Загальна характеристика формулярного процесу

Мито на рокриття судових витрат,

8 – скарга на виров призупиняє його дію.

1) Двостадійний процес.

На першій стадії ритуал був замінений на формулу, в якій претор давав хід справі, викладав юридичну сутність спору -основні та додаткові частини з призначенням судді.

Основна частина.

- демонстрація чи проскирипція, що кнкретизувала зміст (у складних випадках),

- інтенція – вимоги позивача,

- кондемнація – доручення судді звинуватити чи виправдати відповідача залежно від підтвердження чи спростування інтенції.

Додаткова

- ексцепція – заперечення відповідача проти вимог позивача.

2) Претор може надавати чи не надавати суовий захист, керуючись принципом справедливості (aquitas).

18.Поняття і види позовів.

У класичному римському праві позов (actio) - це право домагатися через суд того, що тобі належить. Іншими слова­ми, позов - це звернення до суду за захистом своїх поруше­них прав.

Види позовів:

1. Actio in rem (позов «до речі») та actio in personam (по­зов до певної особи).

Якщо предметом спору було право на річ, то це був речо­вий позов (actio in rem), наприклад, спір про право власності, сервітутне право тощо. Порушником цього права потенційно могла бути будь-яка третя особа, оскільки в кожної з них могла виявитися спірна річ, право на яку оспорював позивач.

Якщо ж предметом спору була певна дія, право вимагати виконання якої належить позивачеві, то це - персональний, або ж особистий позов (actio in personam). Він випливав з особистих правовідносин, що складалися між двома або кіль­кома певними особами, найчастіше з договору або іншого зо­бов'язання.

2.Actio stricti juris (позов «суворого права») та actio bonae fidei (позов «доброї совісті»).

3. Actio directa («прямий позов»), що містить головну ви­могу в даних відносинах, та actio contraria («зворотний по­зов»), призначений для захисту прав, похідних від головних. Наприклад, при веденні чужих справ без доручення за допо­могою прямого позову захищалися права господаря справи, в яку втручалася стороння особа. Це було пов'язано з таким принципом римського приватного права, як неприпустимість втручання у сферу чужих майнових прав. Разом з тим, мали бути захищені й права гестора, який добровільно зробив ко­рисні витрати на чужу користь. Для цього йому і надавався «зворотний позов» про відшкодування доцільних витрат на користь господаря.

4. Actio utilis - позов за аналогією. Дозволяв претору по­ширити захист на відносини нові, застосовуючи норми jus ci­vile, що регулювали подібні ситуації. Сутність його в тому, що відомий позов застосовується до подібної ситуації.

5. Кондикції - особливі зобов'язальні позови, передбаче­ні jus civile, у яких не згадуються підстави їхнього виник­нення.

вання кондикцп дістали у формулярному процесі. Це персо­нальний позов суворого права, спрямований на витребування певної грошової суми чи певної речі. Спочатку цей позов випливав з конкретних контрактів. Проте його значення зросло при вирішенні спорів, що виникали з безпідставного збагачення, однією із спеціальних форм якого була кондик-ція про повернення викраденого. Післякласичне право спеціалізувало кондикції як специфічний вид цивільного по­зову саме в зобов'язаннях, що виникали з такого збагачення.

6. Actio fictia - позови з фікцією. Претор пропонував суд­ді припустити існування якоїсь обставини і з урахуванням цього вирішити справу.

7. Позови з переміщенням суб'єктів в гнтенцгї та кондем-нації- Застосовувались, наприклад, для судового представ­ництва - в інтенції вказувалось ім'я того, кого представляли, а в кондемнації - ім'я представника.

8. Позови штрафні та реіперсекуторні. За першими мож­на було стягнути штраф. За другими можна було вимагати відновлення порушеного становища, передачі прав тощо. Іно­ді ці функції поєднувалися в одному позові. Наприклад, за

9. Actio popularis - позов, що його міг подати кожний римський громадянин в «інтересах римського народу». Такий позов можна було, зокрема, подати щодо «поставленого чи підвішеного», «вилитого чи викинутого». Штрафи за такими позовами стягувались на користь держави.

19. Особливі засоби преторського захисту.

1. Інтердикти (розпорядження претора, якими він забо­роняв здійснювати які-небудь протиправні дії) спочатку ад­ресувалися конкретним особам, а потім проголошувались як загальнообов'язкове правило. Вони широко застосовувались

2. Стипуляція - обіцянка заплатити певну суму або зро­бити що-небудь: проголошувалась в урочистій обстановці у відповідь на конкретно поставлене питання. Найчастіше такі публічні обіцянки були формою забезпечення виконання вже існуючих зобов'язань чи попередження можливих негативних наслідків. Наприклад, будинку сусіди загрожує обвал, що

3. Введення у володіння здійснюється за розпорядженням претора або для забезпечення схоронності певного майна, або для виконання певних дій. Введення могло здійснюватися над цілим майном, на певну річ, наприклад, введення у воло­діння спадковим майном з метою забезпечення виконання за­повідальних відказів.

4. Поновлення первісного стану (реституція). У деяких ви­падках правові наслідки, що виявилися вже після здійсненого юридичного факту, невигідні або навіть шкідливі для однієї із сторін правочину. Претори створили для цього restitutio in integrum - повернення у первісний стан.

Реституція застосовувалася у певних випадках: неповно-літність однієї із сторін (minor aetas), обман (dolus), помилка (error), погроза (metus), відсутність однієї із сторін (absentia justa). Для застосування реституції вимагалися дві умови: на­явність шкоди у потерпілого; строк застосування (не більше року після настання юридичного факту, що дав підставу для застосування реституції).

20. Вплив часу на здійснення та захист цивільних прав.

Основна відмінність законних строків від позовної давнос­ті полягала в тому, що:

1) законні строки менш тривалі - один рік для спорів про рухоме і два роки в спорах про нерухоме майно. Позовна давність - 30 років;

2) сплив законного строку погашав не тільки право на за­хист, а й саме матеріальне право. Наприклад, у спорі про право власності зі спливом законного строку власник втрачав як право на захист, так і право власності на спірну річ. Із спливом позовної давності власник втрачав право на судовий захист свого права власності, однак він не втрачав самого права власності;

3) законні строки не переривались і не призупинялись. По­зовна давність могла призупинитися й перерватися.

Згодом для деяких позовів (церкви, державні скарбниці та ін.) встановлюються триваліші строки - 40 років, для інших - коротші. Але основний строк позовної давності - 30 років.

Встановлення жорстких строків позовної давності потре­бувало точного визначення початку їх перебігу, що залежало від характеру правовідносин. У строкових договорах почат­ком перебігу позовної давності вважався наступний день після закінчення договірного строку.

Нормальний перебіг позовної давності може перериватися й призупинятися.

Перерва настає з двох підстав: підтверд­ження боргу і звернення з позовом у встановленому порядку.

Призупинення на певний строк перебігу позовної давності може бути обумовлене певними обставинами, однак після їх усунення їх позовна давність триває.

Сплив строку позовної давності тягнув погашення права на позов, однак не припиняв права вимоги чи права на річ. Спірне право продовжувало існувати, проте воно вже по­збавлене захисту з боку держави.

Наприк­лад, якщо йдеться про спірне зобов'язання, то воно зберігає силу і після спливу строку позовної давності, однак позбав­ляється позовного захисту. Такі зобов'язання дістали назву натуральних.

21. Поняття і зміст цивільної правосуб'єктності у Стародавньому Римі.

Здатність бути суб'єктом права, тобто право-суб'єктність (caput), у рабовласницькому Римі визначалась трьома станами (статусами): свободи, громадянства і сімей­ного стану.

Стан свободи (status libertatis) - це головний правовий стан є свобода - певний мінімум прав, немає свободи - немає абсолютно ніяких прав. Тому зміни в стані свободи як найістотніші могли призвести до одного з двох наслідків: набуття свободи (раб, відпущений на волю); втрати свободи (вільна людина, продана в рабство).

Такі зміни дістали назву capitis deminutio maxima, тобто найбільші зміни, що призводили до набуття статусу суб'єкта права (особи) чи до його повної втрати.

Стан громадянства (status civitatis) відносив вільну людину цо однієї з вищезазначених груп. Зміна цього статусу при­зводила лише до зміни громадянства: латини, перегріни могли бути римськими громадянами і, навпаки, римський грома­дянин міг бути вільновідпущеником (через рабство). Ці зміни правового статусу називалися середніми (capitis deminutio media) і впливали лише на обсяг прав; перегрін, що став - римським громадянином, набував більших прав, а римський громадянин, що втратив цей статус (але не свободу), певною мірою обмежувався в правах. Однак зміни в цьому статусі не призводили до повної втрати правосуб'єктності.

Сімейний стан (status familiae) поділяв вільних на дві гру­пи: осіб свого права (persona sui juris) - глави родини (pater familias) та осіб чужого права (persona alieni juris). Всі інші члени сім'ї - так звані підвладні, оскільки вони знаходили­ся під владою глави сімейства.

22. Правовий стан римських громадян і рабів.

Стан римських громадян

Поміж вільних найбільшою правоздатністю наділялися, звичайно, римські громадяни. Спочатку, в період ранньої рес­публіки, все вільне населення поділялось на римських гро­мадян і негромадян. Останні правовою охороною з боку Римської держави не забезпечувалися. Проте з розвитком цивільного обороту та внаслідок інших соціально-економіч­них змін римляни були змушені визнати певний правовий статус за латинами і перегрінами, а потім і за вільновідпу­щениками. В імператорський період з'явилася ще одна гру­па, яка отримала особливий правовий статус, - колони.

Римське громадянство виникало внаслідок народження дитини в законному шлюбі римських громадян. Народжена в такому шлюбі дитина набувала статусу свого батька в мо­мент зачаття. Дитина, народжена поза шлюбом, згідно з за­коном, поділяла статус матері.

Крім того, римське громадянство набувалося пожалуванням цього звання чужоземцю за особливі заслуги перед Римською державою, звільненням римським громадянином свого раба і всиновленням чужоземця. Римське громадян­ство припинялося смертю особи, втратою римського грома­дянства шляхом продажу в рабство, полонення, засудження до найтяжчих видів кримінального покарання чи вигнання з Риму.

Римський громадянин мав повну правоздатність у полі­тичній, майновій та сімейній сферах. Він мав право нести службу в регулярних римських військах, брати участь і голосувати в народних зборах, бути обраним на посади магіст­ратів. Це сфера політичних прав, які не залежали від сімей­ного стану особи.

У сфері цивільно-правових відносин правоздатність рим­ського громадянина складалась з двох основних груп прав: вступати в законний шлюб і торгувати.

Зміст правоздатності римського громадянина знаходив відображення навіть в його імені. Повне ім'я римського гро­мадянина складалося з п'яти частин: 1) імені у власному значенні; 2) найменування сім'ї чи роду; 3) імені батька в родовому відмінку; 4) найменування тріби, в складі якої гро­мадянин бере участь у голосуванні в народних зборах (на­лежність до тріби зазначалась і в той період імперії, коли народних зборів уже не скликали); 5) прізвиська, почесного імені, що присвоювалося громадянину за особливі заслуги перед державою. Наприклад, повне ім'я Цицерона вигляда­ло так: Марк Тулій Марка Корнелій Цицерон (Марк - ім'я, Тулій - рід, Марка - ім'я батька в родовому відмінку, Кор­нелій - тріба, Цицерон - почесне ім'я).

рабів

З точки зору приватного права раб вважався річчю і не мав ніяких прав ні в публічній, ні в приватній сфері. Раби не могли служити в римських легіонах, не платили повинностей, оскільки не були власниками майна, носіями яких-не-будь прав, не могли мати сім'ю. Зв'язок раба з рабинею, як, між іншим, з будь-якою жінкою, не визнавався шлюбом і не породжував ніяких правових наслідків. Діти, народжені ра­бинею, не підпадали під батьківську владу. Раб як річ міг стати об'єктом будь-якого права (права власності, права за­стави, особистих сервітутів тощо), предметом будь-якого приватно-правового правочину (купівлі-продажу, міни, май­нового найму), цивільного спору. Якщо йому заподіяно ка­ліцтво чи інше ушкодження, позов до кривдника закладав не раб, а його володар, як за заподіяння шкоди будь-якій речі. Коли раба виганяли з дому чи від нього відмовлявся володар, це не означало його свободи, а лише зміну госпо­даря, оскільки раба, як і будь-яку іншу річ, викинуту на вулицю, міг підібрати будь-хто.

У період принципату робилися спроби, спрямовані на об­меження свавілля рабовласників, які не полегшили стано­вища рабів, а тільки сприяли забезпеченню непохитності рабства.

Проте раб був не просто річчю, а об'єктом, який мав ро­зум, сильну волю, спритність, здатність до творчості тощо. Використовувати раба як просту фізичну силу, зневажаючи його інтелектуальні й інші людські якості, було просто не­розумно. Тому рабовласники згодом все частіше починають експлуатувати саме ці його якості. Вони надають йому пев­не майно для управління, спочатку просте, а потім все склад­ніше. Цьому сприяли дві обставини. З одного боку, рабо-власники, маючи в провінціях великі земельні наділи, маєт­ки та інші об'єкти приватної власності, не завжди могли і бажали безпосередньо займатися господарськими справами. Все частіше ведення цих справ вони доручають рабам. З другого боку, раби в таких дорученнях були дуже заінтере­совані: а) це полегшувало їхню долю; б) при сумлінному веденні господарства вони розраховували на певну при­хильність господаря; в) дбайливість і просто господарська спритність навали рабу можливість накопичити певні кош­ти для викупу свободи.

Надання рабу певного майна для управління дістало назву рабська пекулія.

Раб, наділений пекулієм, отримав мож­ливість укладати приватно-правові правочини, за якими виникали певні права та обов'язки.

Юридична діяльність раба, зумовлена пекулієм, суворо регламентувалася. Звичайно, все набуте рабом при управлінні пекулієм автоматично було власністю його володаря. Проте і зобов'язання, що випливали з пекулія, також покладалися на володаря. Володар був відповідальний за договорами, укладеними рабами в межах пекулія, і тих, що визначалися змістом пекулія. Якщо раб укладав договір, що не випливав з пекулія, володар за таким договором відповідальності не ніс.

Вони діяли від імені і на користь свого воло­даря, не несучи ніякої правової відповідальності перед контр­агентами за укладені договори, виконуючи лише технічні функції.

Раби могли одержати свободу від свого володаря, що зу­мовлювалося рядом обмежень. 20-річний володар не мав змоги дарувати свободу рабу. Не можна було відпускати на свободу раба, молодшого ЗО років чи таврованого. Визнава­лося недійсним звільнення раба на шкоду кредитору у ви­падку, коли володарю загрожувало стягнення на рабів, при цьому він їх відпускав на свободу. В період принципату були встановлені й кількісні обмеження відпуску рабів на свобо­ду: володар, що мав 3 рабів, міг відпустити на свободу 2; володар, що мав до 10, - не більше половини; з 30 допуска лося звільнення не більше третини; з 100 - не більше чверті; з 500 - однієї п'ятої і взагалі не більше 100 рабів. За Юсті ніана ці обмеження були пом'якшені, проте вони вже не могли врятувати рабовласницький лад. Повстання рабів грун­товно розхитали колись могутню класичну рабовласницьку Римську імперію, підвалини якої здавалися непохитними. її кінець невблаганно наближався.

23. Відмінність у правовому стані між латинами і перегрінами.

ЛАТИНИ

Латинами визнавалися давні жителі Лація та їхнє потомство. Згодом правовий статус латинів почали надавати дея­ким італійським общинам і за межами Лація.

Правовий стан латинів істотно відрізнявся від правового статусу римських громадян.

У сфері публічного права обме­ження полягали в тому, що

- латини не мали права служити в римських легіонах, обиратися на посади римських магіст­ратів.

- Однак, перебуваючи в Римі, вони мали право брати участь в роботі народних зборів, голосувати в них.

У цивільно-правовій сфері:

- жителі Лація, як і римські громадяни, мали право вступати до шлюбу і торгувати.

Інші латини - раби, відпущені на волю, одержавши статус латина, не мали права згідно з законом брати шлюб, заповідати своє майно, успадковувати. Після смерті такого латина його майно переходило до його колишнього волода­ря, що надав йому свободу. Зобов'язання померлого до пат­рона не переходили, тобто латини «жили як вільні, помира­ли як раби».

Дата добавления: 2015-05-10