Набути римське громадянство. 1 страница

- на підставі поста­нов Римської держави, що присвоювала його цілим катего­ріям латинів за певних обставин.

- Переїхавши на постійне місце проживання до Риму, вони також одержували статус римського громадянина. Згодом це призвело до різкого змен­шення чоловічого населення в містах Лація.

- Права римського громадянина одержували також латини, обрані в своїх общинах на посаду магістратів або сенаторів. - Латини Юніана могли одержати римське громадянство тільки за особливі заслуги перед Римською державою (охорона без­пеки доріг, якісні та великі поставки).

Правовий стан перегрінів

У сфері публічного права

- латини не мали права служити в римських легіонах,

- Перегріни не користувалися політичними правами рим­ських громадян, хоча й були підданими Риму.

В сфері при­ватно-правових

- вони керувалися власним націо­нальним правом згідно з законом про провінції, який вста­новлював для неї особливий правовий статус.

Римське гро­мадянство.

- за особливі заслуги перед Римом деяким перегрінам чи навіть групам жалувався цей статус.

- спеціаль­ним актом державної влади, керуючись певними політичними, економічними та іншими міркуваннями, наприклад з метою поповнення римських легіонів воїнами, в

На початку III ст. всі відмінності в правовому становищі різних категорій вільного населення втратили своє значен­ня. У 212 р. імператор Каракалла поширив статус римського громадянина на всіх підданих величезної імперії, що пояс­нювалося скоріше фіскальними міркуваннями, ніж політич­ними. Як би то не було, проте все населення Римської імперії стало її громадянами. Існували тільки деякі обмеження - іноземці, що прибували на територію Римської держави й не були її підданими, залишалися на становищі перегрінів (варвари, слов'яни, германці та ін.), як і піддані Риму, що вчинили тяжкі злочини.

24. Відмінність правового становища колонів від правового становища вільновідпущеників.

Правове становище вільновідпущеників

Відпущений на свободу раб називався вільновідпущеником Він набував правового статусу свого володаря, що вид пус­тив його на свободу. Раб, відпущений на свободу римським громадянином, формально набував статусу римського гро­мадянин а, який однак не співпадав із статусом вільнонародженого римського громадянина. Такий вільновідпущеник називався лібертіном. Якщо ж раб одержував свободу від латина чи перегрша, його правовий статус визначався їхнім станом.

Вільновідпущеник, що одержав статус римського грома­дянина (лібертін), не міг взяти шлюб з вільнонародженою римською громадянкою аж до початку принципату, а забо­рона брати шлюб з особою сенаторського звання зберігала­ся до Юстиніана.

Вільновідпущеник залежав від свого володаря: був зобо­в'язаний надавати йому всілякі послуги, а у випадку потре­би - аліментувати не тільки колишнього патрона, а й його дітей, батьків, не мав права викликати його до суду, отже, був абсолютно позбавлений судового захисту від свавілля володаря. Після смерті вільновідпущеника-перегріна його майно переходило до спадщини патрона.

У сфері публічних правовідносин вільновідпущеник обме­жувався в праві служити в римських легіонах, а в І ст. втративправо брати участь у роботі народних зборів і голосувати.

Правове становище колонів

Землеволодільці, в яких не вистачало рабів для обробки землі, почали здавати свої наділи дрібними ділянками в орен­ду вільним людям, що потребували засобів існування. Ці дрібні орендарі дістали назву колони.

Оренда виявилася вигідною обом сторонам. Колони, праг­нучи забезпечити сім'ю їжею і виплатити орендну плату, добре обробляли землю, збираючи високі врожаї. Ъхня пра­ця була продуктивнішою порівняно з підневільною раб­ською. Землеволодільці одержували великі прибутки від здачі землі в оренду. Колонат швидко розвивався. Орендна плата встановлювалась як в грошовій, так і в натуральній формі.

У Римі джерелом колонату був також рабський пекулій, за яким раби, що добре працю­вали на переданій їм в пекулій землі, одержували свободу, проте навічно прикріплювалися до тієї самої землі.

За таких умов орендар-колон юридично залишався неза­лежним, мав право в будь-який час розірвати договір, піти в інше місце. Проте орендарями були, як правило, найбідніші кола населення, які не мали достатніх засобів для успішної обробки землі. Землеволодільці надавали їм позики. Колон не може залиши­ти орендовану ділянку, не розрахувавшись з боргами, а роз­рахуватися він також не міг.

У 357 р. новий закон заборонив землеволодільцям відчужувати земельні наділи без приписаних до них колонів. Таким чином, завер­шилося правове оформлення щодо закріплення колонів. Внаслідок цього з'явилася нова група залежних людей, що мали певну правоздатність, але вельми обмежену в її здійсненні. Якщо колон самовільно залишав землю, земле-володілець засобами віндикації мав право витребувати його назад, тобто правове становище колона мало чим відрізня­лось від раба. Однак колони не були рабами, юридично вони залишались вільними, але прикріпленими до землі.

25. Юридичні особи як суб'єкти приватно-правового обороту.

Ще в давні часи було помічено, що в деяких випадках носіями приватних прав можуть бути не тільки фізичні осо­би, а й деякі об'єднання, корпорації тощо. Згодом фізичним особам почали протиставляти осіб юридичних як ще один тип суб'єктів права

ОСОБИ

Юридичні

- Скарбниця

- Муніципії

- Релігійні об'єднання

- Корпорації булочників

- Поховальні товариства

- Інші об'єднання

Фізичні

- Особи свого права - Домовладика

- Особи чужого права - Підвладні - Дружина, молодші брати і сестри, невістки, приймаки. інші особи, шо знаходяться під владою домовладики

Вже в Законах XII таблиць зга­дувалися різного роду корпорації, колегії релігійного харак­теру, що мали змогу бути власниками певного майна. Кількість таких корпорацій зростала. Проте для широкого розвитку цієї правової структури в Римі ще не було належ­них соціально-економічних умов. Не було й терміна «юри­дична особа», хоча саме це поняття застосовувалося і вико­ристовувалося в обороті досить частто. Принаймні заслуга римлян в створенні інституту юридичної особи незапереч­на. Саме римському праву ми зобов"язані тим, що правові системи Європи успадкували його і міцно закріпили в своє­му обороті, хоча й в господарському житті Риму юридичні особи значної ролі не відігравали навіть в пору розквіту торгівлі й господарства

Римські юристи звертають увагу на те, що в окремих ви­падках майно належить не окремим громадянам - фізич­ним особам, а об'єднанням.

Чіткішим проявом ідеї юридичної особи було визнання за муніципіями (міськи­ми общинами) права на самоуправління і господарську са­мостійність. Це знайшло правове вираження в тому, що муніципії в своїх майнових відносинах отримали змогу керува­тися нормами приватного права. Цим вони прирівнювалися до статусу фізичних осіб. Згодом така сама правоздатність визнається за іншими корпораціями, проте розвиток юри­дичних осіб стримувався.

Наслідком тривалого і досить важкого розвитку ідеї юри­дичної особи було визнання класичним правом певних оз­нак цього суб'єкта права:

а) в галузі приватно-правових відносин корпорації при­рівнювалися до фізичних осіб. Гай зазначав, що общини розглядаються як приватні особи (Д.50.16.18);

б) вихід із складу об'єднання окремих осіб не впливає на його юридичне становище;

в) майно корпорації не є ні спільною власністю всіх членів корпорації, ні її окремих членів. Це відособлена від її членів власність самої корпорації як особливого суб'єкта права;

г) корпорація від власного імені має право вступати у будь-які приватно-правові відносини як з фізичними, так і з юри­дичними особами Ці відносини здійснюються через фізич­них осіб, уповноважених на це в установленому порядку.

В епоху імператорів створення кор­порацій було значно обмежено. Монархи взагалі боялися демократичних інститутів, тим більше об'єднань, діяльність яких могла бути небезпечною для них.

Діяльність юридичної особи припинялася в таких випад­ках:

- після досягнення мети, яка перед нею ставилась,

- якщо її діяльність набувала незаконного характеру;

- після вибуття всіх її членів.

Зауважимо, що мінімальна кількість, необхідна для функ­ціонування юридичної особи - 3 чоловіки

У деяких випадках юридичні особи, з одного боку, могли приймати на себе обов'язки патроната, а з другого - зде­більшого не мали права бути спадкоємцями

26. Характерні особливості сімейного ладу у Стародавньому Римі. Агнатське і когнатське споріднення.

Сім 'я - це засноване на шлюбі чи кровному спорідненні об'єд­нання осіб, пов'язаних спільністю побуту, взаємною допомо­гою й моральною відповідальністю.

а сімейним станом римські громадяни поділялися, як вже зазначалось, на осіб свого права (persona sui juris) та осіб чужого права (persona alieni juris). До перших відноси­лися домовладики, до других - інші члени сім'ї, так звані підвладні. Для повної приватної правоздатності вимагалося, щоб особа займала в сім'ї незалежне, самостійне станови­ще, а її мали тільки домовладики. їхні сини незалежно від віку, сімейного і громадського стану за життя батька чи діда завжди були підвладними з досить обмеженими приватни­ми правами, тобто з обмеженою дієздатністю. Вони не мали права навіть спочатку бути власниками майна. Набуття ними майна виключалось, оскільки воно відразу ставало власністю батька - домовладики. Підвладні могли укладати при­ватно-правові правочини тільки від імені й на користь до­мовладики, влада якого над сім'єю практично не обмежува­лась. Він був єдиним носієм майнових прав сім'ї.

Сім'я, заснована на підпорядкуванні владі домовладики, називалась агнатською. Всі підвладні підкорялися владі од­ного домовладики і вважалися родичами, тобто агнатами Кровний зв'язок на той час не мав правового значення. Тому дівчина, що виходила заміж і переходила жити до свого чо­ловіка, займала становище в цій родині дочки його батьків, -тобто ставала сестрою братів і сестер свого чоловіка, втрача­ючи при цьому родинні зв'язки зі своїми кровними батька­ми з усіма наслідками, що з цього випливали, наприклад вона вже не могла стати спадкоємницею після їхньої смерті. Агнатське споріднення зберігалося й після смерті домовла­дики.

Агнати могли бути пов'язані між собою і кровним зв'яз­ком, як, наприклад, батько й діти, проте юридичне значен­ня мало лише підпорядкування владі домовладики. При цьо­му агнатське споріднення визначалося тільки по чоловічій лінії, оскільки йшлося про підпорядкування владі батька сімейства. Потомство дітей також ставало агнатами свого домовладики. Споріднення агнатів розрізнялося за лініями і ступенями. Агнати одного спільного предка були родичами по боковій лінії, а послідовно один від одного - родичами по прямій лінії. Ступінь агнатського споріднення визначав­ся числом народжень, що утворювали це споріднення (син - агнат батька першого ступеня, онука - агнат другого сту­пеня). Ступінь споріднення по боковій лінії також обчис­лювався кількістю народжень від спільного предка до дру­гого родича.

Після смерті домовладики його дорослі сини були носія­ми влади в сім'ї, а дружини й діти підпадали під їхню владу Згідно з цим вільний від батьківської влади римський громадянин, навіть той, що не мав сім'ї, вважався дрмовладикою

Між тим розвиток продуктивних сил активізує цивільний оборот, зростання приватної власності, що, в свою чергу, призвело до зародження нової, когнатської (кровної) сім'ї Виробництво матеріальних благ в більшій кількості, ніж можуть спожити їх виробники, породжує прагнення батьків закріпити накопичене протягом життя майно за кровними потомками (нащадками), передусім за дітьми. Агнатське споріднення суперечило природному бажанню батьків за­лишити спадщину своїм кровним дітям, які стали агнатами іншого домовладики. Поступово римляни віддають переваг гу кровному спорідненню, що стало основою нової, когнат-У ської сім'ї, яка пов'язувала групу людей кровними узами Деякий час ці два види сім'ї існували паралельно, проте ког-натська сім'я за нових умов поступово витіснила агнатську

Когнатська сім'я і когнатське споріднення пережили Ста­родавню Римську державу Кровне споріднення і тепер по­кладено в основу сімейно-правових відносин. Воно також визначається за лініями і ступенями. Розрізняють дві лінії - пряму і бокову Пряма поділяється на висхідну і низхідну. Якщо родичі походять послідовно один від одного (батько, син, онука, правнук), це родичі по прямій лінії. Родичі по прямій лши, від яких походить конкретна особа, називаються роди­чами по прямій висхідній лінії (батько, дід, прадід, мати, бабу­ся тощо) Родичі, що походять від цієї конкретної особи.

складають пряму низхідну лінію (діти, онуки, правнуки). Ро­дичі, які походять від одного спільного предка, є родичами по боковій лінії.

Ступінь споріднення по крові визначається відповідно до тих самих поавил Споріднення однієї особи завжди встановлюється відносно якої-небудь іншої особи.

Родичі дружини, з одного боку, й родичі чоловіка, з дру­гого, є між собою свояками. Брати й сестри, що мають спільного батька і спільну матір, є повнорідними братами й сестрами. Брати й сестри, які мають спільну матір, але різних батьків - єдиноутробні. Якщо ж у них спільний батько, про­те різні матері - вони єдинокровні. Ті й другі називаються неповнорідними братами й сестрами. Якщо ж у них різні батьки й різні матері, вони не знаходяться в кровному спорід­ненні і називаються зведеними.

Визначення лінії і ступеня споріднення має важливе зна­чення для встановлення прав на спадщину, оскільки в спад­ковому праві діє принцип: більш близький ступінь спорід­нення усуває від спадщини родичів більш дальшого ступе­ня.

27. Поняття шлюбу та форми його укладання.

Модестін писав: «Шлюб є союз чоловіка і жінки, спільність всього життя, єднання божественного і людського права»

Римському праву відомі два види шлюбу: законний рим­ський шлюб (matrimonium justum) і шлюб, що укладався між перегрінами та іншими вільними, які не мали права вступати до римського законного шлюбу. Римський законний шлюб, в свою чергу, історично поділявся на два види: шлюб з чоло­вічою владою (cum manu) і шлюб без чоловічої влади (sine mami)

Фактичні шлюбні відносини людей, які не могли вступи­ти в законний римський шлюб (різне громадянство чи стан), дістали назву конкубінат.

Укладення шлюбу. Укладення шлюбу з чоловічою владою зводилось до встановлення manus (руки) над жінкою. За цим шлюбом влада могла бути встановлена одним з трьох спо­собів: а) здійсненням певних релігійних обрядів; б) шляхом манципації; в) внаслідок набувальної давності, що втратило своє значення з виникненням і утвердженням шлюбу без чоловічої влади Замість них все частіше застосовується прос-га угода осіб, що беруть шлюб, з наступним урочистим вве­денням дружини в дім чоловіка. Зрозуміло, угода молодих брати шлюб укладалася в присутності близьких родичів, в урочистій обстановці.

Умови вступу до шлюбу були такі:

а) вільне волевиявлення подружжя.

б) досягнення шлюбного віку - 14 років для нареченого і 12 років для нареченої,

в) наявність права брати римський шлюб (jus conubii) як необхідний елемент цивільної правоздатності, без якого не­можливо було вступити до шлюбу.

г) відсутність нерозірваного шлюбу у жениха чи нареченої на момент укладення нового шлюбу.

д) відсутність близького споріднення.

Провінційний магістрат не мав право вступати до шлюбу з громадянкою даної провінції. Ця заборона мала двояку мету виключити можливість тиску на волю нареченої й перешко­дити виникненню сімейного впливу через магістрата. Не допускався вступ до шлюбу осіб, що знаходилися в близько­му свояцтві, яким визнавалося відношення між одним із подружжя і родичами другого з подружжя.

28. Правові відносини між подружжям.

Особисті і майнові відносини подружжя при шлюбі cum manu (з чоловічою владою). Як уже зазначалося, особисті відносини подружжя при шлюбі з чоловічою владою відзна­чалися патріархальною суворістю. Дружина не мала юри­дичної самостійності. Більш того, влада чоловіка над нею була практично необмеженою. Чоловік міг піддавати її будь-яким покаранням, витребувати її (як річ) назад, якщо вона самовільно залишала його дім, продати в рабство. Гак само як раби, діти і дружина були повністю позбав­лені правоздатності. Широта правового свавілля чоловіка якоюсь мірою обмежувалася громадською думкою. Міру покарання за провинність дружини визначала рада, що складалась, є така думка, з родичів дружини. Проте чо­ловік не був зв'язаний її рішенням і міг вчинити на свій розсуд

Так само складалися й майнові відносини подружжя. Все майно, яке дружина мала до шлюбу або набувала яким-не-будь чином за час шлюбу (наприклад, одержувала спадщи­ну), автоматично ставало власністю чоловіка. Практично дру­жина не могла бути власницею майна, отже, укладати ци­вільно-правові правочини. Повне безправ'я дружини пев­ною мірою пом'якшувалось лише одним - вона могла бути спадкоємницею після смерті чоловіка нарівні з дітьми і под-і-

ляти громадське становище чоловіка: почесті, що виявляли­ся йому, поширювалися і на неї.

Особисті і майнові відносини подружжя при шлюбі sine manu (без чоловічої влади). Цей шлюб зовсім по-новому будував особисті й майнові відносини подружжя між собою. Чоло­вічої влади над дружиною як такої вже не було. Дружина зберігала правовий статус, який мала до вступу в шлюб Якщо вона була під владою домовладики (свого батька), тобто була особою чужого права (persona alieni juris), це її становище зберігалось і після шлюбу, а якшо не була під владою свого домовладики, залишалася вільною. Влада чоловіка на неї також не поширювалася - вона була незалежною від нього. Чоловік уже не мав права на її життя і свободу - продати її в рабство і вчинити інше свавілля. Якщо дружина з якоїсь причини йшла від чоловіка, він не міг її витребувати назад, як це було раніше, не мав ніякої дисциплінарної влади над дружиною. У сфері деяких внутрішньосімейних взаємин гла-венство чоловіка зберігалося (наприклад, питання вибору місця проживання сім'ї, способів і методів виховання дітей тощо).

Так само регулювалися й майнові відносини подружжя, в основу яких покладено принцип роздільності майна чоло­віка і дружини. Все, що було власністю дружини до вступу в шлюб або набуто нею за час шлюбу, залишалося її власніс­тю, якщо вона юридично була самостійною. Дружина мала право самостійно володіти, користуватися і розпоряджатися цим майном, не питаючи дозволу чоловіка.

Характерною особливістю майнових відносин подружжя при шлюбі без чоловічої влади була заборона дарування між ними, щоб недопустити матеріальної залежності жінки від чоловіка, з одного боку, забезпечити їй цілковиту майнову свободу, а з другого - зберегти щирість шлюбної угоди, яка має бути заснована на сердечному коханні, а не на матері­альній заінтересованості.

Крім дарування, подружжя могло укладати будь-які ци­вільно-правові правочини між собою - купляти, наймати тощо Дружина мала право доручити чоловікові управління своїм майном Оскільки між подружжям могли виникати будь-які майново-правові відносини, - зрозуміло, ці відно­сини підлягали позовному захисту. Проте він мав певні об­меження

Подружжя відповідали один за одного лише у випадках, коли один з них виявляв стосовно майна другого менше піклування, ніж за своє Між подружжям не допускалися позови, що призводили до безчестя одного з них.

Характеристика майнових відносин подружжя була б не­повною без аналізу ще двох шлюбно-правових інститутів: придане (dos) та дарування з боку чоловіка (donatio propter nuptias)

29. Правові відносини батьків і дітей. Батьківська влада.

Відносини батька і дітей. Для таких взаємовідносин римській сім'ї характерна практично безмежна батьківська влада над дітьми. Жодна правова культура не знала такого неприхованого вираження володарювання.

Батьківська влада. Встановлювалась така влада передусім над дітьми, народженими в римському законному шлюбі На дітей, народжених в незаконному шлюбі, в конкубінаті, а також в будь-якому фактичному спільному житті, бать­ківська влада не поширювалася. Вони були чужими для ньо­го.

Мати дитини була завжди відома, навіть якщо вона зачала поза шлюбом. Батьком дитини вважали того, хто знаходить­ся у шлюбі з матір'ю дитини. Це юридична презумпція -положення, що не потребує доказів. Юрист Павло писав «Батько - це той, на кого вказує шлюб» (Д.2.4.5).

Крім народження дітей в законному шлюбі, батьківська влада встановлювалася шляхом узаконення або усиновлен­ня.

Узаконення - встановлення батьківської влади над влас­ними дітьми, але народженими поза шлюбом. Так, батько міг визнати своїми дітей, народжених в конкубінаті. Узако­нення провадилось за встановленою формою.

Усиновлення - встановлення батьківської влади над чужи­ми дітьми, з якими батько кровними узами не пов'язаний Усиновлення провадилось в формі арогації (arrogatio) чи адопції (adoptio). Арогація застосовувалася для усиновлення осіб свого права, тобто повнолітніх і самостійних в правово­му плані, адопція - для осіб чужого права, тобто тих, що знаходилися під владою домовладики. Внаслідок цього існу­вали різні формальні акти усиновлення. З часом формалізм усиновлення був значною мірою спрощений і його здійсню­вали на основі заяви перед судом чи імператором.

Узаконення і усиновлення дітей повністю прирівнювало­ся до народження їх в шлюбі, тобто вони повністю при­рівнювалися за правовим статусом до дітей, народжених в шлюбі. Вони отримували правовий статус та ім'я свого уси­новителя, право взаємного спадкування, поділу його соці­ального й громадського становища, на них поширювалася батьківська влада.

Батьківська влада припинялася внаслідок:

а) смерті батька чи дітей; б) звільнення з-під батьківської влади. Фактично батьківська влада була довічною навіть в розвиненому римському праві.

Досягнення сином повноліття, заснування власного дому, сім'ї та господарства не припиняли батьківської влади і не послабляли її. Лише досягнення сином високого громадсько­го становища (посади консула, префекта, магістра) звільняло його від батьківської влади, що, як право однобічне, могла бути і припинена в однобічному порядку - волею батька. Батько своїм волевиявленням мав право звільнити сина з-під своєї влади. Це дістало назву еманципації, форми якої були різноманітні. Внаслідок еманципації син ставав особою свого права, набував повної правоздатності і господарської само­стійності, хоча й втрачав спадкові права у своїй колишній сім'ї. Останнє обмеження швидко відпало, проте повністю влада батька не припинялась і після еманципації. Батько збе­рігав за собою право користування половиною майна сина.

Влада батька над дітьми була безмежною. Він мав право на життя і смерть дітей з моменту народження їх: міг зберег­ти життя новонародженому чи викинути його, продати в рабство, застосувати будь-які покарання. Проте згодом без­межне свавілля зменшується. В давні часи моральні (але не правові) норми забороняють викидати новонароджених. За­конна заборона вводиться лише в період імперії (Д.9.16.9). Продаж у рабство обмежується трьома разами. В період імперії батьківська влада обмежується в праві на життя дітей: синовбивство прирівнювалося до звичайного вбивства з кри­мінальною відповідальністю. Встановлюється контроль над дисциплінарною владою батька.

У майнових відносинах батька і дітей так само безрозділь­но володарював батько. Домовладика - єдиний і неподільний власник сімейного майна. Майно, набуте дітьми, авто­матично було власністю батька. При цьому майнова за­лежність дітей не послаблювалася з їх віком. Діти не мали права від свого імені здійснювати цивільно-правові угоди, бути власниками майна і в цьому наближалися до станови­ща рабів. Для ведення господарства вони наділялися пев­ним майном батька - пекулієм. У зв'язку з гоподарською діяльністю пекулія діти здійснювали деякі приватно-правові правочини. Однак, все, одержане за цими правочинами, пе­реходило у власність батька. Таким чином, наступала відпо­відальність батька за здійснені правочини.

З часом майновий патріархат обмежується. За Августа було встановлено, якщо син-воїн набував майно на війні, воно залишалося в його власності. В період імперії вводиться таке саме правило щодо майна, набутого сином на державній службі. Згодом деякі імператорські постанови приписували залишати у власності дітей (а не тільки синів) майно, одер­жане в спадщину після смерті матері чи інших родичів по її лінії. Це обмежувало майнову владу батька над дітьми, про­те не усувало її повністю. На деяке майно, набуте дітьми, батько зберігав право довічного користування. Однак май­нова самостійність дітей стає загальновизнаною.

30. Поняття і види речових прав. Відмінність речового права від зобов'язального.

Речове право - якщо об'єктом права були речі, особисте право - якщо об'єктом права були дії, що мали правове значення.

ВИДИ РЕЧОВИХ ПРАВ

Володіння

- Законне

- Незаконне (Добросовісне, Недобросовісне)

Право власності

- Похідне (Володіння заставодержця, Секвестрація, Прекарій)

- Квіритське

- Перегрінів

- Преторське

- Провінційне

Право на чужі речі

- Сервітути

- Емфітевзис

- Суперфіцій

- Застава

Поверхова відмінність цих двох правових інститутів при­ватного права полягає в об'єкті прав: об'єкт права речі - речове право, об'єкт права дії - зобов'язальне право

відмінності між цими двома інститутами:

1. Основна відмінність полягає в об єкті права. Обєкт ре­чового права - завжди річ, зобов'язального права - дії, право вимоги здійснювати певні дії. До речових прав римське при-

2.Речові права відрізняються абсолютним характером, зо­бов'язальні - відносним. Внаслідок цього випливає, що за-

3. Більшість речових прав ніякими строками не обмежена.

зичальника на обумовлений строк. Усі зобов'язально-пра­вові відносини - це тимчасові відносини, розраховані на певний строк.

4. Речові і зобов'язальні права відрізняються за змістом і обсягом. Зміст речових прав встановлюється законом, а зо­бов'язальних, як правило, зумовлюється договором.

5. Суб'єкт речового права пов'язаний з річчю ніби неви­димою ниткою - куди б річ не пішла від її володільця, він має право вимагати її повернення від будь-кого, хто її неза­конно утримує. Римське приватне право знало так звану необмежену віндикацію, за якою власник міг витребувати свою річ від кожного, у кого вона знаходилася.

31. Річ як об'єкт цивільних прав. Класифікація речей.

Річ - певна частина природи, що є якоюсь цінністю для її володільця.

ВИДИ РЕЧЕЙ

- Тілесні (res corporales), Безтілесні (res incorporales)

Дата добавления: 2015-05-10