добавления: 2015-05-10