Спадкування за преторським едиктом

Преторською владою було послаблено значний формалізм при складанні заповіту В одному із преторських едиктів проголошено, що він (претор) буде визнавати заповіти, скла­дені з відхиленням від жорстоких формальних вимог дав­нього часу. Так була спрощена форма заповіту

Оскільки відповідно до норм ци­вільного права не можна було визнати спадкоємницею еман-циповану дочку, претор тільки вводить її у фактичне володін­ня спадщиною - bonorum possessio. Якщо інших претендентів на спадщину не з'явиться, вона залишалась за нею. Пізніше претор визнає право на спадщину за такими спадкоємцями і в пазі, коли спадщина оспорюється іншими особами, які, на думку претора, не мали достатніх підстав на це.

Важливим нововведенням преторів була прак­тика визнання спадкового наступництва за особами, які за цивільним правом до спадкування не закликалися. Претор закликає до спадкування наступних родичів, визнаючи в такий спосіб наступниитво черг. Справа в тому, що за ци-

Крім преторів, великий вплив на вдос­коналення римського спадкового права мала практика цей-тумвіральних суддів, яким підлягали спори про спадкування Вона визначила правила про необхідне спадкування, вста­новила коло осіб, що мали право на обов'язкову частку. Практика центумвірального суду сформувала підстави позбавлення обов'язкової частки та інші правила необхід­ного спадкування

Спадкування за імператорськими законами. В період прин­ципату і абсолютної монархії було прийнято чимало сена-гус-консультів й імператорських конституцій, спрямованих на подальше удосконалення римського спадкового права

Спадкування в праві Юстініана. У 542 р новела 115 коди­фікації Юстініана приводить в чітку систему спадкування за заповітом і, зокрема, необхідне спадкування. В 543 р нове­лою 118, а в 548 р. новелою 127 реформується спадкування законом.

Юстініан розподілив усіх родичів померлого на п'ять класів (черг) залежно від ступеня споріднення. При цьому до спад­кування могли закликатися всі родичі без обмеження ступе­ня споріднення. Важливим нововведенням Юстініана було встановлення черговості закликання спадкоємців по класах, Раніше при відсутності у спадкодавця близьких родичів спад-щина визнавалася виморочною і переходила до держави. В праві Юстініана при відсутності спадкоємців першої черги цо спадкування закликалися спадкоємці другої черги і т.д.

71.Особливості правонаступництва при спадкуванні за законом.

Спадкування за законом — ab intestato — спадкування проти заповіту — мало місце в таких випадках, а) за відсутності заповіту; б) визнання його недійсним; в) смерті спадкоємців, зазначених в заповіті, до відкриття спадщини або їх відмови від прийняття спадщини.

Кардинальну ре­форму спадкування за законом здійснив Юстініан новелами П8 і 127 Реформа була підготовлена всім попереднім ходом розвитку римського спадкового права. Основні принципи спадкування за законом були вироблені преторською прак­тикою і практикою центумвіральних судів; вони були зако­нодавчо закріплені в реформах Юстініана.

В основу спадкування за законом в праві Юстініана було покладено когнатське (кровне) споріднення й індивідуаль­на приватна власність. Усіх потенційних спадкоємців, тобто кровних родичів. Юстініан розділив на п'ять класів, встановив черговість їх закликання до спадкування і допустив наступ­ництво між спадкоємцями різних класів і ступенів (мал. 26). У разі відмови від спадщини закликаного спадкоємця спад­щина виморочною не ставала (як було раніше), а до спадку­вання закликалися наступні за ступенем родичі.

Класи спадкоємців за законом Юстініана були такі.

І клас - Діти та інші низхідні ро­дичі (онуки, правнуки)за правом пред­ставлення

II клас - Батько, мати, повнорідні брати і сестри, інші висхідні родичі і діти братів і сестер за правом представлення

III клас - Неповнорідні брати і сестри та їх діти, за правом пред­ставлення

IV клас - Решта бокових ро­дичів без обмеження ступенів

І V клас - Той з подруж­жя, хто пережив спадко­давця

72.Загальна характеристика спадкування за заповітом.

Заповіт — testamentum — розпорядження власника своїм майном на випадок смерті.

Заповіт — це одностороннє волевиявлення, на підставі якого можуть виникнути права і обов'язки для інших осіб — спадкоємців. Це односторонній правочин, який може реалізуватися лише за умови, що особи, визначені як спад­коємці, також виявлять свою волю на прийняття спадщини.

Заповіт — це розпорядження з відкладальною умовою, бо воно набуває чинності лише з настанням умови — смерті заповідача.

Для визнання за заповітом юридичної сили він має відпо­відати таким умовам: заповідач повинен мати активну запо­відальну правоздатність; заповіт повинен бути складений в формі, що визначається законом: у заповіті має міститися призначення конкретних осіб спадкоємцями, які повинні мати пасивну заповідальну правоздатність. Заповіт, що не відповідає зазначеним вимогам, визначається недійсним

Для того, щоб заповіт мав юридичне значення, його по­винна складати фізична особа. Активна заповідальна право­здатність передбачала передусім наявність у заповідача на

момент складання заповіту загальної право- і дієздатності в галузі майнових відносин. Втрата її на момент смерті запо­відача не робила заповіт недійсним. У праві Юстініана запо­відальною правоздатністю не володіли раби, перегріни (проте вони могли заповідати по праву перегрінів). віровідступни­ки і деякі єретики, душевнохворі, неповнолітні (навіть за згоди піклувальника), марнотратці, підвладні, глухонімі від народження, а також ті, що не могли висловити свою волю загальнодоступним способом Особливе правило було вста­новлено для жінок — до II ст. вони взагалі не могли бути заповідачами, навіть якщо були особами свого права. З II ст їм надається право заповідати, але лише зі згоди піклуваль­ника. Повну свободу заповіту жінки дістали лише після зняття піклування над ними.

Кожному історичному періоду відповідала своя форма за­повіту. В давньому цивільному праві були одні форми, в республіканський період — інші, в імператорський — ще інші. В імператорський період і в праві Юстініана розрізня­лися дві основні форми заповіту: приватні і публічні. При­ватними заповітами називалися такі, які складалися без участі органів державної влади. Якщо ж в їх складанні тією чи іншою мірою брали участь органи державної влади, вони назива­лися публічними. В свою чергу, приватні заповіти могли бути письмовими і усними, тобто розрізнялися формою волевияв­лення. При складанні усного і письмового заповітів вимага­лася присутність семи, а в деяких випадках навіть восьми світків. Це надавало заповідальному акту урочистості. Свідка­ми могли бути тільки вільні й дієздатні особи. Процес здійснення заповідального акта був безперервним з самого початку і до повного завершення.

При здійсненні письмового заповіту спадкодавець оголо­шував свідкам про те, що в цьому документі його заповіт, підписував його сам і давав для підпису свідкам, які засвід­чували свої підписи печатками. В разі усної форми заповіту заповідач повинен був висловити свою волю вільно, чітко і зрозуміло словами або знаками. Якщо заповідач назвав од­ного або всіх спадкоємців, заповіт вважався складеним

73. Здійснення спадкових прав за стародавнім римським правом.

У момент відкриття спадщини спадкоємці ще не стають і власниками. Для цього слід здійснити такі юридичні дії:

а) вжити заходи щодо повного виявлення спадкового май на та його охорони. З цією метою провадився інвентариза ційний опис виявленого спадкового майна, що слугувало пра вовою підставою визначення його складу (активу й пасиву)

б) виявити і визначити кредиторів і боржників, місце ї знаходження, розміри вимог і боргів тощо;

в) виявити потенційних спадкоємців. Вони могли знаходи тися як у місці відкриття спадщини, так і далеко від нього -в провінціях, походах тощо. Треба було підготувати спадщи ну до прийняття спадкоємцями, для чого необхідний був пев ний, а інколи тривалий час. Проте спеціальних строків ци

Для прийняття спадщини вимагалися такі умови: а) здат­ність закликаних спадкоємців до прийняття спадщини; б) ви­словлена певним чином воля на прийняття спадщини. Якщо закликані до спадкування спадкоємці не здатні самі прий­няти спадщину через свою недієздатність, замість них спад­щину приймали їх законні представники (батьки, опікуни, піклувальники).

Воля на прийняття спадщини могла бути висловлена од­ним із двох способів: а) заявою про намір прийняти спад­щину; б) фактичним вступом в управління спадковим май­ном. У праві Юстініана заява про намір прийняти спадщину могла бути зроблена в будь-якій формі, так само і вступити у фактичне управління спадщиною можна було будь-яким способом, який засвідчував про вступ до спадщини, її прий-

Дата добавления: 2015-05-10